Зомбіленд у Рубіжному, братерська стрілянина та занепад у командному центрі. Розповідь про снайпера на прізвисько Морпіх, який став ветераном у 29 років.

- Sting - малючок, але збиває "Шахеди" 2,5 на 3 метри, - захоплюється дроном-перехоплювачем 29-річний лейтенант Денис із позивним "Морпіх". Як відомо, у кожного малюка має бути свій Карлсон, а в кожного дрона - навчений пілот.

Ми зустрілися з Денисом у навчальному центрі фонду Сергія Притули, де він третій місяць навчає військових керувати безпілотниками Sting. Українські підрозділи використовують ці дрони для перехоплення нереактивних "Шахедів" і "Гераней".

Денис - ветеран конфлікту між Росією та Україною, який має десятирічний досвід служби в оборонних силах. Він пройшов шлях від кулеметника до снайпера, а також обіймав посаду командира екіпажу розвідувального безпілотника Shark і працював у штабі. Завершив свою військову кар'єру через проблеми зі здоров'ям, які виникли після поранення, і не виявив бажання продовжувати роботу у штабі.

- Це схоже на те, як впасти в безодню та почати втрачати свої якості. Залишатися в Києві, підвищувати ранг, не виконуючи жодних корисних завдань - це не для мене, в мене починає закипати всередині. Я не вмію програвати. У мене починає пекти під собою, - ділиться Денис.

У нього є два татуювання, що відображають його службу. Перше – на руці, являє собою шеврон його підрозділу в бригаді "Рубіж". Друге – на нозі, зображує скелета з косою і снайперською гвинтівкою, а під ним написано "група передового спостереження".

Морський піхотинець ділиться своїми спогадами з "Українською правдою" про "чудові моменти" в АТО, про "контрстрайк" у снайпінгу, випадки friendly fire, ситуацію в Рубіжному, удачу під час бойових дій, а також про свій вихід із служби та нову діяльність у навчальному центрі фонду Сергія Притули.

Вибір

Ким хотіли стати українські діти до початку повномасштабної війни? Вчителями, лікарями, підприємцями, акторами. Принаймні, саме такі результати виявило опитування, проведене у 2020 році. Професія, про яку мріяв Денис, не потрапила ані до топ-5, ані до топ-10.

Він із дитинства хотів служити в армії. Воно й не дивно. Майже всі чоловіки в родині Дениса - військові: прадід, батько, старший брат.

- Ніхто в моїй сім'ї не намагався ухилитися від служби. Але ні батько, ні брат не нав'язували мені військову службу. Я сам захотів розвиватися в армії, - розповідає Денис.

У віці 19 років юнак уклав угоду на службу в морській піхоті.

У 2017 році ставлення до добровольців було досить неоднозначним. Тоді практично ніхто не прагнув служити в армії. Багато людей вважали, що до війська йдуть або через гостру необхідність, або ж не зовсім розуміючи, що роблять. Коли я завітав до військкомату, на мене дивилися з подивом: "Справді хочеш підписати контракт? Серйозно! Ну, ходімо".

На тримісячному курсі молодого бійця (КМБ) у Миколаєві військовий навчався на кулеметника. А в останній момент захопився снайпінгом, бо снайпери воювали на фронті, а не на полігонах. Він навіть пройшов надскладний відбір у снайперський підрозділ 36-ої бригади морської піхоти: "Блювали, страждали, але дійшли до кінця". Однак розпочати снайперську кар'єру Денису не вдалося. Не дозволило командування батальйону, куди він був розподілений як кулеметник.

Після проходження курсу молодого бійця, контрактник знайшов своє місце в військовій частині.

- У нас відбулося одне зібрання, потім ще одне, але виїздів на бойові завдання не було. Розвиток зупинився. Це вводило мене в стан дезморалізації, - зізнається Денис.

У Київській області в той час створювався "підрозділ майбутнього" - 4-та бригада оперативного призначення Національної гвардії, яка тепер носить назву "Рубіж". Молодий чоловік прийняв рішення перейти з Військово-морських сил до Національної гвардії, що зайняло шість місяців. На пам'ять про його службу в морській піхоті у Дениса залишився позивний - "Морпіх".

У молодості мене кликали "Єнот". Я завжди копирсався в речах, немов цей звір, і прізвисько приклеїлося. Сподівався, що в армії я позбудуся цього псевдоніма, але мій командир виявився суворим чоловіком. Він заявив: "Хто це? Єнот? Нам не потрібні тут коти чи собаки. З морської піхоти? Тепер ти Морпіх", - з усмішкою згадує військовий.

