Спорт, що виводить ветеранів з лікарняних стін і відновлює їхнє бажання жити.
Він також сприяє переживанню хвилі емоцій, енергії та активності, допомагає знайти однодумців, залучити фінансові ресурси, а дітям надає можливість отримати досвід спілкування з людьми, які зазнали травм.
У Івано-Франківську наприкінці вересня відбувся фестиваль адаптивного спорту, який вже другий рік поспіль організовує ініціативна група "Ветерани цивільні Петрос", а партнером виступає громадська організація "Повернись живим". Минулого року фестиваль проходив спільно з Івано-Франківським Frankivsk Half Marathon, метою якого було зібрати 1 мільйон гривень на адаптивне спортивне обладнання для ветеранів. Фінансові надходження перевищили очікування, і отримані кошти були спрямовані на купівлю спорядження для військових, що займаються стрільбою з лука. Цього року організатори поставили перед собою нове, ще більш амбітне завдання — зібрати 2,5 мільйона гривень для придбання колісних крісел для баскетбольної команди ветеранів.
Більше про спортсменів та спорядження в адаптивному спорті - у репортажі Укрінформу.
АДАПТИВНИЙ БАСКЕТБОЛ - НЕ ЗАВДАВАННЯ ДЕШЕВИМ ЗАБАВКАМ
Вранці на площі поблизу обласного драматичного театру в Івано-Франківську встановлюють спортивні майданчики, де незабаром відбудуться товариські матчі серед ветеранів. Ці чоловіки прибули з різних міст України, щоб показати, що після важких боїв, процесу реабілітації та протезування життя продовжується.
"В рамках цього фестивалю ми організуємо майстер-клас та демонстраційний товариський матч з адаптивного баскетболу. Наразі до нас приїхали дев'ятеро учасників. Це не вся команда, хоча наш клуб, заснований власними зусиллями, все ще вважається молодим – нам вже майже півтора року," - ділиться інформацією капітан, співзасновник і віцепрезидент клубу "Титани-Львів" Павло Козак.
Він є цивільним спеціалістом, який займається активною реабілітацією вже понад 25 років. Останнім часом його увага зосередилася на підтримці ветеранів. За його словами, більшість із них нині знаходяться у Львівських "Титанах".
Розповідає, у Львові адаптивний баскетбол зароджувався ще у двотисячних. Уже тоді спортсменам доводилось через друзів і знайомих шукати для цього колісні крісла. Тепер, каже, ситуація зі спорядженням майже не змінилась, але "Титани-Львів" уже започаткували свій кубок, а нещодавно, у складі національної збірної, створили справжню сенсацію в Болгарії, здолавши на змаганнях досвідчених гравців із Вірменії та Румунії.
"Адаптивний баскетбол - не дешеве задоволення, але хіба це нас колись зупиняло? Тепер з'явилась команда в Рівному, яка дочекалась своїх колісних крісел. На підході - Закарпаття й Івано-Франківськ. Упевнений, до кінця року в Україні буде щонайменше 10 команд", - додає капітан Львівських "Титанів".
За словами експерта, найдоступніше колісне крісло для адаптивного баскетболу коштує від 3 до 4 тисяч євро, а іноді й більше. Ціна залежить від виробника, і на сьогодні в Україні такі моделі ще не доступні. Крім того, компоненти для виготовлення крісел, такі як підшипники, колеса та шини, регулярно потребують заміни, що також є досить витратним. Проте ці спеціалізовані крісла забезпечують кращу маневреність і безпеку в порівнянні з побутовими варіантами, адже вони захищають ноги спортсменів. Тому проведення фестивалів для збору коштів на придбання цього обладнання є вкрай важливим. Щодо формування команди, капітан вважає, що це не є складним завданням, адже потрібні лише належний приклад та інформованість.
"Ветерани можуть багато, але часто не знають, куди звернутись, постукати, на яких локаціях можна спробувати себе у спорті. Життя після поранення - це закрита книжка. Тому вони пробують адаптивний спорт як щось нове чи відпочинок, а це - море емоцій, драйву, адреналіну, руху. Чи має адаптивний баскетбол майбутнє в Україні? Звичайно, але для цього не варто чекати з моря погоди, а потрібно самому налягати на весла", - усміхається Павло Козак і поспішає до своїх "Титанів".
Уже за кілька хвилин розпочинається ветеранський матч із баскетболу на колісних кріслах, який присвятили пам'яті військового Тараса Шпука.
