"Вчинки певних артистів дискредитують армію". Лідер гурту "МЕРІ" Віктор Винник висловив свою думку щодо Козловського у ЗСУ, російськомовних українців та закулісних справ "Дизель Шоу".

Український музикант, лідер рок-гурту "МЕРІ" Віктор Винник, візитівкою якого є хіт "Я з України", відомий своєю проукраїнською позицією та відмовою від гастролей у РФ. Артист кілька років жив там у дитинстві і навчався в русифікованій школі, однак це не стало для нього підставою пов'язувати творче життя з країною-агресором.

У розмові з OBOZ.UA Винник поділився своїми думками про те, чому ніколи не вважав себе частиною індустрії розваг. Він також назвав українських знаменитостей, яких вважає лише формальними патріотами, і розповів, чому поважає письменника Руслана Горового та інших представників "східного" регіону. Музикант щиро висловився про російськомовних українців, для яких українська мова звучить тільки "за потреби". Він також розкрив, що вразило його на "Дизель Шоу", і зізнався, чи сподівається більше не чути в Києві фрази "здравствуй" та "давай, до свиданья!".

- Вікторе, нещодавно у вас був ювілей - 50 років. Як провели цей день?

- Я спокійно проводжу дні народження, намагаюся їх не помічати, але все одно ввечері прийшло декілька знайомих, надарували подарунків. Нагадали, так би мовити.

- Цей рік у вас багатий на ювілеї - гурту "МЕРІ" виповнюється 30 років! Чи не плануєте тур з цього приводу? Наприклад, ваш "одноліток", гурт "Друга ріка", вирушив до Європи.

Я дуже радий, що "Друга ріка" переживає своєрідне відродження. Завжди вважав себе просто "хлопцем з гітарою", тому не сприймаю себе як частину шоу-бізнесу. Це робить мене, можливо, не найцікавішим співрозмовником, і за це вибачаюсь. Мене більше вабить спостереження за людьми. Якщо ви слідкуєте за моїм Instagram, то знаєте, що сьогодні (22 вересня) святкують свої дні народження знаменитий британський рок-вокаліст Девід Ковердейл і австралійський музикант Нік Кейв. Ці люди значать для мене багато, адже вони вплинули на моє життя, і, сподіваюся, на життя мого покоління також.

Коли я запитала Руслана Горового, відомого письменника та заслуженого журналіста України, про тих знаменитостей, кого він вважає недооціненими, він згадав ваше ім'я. За його словами, ви повинні були б заповнювати стадіони, але цього чомусь не відбувається. Продовжуючи цю думку, ви одного разу опублікували в Instagram stories фото із соняхами на фоні поля, підписавши його: "Справжні артисти так позують з глядачами. Але ж це справжні". Чи дійсно ви так вважаєте, чи це була іронія?

Це точка зору Горового та багатьох інших стосовно оцінки або недооцінки. Коли я придбав свою першу жахливу гітару Львівської фабрики "Трембіта" приблизно 40 років тому, я навіть не уявляв, що це якось вплине на моє подальше життя. Я не думав, що моє хобі перетвориться на професійне заняття, що я буду виступати на різноманітних сценах — від залів до стадіонів. Я ніколи не припускав, що ви зателефонуєте мені з Португалії, щоб взяти інтерв'ю. Я абсолютно не був до цього готовий. Моя мета полягала просто в тому, щоб співати чужі, а згодом і свої пісні. Єдине, що змінилося — це моя зачіска та кілька інших деталей.

Завтра я планую провести кілька днів на горі Парашка, неподалік від Сколе, де буду співати для ветеранів. Тому для мене не має значення, чи давати концерт у Палаці "Україна", біля вогнища, на стадіоні чи в клубі. Я надзвичайно радий, що все своє життя займаюся улюбленою діяльністю. Мене радує, що люди помічають це і якось реагують.

У вашому дитинстві ви провели деякий час у Росії. Які враження та спогади у вас асоціюються з цим періодом? І чому в подальшому ви не виступали там — це були відсутність запрошень, чи ви самі вирішили уникати таких концертів?