Перший бойовий досвід Денис отримав у 2019 році, коли бригаду перекинули обороняти Світлодарську дугу.

Мій підрозділ оборонявся на восьми різних точках. Більшість з них знаходилися на відстані приблизно кілометра і 750 метрів від російських сил, але одна позиція була всього лише в 75 метрах. Під час нічних чергувань на цій позиції ми не могли дозволити собі заснути, адже потрібно було пильнувати, щоб ворог не пробрався до нас.

Нашими "сусідами" був підрозділ "Сомалі". У них існувала особлива пристрасть до нічних атак. Але ми завжди перешкоджали таким спробам, - згадує офіцер. - Командування дало нам дозвіл відкривати вогонь у відповідь на російські провокації. Протягом усієї річної служби на дузі ворог не зміг просунутися ані на сантиметр.

У першому зіткненні з російськими військами нацгвардієць переживав не страх, а відчуття ейфорії.

- Росіяни нас обстрілювали й намагалися штурмувати. А ми були щасливі, бо нарешті не по картону на полігоні стріляли, а брали участь у реальному бою. Сум наставав тоді, коли ми втрачали своїх бійців. В такі моменти підрозділ був деморалізований, - ділиться військовий. - Але ми старалися бути на позитиві й постійно тримати росіян у напрузі. І хіхікали, і огризалися. Коли вони починали нас обстрілювати, кричали: "Промазали - давайте ще" (сміється).

Офіцер згадує період захисту Світлодарської дуги з теплим усмішкою на обличчі:

- Це були чудові часи, - стверджує він. - Наша бригада отримувала все необхідне. Іноді лунали слова: "Контроль боєзапасу в нормі. Не розходьтеся". Але насправді не було жодної потреби у відході. Це був етап позиційної війни. Ми спокійно виконували свої обов'язки, майже завжди мали достатньо сну, і на нас не падало нічого, крім мін.

За словами Дениса, снайпери показали найвищу активність і ефективність під час позиційних боїв, тому він ухвалив рішення зосередитися на вдосконаленні своїх навичок у цій сфері.

Кінець світу

Після року оборони Світлодарської дуги підрозділ, де служив Денис, не відправляли в гарячі точки. Військовий так знудився, що хотів звільнитися з Нацгвардії - планував перейти в СБУ чи поліцейський Корпус оперативно-раптової дії (КОРД).

Але незадовго до повномасштабки ротний пообіцяв Денису: незабаром виїдемо на бойову роботу. Не збрехав. За два тижні до 24 лютого 2022-го підрозділ відправили на Луганщину.

Ось цитата Морпіха, в якій він розповідає про безлад у перші дні великої війни, оборону Рубіжного та випадки дружнього вогню:

- Вночі 24 лютого нас вигнали з розпологи через ракетну загрозу. Ми по ямах розляглися, валяємося, не розуміємо, що відбувається. Якийсь чувак біжить і кричить: "Війна!". Ми тоді подумали: чувака попаяло. Один із побратимів каже: "Аеропорт у Гостомелі розвалили". А хто каже? "Повар". Понятно. Поржали.

І тоді розпочалися обстріли складів із паливно-мастильними матеріалами. Родичі почали телефонувати всім. Мій батько зателефонував мені. Він відвіз родину в укриття, а сам вирушив на збори свого підрозділу.

Наприкінці лютого нас перевели до Рубіжного. Російські війська почали наступ у приватних районах міста. Ми займалися евакуацією місцевих жителів та оборонялися в будинках неподалік. Мій перший досвід у снайперській справі я здобув саме в Рубіжному, відстрілюючи цілі прямо з вікон дев'ятиповерхових будівель.

Коли я вперше вразив росіянина, просто промовив: "Ворог знищено". Наче грав у контрстрайк. Потім сталося ще два, ще три. Далі вже не вів підрахунків.

В мене з напарником трапилася ситуація, коли ми ледве не встигли виконати своє завдання. Наша роль полягала в тому, щоб прикривати наших хлопців під час штурму. Побратим вів вогонь у бік вулички, а я - на ворота. Коли штурм завершився, раптом з воріт, на спокійній території, вийшли двоє молодиків. Помітивши мертвих росіян, яких ми знищили, вони почали їх обшукувати, щоб забрати зброю та рації і передати це командуванню.

Я запитую по рації у товаришів: "Там наші?" У відповідь чую: "Ні, там своїх немає". Я вже збирався вдарити по їхніх позиціях, як мій напарник вчасно зупинив мене: "Стоп! Це наші". Після цього я не торкався гвинтівки близько 40 хвилин, вичерпав усю згущенку з рюкзака і викурив пачку сигарет. Мене трясло, як у лихоманці, адже я ледь не накинувся на свого. Це було надзвичайно страшно.

