Василь Серватюк — військовий та дипломат, який залишив помітний слід в історії.

"Затягування демаркації державного кордону - одна з перших спецоперацій Росії"

4 листопада виповнюється 35 років з ухвали Законів України "Про Державний кордон України" та "Про прикордонні війська України". Про етапи становлення прикордонних військ: від створення до сьогодення, розбудову Державного кордону України, навчання та підготовку захисників кордону в інтерв'ю Укрінформу розповів генерал-лейтенант Василь Серватюк, український військовий та дипломат, доктор військових наук, професор, перший заступник Голови ДПС України (2014-2019 рр.), Надзвичайний і Повноважний Посол України у Таджикистані та Ісламській Республіці Афганістан (2019-2021 рр.)

Василю Миколайовичу, ви відомі як особа, яка забезпечила безпечну евакуацію українців та іноземців з Афганістану в серпні-вересні 2021 року, а також виховала не одне покоління військових спецпризначенців в Університеті оборони. Проте, це лише частина вашої історії. Поділіться, будь ласка, як розпочиналося створення прикордонних військ в Україні?

Це питання мені задають не вперше, але щоразу, коли я на нього відповідаю, у мене виникають нові емоції. Час іде, і моя оцінка тих чи інших ситуацій змінюється, адже з’являється новий досвід і більше усвідомлення.

У 1991 році, коли Україна проголосила свою незалежність після розпаду Радянського Союзу, багато українців, у тому числі й військових – від рядових до генералів – почали замислюватися про своє майбутнє. Я знаю безліч випадків, коли ця ситуація стала справжньою трагедією для людей, особливо для військовослужбовців, які опинилися розкиданими по різних регіонах колишнього Союзу. Проте ті, хто виріс і сформувався в Україні, добре усвідомлювали, що це їхня батьківщина, тут залишилися батьки, родина та близькі. Тому першим кроком, який ми зробили, стало ініціювання процесу переведення на службу і повернення до України.

Для нас, прикордонників, надзвичайно важливим моментом стало ухвалення закону про державний кордон України 4 листопада 1991 року. Кордон - це священна справа. Тому питання "Що далі?" навіть не виникало: ми звернулися до Володимирської (тоді - Управління Прикордонних військ КДБ СРСР по Західному прикордонному округу, - авт.). Відповідь з Києва не забарилася: планувалося створення прикордонних загонів на кордоні з Молдовою, і мене розглядали на посаду начальника штабу (першого заступника командира загону, - авт.) в один з цих загонів. Проте в той час всі дозволи на переміщення видавала Москва. Вони довго опиралися, обіцяючи "золоті гори", але я вже визначився зі своїм вибором. Тоді близько 60 осіб з нашого загону одночасно подали рапорти на переміщення.

- А хіба не можна було просто зібрати речі і поїхати. А вже в Україні заново призватися? Такі випадки були.

Ми переживали важкі часи, але в нас все ще залишалося почуття відповідальності перед тією країною, яка вже перестала існувати, а також військова дисципліна. На той момент я обіймав посаду начальника штабу Тахта-Базарського прикордонного загону (село Тагтабазар, Туркменістан) на межі з Афганістаном, і під моїм командуванням було близько п’яти тисяч військовослужбовців, яких я не міг просто залишити напризволяще. Це був великий військовий підрозділ, що складався з шести мотоманеврених груп, десантно-штурмової групи та мінометного дивізіону, до складу якого входила реактивна батарея. Я мав за плечима досвід бойових дій в Афганістані, і повірте, ця ділянка кордону була вкрай складною. З того боку кордону діяли різноманітні збройні формування, що становило загрозу не лише для Туркменістану, а й для всіх країн колишнього Радянського Союзу.