- Ми жили не в Росії, а в Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Хотілося б, щоб колись народи, які там проживають, - ненці (корінне населення - кочівники-оленярі та рибалки), - отримали незалежність, але це малоймовірно. Вони асимільовані і знищені. Мій батько - нафтовий інженер і працював на Півночі. Я жив там два дні й одну ніч (полярний день триває шість місяців, як і ніч), тобто пробув там півтора року. Мені було менше трьох, тому спогади мінімальні: тундра, гриби, сніг, олені, гелікоптери, холод і комарі.

У 2000-х роках ми не отримували запрошень на гастролі до Росії. Якби такі можливості виникли тоді, можливо, я б і погодився. Згодом з'явилися кілька пропозицій на Північ, але я відмовився, оскільки це вже не відповідало часу.

Раніше ви згадували, що здатні створити пісню всього за 15 хвилин. Чи створюються зараз такі ж імпровізовані мелодії? Або ж процес написання нових треків став більш продуманим?

- Пісня написана і записана - це часто дві різні роботи. Зараз є нова композиція, яку я написав за пів години, і буквально на днях приступаємо до її продюсування, аранжування, запису. Вона приємна тим, що не пов'язана із сьогоденням, умовно - про любов, а не про наші обставини.

Яким чином ви стали фанатом балканської музики? Це призвело до створення пісні "Красиво", яка, здається, здобула величезну популярність на YouTube, перевищивши мільйон переглядів.

В певному сенсі я вірю в спадковість, і оскільки я народився в Карпатах, Балкани виглядають досить близькими на мапі. Нещодавно я дізнався про концепцію "карпатсько-балканського регіону". Виявляється, це не лише географічний термін. Незалежно від обставин, ця ідея глибоко вкоренилася в мені.

Балканська музика - це якраз те, чого більшість людей боїться. Ми боїмося поєднань, протиставлень, а історично склалося, що Балкани - дуже мультикультурна земля, там зійшлися неспоріднені нації і народи, глобально стикнулися християнство і мусульманство. І через то вона дала вибух абсолютно непоєднуваних моментів у музиці.

Яке ваше думка щодо створення музичних творів за допомогою штучного інтелекту?

У мене виникає страх, але водночас я намагаюся себе заспокоїти, оскільки в історії музики вже були моменти, коли з'являлися нові технології, такі як синтезатори, і багато хто вважав, що це загрожує самій музиці. Хоча насправді їх задумували як нові інструменти. Потім з'явився цифровий формат, який співпав з моєю юністю. Це викликало занепокоєння, адже протягом десятиліть музиканти звикли працювати з аналоговими плівками. Але цифрова революція стала корисним інструментом. А що стосується інтернету? Багато людей боялися, що це призведе до катастрофи, але насправді він також виявився потужним інструментом.

Мене турбує поширення музики, створеної штучним інтелектом, проте я заспокоюю себе думкою, що ми вже пережили подібні етапи. Напевно, це знову стане лише інструментом, а не тим, чим є на даний момент. Зараз людство нагадує дитину, яка прагне освоїти щось нове. У країнах, що розвиваються, таких як наша, суспільство часто не має достатньої освіченості в багатьох сферах, в тому числі й у музиці. Люди часто сприймають за істину низькоякісний контент. Це стосується просторової музики, яка, безумовно, має своє місце, але не в таких обсягах, як ми це спостерігаємо сьогодні.

Я досліджував, скільки людей у світі слухають музику, виготовлену за допомогою штучного інтелекту, і виявив, що ми займаємо перше місце за цим показником.

Під час підготовки до інтерв'ю я звернулася до штучного інтелекту з питанням, які теми варто уникати у спілкуванні з вами. Як ви вважаєте, що він мені порадив?

Ні, мені не відомо, про що він міг говорити...

- Уникатиму розмови про Олега Винника.

Чому б і ні? Можемо обговорити це, хоча я не маю багато знань у цій сфері.

На мою думку, якщо мова йде про ваших однофамільців, то варто згадати про канадську актрису українського походження, амбасадорку UNITED24, Кетрін Винник.

Насправді, це досить звичне, не виняткове прізвище. Проте, це не Іванов - і на тому дякувати долі.

У одному з ваших інтерв'ю ви висловлювали подив щодо деяких знаменитостей, які, після початку війни, раптово стали проявляти патріотизм. Яким саме зіркам ви не довіряєте?

