Алла Татаренко, перекладачка: Конфлікт в Україні відновив інтерес до Балкан.

Як Україна здобула визнання на Балканах

Коли мова заходить про культурні зв'язки між Україною та Європою, зазвичай акцентують увагу на Західній Європі. Балканський регіон часто залишається на узбіччі. Проте ці зв'язки мають глибоке коріння і є досить потужними. Вони, як правило, базуються більше на особистих відносинах, аніж на систематичній політиці держави, що підтримується відповідними фінансовими ресурсами. Чи можна стверджувати, що 2022 рік став часом, коли історія відносин між Україною та Балканами поділилася на "до" і "після"?

Напевно, можна. Бо від 2022 року багато країн наче прокинулися від сну, де Україна була поза межами їхньої уяви. Себто вона існувала собі десь, але це не особливо когось цікавило. Це була або тінь Росії, або така собі незвідана, маловідома і тому, можливо, малоцікава країна.

У 2022 році спостерігалося значне зростання інтересу до України. Це стало можливим, оскільки країна, яку багато хто сприймав як безнадійну жертву, що за три дні або, максимум, тиждень, змушена буде капітулювати, продемонструвала неймовірну силу, стійкість та прагнення до свободи й опору.

У балканських медіа теж можна було зустріти наратив: Росія така сильна, така могутня й озброєна, чому ж українці не здаються? Нерозуміння того, як значно менша країна може чинити опір, породило й інтерес до неї.

Яскравим прикладом є професор з Мюнстерського університету Давор Беганович, хорват, який після початку повномасштабного вторгнення виявив велику зацікавленість до України, написавши численні есеї про українську літературу. Людина, що все своє життя присвятила дослідженню балканських літератур і югославістики, вирішила зануритися в культуру, мову якої не вміє говорити. Він прагнув зрозуміти, звідки береться ця неймовірна енергія опору. Його книга має назву "Анатомія опору імперії".

Беганович звертається до літератури та культури в пошуках відповідей. Коли хтось стверджує, що культура нині не є актуальною, я вважаю це серйозною помилкою. Адже скільки шкоди завдала нам така потужна зброя, як "велика російська культура"! Чому ж ми не можемо здійснити переможну кампанію під назвою "Велика українська культура"?

А як відреагували на початок повномасштабного вторгнення в Хорватії?

У Хорватії чимало людей почали проявляти інтерес до України, адже існує певна схожість в історичних шляхах обох країн. Це особливо помітно серед тих, хто боровся за незалежність Хорватії, зокрема серед письменників та художників.

Наприклад, тодішній голова Хорватського ПЕН-центру Томіца Байсич, ветеран війни, одразу почав пропонувати українським митцям резиденції, виступати й розповідати про Україну.

Одним із перших напрямків, з якими можна було звертатися, стали переклади української поезії. У перші дні повномасштабного вторгнення я отримував запити з різних країн, особливо з Хорватії: чи існують доступні переклади, які можна було б ознайомитися?

Люди без жодного попередження вирішили, що це найкращий спосіб поділитися історією України. Українська поезія звучала на театральних сценах і вулицях міст.

Уже 28 лютого 2022 року відбулася одна з перших розмов про Україну та її культуру -- у книгарні видавництва Fraktura, яке на той час уже видавало Юрія Андруховича й інших українських письменників. Виступили Мілєнко Єргович, головний редактор видавництва Сеїд Сердаревич, перекладачка Дарія Павлешен. Я долучалася онлайн зі Львова.

Коли я переглядала знімки з цієї бесіди, мене вразило, що на моєму обличчі сяяла усмішка. В останні дні мені, як здається, було важко навіть зазирнути в дзеркало.

Коли "Війну і мир" уже не вдається реалізувати так, як це робилося раніше.

Чи з'явилися в хорватській літературі твори, які безпосередньо осмислюють російське вторгнення в Україну?

Не так давно з'явився оригінальний роман "Німа нота" авторства Елвіса Бошняка, відомого хорватського актора та драматурга. Ця книга є його другим літературним твором і заснована на реальних подіях.

Знайома автора, хорватська акторка, на початку 2022 року поїхала до дідуся й бабусі в Чернігів, і там її заскочив початок повномасштабного вторгнення. Ця історія настільки вразила Бошняка, що він вирішив написати роман, додавши до реальних подій художній вимисел.