На той момент у Тагтабазарі приблизно 40% або навіть більше офіцерів та прапорщиків складали етнічні українці. Що стосується солдатів, їх було трохи менше — близько 15-20%. Це пояснюється тим, що традиційно середньоазійський прикордонний округ формувався переважно з України. Навіть президент Ніязов, з яким я познайомився ще під час служби в Афганістані, коли приймали біженців, організував форум в Ашгабаті. Як і багато інших, він обіцяв нам різні привілеї, щоб ми залишилися на службі. Однак ми лише чекали свого часу, поки нас не повернули на батьківщину.

Першим перевівся з мого ж загону Василь Ротаєнко - заступник командира Тахта-Базарського загону з технічної частини. Потім ще деякі офіцери. І врешті-решт весною 92-го року прийшов наказ про призначення мене в розпорядження Києва. У підсумку я приїхав до новоствореного Березинського прикордонного загону на початку червня.

Численні люди не змогли здійснити переведення, і згодом їх різними способами, як чесними, так і не дуже, залучили до служби. Їм пропонували матеріальні вигоди: гроші, житло, можливість переїзду в більш привабливі регіони. В результаті, вони залишилися в Росії та отримали її громадянство.

Отже, чи означає це, що Москва все ще відправляла офіцерів до Києва? Адже на той момент це вже були окремі держави.

Росія оголосила про своє право на спадщину від СРСР, і в зв’язку з цим Київ надіслав Москві запит, що містив таку інформацію: "Етнічні українці, які служать у війську, виявили бажання служити українському народу. Державний комітет з охорони державного кордону України провів аналіз і підтвердив, що ці військовослужбовці нам підходять. Просимо направити їх до складу прикордонних військ України." Це був звичайний процес, оскільки під час набуття незалежності колишні союзні республіки забирали під контроль військові частини, які перебували на їхній території. Водночас, офіцери, які не прагнули служити Україні та бажали переїхати, наприклад, до Росії, відправлялися з Києва в розпорядження Москви.

Чи багато ваших колег-офіцерів-прикордонників відмовилися від комфортних умов життя, своїх квартир і майна, а також від відносно стабільного майбутнього, щоб обрати невизначену перспективу служби в прикордонних військах нової української держави?

Не можу точно вказати цифри, але всі, хто відчував себе справжніми українцями, повернулися на свою землю. Саме вони стали основою прикордонних підрозділів на нових ділянках кордону з Молдовою, Білоруссю та Росією. У моєму Березинському прикордонному загоні таких налічувалося близько 40 осіб.

Яким чином стартував процес створення нового кордону?

Моя військова служба в Березинському прикордонному загоні розпочалася в 1992 році, коли тривав Придністровський конфлікт. Командиром загону був призначений Микола Гурський, з яким ми разом проходили службу в Тагтабазарі. Я зібрав усіх знайомих офіцерів-прапорщиків, які ще не отримали відпустки, і разом ми подали рапорти на переміщення. В результаті, у Березинський прикордонний загін прибули 36 офіцерів і прапорщиків протягом певного часу.

Отже, у нас сформувалася чудова команда однодумців: Микола Гурський обіймає посаду командира, а я виконую обов'язки начальника штабу і першого заступника. Заступником з питань роботи з персоналом став Олександр Пресняков, який приєднався до нас з управління Середньоазійського прикордонного округу. Василь Ротаєнко, мій колишній товариш по загону, тепер виконує функції заступника технічного забезпечення. Михайло Фурсов, начальник тилу, прийшов з сусіднього Керкінського загону, а Сашко Олексієнко, який відповідає за розвідку, представляє Прибалтику. Таким чином, більшість командування вже знайома між собою, а інші офіцери, приблизно 30%, є "середньоазіатами", які добре знають один одного та мають спільний досвід служби. Це створює міцний "кістяк" людей, на яких можна покластися і яким можна довіряти.

У нас все склалося досить вдало. Це стало можливим, незважаючи на складну ситуацію в регіоні, зокрема в Придністров'ї, де також існують відомі виклики в Гагаузії. Саме в цей період відбувалося формування прикордонних сил України.

