"Їм варто звернутися до психіатра!" Авторка Капітошки та Петрика П'яточкина розповідає про українську мову, переїзд до Німеччини та дітей, які вміють відрізняти КАБи від "Шахедів".

Наталія Гузєєва — українська авторка дитячих книг, сценаристка, редакторка мультфільмів і перекладачка, яка здобула популярність як "літературна мама" знаменитих персонажів Капітошки та Петрика П'яточкина. Протягом понад 30 років вона проживає в Німеччині. До початку повномасштабної війни їй вдавалося поєднувати життя в двох країнах, оскільки вона працювала в анімаційній студії в Києві. Зараз же столиця України залишається лише у її снах.

У відвертому інтерв'ю для OBOZ.UA письменниця поділилася своїми думками щодо того, чому персонаж Петрик П'яточкин залишається актуальним, відповіла на критику фільму Євгена Таллера і розповіла про складнощі, які виникли під час захисту її авторських прав в Україні. Крім того, Наталія Гузєєва згадала, що викликало неоднозначну реакцію на конкурсі "Тисячовесна", в якому вона брала участь як експерт, з ким із колег підтримує зв’язки нині, а також пояснила, хто має говорити українською, а кого варто залишити без уваги.

Шановна Наталіє, класичний мультфільм "Як Петрик П'яточкин слоненят рахував" відомий багатьом поколінням. Більше того, моя восьмирічна донька, яка тільки починає опановувати українську, практично щоночі просить показати їй цей мультфільм. Як ви вважаєте, чому він досі користується такою популярністю?

Досить важко визначити, чому глядачі вибирають певний культурний продукт і роблять його культовим. На мою думку, Петрик вдало відображає психофізичний стан дітей саме цього віку. Окрім того, мультфільм вийшов на високому рівні завдяки таланту режисера Олександра Вікена. У той час анімація, що створює ілюзію живої камери і дарує відчуття динаміки та занурення, була справжньою новинкою. Мультфільми тоді створювалися повільніше, а тут режисер застосував цей новаторський підхід. Сама історія дуже проста і нагадує про моє власне дитинство. Проте, ніхто насправді не може пояснити, як виникає популярність: чому одного ранку ти прокидаєшся, і дізнаєшся, що твій продукт став надзвичайно популярним. І все ж, я впевнена, що є діти, які не мали можливості побачити цей мультфільм, тож їм нічого не відомо про Петрика.

Ви згадали Олександра Вікена, відомого діяча мистецтв в Україні. Чи маєте з ним контакт?

- Олександр Вікен - досить закрита людина. Навіть коли ми разом працювали на студії, у нас не було близьких, дружніх стосунків - лише професійна взаємодія у форматі сценарист - режисер. Проте якщо мені щось потрібно, я звертаюся до нього, адже він, так би мовити, "батько Петрика": саме йому належить візуальний образ персонажа. Олександр Вікен - дуже талановитий аніматор і режисер.

Чи звернули ви увагу на те, що артистка Наталія Рожкова, голосом якої говорить вихователька, співає в «Петрику» та розважає слоненят? У 2017 році вона стала учасницею пропагандистського фестивалю "Кримська весна" в анексованому Криму. Хоча раніше вона тривалий час жила та працювала в Україні, здобуваючи популярність, зрештою повернулася до Росії.

Я не мала з нею жодних знайомств і ніколи не цікавилася її життєвим шляхом. Вона отримала запрошення для озвучування, і тоді багато російських акторів приїжджали до нас у студію, усі "дружили" між собою. Система була зовсім інша: ми здавали фільми до Держкіно України, а потім їх відправляли до Москви, оскільки, на жаль, підпорядковувалися Держкіно СРСР.

Я сценаристка, і ви можете запитати, що це означає. Раніше моя робота полягала в тому, щоб написати сценарій і передати його редактору. Якщо текст вражав, його передавали режисерам, які вирішували, чи варто втілювати його в життя. Сценаристка не мала особливих прав на втручання в режисуру, отже, ми працювали в рамках режисерського кіно. Це схоже на те, як ти народжуєш дитину, а потім віддаєш її "на виховання", а нові ідеї вже з'являються згодом. "Дорослі" твори можна побачити лише на екрані. Я завжди мріяла про створення серіалів, але тоді вони вважалися комерційними проектами, а термін "комерція" мав негативне забарвлення. Для творчих особистостей займатися комерційними проектами вважалося чимось не зовсім прийнятним, що могло зашкодити репутації.