Ця книга не лише про Україну та війну, а радше про те, як хорвати сприймають російсько-український конфлікт. Що трапляється, коли війна стає "близькою", бо в епіцентрі подій опиняється знайома або рідна особа. А коли ця людина повертається додому, війна ніби знову стає "дальньою".

У романі порушується тема так званої великої російської культури, яка здобула популярність і в Хорватії. Центральні персонажі — актори, що мають виконати ролі у виставі за романом Толстого "Війна і мир". Однак, після вторгнення Росії, реалізувати "Війну і мир" у звичному форматі стало неможливо. Уявлення про велику російську душу, на якому багато чого базувалося, більше не відповідає дійсності.

Герої зрештою знаходять іншу форму: ставлять виставу без слів. І вона настільки впливає на глядачів, що декотрі вирушають до українського кордону, бо хочуть чимось допомогти.

На мою думку, у цьому романі вдало відображено реакцію хорватського суспільства на події 2022 року. Головна героїня — росіянка, яка не бажає асоціюватися з "нацією вбивць", проте не може відверто звинуватити тих, хто відповідальний за загибель її бабусі під час евакуації. Натомість вона вказує на "світовий порядок" як на джерело проблем. Я зазначила автору, що це є суттєвою проблемою для деяких лівих інтелектуалів: вони прагнуть боротися "за все хороше", але бояться прямо вказати на винних.

Цей роман є цікавим саме через те, що він відображає не ідеалізовану реальність, де всі чітко розрізняють добро і зло, а справжнє життя, яке ми часто спостерігаємо в західних суспільствах. У 2014 році подібний твір навряд чи міг би з'явитися, адже тоді ще не було достатньої кількості людей, які б активно займалися темою "війни і миру". Проте після 2022 року стало очевидно, що це питання стосується не лише України, а й всієї Європи.

"Міст не виконує своїх функцій, якщо ним не користуються."

Ви багато років перекладаєте українську літературу хорватською і сербською, а балканську -- українською. Зараз переклад часто називають інструментом культурної дипломатії. Але чи справді він працює? І що заважає йому працювати?

Я сказала б, що міст не працює як міст, якщо ним не користуються, якщо ним ніхто не ходить.

Подібна ситуація з українською літературою тривала протягом тривалого часу. Хоча були певні переклади, в тих країнах, якими я займаюся, це залишалося поодинокими випадками. Великі організації звертали увагу на зв'язки з провідними мовами та культурними центрами. Натомість українську літературу здебільшого представляли окремі перекладачі, які прагнули поділитися інформацією про свою культуру.

Це були випадкові спроби, які не могли створити цілісного уявлення. Сербські та хорватські читачі рідко звертали увагу на ці переклади, оскільки українська література сприймалася ними як щось екзотичне.

Водночас окремі книжки мали успіх. Наприклад, "Перверзія" Юрія Андруховича була ближчою сербському читачеві. Вона порушувала впізнавані проблеми й водночас залишалася достатньо незвичною.

Іноді в процесі перекладу можуть виникати несподівані додаткові значення. Наприкінці твору "Перверзія" звучать слова "Santa Maria della Salute". Для українського читача це, насамперед, асоціюється з венеційською церквою, тоді як для сербського читача — зі знаменитим віршем Лази Костича, який вважається одним із найяскравіших зразків сербського романтизму. Таким чином, сербський читач може помислити, що Андрухович цитує Костича. Однак, коли я запитала Андруховича про це, він виявився незнайомим з цим віршем.

Іноді посіяне насіння проростає лише через два десятиліття. Нещодавно я зустріла видавницю з Белграда, яка вирішила випустити українську книгу. Вона згадала, що багато років тому ознайомлювалася з антологією українського постмодерного оповідання. Це був один з тих рідкісних моментів, коли я натрапила на людину поза межами славістичних кіл, яка не лише прочитала, а й запам'ятала цю книгу.

Отже, лише наявність перекладу не є достатньою?

Цього замало. Необхідні книги, обговорення їх, активна популяризація та систематична діяльність.

Можна скільки завгодно розповідати, яка прекрасна українська література. Але поки немає достатньої кількості книжок і роботи з їхнім просуванням, результат буде обмеженим.

Мости здатні функціонувати в обох напрямках. Коли ми здійснюємо переклад творів іноземного автора українською мовою, Україна стає для нього дещо ріднішою.