Слід відзначити першу особу на чолі прикордонних військ – генерала Валерія Губенка (генерал армії, голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України, командувач Прикордонними військами у 1991-1994 роках - прим. ред.). У той час він мав "карт-бланш" і повну довіру з боку першого президента України. Це дозволило активно реалізовувати державні програми для формування нового кордону незалежної України. Одночасно Верховна Рада ухвалила ряд законів, спрямованих на підтримку та облаштування нових ділянок державного кордону з Молдовою, Білоруссю та Росією.

Штат підрозділів, що забезпечували охорону нових ділянок кордону, був ретельно продуманий. Встановлювались прикордонні застави, які включали як бойові, так і правоохоронні елементи. Таким чином, діяли прикордонники, відповідальні за безпосередню охорону кордону, та ті, хто організовував контроль за переміщенням громадян. У складі кожної застави передбачалося наявність двох БТР або БМП. Окрім стрілецької зброї, до арсеналу входили кулемети та гранатомети. Також існували мотоманеврені групи (ММГ) як резерв для начальника загону. Ці групи не мали визначеної ділянки кордону, проте були значно краще озброєні — включаючи БТР, БМП, міномети, автоматичні гранатомети АГС-17 та великокаліберні кулемети. Вони дислокувалися у напрямках, що потребували підвищеної уваги, або виконували завдання під керівництвом загону.

Розпочалася робота з редемаркації (коли кордон вже встановлений раніше, і його просто перевіряють) та демаркації (коли кордон визначається вперше) на західних ділянках. Ведуться переговори та укладаються угоди, щоб підтвердити ці процеси. Це стало вкрай важливим кроком, адже оформлення західного кордону на міжнародному рівні в юридичному сенсі є значущим. Територіальні претензії, які ми зараз відчуваємо, створюють серйозні складнощі. Тепер стає очевидно, що неоформлена в юридичному плані частина українсько-російського кордону стала для нас проблемою. Дійсно, це сталося! Можливо, саме тому російська сторона понад 20 років уникала проведення таких заходів.

- Про комплектацію основними офіцерськими кадрами ви розповіли. А де брали солдатів?

- Так, дійсно. За кожного з повернутих офіцерів генерал Губенко боровся особисто. Він сам ухвалював багато рішень і брав за це відповідальність. Винятково його заслуга і повернення солдатів, які служили по всьому колишньому Союзу. За його командою, наші, як по-сучасному кажуть, рекрутери їздили та збирали українців з усіх частин та організовано вивозили в Україну. Але все одно людей не вистачало. І тоді було прийнято рішення про доукомплектування прикордонних частин солдатами з розформованих частин колишньої радянської армії, які відмовлялися приймати російську чи будь яку іншу присягу та прийняли рішення служити в Україні. Також було багато солдатів інших родів військ, які поверталися самостійно з усіх куточків СРСР. Вони приходили у військкомати за місцем проживання та направлялись дослужувати до нас. Таких було майже третина. Тому колективи створювалися по-живому, притирання йшло, було всяке. Але потім стабілізувалося.

- А як ви розташовували застави?

- Були державні програми, які дозволяли нам займати приміщення державної власності та територіальних громад. Це могли бути і колишні колгоспи, і непрацюючі приміщення шкіл, садочків. Місцями і в наметах жили.

Однак згодом ініціатива перейшла до прикордонників, і було затверджено державний план щодо облаштування кордону. Виділили фінансування, і розпочалося будівництво. Замовили стандартні проекти для застав та житлових приміщень постійного складу. Хоча не все вдалося втілити в життя через нестачу коштів, все ж близько 25% плану було реалізовано.

Тоді економічний стан у країні був надзвичайно складним. Зарплати затримувалися на два-три місяці, і це був найменший термін. Офіцерам доводилося ледве зводити кінці з кінцями. Житла не вистачало. Проте нам вдавалося організувати та зберегти команди.

Починали на заставах вести натуральне господарство, як ми його називали, - самі пекли хліб, утримували худобу, корів, курей, щоб солдатів було чим нагодувати. Для виживання та організації охорони кордону - це був єдиний правильний крок.