ШКОЛА ІНСТРУКТОРІВ - ЦЕ ТРИ МІСЯЦІ НАВЧАННЯ
"Адаптивний баскетбол є досить витратним видом спорту, оскільки для нього необхідні дорогі інвалідні візки, а для Івано-Франківська потрібно щонайменше 10-12 таких. Ми сподіваємося, що сьогодні вдасться зібрати необхідні кошти," - ділиться думками співзасновниця ініціативи "Ветерани цивільні Петрос" Наталка Найда.
Каже, торік на фестивалі адаптивних видів спорту планували зібрати мільйон, а вдалося отримати 1 млн 38 тис. грн, і ці кошти скерували на спорядження для стрільби лука.
"Ми також започаткували Школу для інструкторів, спеціально для ветеранів та ветеранок, які займаються стрільбою з лука, і заснували в області вісім її філій. Сьогодні наші інструктори, якими стали ветерани, що пройшли навчання у нас і отримали необхідне обладнання, вже привезли свої команди. Це дозволяє нам розширити цю ініціативу, щоб люди в менших громадах, селах і містечках могли займатися адаптивними видами спорту," - зазначила Наталка Найда.
Біля локації, де розпочинається стрільба з лука на кубок "Петроса", найбільш людно. Тут уже зареєстрували понад 40 учасників, але очікують, що їх буде більше.
"Кінцевої цифри, скільки потрібно луків і стріл, немає. Це - нескінченна історія. Усі наші проєкти благодійні. Тобто якщо військовий хоче свій лук, то купує, якщо такої можливості немає, користується тим, що в нас є. Тому все ламається і потрібно увесь час щось докупляти", - розповідає заслужений майстер спорту, срібна призерка Олімпійських ігор - 2000 Катерина Дубровіна.
Укрінформ повідомляв, як Дубровіна відродила на Прикарпатті вид спорту, який був в забутті протягом останніх десяти років, та почала займатися підготовкою ветеранів.
Нещодавно Катерина долучилась до організації Школи інструкторів зі стрільби з лука, яка запрацювала на базі Івано-Франківської обласної спортивної школи. Каже, щоб продовжувати цю ініціативу, потрібно постійно оновлювати спорядження.
"Школа інструкторів - це програма, що триває три місяці, з заняттями тричі на тиждень. Я зрозуміла, що не можу відвідувати всі заходи, оскільки потрібно було проводити тренування для військових у лікарнях і водночас брати участь у змаганнях в інших містах. Діти в школах також потребували нашої уваги. Тому ми вирішили заснувати Школу інструкторів. На сьогодні її завершили 18 військовослужбовців, що є ще одним кроком до інтеграції ветеранів у цивільне життя. Вони на власному прикладі показують, як спорт може допомогти подолати труднощі та психологічні травми", - розповідає Катерина Дубровіна.
Вона зізнається, що з весняного періоду приєдналася до лав Держприкордонслужби. Прагне адаптуватися до нового режиму, аби не залишати тренування. Я запитую, чи продовжує вона працювати з дітьми.
"Діти також приходять і часом з нетерпінням чекають, коли я затримаюсь на чергуванні. Вони стали частиною нашої маленької спільноти. Після завершення тренувань до нас приєднуються ветерани, що дуже корисно для розуміння дітям людей на протезах. Діти не бояться їх, активно спілкуються та висловлюють свою вдячність. Це дає їм цінний досвід взаємодії з тими, хто зазнав поранень, і в майбутньому допоможе усвідомити цінність життя, за яке ми повинні дякувати нашим героям", – зазначає моя співрозмовниця.
ВИВОДИМО ХЛОПЦІВ ІЗ МЕДИЧНИХ ЗАКЛАДІВ
"Познайомтеся, це Роман. Учора на обласних змаганнях для ветеранів "Воля до життя" він здобув чотири медалі", - ділиться Катерина Дубровіна про військового, який щойно завершив свою реєстрацію на фестивалі.
Роман Семенишин є одним із випускників Школи інструкторів зі спортивної стрільби з лука. Наразі він обіймає посаду директора дитячо-юнацької спортивної школи у Вигодській громаді, куди повернувся після служби в 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Його захоплення спортом триває вже багато років. На фестиваль адаптивних видів спорту він привіз своїх підопічних — п’ятьох ветеранів, четверо з яких наразі проходять реабілітацію в Долинській лікарні.
