Він врятував п'ятьох товаришів по службі, залишившись на місці, щоб забезпечити їхній відступ: мати понад рік не мала жодної звістки про свого сина.

Олег Мартиненко згадує один інцидент: троє солдатів із його взводу потрапили в полон на одній позиції. "Одному з них росіяни дозволили зателефонувати дружині прямо з місця утримання, щоб повідомити, що він у полоні, після чого викинули його телефон. Що сталося з двома іншими, було невідомо. Минув рік, і під час чергового обміну на вільну українську територію повернулися хлопці, які підтвердили по фотографії, що один із тих двох бійців живий і перебуває в полоні в колонії. Долю третього ми дізналися лише тоді, коли його та його побратимів, з якими він потрапив у полон, вдалося обміняти. Виявилося, що вони увесь час були разом у неволі. Про одного з них росіяни повідомили через Міжнародний комітет Червоного Хреста, а про двох інших - ні. Тільки через рік, коли стало відомо, що один із хлопців також у полоні, вдалося змусити росіян визнати, що вони його тримають, завдяки МКЧХ. Щодо третього солдата жодної інформації не було надано, і його просто приховали, хоча до цього не було жодних причин – всі троє були звичайними піхотинцями."

Павло зник безслідно під час свого дебютного бойового виходу у складі нового для нього підрозділу, де він практично не був знайомий з усіма.

Родичі українських полонених, про яких росія не надає офіційної інформації, об'єдналися в спільноту "Полон. Інші джерела". Чому "інші джерела"? Бо про те, що рідна людина в полоні, стає відомо не офіційно, а від хлопців і дівчат, яких вдається визволити в рамках обміну. А також -- з відео та фото, які росіяни розміщають у своїх соцрежах. Павло Калініченко -- серед тих, хто вважається зниклим без вісті. Проте його мати отримала інформацію, що він у полоні.

"Мій син Павло служить Україні з 2014 року," – поділилася Аліна Калініченко в інтерв'ю "ФАКТАМ".

Як ви відреагували, коли він прийняв рішення вступити до армії?

Я схвалила вибір свого сина, адже вважаю його вірним.

-- Чим він до того займався?

У 2014 році син лише-но повернувся з армійської служби. І тут раптом — анексія Криму та бойові дії на Донбасі. Тому він вирушив до військкомату (тоді ще не було ТЦК) і вирішив стати добровольцем у збройних силах.

-- Павло ще не був одружений?

Тоді ще -- ні. У 2019 році син повернувся до мирного життя. Він вступив до університету в Києві, щоб здобути юридичну освіту. Але незабаром вирішив перейти на заочну форму навчання і знову вступив до війська (так вчинили й інші хлопці). В результаті, у статусі цивільної особи син провів лише пів року.

-- Я правильно розумію, що, коли почалося повномасштабне вторгнення, Павло перебував в ЗСУ?

-- Так -- на сході, біля Донецьку.

Напередодні він повідомляв вам, що нас чекає масштабний конфлікт?

Без сумніву, син дійсно мав такі думки. Він стверджував: "Хто, якщо не я?" В пам'ятний 24 лютого він надіслав мені повідомлення з проханням бути обережною.

-- Тобто не закликав евакуюватися?

Ні, я усвідомлював, що залишуся тут і чекатиму на нього. Так само і моя рідна сестра. Це питання навіть не піднімалося. Після 24 лютого 2022 року ми з донькою оперативно почали займатися волонтерством. І тепер ми намагаємося допомагати військовим, чим можемо, зокрема, через донати.

Чи відчували ви якийсь тривожний настрій перед тим, як Павло раптово зник?

На жаль, це правда. Якщо говорити конкретніше, у мене було важко на душі: я не могла знайти собі місця, мене переслідувало почуття тривоги, і ночами я не могла нормально заснути. Тому я справді відчула, що з моїм сином щось не так. Вважаю, що таке переживає кожна мати, коли з її дитиною трапляється щось недобре.

Хто вам сказав, що син пропав безвісти?

Зателефонували з територіального центру комплектування.

-- Командири роти чи взводу Павла на зв'язок не виходили?

Ні, я сама знайшла його командирів. Вийшло так, що після отриманого поранення він повернувся до своєї військової частини, але потрапив до іншого підрозділу. Павло зник безслідно під час свого першого бойового виходу в новому для нього колективі. Це означало, що він майже не був знайомий із цими людьми.

-- Де це сталося?

У районі села Синьківка, що належить до Куп'янського району Харківської області, 12 солдатів вирушили на виконання завдання, серед яких був і мій син. На жаль, двоє з них загинули внаслідок вибуху, ще п'ятеро відійшли, коли ресурси для оборони вже майже вичерпалися. Четверо залишилися на своїх позиціях, щоб прикрити відхід своїх товаришів — це було необхідно.

Отже, виходить, що четверо з них, серед яких і ваш син, залишилися, щоб захистити відхід п'яти товаришів, і таким чином врятували їх?

Виглядає, що так.

"Екс-полонений розпізнав мого сина за знімком."

-- Щодо позиції, на якій все це сталося. Вона так і лишилась під контролем окупантів?

- Не можна таке сказати. Адже наші її після того відбили. Проте після (приблизно через добу) противник знову її захопив. Тобто позиція переходила з рук в руки. Але тіл мого сина і трьох хлопців, які лишилися з ним прикривати відхід інших, не знайшли.