Згадаю, як у середині 90-х я прибув на службу до застави. Тоді родини офіцерів і прапорщиків мешкали в спальних приміщеннях, розділених перегородками, або орендували житло в сусідніх селах, адже будинки офіцерського складу були переповнені сім'ями колишніх військових. Яким чином вдалося подолати цю ситуацію?

Запустилася державна ініціатива щодо забезпечення офіцерів житлом. Цю програму започаткував генерал Губенко, а його наступник, генерал Олексієнко, продовжив реалізацію. Розпочали будівництво нових житлових об'єктів, щоб звільнити службові квартири на заставах. Це дозволило б переселити офіцерів, які вже завершили свою службу, але не мали можливості переїхати разом із родинами.

Крим, Біла Церква, Вишгород, Житомир, Харків, Одеса, Каховка — ці міста активно прагнули до розвитку. У Криму велося будівництво не лише в Керчі та Щолкіному, але також у Сімферополі та Євпаторії. Якби в ті часи не тільки ми, а й усі зацікавлені сторони підтримали б проект з розвитку Криму та організували переселення українських пенсіонерів до цього регіону, можливо, ми б уникнули подій 2014 року. Яка ж була ситуація на півострові тоді? Там базувався Чорноморський флот, а також безліч військових частин. Російські військовослужбовці завершували свою службу перед виходом на пенсію, отримували житло та залишалися жити в Криму. У 1990-х і 2000-х роках Росія реалізувала так звану "програму Лужкова", в рамках якої за рахунок Москви у Криму зводили цілі мікрорайони, дитячі садки, школи та санаторії. Це слугувало стимулом для військових пенсіонерів залишатися в Криму та сприяти його русифікації. Таким чином, можна стверджувати, що Росія планувала анексію Криму практично з перших днів незалежності України.

- Чи можна порівняти ваше рішення 1991 року приїхати в Україну з подіями 2014 року, коли наші прикордонники, відмовляючись від російського грошового забезпечення (яке до речі було в рази вище) повертались на материкову Україну? Але ж були й інші...

Багато людей порівнюють ситуацію в Криму з розпадом Радянського Союзу, але я з цим категорично не згоден. У 1991 році відбулося зникнення Радянського Союзу. Тоді ця країна перестала існувати. Ми були військовослужбовцями, які колись давали клятву служити вже неіснуючій державі. Ми не зобов'язані нікому нічого. Кожен з нас мав можливість діяти відповідно до своїх переконань та почуттів. У 2014 році ж військові ЗСУ, Національної гвардії, СБУ та інших правоохоронних структур присягнули на вірність українському народу та державі. Ті, хто залишився, зрадили цій клятві і не виконали накази. Це дуже важко усвідомлювати, адже в мене там залишилися багато співслужбовців і знайомих, багатьох з яких я вважав друзями.

У 2015 році військова прокуратура отримала завдання провести службові розслідування. Це було необхідно для визначення осіб, які залишилися на своїх місцях, тих, хто пішов, а також причин зради. Для цього були сформовані спеціальні робочі групи та залучені експерти. Усі зібрані матеріали були направлені до військової прокуратури для подальшого правового розгляду. Проте після реорганізації цієї установи ситуація стала менш активною.

Основою для підготовки нового покоління офіцерів-прикордонників став нещодавно заснований Інститут прикордонних військ у Хмельницькому. У тісній співпраці з майбутнім командувачем прикордонних військ генералом Олексієнко ви фактично створювали навчальний заклад з нуля. Яким був цей процес?