- Всі мають право на помилку, так? Але всі мають право на певне ставлення. Я користуюся другим правом. Я дійсно не вірю цим людям, і події, які час від часу виникають, на жаль, підтверджують мою правоту. У випадку з якимись Потапами, Настями Каменськими - ви ж бачите, як люди метаються. На жаль, я знаю, що велика кількість наших зірок у випадку чого, не дай Бог, перевзулися би знову. Це було б їм простіше - повернутися до себе, умовно кажучи. Можна перейти на українську, але українською треба ще й жити. Це значно ширше поняття, ніж виконання пісень чи спілкування під час інтерв'ю. Це тільки пів справи, хоча, без сумніву, також важливо. Це просто виконання законодавства, бо внутрішньо 90% цих людей не змінилися.

Отже, ви маєте на увазі, що краще не піддаватися ілюзіям, щоб уникнути можливих розчарувань? Чи це не так?

Ця формула, про яку ви говорите, має універсальне значення і існує незалежно від нас. Утім, важливо пам'ятати, що давати поради іншим — це не завжди доцільно, адже кожен з нас має власний шлях і досвід. Я чи ви не можемо вказувати комусь, як діяти, адже справжні висновки люди роблять лише через власні труднощі і помилки.

Повернімося до Олежика Винника, який залишив країну в перші дні повномасштабного вторгнення. Якби він не проявив страху і вирішив залишитися в Україні, відмовившись від своїх старих хітів на користь української мови, він би продовжував збирати великі аудиторії. Його інтерв'ю та вчинки свідчать про те, що він не зрозумів ситуацію до кінця і сам став на заваді своїй кар'єрі. А як щодо Віталіка Козловського, який без проблем виступав у Москві 9 травня вже після 2014 року? Наш народ часто закриває на це очі. Тому я не турбуюся за таких артистів: незалежно від їхніх вчинків, українці все одно їх простять.

Водночас є артисти, які поводяться "правильно". Наприклад, Макс Барських, який сам нічого не вирішує, і в нього дійсно дуже круто збираються зали. Я помітив, що країна, яка живе кожен день як останній, прагне свята. Це дуже дико виглядає, але кажуть, що в Харкові тривога не закінчується ніколи, та це не заважає людям усе одно відкривати нові бізнеси.

Колись ви написали пісню "Не Віталік", присвячену Віталію Козловському. Три роки тому він приєднався до Збройних Сил України, але вже наступного року залишив службу через сімейні обставини. Як змінилося ваше ставлення до нього за цей час?

Цей виконавець вже став своєрідним "ветераном", а можливо, навіть "учасником бойових дій" (посміхається). Нам не слід зосереджуватися лише на Козловському, адже дії всіх артистів, які переслідують свої власні інтереси, підривають репутацію армії. Дуже прикро, що деякі з них носили або носять "піксель". Це не просто тканина, це символ, за який проливалася кров!

Він міг знайти інший спосіб вирішення цієї ситуації, не ставши частиною Збройних сил України. Але це наш час, наша країна, де генеральний прокурор може без проблем втекти, ви розумієте? І якийсь Козловський на фоні всього цього безладу...

Я хотіла б обговорити досить давнє, але все ще актуальне інтерв'ю Маші Єфросиніної з Христиною Соловій. У цьому інтерв'ю Соловій звинуватила Єфросинілу та інших артистів, які спілкувалися або виступали російською для російської аудиторії, у створенні "мостів" між культурами. Вона стверджує, що через це на їхніх руках є кров українців. Водночас ведуча, враховуючи свій досвід у шоу-бізнесі, зазначила, що це був "запит аудиторії". Я хочу повернутися до цієї теми, оскільки в соціальних мережах дедалі частіше з’являються відео, які показують, що молодь під час війни продовжує слухати російську музику, незважаючи на багато років державної політики, спрямованої на обмеження російського культурного продукту. Як ви вважаєте, що стало вирішальним: дійсно існував запит з боку аудиторії, чи, можливо, медіа самі формували і підтримували присутність мови агресора в публічному просторі?