Додам, що анімаційний фільм про "Петрика П'яточкина" був створений ще в 1984 році, але через тривалий процес випуску він з'явився на екранах вже в часи, коли Україна здобула незалежність. У той період, коли анімаційна індустрія переживала занепад, новий український контент майже не з'являвся, а в ефірі переважали російські та менш відомі стрічки. Таким чином, Петрик зростав на фоні становлення незалежної України.

Яка була ваша реакція на те, що композитор мультфільму Володимир Бистряков залишив Україну на початку повномасштабного вторгнення?

Бистряков - обдарований композитор, який користувався великою популярністю на нашій студії. Проте найбільший інтерес до його творчості спостерігався саме в Росії. Тому Революцію Гідності та подальше відчуження України від російського шоу-бізнесу він вважав особистою трагедією. Це було болісно не лише для нього, а й для багатьох інших, хто прагнув здійснити кар'єру в цій сфері. У часи змін такі ситуації трапляються.

Чи залишив він країну? Як особа, що не підлягає мобілізації, він мав можливість виїхати і вирішив скористатися цим правом. Проте справа не лише в тому, що ця літня людина покинула країну, а в її поглядах. І з цим я не можу погодитися. Водночас серед тих, хто залишився в Україні, також є люди з поглядами, які мені зовсім не близькі. Я не хочу наводити конкретні приклади — їх легко знайти у медіа, які постійно виявляють різні думки.

Нещодавно стартували зйомки фільму Олександра Кірієнка "Петрик П'яточкин у кіно", і в Threads з'явилися критичні коментарі: мовляв, герой вже став школярем, а не залишився вихованцем дитячого садка. Багато хто не знає, що ви написали книгу "23 образи Петрика П'яточкина", яка продовжує пригоди цього персонажа. Чому ви вирішили змінити концепцію вічного дитинства для Петрика?

- Може, у Threads і розкритикували, а в Instagram, навпаки, - суцільне захоплення проєктом. Я все це читала, тому в курсі (усміхається). Продюсер Євгеній Таллер ініціював проєкт, Олександр Брагін написав разом із ним сценарій, а Олександра Кірієнка запросили стати режисером. Це дуже добре, коли люди дискутують. Погано, коли засуджують результат, якого ще немає. Розумієте, Петрик - це мій, так би мовити, приватний персонаж. Я його "народила" й можу робити з ним усе, що забажаю. У мене було багато оповідань, які згодом переросли в книжку. У книжці "23 образи Петрика П'яточкина" Петрик іде до першого класу, а в книжці "17 страждань Петрика П'яточкина" він уже в третьому класі.

Річ у тім, що коли за твоєю книжкою чи оповіданням знімають фільм, то навіть якщо видання стане бестселером, читачів усе одно буде менше, ніж глядачів. Кіно - це масовий продукт, який можна переглядати знову й знову. Його дивитиметься і наступне покоління, тоді як книжку видали - і все. Тому фільм стає популярнішим за оповідання.

У нас чудові видавництва, але дещо дивні в тому сенсі, що після розпродажу тиражу лише одиниці беруться за перевидання. Вони видають наступну книжку - твою чи інших авторів, - але немає культури просування письменників, як у Європі, де в рекламу книжки вкладають стільки ж, скільки й у промоцію фільму. Саме завдяки цьому книжковий персонаж стає відомим, і через високу популярність першоджерела за ним знімають численні дитячі чи дорослі екранізації. Я вважаю екранізацію відомих книжок дуже хорошою справою.

Яким чином виникла концепція цього героя?

З шести років я почала створювати казки та вірші. Мені здається, що це було своєрідним вшануванням мого дитинства та моєї матері, яка співала мені пісні та розповідала історії, поки я рахувала слоненят і занурювалася у сон. Мій батько, Анатолій Гузєєв, був першим чоловіком-диктором на українському телебаченні, а моя мама, Олена Гузєєва, працювала чтицею. Це особливий жанр, у якому акторка читає прозу або вірші в двох частинах, немов у моноспектаклі.