- У грудні 1992 року Кабінет Міністрів своєю постановою створив на базі Хмельницького артилерійського училища Інститут прикордонних військ. Генерал Губенко клопотав про призначення генерала Олексієнка. А це взагалі унікальна людина. Він на початку 90-х був начальником кафедри оперативного мистецтва в академії Фрунзе. Але як і багато інших патріотів, прийняв рішення залишити блискучу кар'єру у Москві та повернутися розбудовувати рідну державу. Борис Олексієнко дуже правильну роботу зробив. Багато достойних офіцерів залишалось в училищі, викладали загальновійськові предмети. Але без практики, без прикордонної складової - як? Генерал Олексієнко їздив особисто по військам та підбирав досвідчених офіцерів. Хтось, як я, сумнівався, але він вмів переконувати: "Я сам через це пройшов, приїдеш, не сподобається - повернешся назад". Так і зібрався основний кістяк кафедри тактики прикордонної служби, прикордонного контролю, потім кафедри оперативного мистецтва.

Крім того, з Алматинського прикордонного училища повернулися в Україну більше десятка досвідчених викладачів. Навколо них почали формуватися кафедри і навчальний процес.

Спочатку навантаження було значним, і відчувалася нестача навчально-методичних ресурсів. Проте ми мали добру матеріальну базу та прагнення навчати нове покоління прикордонників. Звичайно, критики не бракувало. Чому саме Хмельницький? Адже в інших містах, таких як Київ, Одеса, Харків і Донецьк, також закривалися військові навчальні заклади. Але історія все розставила на свої місця. Хмельницький став стратегічно вірним вибором, адже він розташований далі від наших історичних супротивників. Перші випуски складалися з курсантів-артилеристів, які обрали нову спеціалізацію. Потім ми відвідували закриті училища, набираючи тих, хто прагнув стати на захист кордонів. Після цього почалися наші набори, а також програма екстернату для контрактників і прапорщиків. Екстернат зазнав найбільше критики, проте з нього вийшло чимало офіцерів, які досягли успіху, навіть перевершуючи звичайних випускників. Я був одним із ідейних натхненників цього проекту, адже мав бойовий досвід з Афганістану і розумів, наскільки це важливо.

Згідно з моїми спостереженнями, стати начальником кафедри у військовому інституті неможливо без наукового ступеня та щонайменше п'ятирічного викладацького стажу. Чи мали ви на момент призначення на кафедру досвід викладання?

- Жодної години. Тоді бюрократії було значно менше. І існувала усвідомленість, що кваліфікований офіцер, який стає методистом або викладачем, ефективніше навчить, ніж навіть найкращий науковець, оскільки практичний досвід прикордонної служби не можна замінити теоретичними знаннями. Це моя особиста точка зору: завжди необхідно залучати "свіжу кров". Так, можливо, у когось відсутній досвід чи методологія, але вони володіють навичками та знаннями, які не має жоден кандидат наук.

Тепер ми спостерігаємо, що офіцери, які не отримали повноцінної початкової військової освіти, але мають природні військові здібності, успішно керують бригадами, корпусами та навіть різними родами військ. Серед них Бровді (Сили безпілотних систем), Білецький (III штурмовий корпус), Прокопенко (Азов) та Верес (К-2).

Згодом чимало критики виникло щодо змін у військовій системі. Чи варто з солдатів та прапорщиків формувати офіцерські кадри? Проте час довів, що ми зробили правильний вибір. Авторитет нашого інституту, а пізніше Академії, зростав з кожним днем. Доказом цього стала довіра до наших можливостей та науково-викладацького складу. У нашому інституті прикордонних військ почали навчатися слухачі з Молдови, Грузії, Вірменії, Таджикистану та Туркменістану. Хоча від Таджикистану та Туркменістану до Алмати, де розташований Військовий інститут прикордонних військ Казахстану (раніше — найкраще військово-прикордонне училище СРСР до 1991 року), зовсім недалеко. Всі відзначали високу якість нашої підготовки. Наприклад, коли я через багато років став послом у Таджикистані, до мене підходили наші випускники, які займали важливі посади в прикордонних службах Таджикистану та Туркменістану, і висловлювали подяку за отримані знання.

У середині 90-х, коли багато військових навчальних закладів просто розвалювалися, у нас був конкурс на вступ. Борис Олексієнко ніколи не зупинявся на півдорозі і завжди підганяв інших. Велика увага приділялася і загальновійськовій складовій, і фізичній витривалості.