На позиціях оборони не завжди знаходяться досвідчені солдати. Іноді там є молоді бійці, які, помітивши ворога, панікують і відкривають вогонь. Іноді страх перед своїми виявляється більшим, ніж перед супротивником, адже з росіянами можна бути впевненим у нападі, а своїх потрібно вмовляти не стріляти.

Із часом наша снайперська група почала займатися розвідкою. Після одного з розвідувальних виходів я повірив в удачу. До того завжди казав, що удача для невдах (усміхається).

Нас перемістили до району Рубіжного, де зосередилися активні ворожі сили. По дорозі ми зустріли чотирьох наших солдатів. Вони повідомили, що з двоповерхового будинку ведеться вогонь по них. Ми вирішили підтримати хлопців і очистити цю територію. Перевіривши все, ми переконалися, що російських військових там уже немає.

Вирішили, що час вирушати на свою задачу, обговорювали план дій. В цей момент один із наших снайперів-розвідників почав доповідати по рації: "Бачу техніку - близько шести БМП. Бачу піхоту - приблизно рота". Коли він сказав "рота", ми подумали, що чувака попаяло. Визираємо з вікна, а там реально - їде колона техніки, а навколо багато піхоти. А нас було 12 чи 13.

Відступати не було жодної можливості. Ми зайняли оборонні позиції. Снайпери почали завдавати ударів по ворожій піхоті. У відповідь росіяни відкрили вогонь по нашому укриттю з БМП. Я намагався зупинити їхню техніку за допомогою гранатометів АТ4 і "Муха", але патрони швидко закінчилися. Тоді я взяв АКМ, щоб обстріляти росіян, які виходили з лісу. В результаті мені вдалося знищити одну БМП і групу піхоти.

Було вкрай лячно, адже росіяни поводилися, немов зомбі. Ти стріляєш у них, а вони все одно йдуть вперед. Ще раз стріляєш — і знову вони продовжують свій шлях. В якийсь момент я почав думати: може, я щось роблю не так? Але потім помітив, що вони все ж падають, хоча не одразу, а з затримкою. Вони приймали кулі на себе і продовжували йти вперед, як бездушні істоти.

Імовірно, вони були під впливом наркотичних засобів. Наші солдати повідомляли, що на позиціях противника в Рубіжному виявляли дивні препарати. Полонені росіяни також стверджували, що під час підготовки до атак їх "підживлюють" різного роду "коктейлями".

В певний момент ми усвідомили, що наші протитанкові засоби вичерпалися, а ворог активно завдавав ударів з техніки. Російські війська повільно, але впевнено оточували нашу позицію. Ми зрозуміли, що настав час відступати, адже незабаром ми опинимося в пастці.

Якраз у цей момент підтягнулися наші підрозділи з технікою. Ми вийшли через вікна першого поверху. Із боєм проривалися до своїх. Дивом врятувалися. Зрештою наші танки і міномети подавили цей наступ, змусили росіян відступити.

Пауза

В останні дні березня 2022 року російські війська практично оточили місто Рубіжне. Проте українські захисники не здавалася і продовжували відстоювати свої позиції. Снайпери-розвідники з бригади "Рубіж" отримали наказ провести операцію з очищення двоповерхового будинку від ворожих сил.

Щойно група бійців висунулася на зачистку, росіяни почали мінометний обстріл. Дениса відкинуло вибуховою хвилею до машини. Він встав, намагався дійти до напарників, але одразу впав.

- Побратими затягнули мене в будинок. Один із них розірвав мої єдині штани. Каже: "Тут подряпина. Що ти косиш?". В госпіталі сказали, що осколок мене не порізав, але перебив сідничний нерв, - згадує Морпіх.

Він проходив лікування протягом півтора місяця, а потім повернувся до свого підрозділу, що діяв на Бахмутському напрямку. Проте в умовах бойових дій швидко далося взнаки його поранення. Денис кульгав і відчував сильний біль у нозі, коли намагався одягнути повне бойове спорядження. Командир запропонував йому продовжити реабілітацію, записавши на курси снайперської підготовки. В результаті морпіх здобув сертифікат снайпера.

Денис настільки ефективно проявив себе в навчанні, що отримав пропозицію залишитися в центрі інструктором. А в 2024-му повернувся до свого підрозділу на фронт - в ролі командира екіпажу розвідки на безпілотному комплексі Shark. Війна кардинально змінилася:

Снайпінг поступово втратив свою популярність, оскільки дрони почали займати провідні позиції у веденні бойових дій. Деякі снайпери виконували завдання на відстані 2-3 кілометри, що вимагало нових калібрів та навичок. Через тривалу перерву в активних бойових діях я відчув, що втрачаю форму. У моєму підрозділі снайпери виконували функції піхотинців, тому я вирішив змінити спеціалізацію і навчитися працювати з безпілотниками.