"П'яточкин" став моїм другим сценарієм, який буквально "викинуло" з мене з першого спроби! Я уявила мультфільм у своїй уяві і лише поспішала все зафіксувати на папері. Першою ж моєю роботою була казка про "Капітошку". У редакції мені сказали, що персонаж виявився цікавим і анімаційним, але сама історія потребує доопрацювання — це лише концепція, потрібно створити повноцінний сценарій. Це був справжній процес навчання через практику: я написала 17 різних варіантів, адже за освітою я кібернетик і структурний лінгвіст, а згодом також вивчала драматургію.

До речі, насправді головною фігурою історії є Вовченя, яке проходить класичну арку трансформації героя.

Як залучити увагу сучасних дітей, які вже адаптувалися до миттєвого споживання інформації?

Необхідно створювати контент, який буде цікавим для дітей, враховуючи їхню цільову аудиторію, а також історичний і соціальний контекст, у якому вони живуть, разом із їхніми потребами. У нашій країні соціальний розвиток дітей часто випереджає їхній біологічний вік, тому важливо уникати примітивних казок. Ці діти переживають важкі часи – вони зростають у бомбосховищах і знають різницю між "Шахедами" та КАБами. Вони мають дуже зріле сприйняття життя, тому важливо враховувати їхню психофізіологію та соціальний контекст.

Завдання конкурсу "Тисячовесни" (масштабної державної програми підтримки та розвитку українського культурного продукту), до складу експертної комісії якого я входила, полягало в тому, щоб спонукати наших дітей звертати увагу на українське. Заохочення до споживання культурного продукту є складним викликом не лише для України, але й для багатьох країн світу. На початку діти сприймають фільми, як маленькі котенята: їх приваблюють яскраві образи та рух, вони просто спостерігають за подіями на екрані. Проте, чи захочуть вони переглядати цей контент знову і знову? Створення якісної казки – це не просто написання сюжету, це вимагає глибокого аналізу цільової аудиторії та активної роботи з фокус-групами. Приємно відзначити, що сьогодні це усвідомлюють і починають реалізовувати на практиці, адже раніше такої уваги не приділяли.

Ви згадали про конкурс "Тисячовесна". Ви раніше писали мені, що організація цього мистецького змагання виконується на високому рівні, проте сам конкурс та його умови викликають у вас невдоволення. Що саме вас найбільше розчарувало?

Розумієте, ми опинилися в експериментальному проєкті, де правила конкурсу виявилися не зовсім відшліфованими. Жодна конкурсна модель не може бути бездоганною, адже завжди існують певні недоліки. Особливо це стосується смаку, адже творчість є відображенням смакових уподобань. Хтось віддає перевагу фестивальному кіно, інші захоплюються серіалами, а деякі шукають щось інтелектуальне. Тому проблеми та конфлікти неминучі, і одностайної думки тут навряд чи досягнемо.

А якщо до питань смаку додається ще й проблема коштів? Звісно, знімати кіно - це великі гроші, а анімація потребує взагалі колосальних витрат. Обурення в суспільства викликало те, що чимало експертів самі стали переможцями конкурсу. Я не проти того, щоб експерти входили до комісії. Адже хто такий експерт? Це професіонал, який чудово знається на своїй темі. Проте експерт не може одночасно подавати три власні проєкти.

У нашій комісії, що займається анімаційним та дитячим кіном, панувала відносна демократичність, хоча експерти отримали значну частину бюджету — до половини або навіть двох третин. Чому так сталося? Справа в тому, що серіали та повнометражні фільми, хоча й є дорогими проєктами, вимагають значних фінансових вливань. Декілька авторів представили роботи, які вже мали попередні серії, і їм було надано пріоритет у фінансуванні. Як результат, вони здобули перемогу.