На жаль, після переходу від Прикордонних військ до Державної прикордонної служби багато загальновійськових кафедр було скорочено, акцент змістився в область правоохоронної діяльності, що потім негативно позначилось на військовій підготовці офіцерів.

У 2014 році російські військові без особливих перешкод перетинали український кордон. Прикордонники, озброєні лише гумовими кулями, кийками та кайданками, виявилися не в змозі дати гідну відсіч озброєним агресорам. Чи не вважаєте ви, що перетворення Прикордонних військ України на Державну прикордонну службу у 2003 році, яка стала правоохоронним органом спеціального призначення, було стратегічною помилкою з огляду на таку загрозливу сусідську політику?

Відповісти на це питання однозначно досить складно. В умовах агресії з боку сусіда, це, безумовно, є стратегічною помилкою. Якби перші групи так званих "добровольців" з Росії були зустрінуті на БТР із важким озброєнням, можливо, ситуація розвивалася б зовсім інакше.

Проте в той період існувала думка, що Україна ніколи не вступить у війну. Вважалося, що дружба з нашими "братніми" народами буде вічною. Звісно, це була частина російської пропаганди. Пізніше стало очевидно, що це була масштабна спецоперація. Чому ж російська сторона так довго уникала демаркації кордону? Наші зусилля в цьому напрямку не отримували підтримки, навіть з боку наших європейських партнерів.

Це була стратегічна помилка України та Європи. Результатом стало не лише реформування прикордонних військ. Реорганізовували і армію, і флот, і авіацію. (В ході реорганізації Збройних сил скоротили понад 30 бригад різних типів. Загальна чисельність особового складу ЗСУ за цей період зменшилась із приблизно 310 тисяч осіб у 2000 році до близько 192 тисяч осіб у 2011 році. - Авт.)

У 2000-х роках Україна опинилася в складній ситуації. Одна нога була в Європі, а інша — в Росії. Європейські партнери ставили умови: щоб інтегруватися до нас, необхідно впроваджувати світові стандарти. Одним із цих стандартів було те, що військові не повинні контролювати державний кордон.

Якщо прагнеш приєднатися до Євросоюзу, тобі слід адаптувати своє законодавство відповідно до вимог Європейського Союзу, зокрема в сфері роботи правоохоронних і прикордонних органів. Це був єдиний можливий шлях на той час.

Ви стверджуєте, що у нас не було альтернатив. Тож яка ж тоді стратегічна помилка?

- Так, нам треба було реформувати прикордонні війська в державну прикордонну службу. Але це вірно коли державні кордони міжнародно погоджені та демарковані. І головне: з усіма сусідами підписані договори! А у нас на той момент із Молдовою та республікою Білорусь процес не був завершений, а з Росією - фактично не починався.

Командування прикордонних військ висловило ідею: давайте перетворимо прикордонні війська на державну прикордонну службу, але при цьому залишимо військову присутність на недемаркованих територіях. Однак депутати не звернули на це уваги. Внаслідок цього російська сторона здійняла шум щодо "подвійних стандартів", заявляючи, як таке може бути, що з Заходом одне, а з нами – інше.

Ми тривалий час відстоювали свою позицію. Проте питання про збереження військової складової на необлаштованих територіях не могло бути включене до закону. Європейські колеги підкреслювали важливість демілітаризації служби, водночас зберігаючи військові звання, морську охорону та авіаційний компонент. В результаті, нам довелося знайти компромісне рішення. Європейський Союз і країни-партнери були готові надати підтримку у облаштуванні кордону, але лише в контексті правоохоронних завдань.