Ось, наприклад, одна студентка вирішила вступити на факультет хорватистики після того, як ознайомилася з романом Зорана Жмирича "Блокбастер". Вона зацікавилася перекладом й інших його творів. Коли я поділилася цим із самим автором, він був дуже зворушений. Пізніше він завітав до Львова, де зустрів своїх шанувальників. Повернувшись до Хорватії, він почав ділитися своїми враженнями про Україну.

Зоран Жмирич на Книжковому Арсеналі 2018 в столиці України, Києві.

Таким чином, займаючись перекладом творів інших культур, ми також сприяємо підвищенню видимості України на міжнародній арені.

Проте українська література на Балканах стикалася з потужним конкурентом, який протягом багатьох років взаємодіяв з місцевою аудиторією — російською культурою. Якою мірою ця діяльність була організованою та цілеспрямованою?

Наш північний сусід вже давно реалізує активну культурну стратегію на Балканах, і це створює серйозну конкуренцію. Його підходи різноманітні й багатогранні. Наприклад, сербським авторам пропонують можливість публікувати свої нові твори на платформі Sputnjik. І що важливо, це не переклади, а оригінальні тексти сербською мовою, за що вони отримують щедру винагороду.

Люди, які хотіли прочитати нове оповідання улюбленого сербського письменника, мусили заходити на Sputnjik і разом з літературою отримували всю інформацію, яку поширював цей ресурс.

Виявилося, що ми не збудували стільки власних мостів, скільки хотілося б. Звісно, їх потрібно зводити, і ми плануємо це робити. В Сербії це завдання ускладнюється, оскільки росіяни збудували безліч своїх мостів, що затінює наші досягнення.

Чи відбулися якісь зміни після 2022 року?

Отже, в Сербії розпочали більш інтенсивно публікувати українські твори.

По-перше, спостерігається зростаюча увага до України. По-друге, ініціативи на зразок "Креативної Європи" та інші європейські проєкти почали інтегрувати українські книги, а фінансова підтримка привернула інтерес сербських видавців.

Книги здатні діяти несподіваним чином. Наприклад, Катерина Бабкіна стала відомою в Сербії завдяки підтримці Мілєнка Єрговича. Він відвідав книжковий ярмарок у Белграді, купив її твір, прочитав його і написав про нього статтю.

Єргович — автор, що має значний вплив у світі літератури та журналістики. Коли було анонсовано вихід нової книги Бабкіної, він висловив бажання долучитися до її презентації.

Це теж культурний міст: письменник з іншої країни допомагає розповідати про українську літературу.

Алла Татаренко разом із хорватським письменником Міленком Єрґовичем.

Як війна відновлюється після десятиліть спокою.

На мою думку, в Україні останнім часом балканську літературу сприймають переважно як твори, що відображають війну. Однак, слід зазначити, що раніше її публікували з абсолютно іншими мотивами.

Безумовно. Перші етапи перекладу літератури з колишньої Югославії в Україні охоплювали не лише тему війни.

У кінці 1990-х років на світ з'явилися твори Данила Кіша, Мілорада Павича та Момо Капора. Антологія "Хорватська мозаїка", яку я підготувала у 2006 році, також ставила за мету продемонструвати багатогранність хорватської літератури, виходячи за межі лише воєнних сюжетів.

Приблизно з 2013-2014 років українські перекладачі, видавці та читачі почали ставити важливі запитання про літературу, що пройшла через випробування війною. Авторів з Балкану почали запитувати не лише про їхні творчі задуми, а й про особистий досвід переживання війни, про те, як писати про конфлікти, і які емоції супроводжують людей після їх завершення. Навіть сприйняття книжок, які колись не вважалися "воєнними", зазнало змін. Наприклад, "Щоденник про Чарноєвича" Мілоша Црнянського тепер розглядається не лише як модерністський роман про внутрішні конфлікти, а й як розповідь про людину, яка повернулася з фронту. Війна підкреслила ті аспекти, які вже були присутні в цих творах.

А в самій Хорватії та Сербії російсько-українська війна вплинула на літературу?

Після 2022 року в хорватській, а також сербській літературі з'явилося багато книжок про війни 1990-х.

Проте ж вони вже раніше безперервно висвітлювали ці конфлікти?

Так, але тепер можна помітити істотну різницю. Вийшло чимало книг про дітей війни — тих, хто не брав участі в бойових діях, але спостерігав за всім навколо очима маленької дитини.

Це покоління письменників, які повертаються до свого досвіду вже з дорослої перспективи. У цих романах багато музики, фільмів, книжок того часу, деталей повсякденного життя.