- Є така проблема. Вона шириться і росте, тому що глобально зараз відбувається повернення назад. Я пам'ятаю 1991 рік, коли був дуже юним, цей поштовх і відкат. Потім пригадую, як працював із гуртом "НЕМО" до 2003 року, і ще застав час "Території А". Я також писав пісні для Олі Полякової, коли вона лише переїхала з Вінниці. І україномовні пісні, і на вимогу - російська версія. Це був період поразки української музики.

Потім 2004 рік - Помаранчева революція, Майдан, знову був вибух, а тоді досить швидкий відкат. Але саме в цю "відлигу" середини нульових, яка тривала буквально три роки, виник пласт української музики, до якого я себе й відношу. Мій гурт "МЕРІ" став видимим. Хоча й важко, але можна було потрапити на телеканали, на радіо і так далі. Тільки тому ми з вами говоримо зараз, тільки тому ви про мене знаєте. І це стосується багатьох - "ТІК", Lama, "Нумер 482", та сама "Друга ріка".

Наступна хвиля українізації відбулася під час президентства Віктора Януковича, який втік у 2014 році. Потім, у 2017 році, настала повна тиша, що тривала аж до початку повномасштабного вторгнення в 2022 році. Ось так ми й існуємо, переживаючи різні періоди.

На жаль, у нас двомовна країна. Була і продовжує бути. Люди чомусь не готові змінюватися. Я думав, що російські ракети та дрони якось цих людей змінять, але, живучи на заході, бачу нову хвилю еміграції з центральної частини країни: вони приїжджають із малими дітьми і виховують їх російською. Я завжди сміюся з цієї "російської", тому що наголошую: російська, якою спілкуються українці, - це взагалі не російська.

- О, саме так! Дякую, що підняли це питання. Мені важко зрозуміти, чому деякі люди спілкуються російською з помітним акцентом, адже носії мови звучать зовсім інакше. Як зазначив актор та військовослужбовець Павло Алдошин, у нас є своя рідна мова. Чому ж у нас, українців, так глибоко вкоренилося це почуття меншовартості?

У 80-х роках я відвідував більше уроків російської мови, ніж української, оскільки тоді відбувалася активна русифікація. Тому мені стало легше розібратися в цьому питанні. Сьогодні ми можемо спостерігати певні позитивні зміни: в Україні вже майже немає людей, які не знають українську мову. Однак виникла проблема з новим поколінням білінгвів, які чудово володіють українською, іноді навіть краще за мене. Їхнє використання мови, проте, часто залишається поверхневим — українська для них стає лише технічним засобом, який застосовують за необхідності.

Одного разу в потязі зі мною подорожували двоє студентів, які активно обговорювали різні теми на "київському діалекті". Коли до них підійшов провідник і запитав квитки, хлопці раптово переключилися на українську мову, яка звучала настільки красиво та літературно, що це викликало бажання плакати. Проте, щойно провідник відійшов, вони знову повернулися до спілкування російською.

У моїх знайомих у Києві є дитина, яка є єдиною україномовною у класі. На спортивних тренуваннях тренер спілкується українською лише з нею, тоді як інших дітей, за згодою їхніх батьків, він кличе російською. Це питання можна обговорювати безкінечно...

Спочатку ми були впевнені, що зможемо протистояти російському контенту, створивши власний україномовний. Я тоді не вірив у це. Хоча ми намагалися, наш контент часто блокувався, але ж неможливо повністю закрити інтернет, на жаль. Варто зазначити, що "русскій мір" охоплює не лише населення Росії, а й активно поширюється по всьому світу, навіть у тих країнах, де ви проживаєте. Його складниками стають не лише росіяни, а й так звана "суржикова відрижка" — тобто представники України, Казахстану, Білорусі та інших регіонів.

Я завжди усвідомлював, що за межами України, якщо ти говориш російською, тебе сприймають як "русского". Наприклад, якщо б я був чехом, поляком чи німцем, чому я мав би розбиратися, що ти насправді українець, але спілкуєшся російською? У мене немає часу на такі нюанси. Прийми це - ти є "русским".