Після гібридного вторгнення російських військ на Донбас ви знову приєдналися до Прикордонної служби та стали ініціатором створення підрозділів ПКШР (прикордонні комендатури швидкого реагування). Цей крок став справжнім проривом у тактичній стратегії. Ви вміло поєднали досвід радянської системи, отриманий під час афганської війни, з сучасними методами НАТО у сфері швидкого реагування, будучи завідувачем кафедри аеромобільних військ та сил спеціальних операцій в університеті оборони. Це стало відхиленням від традиційної батальйонно-бригадної моделі ведення бойових дій. Ви не боялися можливих наслідків, адже розуміли, що у разі невдачі саме вам можуть приписати всі прорахунки.

У 2014 році, коли мені запропонували повернутися до служби, ми з генералом Назаренком, який очолював ДПСУ з 2014 по 2017 рік, як люди, що мають досвід участі в конфліктах в Афганістані, Середній Азії та Придністров'ї, усвідомили, що необхідно відновити військову складову в нашій діяльності. Проте, навіть після анексії Криму та початку бойових дій на сході України, представники Європейського Союзу продовжували дотримуватися своєї позиції, іноді навіть натякаючи на те, що безвізовий режим для України не буде відкрито, якщо не будуть виконані їхні вимоги. На численних зустрічах керівництво служби неодноразово звертало увагу на реальні загрози, що виникають на кордоні, а ми наголошували: "Шановні, як тільки в Україні запанує мир і спокій, і будуть укладені угоди з сусідніми країнами, ми готові стати повноцінним правоохоронним органом". Але, на жаль, нас не бажали слухати.

Ми були змушені шукати компроміси з вимогами закону "Про Державну прикордонну службу". За штатною структурою, у нас не могло бути ММГ, але ніхто не забороняв створювати різні типи прикордонних комендатур, тому виникли прикордонні комендатури швидкого реагування. Хоча вони фактично виконували функції "закамуфльованих" ММГ, все це відбувалось у рамках закону. Спочатку ці формування використовувалися для охорони пунктів пропуску (КПП) та контрольних пунктів в’їзду-виїзду (КПВВ), а згодом активно залучалися до бойових дій.

Хоча мені не зовсім зручно це обговорювати, проте це також є частиною історії нашої державної прикордонної служби. Сьогодні ми можемо спостерігати, що багато аспектів залишилися незрозумілими для наших партнерів, і ми змушені були діяти в тому руслі, яке від нас очікували.

Сьогодні прикордонники виконують свою місію на рівні з іншими підрозділами Збройних Сил, захищаючи країну від зовнішньої агресії. Понад тридцять з них отримали звання Героя України. У світі немає жодної країни, яка мала б подібний досвід використання правоохоронних органів у військових діях замість регулярних військ. Як ви, людина з бойовим досвідом, оцінюєте підготовку сучасних прикордонників?

- Відповім словами молодших колег. З кожним роком набір до Національного університету оборони України прикордонників на оперативно-тактичний, оперативний і стратегічний рівень збільшується в рази. Я з ними постійно спілкуюся. "Не вистачає військових знань" - кажуть. На превеликий жаль, проблеми демілітаризації прикордонних військ, позначилися не тільки на кордоні, але і на академії. Офіцери не отримували військових знань. Тож вони вчилися на війні "з нуля", втрачали людей, самі гинули. Звичайно, що хлопці герої, але одне діло, коли він приходить на передову підготовленим, тоді б було набагато легше. Нині враховано досвід, але це потрібно було робити раніше. Наші прикордонники пліч-о-пліч зі збройними силами ведуть боротьбу. Я не знаю, як прикордонників зараз готують, а в Університеті оборони навчають. І хлопці стараються. Якщо офіцер готовий вчитися - це вже еліта.

- Я мав честь бути серед перших ваших вихованців в Інституті прикордонних військ України, тому знаю на власному досвіді вашу вимогливість. А що можете порадити сьогоднішньому поколінню командирів?

Командир, перш за все, є лідером, готовим приймати рішення і відповідати за них. Це є найважливішим аспектом його ролі. Якщо він справжній лідер, люди будуть слідувати за ним. Все інше, такі як професіоналізм, знання та досвід, з’являється з часом.