Наприклад, "Високі трави" Зорана Жмирича, "Відриваючи листя капусти" Ігоря Белеша. У сербській літературі -- "Карота" Дарка Тушевляковича, роман про чоловіка, який повертається пам'яттю до війни, пережитої в дитинстві.

У романі "Високі трави" автор Жмирич розповідає історію двох баскетболістів — серба та хорвата, які до початку війни мали міцну дружбу та здорову конкуренцію, але згодом опинилися по різні боки барикад. Одного разу серб отримує наказ спалити будинок, і, вважаючи, що всередині нікого немає, виконує його. Виявляється, цей дім належав дідусям і бабусі його хорватського товариша. Справжня драма розгортається, коли серб все життя мучиться питанням: чи були вони там у той фатальний момент? Після багатьох років їхні шляхи знову перетинаються, цього разу в далекій Європі, де з'ясовується, що минуле не забуло їх.

Російсько-український конфлікт насправді змусив цих письменників знову пережити події своєї війни, що відбулася три десятиліття тому.

Це дуже цікава подвійна перспектива: як людина сприймала події тоді і як бачить їх через десятиліття. Можливо, для нас це теж буде важливим досвідом -- зрозуміти, як війна повертається до людини через багато років.

Алла Татаренко (в центрі) на події, що відбулася в Загребі у 2026 році.

Чи існують у сучасній хорватській літературі твори, де війна виступає не головною темою, а як досвід, що продовжує впливати на повсякденне життя людей?

Існує безліч таких книг. У сучасній хорватській літературі майже неможливо натрапити на твір, у якому війна не відіграє жодної ролі. Інколи це можуть бути лише кілька рядків, але вони здатні суттєво вплинути на життя героїв.

Наприклад, романи Нади Гашич, добре відомої українським читачам. Три її романи вже переклали українською.

Вона написала ще один роман із загребського циклу -- "Чотири пломені, лід". Це дуже своєрідна книжка, яку можна назвати химерним романом, або магічним реалізмом. У ній поєднуються різні історичні епохи, зокрема історії жінок, яких звинувачували у відьомстві. Авторка працює з історичними документами й знаходить несподівані деталі. Наприклад, список витрат інквізиції: скільки вина й харчів потрібно катові, який катуватиме жінку, звинувачену у відьомстві. Адже він теж змучиться когось мучити. У романі йдеться про феміцид -- але й про роль жінок у житті міста і країни. Це показано без пафосу і в дуже несподіваний спосіб.

"Те, що він уявляв, відбувається в Україні."

Ви згадали про роман Мілєнка Єрговича "Війна", який був переведений українською мовою. Що робить цю книгу настільки важливою для вас?

Це книжка про облогу міста, але водночас універсальна книжка про війну. Можна згадати навіть Трою та "Іліаду". Це книжка притч, своєрідна поезія в прозі, місцями дуже жорстока. Війна відбувається в ній з певним епічним спокоєм. І багато з того, що Єргович написав, перегукується з подіями в Україні.

Є одна історія про пологовий будинок, де під час обстрілів немовлят переносять у підвальне приміщення. Діти, що перебувають у реанімації, нібито спускаються окремо, а їхні матері намагаються прислухатися до голосів своїх малюків через стіну. Іноді їм здається, що вони дійсно чують їх. Але в кінці цієї притчі виявляється, що дітей з реанімації насправді нікуди не переносили — вони залишалися в тому ж приміщенні під час обстрілів. Коли завідувачку запитують, як таке можливо, вона відповідає: "Якби ситуація була інша, у нас не було б причини повертатися".

Цю оповідь можна сприймати з філософської точки зору: діти символізують відновлення нормального життя, заради якого люди виходять з укриттів. Однак після російського обстрілу Охматдиту в липні 2024 року я усвідомила її зовсім по-іншому. Коли я вперше читала цю притчу, мені не спало на думку про важливий аспект: діти в реанімації підключені до життєзабезпечуючих апаратів, і їх не так просто перемістити в безпечне місце. Я згадала про лікарку, яка загинула під час обстрілу Києва, залишившись із дітьми, яких не могли евакуювати.

Єргович теж писав, що, дивлячись новини з України, має страшне відчуття: те, що він уявив або знав з досвіду Сараєва, повторюється.