Ще хочу зауважити, що український стендап мене неабияк розчарував. На початку я мав великі сподівання щодо цього жанру, але тепер усвідомлюю, що вони не справдилися. Просто не вдалося реалізувати потенціал. Ті, хто цікавиться стендапом, продовжують дивитися російські програми, оскільки, на жаль, їхні коміки виглядають значно цікавішими. Актуальні представники цього жанру вже давно перебувають за межами країни, мандрують по всьому "русскому міру" і заробляють непогані кошти на своїй аудиторії, ще більше її зміцнюючи. Ми не можемо цьому протистояти, адже наші артисти виступають в малих діаспорах, і нас фізично менше. Це, на жаль, об'єктивна реальність.

- Завершуючи тему мови...

- Ми обов’язково повернемося до цієї теми. Це своєрідний тригер, який викликає біль у кожного з нас. Напевно, варто про це говорити, адже в Україні ця проблема час від часу з’являється на surface, але все частіше викликає роздратування. Багато людей вважають: "яка різниця, головне, щоб людина була хорошою". Внаслідок цього активно обговорюється, що мова армії залишається російською, і, на жаль, це правда, як і в спорті чи шоу-бізнесі.

Хоча, як я вже й казав, не відношу себе до шоу-бізнесових одиниць, але все одно відбуваються зйомки, і треба якось комунікувати. Повірте, жодних змін, жодних. Я був на зйомках "Дизель Шоу" і в 2022-му, і торік, і зараз. Протягом чотирьох годин на майданчику українську мову я чув лише на сцені. І на тому, як кажуть, "дякую". Мене навіть дивує, як ці люди так чітко переходять з однієї на іншу, туди-назад...

- Знову згадаю Руслана Горового, який казав, що не варто сподіватися, що це зміниться за одне покоління...

- Дуже добре, що Руслік теж це зрозумів. Він спочатку був більш оптимістичним. Ми з вами народилися в українському оточенні, нам було дійсно легше. З цього боку я захоплююся такими громадянами, як Горовий, тому що це люди, які себе зробили. Вони виросли у ворожому середовищі, якимись неймовірними зусиллями відірвали цю пуповину, перегризли її та стали українцями. І зараз продукують українців, у їхньому випадку - донечку.

Вони справжні герої, це справді люди з металевим характером. Їм доводиться переживати складніші випробування, ніж нам, і вони глибше відчувають навіть найменші прояви надії. Натомість ми, як "ультраси", хочемо все і відразу. А вони радіють навіть найдрібнішим моментам, тоді як я починаю помічати, що світло в цьому тунелі стає все менш помітним...

Мені не соромно зізнатися, що я купив гітару тільки тому, що побачив у програмі "Погляд" ("Взгляд") Віктора Цоя. Тобто це мало вплив на мене. І мене смішать ті, які показово хочуть сказати, що ми від цього відійшли. Клеймити це все! Мені більше подобаються люди, які просто тихо це зробили. Я, наприклад, зібрав усі свої вінілові платівки, касети, все, що стосувалося російського сліду, не спалив, не викидав нічого, а просто поставив у ящик. Тобто я і моє покоління від цього не відійдемо, але наше завдання - просто не поширювати це. Воно піде разом із нами. Ми повинні максимально пропагувати своє. Але не потрібно при цьому знецінювати їхнє, тому що російська культура не краща і не гірша, а просто не наша. Вона - їхня. Та росте нове покоління, яке, на жаль, нею інфіковане. Тією чи іншою мірою. Попереду на нас чекають цікаві часи.

Як вважаєте, чи прийде час, коли ви завітаєте до Києва і більше не почуєте традиційних "привіт" або "побачимося"?

Знаєте, я ніколи не уявляв, що доживу до моменту, коли, переглядаючи FM-станції в автомобілі, не почую російської музики. Але її місце зайняли інші мелодії. Хоча я усвідомлюю, що неможливо змінити душу людини, я все ж сподіваюся, що одного дня хтось зійде з потяга і відчує себе в рідній Україні, а з часом - і в деокупованих містах.

- Ви вірили у швидке закінчення повномасштабного вторгнення?