Разом з іншими фахівцями я брала участь в оцінюванні 62 проєктів на другому етапі конкурсу. На третьому етапі фіналісти мали можливість презентувати свої роботи зі сцени протягом п'яти хвилин. Однак цього часу недостатньо для тих, хто не знайомий з проєктами, щоб зрозуміти їх суть. Крім того, важливо класифікувати проєкти за жанрами. Не можна порівнювати авторське кіно тривалістю сім хвилин з повнометражними фільмами тривалістю 90 хвилин. Саме ці аспекти потребують змін. Я вважаю, що наступна "Тисячовесна" буде значно кращою. Добре, що ведуться відкриті дискусії, а міністерка культури Тетяна Бережна та голова Держкіно Андрій Осіпов готові до діалогу, діють прозоро та враховують критику. На жаль, Мінкульт і Держкіно не змогли знайти додаткові кошти для фінансування всіх проєктів, але таке вже трапляється.

Яким чином еволюціонували методи створення сценаріїв для анімаційних фільмів з 80-х років до сучасності?

Все кардинально змінилося. По-перше, з'явилася нагальна потреба в анімаційних серіалах для дітей, оскільки українського контенту катастрофічно не вистачає. Крім того, виросло нове покоління талановитих і освічених сценаристів, які активно вивчають західні підходи. Якщо в 80-х роках писати сценарії для комерційних серіалів вважалося чимось несолідним, то зараз це стало справжнім знаком престижу. Створити сюжетні лінії на п'ятнадцять епізодів – це величезна праця.

Змінилися також ставлення до серіалів і сама техніка написання сценаріїв. Чимало авторів тепер працюють за американським форматом. Раніше процес складався з трьох етапів: спочатку писали літературну казку й несли її до редакції, потім створювали літературний сценарій і лише після цього - кіносценарій, який зазвичай доопрацьовував сам режисер. Тепер етапу літературної казки немає. Хіба що ідею можна комусь усно розповісти, але на професійному рівні всі одразу пишуть повноцінний сценарій, тобто змінилася форма запису. І це чудово, адже література працює зі словом, а сценарій - із дією.

Якою мірою є складним для авторів в Україні та Європі відстоювати свої права на інтелектуальну власність?

У порівнянні з Європою, в Україні історично було значно складніше відстоювати авторські права. Коли ти подаєш свої матеріали в редакцію за кордоном, перше, що тебе запитують: "Хто є власником прав?" Це питання ставиться на початку, а не наприкінці процесу.

Я маю власний досвід. Якось на Хрещатику купила морозиво "Капітошка", взяла обгортку, прийшла до адвоката й заявила, що маю безпосередній стосунок до створення цього персонажа та хочу захистити свої авторські права. Натомість чимало компаній відповідали мені, що це "державне надбання". Мовляв, у "Курочки Ряби" взагалі немає автора, то й тут так само. Або ще один випадок: купила в магазині іграшку "Капітошка", знову принесла її адвокатам, а мені знову відповіли, що в нашій країні авторські права не захищаються.

"Капітошка" та "Петрик П'яточкин" уже ввійшли в історію без мого імені й живуть своїм життям. І дай Боже їм прожити ще стільки ж! Пригадую, як на одній презентації в Харкові, де я виставляла на продаж свої книжки, хтось підійшов і каже: "О, Гузєєва! Ви що, ще живі?" Мені здається, я була однією з перших, хто почав виборювати захист інтелектуальних прав в Україні, де колись про це навіть не чули. Я проклала дорогу багатьом митцям, які зверталися до мене по досвід. Поступово Україна почала рухатися в європейському напрямку, і цим проблемам стали приділяти більше уваги. Зараз усі стежать за дотриманням авторських прав, хоча, можливо, і порушують їх, як завжди.

Які основні принципи життя ви прагнули передати своїм читачам через свої літературні роботи?

Напевно, для мене найважливішими цінностями є любов, доброта та терпимість. Важливо приймати людей такими, якими вони є, навіть якщо вони відрізняються від тебе. Цю ідею можна знайти і в "Капітошці", і в "П'яточкині".

Як подолати етапи творчої невдачі?

"Відпустити ситуацію" — це те, що я завжди говорю своїй доньці. Криза пройде. Наше життя складається з різних етапів — злетів і падінь, тому важливо зберігати спокій у таких моментах. Коли настає творча пауза, ключове — діяти. У мене були випадки, коли потрібно було писати, але щось заважало, і думки не складалися. У таких ситуаціях можна спробувати писати щось інше або просто вести щоденник. Або ж насолодитися красою неба та сонця. Це обов’язково мине. Якщо ти професіонал, який пише регулярно, переживати творчі кризи — цілком нормально. До речі, спорт також чудово допомагає вийти з творчого застою! Рекомендую всім!