Тут виникла ще одна незвичайна оповідь. Редакторка українського перекладу Ніка Чулаєвська в той момент, коли працювала над книгою, дізналася про обстріл Охматдиту. Вона залишила рукопис і вирушила розчищати завали. Пізніше Ніка написала текст, в якому порівняла роботу редактора з діяльністю людини, що прибирає руйнування. Цей текст був оформлений у стилі притч Єрговича та став українським доповненням до книжки.

Я перевела цей текст на хорватську, і його опублікував Єргович.

Це було взаємне доповнення літератур, дуже важливе для мене.

Іноді література виступає в ролі донорської крові, даруючи свою енергію та натхнення. Досвід одних особистостей слугує своєрідним провідником для інших, допомагаючи їм зрозуміти та осмислити власні переживання.

"Нас так виховали: русофілами"

Ми вже багато обговорювали Хорватію. А як справи в Сербії? Яке у них уявлення про Україну?

Досить відмінний.

Є люди, які активно підтримують Україну. Є ті, хто більше любить Росію. Але загальне ставлення частини сербських інтелектуалів до України я назвала б радше індиферентним.

Україну жаліють: бідна, нещасна Україна. Але водночас схильні звинувачувати в усьому Захід. Антизахідна риторика завдає дуже багато шкоди. Росія активно підтримувала її, зокрема, використовуючи пам'ять про бомбардування Сербії НАТО. Цікаво, що серби їдуть навчатися і працювати переважно на Захід, а не до Росії. Але антизахідні настрої можуть бути дуже сильними. У контексті російсько-української війни це поєднується з нерозумінням того, чому українці чинять опір такій великій державі й чому так прагнуть до Європи.

У численних ЗМІ конфлікт в Україні описується як боротьба між Росією та НАТО. Українців часто зображують як тих, хто довірився Заходу, який, за їхньою думкою, прагне скористатися їхньою батьківщиною.

Проте я б не стверджувала, що більшість сербів має антипатії до України.

Одна з моїх колег-філологів якось зауважила: "Розумієш, нас виховали з певними поглядами: з симпатією до Росії". Після нашої півторагодинної бесіди вона додала: "Але в цій війні ми підтримуємо Україну".

Отже, це не завжди свідома підтримка агресії з боку Росії?

Ні, ситуація складніша.

У Сербії існує безліч внутрішніх викликів, як економічного, так і політичного характеру. Громадяни відчувають виснаження, і життя для багатьох стає важким. Це, в свою чергу, призводить до байдужості щодо проблем інших.

Особливо мене вразило, коли на початку вторгнення сербські інтелектуали ділилися зі мною цитатами з Іво Андрича чи Меші Селімовича, які говорили про несправедливість світу. Я змушена була пояснити, що ці висловлювання мають певний літературний контекст і не можуть бути просто узагальнені як універсальне пояснення того, що відбувається насправді.

Одночасно ситуація продовжує розвиватися. Існують особи, які з часом коригують своє ставлення до Росії та України. А також є ті, хто з самого початку докладав значних зусиль для підтримки України.

Хто, скажімо, може бути?

У Сербії є прекрасна організація KROKODIL, яка активно допомагає Україні -- і не лише через літературу.

Володимир Арсенієвич під час доставки гуманітарної допомоги до Харкова

Володимир Арсенієвич, що очолює цю ініціативу, неодноразово відвідував Україну, зокрема регіони поблизу зони бойових дій, де доставляв гуманітарну допомогу, збираючи кошти на медичне обладнання та організовуючи різноманітні літературні заходи. У Белграді була заснована українська бібліотека, а також відкриті безкоштовні курси з вивчення української мови.

Також ми замовили мурал з зображенням Лесі Українки в центрі Белграда. Під час обговорення ми визначали, який текст має бути на ньому. Врешті-решт, ми вирішили використати такі рядки: "Ні, я жива, я вічно житиму! У серці моєму є те, що ніколи не загине".

Щонайменше чотири рази прихильники Росії вчиняли напади на цю картину.

Спочатку вони намагалися видалити напис, виконаний двома мовами. Пізніше ж постраждала і сама картина, на якій з'явилися слова "фашисти", "нацисти" та подібні.

Це була безпомічна агресія. Єдине, чим вони могли відповісти на велич цього образу та поетичності.

KROKODIL також протягом двох років організовував резиденції для українських митців. Вони приймали тільки українців.

Саме на таких особистостях ми можемо покладатися.

Від творів Вікторії Амеліної до книг Катерини Калитко — які літературні шедеври знайомлять із культурою Сербії та Хорватії?

Які українські книги наразі публікуються в Сербії та Хорватії? Чи переважає в інтересах видавців література, що стосується війни?