"У цю лікарню я приходжу раз на тиждень. Там завжди є охочі взяти участь у стрільбі з лука. Я їм говорю, головне - не треба падати у відчай, а необхідно рухатись далі. Треба змиритись з тим, що таким, як раніше, уже не будеш, але треба жити далі", - говорить Роман.
Він зізнається, що минулого року йому довелося ці слова вимовити на свою адресу. Після отримання поранення під Авдіївкою Роман втратив обидві ноги і протягом майже року навчався ходити на протезах.
"Лікарі не мали можливості боротися... Фізичні терапевти допомогли мені навчитися ходити на протезах. В той час підтримка близьких і друзів була надзвичайно важливою. У мене є дружина і двоє синів - 12 і 8 років. Це нелегко, але якщо докладати зусиль і мати бажання, то все можливо," - з усмішкою говорить інструктор.
Олександр Зірка на фестивалі підтримуватиме свого вихованця. Цей ветеран, який також виконує обов'язки радника начальника УМВС в Івано-Франківській області, успішно завершив Школу інструкторів та вступив до спортивного коледжу, щоб отримати спеціальність тренера. У поточному році він здобув перемогу на чемпіонаті України зі стрільби з лука для осіб з інвалідністю. Кожного четверга Олександр Зірка працює з пораненими пацієнтами в Івано-Франківській обласній лікарні.
"Витягуємо молодиків з лікарняних палат. Їм нелегко. Я також пам'ятаю, як не хотів не лише виходити на вулицю, але й спілкуватися з людьми", - згадує Олександр Зірка.
Каже, спілкування - це перший крок до життя після травм і війни, а далі варто обирати спорт. Олександр Зірка - з Дніпра, воював на фронті з 2014 року. Торік отримав поранення під Авдіївкою. Хірурги склали йому одну ногу, другу довелось ампутувати нижче коліна. Майже рік Олександр провів у лікарні. Тепер, каже, намагається тренуватись щодня й заохочувати інших до спорту власним прикладом.
"Удома я не сиджу. Увесь час тренуюсь, або працюю з ветеранами. Планую залишитись в Івано-Франківську, бо тут знайшов справжніх друзів, які мене підтримують і допомагають розвиватись", - говорить Олександр і поспішає до ветеранів-лучників.
Спорт сприяє спілкуванню з однодумцями.
"Кожен вид спорту варто спробувати, навіть якщо на перший погляд він не для тебе. Я пригадую свої перші дні реабілітації, коли Наталка Найда запросила мене на фестиваль. Рік тому я тільки вийшов з реанімації, і відчував себе дуже слабким. Спочатку було незручно, а тепер ці всі події стали невід'ємною частиною мого життя", - ділиться Артем Передереєв з Донецької області.
Він служив у Третій штурмовій. Поранення отримав на Харківщині. Торік брав участь в "Іграх ветеранів". Тепер завершує дореабілітацію. Щойно повернувся з-за кордону, де проходив протезування.
"Я трохи відійшов від спорту, але тепер знову повертаюся у цю сферу. Занимаюся різними видами активностей. Особливо подобається жим штанги лежачи, а стрільба з лука також приносить мені багато задоволення. Зараз існує безліч ветеранських організацій, які активно займаються спортом. Це створює можливість спілкуватися з людьми, які мають схожі проблеми, і допомагає легше сприймати зміни в житті та навколишньому світі," - ділиться своїми думками Артем.
На фестивалі він пробує себе в петанку, який уже зібрав на майданчику і дорослих, і дітей. Зміст гри їм пояснює фахівець управління ветеранської політики Івано-Франківської ОДА Андрій Якубенко.
Він походить з Херсона і брав участь у бойових діях з самого початку повномасштабного вторгнення. Під час контрнаступу на Миколаївщині отримав поранення, через яке йому довелося ампутувати руку. Після цього він разом із дружиною та сином переїхав до Івано-Франківська.
"Торік я був у Стронгмені в Іспанії. Цього року трішки не встиг на нацвідбір, через протезування. Зробив біонічну руку за державною програмою у Дніпрі", - розповідає ветеран.
"Чи передбачено державне фінансування для спорядження? Так, частково. У нас діє програма підтримки ветеранського спорту, але варто враховувати, що країна перебуває у стані війни, і чимало ресурсів витрачається на оборону. Тому великим досягненням є діяльність організацій, які проводять фестивалі та збори", - зазначає Андрій Якубенко.
Він запевняє, команда з адаптивного баскетболу на Прикарпатті буде обов'язково. Каже, головне проявити згуртованість і підтримку. Адже спорт повертає ветеранів до життя.