- Яка ваша думка щодо болісного мовного питання?

- Мені взагалі дивно, чому це питання існує, адже вчити мову, якщо ти її не знаєш і ти ще не в глибоких літах, - це ж продовжувати життя! Може, люди, які проти вивчення української, - потенційні приховані самогубці?! То їм до психіатра. Я вважаю, що діти й молодь повинні розмовляти українською з самого початку свого життя, і лише літнім людям треба дати спокій - нехай доживають віку так, як можуть. Адже це не питання "хочу чи не хочу", це питання того, як працює мозок. Він уже просто не здатний опанувати мову, якою людина ніколи раніше не спілкувалася, - я це акцептую.

Наприклад, в Німеччині жінки, які перебувають у змішаних шлюбах, щодня спілкуються німецькою мовою зі своїми чоловіками, що призводить до їхнього емоційного виснаження. Після цього вони шукають можливість відпочити та поспілкуватися рідною мовою з подругами. Коли я тільки прибула до Німеччини, української мови навколо мене майже не було чутно. Тут є українська церква, яку відвідують емігранти з 1930-1940-х років, але їхній діалект суттєво відрізняється від того, до якого я звикла.

Згодом у нас з'явився чудовий консул. Його дружина-художниця організовувала виставки, вони розмовляли винятково українською, і навколо них почали збиратися люди. Так у мене з'явилося україномовне оточення, і я сама заговорила українською. Зараз усі біженці з Києва, яких я приймала, теж перейшли на українську. І це чудово, що вони розмовляють нею - кожен як уміє.

Але що поробиш - таке життя. Тобі вже не 10 років, і перебудувати власне мислення непросто. Думаю, до цього все-таки варто ставитися толерантно. Проте люди, які працюють у державних установах, публічні особи та лідери думок зобов'язані розмовляти українською. Я, наприклад, спілкуюся з чоловіком українською на вулиці та в метро, щоб відмежуватися від російськомовних людей і росіян, які тут перебувають, і не змішуватися з ними. Іноді важко переключатися - у мене в голові дві активні мови (українська й німецька) і три пасивні (англійська, французька та російська).

Мені відомо, що коли люди відвідували Ізраїль і спілкувалися ідишем, там існувала мовна поліція, яка накладала штрафи. Для вивчення мови було передбачено лише рік, що свідчить про суворість законів. Тому я вважаю, що необхідно спілкуватися українською, але водночас важливо не засуджувати тих, хто поки що має труднощі з цим.

- Ви понад 30 років живете в Німеччині. Чому обрали саме цю країну?

Я не мала вибору - так склалася моя доля. Не було переді мною списку країн, куди я могла б вирушити. Часи були непростими: я була вагітна, а моя мама помирала. На мені залишалися бабуся та хвороблива донька, і потрібно було щось робити. Під час перебудови несподівано чоловіка запросили на роботу до Німеччини, і так ми відправилися в невідомість.

Чи відчуваєте тугу за Україною? Які перші кроки ви робите, коли повертаєтеся до рідного Києва?

Зараз я відчуваю глибокий сум. Раніше моє життя було розділене між двома країнами. У нас була маленька анімаційна студія, де я проводила безліч часу. Востаннє я відвідувала свою Батьківщину у 2021 році, і мені в Україні завжди було комфортніше, ніж тут. Що я зробила насамперед? Відправилася на прогулянку вулицями, які тепер часто сняться мені. Я впевнена, що Київ — це найпрекрасніше місто в Європі.

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з мисткинею Оленою Зарецькою - про вбивство бабусі-дисидентки Алли Горської, критику Дмитра Стуса та втечу в Португалію з 5 дітьми: "Чи, може, я залякана з дитинства?".

Також на OBOZ.UA можна знайти інтерв'ю з автором Русланом Горовим, в якому йдеться про маловідомий Донбас, суржик Вєрки Сердючки та використання російської мови в спорті. Він зазначає: "Якщо нас підкорять, могили наших героїв зникнуть".