Не можу сказати, що сумую за снайперською діяльністю. У 2019 році не було ані ракетних атак, ані небезпечних скидів. Тоді можна було спокійно займатися снайпінгом. Зараз це стало вкрай ризиковано. Як тільки я почав працювати в Shark, відразу усвідомив, що майбутнє за дронами. Ці технології потребують подальшого розвитку.

Спілкуючись далі на тему технологічного розвитку, запитуємо в Дениса, чи вірить він у створення "армії роботів".

– Ні, це кумедно. Звісно, що використання роботизованих технологій і штучного інтелекту для зміцнення армії – це правильно. Але повністю замінити солдатів на фронті роботами неможливо, адже електронні системи контролюються людьми, – зазначає він.

Бійці з екіпажу Shark переміщалися між Харківською та Донецькою областями, надаючи підтримку товаришам у розвідці. Їхня база знаходилася в Ізюмі. Оренда житла в цьому місті стала справжнім випробуванням.

Ми натрапили на місцевого чоловіка, який постійно хмелів. Він здавав нам невеличку глиняну хату в жахливому стані за 8 тисяч. Як виявилось, це була хатина його матері, яка лікувалася в лікарні. Коли вона повернулася, здійняла великий скандал: "Я цю хату за менше ніж 30 тисяч на місяць не здам", - розповідає Морпіх. Ми вирішили, що з'їдемо. А вона почала вимагати 60 тисяч за два місяці, протягом яких ми прожили там, поки її не було.

Свіже існування

На початку 2025 року Морпіх перевівся в один зі спецпідрозділів, назву якого ми не розкриваємо на прохання офіцера. Він працював на Покровському напрямку.

- Ми з товаришами звернули увагу на цікаву закономірність: чим більш агресивно звучать назва позиції та позивний військового, що виходить в ефір, тим частіше туди прилітає. Хто ж буде безперервно обстрілювати місця, де дислокуються бійці з позивними "Сонечко" чи "Ромашка"? А ось якщо на позиції заходять "Рагнароки" чи "Вальгалли", то можна бути впевненими, що в їхній бік буде йти вогонь цілий день, адже там з'явилися серйозні хлопці, - ділиться своїми спостереженнями під час служби у спецпідрозділі Денис.

Під час операції з очищення території біля Удачного український снайпер став мішенню для російського снайпера. Денис зазнав поранення ока від осколків і отримав травму хребта.

Так і завершилася моя служба в армії - у березні 2025 року, - зітхає Морпіх.

Насправді, Денис списався зі служби лише через рік після поранення, коли ВЛК і МСЕК визнали його непридатним.

Перед оголошенням рішення комісій він перебував у штабі в Києві. Він повернувся до своїх обов’язків одразу після успішного відновлення після операцій на очах і спині. Офтальмологи та нейрохірурги доклали чимало зусиль, щоб Морпіх міг знову бачити і ходити. Під час служби в штабі він усвідомив, що не прагне працювати з документами.

У восьмому місяці 29-річний морський піхотинець отримав звання ветерана. Йому не виникло труднощів у пошуку роботи.

- За словами Морпіх, 95% співробітників навчального центру фонду Сергія Притули — це ветерани.

На курсі навчаються військові, які мають досвід пілотування дронів. Інструктори допомагають таким бійцям перекваліфікуватися на управління перехоплювачами. Навчання триває один тиждень. Спочатку студенти опановують керування Sting на симуляторах, потім відпрацьовують навички на полігоні.

Морський піхотинець, вирісши в родині, де військова служба була традицією. Під кінець нашої бесіди ми захотіли дізнатися, чи бажав би він, щоб його нащадки обрали шлях служби в Збройних Силах України.

Якщо у мене народиться син, я не намагатимусь нав'язати йому свій досвід, мовляв, "я був військовим, тому знаю, як все налаштувати". Моя мета — навчити його всім тим навичкам, які я маю: захищати родину, володіти зброєю, а далі нехай сам визначає, яким шляхом йти.

Денис має амбітні плани на майбутнє: "Коли мені набридне військова тематика, я вирушу за кордон, щоб стежити за черепахами - переконатися, що вони плавають правильно і дотримуються океанських норм," - жартує він.

А, напевно, найзаповітнішою мрією для кожного українця є: "Мирне та спокійне життя в рідній Україні".