Сьогодні всі стали мудрішими, але важко заперечити, що "два-три тижні" – це не моя історія. Я спостерігав, як навіть серед розумних і адекватних людей, яких я знаю, були ті, хто повірив у це. Відчуття... Якщо згадати про події в АТО, я мав багато спілкування, в основному, з добровольцями. У 2017 році ми навіть знімали кліп про них у селі Широкине на Донеччині, яке зараз окуповане. Це було справжнє потрясіння – колись квітуче село тепер виглядало як руїна, жодна хата не залишилася цілою. Я проїжджав це місце, бачив все на власні очі. Уявити, що не одне, а цілі регіони опиняться в такому жахливому стані, було важко. Проте ті, хто перебував на передовій з самого початку, попереджали: "Ви не розумієте, ми бачимо, як укріплення зміцнюються, як надходить зброя. Великої війни не уникнути, незважаючи на те, що кажуть зверху". Багато з них вже немає серед нас...

Наш народ в масовому порядку сподівається на щось позитивне від кожної зустрічі з Трампом та подібними йому особами. Я розумію, що людям притаманно сподіватися на краще. Проте, якщо подивитися з аналітичної точки зору, наше суспільство ще залишається досить юним, що і стало причиною його легкості в маніпуляціях під час виборів 2019 року. Тепер ми стикаємося з наслідками цього. Ми опинилися в епіцентрі своєрідного землетрусу, адже існує велика ймовірність, що справжні проблеми виникнуть не ззовні, а всередині нашого суспільства.

- Які емоції та думки залишалися після концертів для військовослужбовців?

На початку нашої боротьби, військові проявляли більшу відкритість і сподівалися на позитивні зміни. Нині ж вони, як ніхто інший, усвідомлюють, що до завершення конфлікту ще далеко, і існує невизначеність: можна потрапити до лав армії, але повернення назад вже не гарантується. Люди стали більш замкнутими, кожен намагається зосередитися на собі. Наприклад, коли родина відвідує пораненого солдата, вони спілкуються про свої справи, і їм не важливі всі ті концерти...

Є ще одна важлива тема — культурні бригади, які мають на меті підняти бойовий дух військових. Проте, коли я спостерігаю за солдатами, які відвідують ці концерти, це справді викликає сумніви. Ясно, що люди там за наказом... Їх просто зібрали, оголосили, що сьогодні відбудеться концерт, і одні слухають, а завтра вже інші. В їхніх очах можна побачити, що вони б скоріше витратили цю годину на щось інше. Я не лише це помічаю, але й отримав підтвердження від самих військових. Безумовно, такі заходи потрібні, але вони не повинні бути примусовими.

Ви завершили навчання на художньому факультеті Карпатського національного університету імені Василя Стефаника та встигли отримати досвід роботи вчителем креслення. Яким чином ваші батьки відреагували на ваше рішення стати музикантом?

Я вважаю, що все, що трапилося в моєму житті, не є результатом моїх дій. Я слідую думкам Чарлі Чапліна, який стверджував, що випадковості не існує. Він казав: "Я не можу повірити, що наше існування є безглуздим або випадковим, як намагаються переконати деякі науковці. Життя і смерть - це події, які занадто чіткі та невблаганні, щоб їх можна було вважати випадковими". Якщо така видатна особистість дійшла до таких висновків, то це, безумовно, має сенс.

Мої батьки - діти з гірського села, які всього досягли самі попри важке дитинство та життя. Вони змогли дати нам із сестрою зрозуміти важливість освіти, без жорсткого впливу на наш майбутній вибір.

У ті часи популярністю користувалися факультети юриспруденції та медицини. А що таке художник? Проте, я завжди мав підтримку. Коли я почав займатися музикою, незважаючи на те, що вони не мали уявлення про це, мої близькі завжди стояли на моєму боці. Я знаю людей, які мали величезний талант, але нерозуміння з боку батьків, а згодом і власної родини, стримувало їх. Мені ж у цьому сенсі пощастило: я завжди отримував лише підтримку та розуміння, за що я дуже вдячний своїм батькам.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з гітаристом культового гурту 90-х The ВЙО Сергієм Підкаурою - "Червона рута" в Криму, остання зустріч із "Дизелем" та огида до всього російського.

На OBOZ.UA опубліковано інтерв'ю з Вадимом Краснооким, лідером рок-гурту Mad Heads. Він розповідає про життя в Канаді, "зраду" Потапа та своє ставлення до СРСР: "Ви з України? А українська мова існує?"