Дехто з колег у підрозділі висловлював думки, що Павло загинув у бою. Я ж заперечувала це, стверджуючи, що моя дитина жива. Немає жодних підтверджень його загибелі.

-- Коли ви дізналися, що він живий і в полоні?

-- Через рік і два місяці після того бою.

Дозвольте уточнити: чи дійсно ви не мали жодної інформації про сина протягом такого тривалого періоду?

Саме так і сталося.

Протягом цього року та двох місяців ваш син з'являвся вам у снах?

- Через два з половиною місяці після того, як Павло зник без вісті я побачила... Чесно скажу -- спершу подумала, що то був не сон. Побачила уві сні будівлю лікарняного пункту десь у селі. А там -- лікаря (принаймні, він був в білому халаті, мордатий). Зайшла до нього в кабінет, сказала: "Я -- мама Павла Калиниченко". А лікар -- мені: "Он в тяжелом состоянии, в коме, но мы его вытянем". Я пояснила, що група крові у сина на грудях набита неправильно. Вони йому ввели кров з мінусовим резусом, а насправді у сина резус позитивний. Але головне, що вони сина врятували. Спитала, чи можу його побачити? Лікар, відповів, що ні -- "И этого для тебя хватит. Иди осюда!"

Вів розмову в грубому тоні?

Так, це було досить жорстко. Я піднялася, вирушила на кухню і випила трохи води. У голові промайнуло: "Дякувати Господу, хоча б змогла поспілкуватися з лікарем". І лише тоді зрозуміла, що це всього лише сон (плаче -- Авт.). Але тієї ночі я переконалася, що моя дитина жива.

Через рік і два місяці після зникнення мого сина, свідок, хлопець, якого звільнили з полону, розповів мені, що бачив мого сина у російському таборі, а також ще одного юнака, який зник разом із Павлом.

Як ви знайшли цього людини, яка раніше була в полоні?

У соціальних мережах існує група під назвою "Полонені ЗСУ". Завдяки цьому каналу я змогла зв'язатися з цією особою.

Він зауважив вашого сина та його товариша в ув'язненні в Росії?

Ні, це сталося в Луганській області, в Суходольській колонії № 36 (тепер вона має номер 4). Зараз вони вже не перебувають там — їх перевели на територію Росії. Куди саме, мені невідомо.

Які свідчення надав колишній в'язень щодо Павла та його фізичного стану?

Він не згадував про своє здоров'я. Проте повідомив, що не раз зустрічав Павла і його товариша на території виправної установи, зокрема в їдальні.

Розумієте, мені було незручно запитувати про деталі, адже цей молодий чоловік провів у полоні цілих два з половиною роки. Його фізичний та психологічний стан настільки складний, що змушувати його знову згадувати про пережите — це справжня жорстокість. Особливо враховуючи, що він родом з Маріуполя, який зазнав страшних руйнувань внаслідок російської агресії.

Чи зумів він запам'ятати прізвище Павла та його товариша?

Ні. Він переглянув зображення. Я запитала, чи можу надіслати фотографію мого сина. Він відповів: "Так, мені цікаво побачити". Таким чином, він зумів впізнати його на вигляд. Ми не раз обговорювали різні теми в чаті. Я надала цьому юнакові допомогу в деяких справах.

До речі, стосовно зображень. Я натрапила в соціальних мережах на фотографію українського військового, який перебуває в лікарні. Обличчя не дуже чітке, але я впевнена, що це мій син.

-- Ви бачили напрочуд реалістичний сон, в якому був лікар, що сповістив про те, що Павло живий. А безпосередньо сина бачите уві снах?

Інколи в моїх снах я чула голос свого сина, який закликав: "Мамо, я ще живий!" Але останнім часом його образ перестав з’являтися в моїх снах. Знаєте, мені поставили важкий діагноз. Лікар пояснив, що це може впливати на мою психіку, і, можливо, саме тому я більше не відчуваю його присутності у своїх снах.

У мене зараз головне завдання в житті -- знайти сина і дочекатися його. Моя хвороба мене не цікавить.

-- Що каже Міжнародний комітет Червоного хреста? Чи він добивається від росії інформації про Павла?

На даний момент Червоний хрест не може досягти жодних результатів. Ми регулярно звертаємося до цієї організації та беремо участь у зустрічах, що стосуються питання полонених. Проте, на жаль, це не призвело до позитивних змін. Російська сторона чомусь не надає жодної інформації про українських військовополонених, навіть Червоному хресту, хоча відповідно до Женевських конвенцій зобов'язана це робити.

P. S. "На сьогоднішній день ми оцінюємо, що кількість осіб, яких Росія може утримувати в інкомунікадо, перевищує 118 тисяч. Це означає, що інформація про їхній полон або арешт не розголошується, і вони не мають можливості зв’язатися з зовнішнім світом, -- зазначив Олег Гущин, представник Координаційного штабу з питань поводження з полоненими, під час презентації дослідження. -- Кожного українця чи українку охороняє не одна, не дві, а декілька осіб з російських силових структур, включаючи представників федеральної служби виконання покарань, ФСБ, прокурорів та інших."

Однією з основних цілей є виявлення та притягнення до відповідальності громадян Росії, які мають відношення до порушень законодавства щодо наших співгромадян.

Раніше "ФАКТИ" інформували про те, що відомий український волонтер Михайло Пуришев виїхав до Росії через шантаж, здійснюваний ФСБ, з метою врятувати свого сина.