У Сербії публікують широкий спектр українських книг. Серед них можна знайти "Сестро, сестро" Оксани Забужко, яка вийшла в чудовому перекладі Мілени Іванович, поезію Ліни Костенко, а також твори Катерини Бабкіної і Софії Андрухович. Не можна обійти увагою і роман Василя Махна "Вічний календар".

Нещодавно вийшла сербською мовою книга Катерини Калитко "Орден мовчальниць", яка стала частиною серії "Слова, що лікують", виданої видавництвом Arete.

Я також публікувала в сербській періодиці переклади поезії Мар'яни Савки, Катерини Міхаліциної та Дарини Гладун. Але знайти видавця для окремої поетичної книжки складніше.

В Україні українська поезія про війну в Хорватії користується значно більшою популярністю. Я підготувала дві антології: "Україна -- 2022: Поетичний літопис війни" та "Україна -- 2024: голоси й картини", до яких додано ілюстрації Юрка Костишина. Разом з Дарією Павлешен ми також переклали поетичну збірку Вікторії Амеліної під назвою "Свідчення". Крім того, я займалася перекладом нових творів Галини Крук і підготовкою багатьох добірок української поезії.

Часто чую від людей: як чудово звучить сучасна українська поезія, перекладіть нам ще щось. Це свідчить про значний інтерес. І це надзвичайно важливо.

Чи існують взаємні перекладацькі зв'язки між українськими та хорватськими письменниками?

Так, і це дуже цінно.

Наприклад, Томіца Байсич займався перекладом віршів Вікторії Амеліної. Коли ж Катерина Міхаліцина відвідала літературний фестиваль у Хорватії, вона почула англомовний переклад його творів, присвячених війні, і була настільки вражена, що вирішила перевести їх на українську. Спочатку я допомагала їй з хорватською, але згодом вона продовжила працювати сама. У свою чергу, Томіца Байсич почав перекладати твори Катерини Міхаліциної.

Аллою Татаренко у Видавництві Старого Лева

Нам необхідні "Історії Вуковара".

Які твори сербських та хорватських авторів ви б бажали бачити в українському перекладі? Це можуть бути не лише книги про війну.

Якщо звертатися до класики, я б виокремила "Нечисту кров" автора Борисава Станковича. Цей роман, сповнений поетичних образів, є справжнім шедевром сербської літератури і за своєю атмосферою нагадує творчість Іво Андрича.

З хорватського модернізму — "Відновлення Філіпа Латиновича" авторства Мирослава Крлежі. Це оповідь про художника-інтелектуала, який повертається з Європи до свого рідного міста. Цей роман вважається одним із найзначніших творів хорватської літератури.

А якщо говорити про ближче минуле, нам дуже потрібні "Вуковарські історії" Синіші Главашевича.

Главашевич був радіожурналістом під час облоги Вуковара. Він розповідав слухачам про обстріли й ситуацію в місті, але водночас читав короткі історії, які мали підтримати людей. Це були не лише історії про війну. Часто вони стосувалися зовсім звичайних речей, але були сповнені внутрішнього світла. Вони розказані посеред пекла, проте залишаються універсальними -- їх можна читати й у мирний час.

Історія самого Главашевича трагічна: він загинув під час війни. Я дуже сподіваюся, що український переклад цієї книжки з'явиться.

Які сучасні молоді хорватські автори, які ще не здобули популярності серед українських читачів, могли б вас зацікавити?

Я б хотіла згадати про Луку Остоїча, автора його дебютної збірки оповідань під назвою "Тиша в осиному гнізді". Ці твори розкривають сучасність, вносячи в неї легкий натяк на містичність. Ця містика має раціональне пояснення, але не є обов'язковою для сприйняття. Вона малює картину нашого світу, який є складним та іноді незрозумілим. У збірці представлені персонажі, які пережили війну, а також ті, хто залишився осторонь. Я впевнена, що їх історії зацікавлять не лише шанувальників хорватської, сербської чи боснійської літератури, а й будь-якого читача, який прагне відкрити щось нове та глибоке для роздумів. Ці оповідання приховують таємницю, яку автор не виносить на поверхню, але вона десь глибоко закладена в тексті. І ти починаєш міркувати: що ж насправді сталося?

Мені здається, що нам потрібна й така література -- яку ми читаємо не тому, що вона про щось конкретне, а тому, що вона робить наше інтелектуальне життя цікавішим.