Снєгирьов розглядає три варіанти завершення конфлікту, аналізуючи їхні сильні та слабкі сторони.
Вивчення ефективної архітектури безпеки для України вже давно перестало бути лише предметом теоретичних обговорень у дипломатичних колах і стало питанням життєздатності всієї нації.
На фоні геополітичної невизначеності та затяжних дебатів щодо можливих шляхів завершення війни, у глобальному інформаційному просторі все частіше звучать пропозиції звернутися до історичних прикладів минулого століття у контексті України. Політики та експерти активно діляться своїми ідеями: від поступового інтегрування Німеччини до НАТО до ізраїльської моделі мілітаризованого "дикобраза" і корейського сценарію з заморожуванням конфлікту на фронті.
Однак бездумне наслідування чужих моделей може виявитися небезпечним.
Жоден з цих випадків не враховує неповторний масштаб сучасної загрози — наявність у противника ядерного арсеналу, його безмежного мобілізаційного потенціалу та публічно оголошеної мети знищити українську незалежність.
Отже, український уряд ставить жорсткі та практичні вимоги щодо всіх міжнародних ініціатив, рішуче відкидаючи декларативні формати, подібні до нових "Будапештських" або "Мінських" угод.
Які суттєві недоліки приховані в традиційних моделях безпеки, коли їх намагаються адаптувати до українських реалій? Чому українська влада підкреслює важливість формування індивідуального "безпекового міксу"? Якими повинні бути ефективні, юридично обов'язкові гарантії, що здатні стримати агресора і забезпечити стабільний мир у Східній Європі?
Відповіді на ці питання визначать не лише майбутні кордони України, а й новий світовий порядок на наступні десятиліття.
1. Німецький сценарій
Ця модель ґрунтується на досвіді Федеративної Республіки Німеччина, коли країна була поділена на західний і східний регіони.
Основна ідея моделі полягає в тому, що Україна стає частиною НАТО, проте дія Статті 5, що стосується колективної оборони, поширюється лише на території, які на момент підписання угоди контролюються урядом у Києві. При цьому Україна юридично не відмовляється від анексованих територій Криму та Донбасу, але зобов'язується їх повернути виключно дипломатичними засобами в майбутньому. Аналогічний крок був здійснений Німеччиною у 1990 році.
Основною перевагою даної моделі є найвищий рівень захисту для території, що контролюється Україною. Ядерна безпека, надана НАТО, робить повторний наступ Росії на Київ або Одесу фактично неможливим. Це створює сприятливі умови для залучення західних інвестицій та повернення біженців.
Утім є і ризик. Мовиться про те, що потрібен консенсус усіх 32 членів НАТО, багато з яких бояться прямої війни з РФ. Крім того, Росія може продовжувати обстріли підконтрольних територій "низької інтенсивності", щоб формально тримати конфлікт активним і не допустити вступу України до Альянсу.
Німецький план, який розглядається українською владою, сприймається лише як спосіб, завдяки якому захист за 5-ю статтею НАТО поширюється на території, що контролюються урядом. Водночас Україна де-юре зберігає свій суверенітет над усіма кордонами, які існували в 1991 році. Україна рішуче заперечує будь-яке юридичне чи політичне визнання окупованих територій як частини Росії.
Окрім того, пропозиція щодо політичного приєднання до Альянсу повинна стосуватися всієї України без жодних винятків, а правові формулювання не мають перешкоджати можливості деокупації в майбутньому.
2. Сценарій з Південної Кореї
Цей сценарій копіює завершення активної фази Корейської війни у 1953 році. Мирний договір між КНДР та Південною Кореєю не підписаний досі -- війна формально триває, але бойові дії зупинені Угодою про перемир'я.
Основна ідея моделі полягає в тому, що збройні конфлікти зупиняються вздовж існуючої лінії фронту. На цій території формується демілітаризована зона, яка перебуває під контролем міжнародних спостерігачів. Основним чинником, що забезпечує безпеку Південної Кореї, є Двосторонній договір про взаємну оборону з США, а також постійна присутність американських військових сил на її території.
Основною перевагою даної моделі є швидке завершення військових дій і збереження людських життів. Для реалізації цієї стратегії не потрібна одностайність усіх країн НАТО — достатньо бажання Сполучених Штатів розмістити свої війська в Україні в якості захисного бар'єру.
Що стосується ризиків, то Україна продовжує залишатися у "сірій зоні", позбавленою захисту з боку НАТО. Загроза відновлення конфлікту залишається актуальною протягом тривалого часу. Це, до речі, видно на прикладі постійної напруги між Сеулом і Пхеньяном. Економічний прогрес стикається з серйозними труднощами через постійну загрозу з боку Росії, особливо якщо Сполучені Штати не інвестують значні кошти в модернізацію Збройних сил України та системи протиповітряної оборони.
Коментуючи можливість "корейського сценарію", Володимир Зеленський зауважив, що часткове застосування елементів цієї моделі можливе лише за умови наявності надпотужних союзників і ППО. На кшталт розгортання систем Patriot на лінії розмежування. Без реальної військової присутності чи гарантій Заходу це перетвориться на новий "Мінськ", який Росія порушить.
Українські урядовці підкреслюють для своїх міжнародних партнерів, що Південна Корея має справу з КНДР, населення якої становить близько 25 мільйонів, тоді як Україна бореться з Росією, яка має понад 140 мільйонів жителів. У зв'язку з цим, обсяги військової допомоги, фінансування оборонних заходів і охорони кордонів повинні бути значно більшими в порівнянні з тими, що отримала Сеул у 1953 році.
3. Ізраїльський сценарій
Цю модель тривалий час пропонували Україні західні партнери як альтернативу НАТО. Вона частково реалізована у вигляді двосторонніх безпекових угод, які Україна підписала з десятками країн.
Основна ідея моделі полягає в тому, що жодна іноземна країна не бере на себе зобов'язання воювати на стороні України або відправляти свої війська. Замість цього, партнери укладають тривалі угоди, які забезпечують стабільне постачання найсучасніших озброєнь, розвідувальної інформації, фінансової підтримки та сприяння розвитку українського оборонного сектору. Мета полягає в тому, щоб Україна стала настільки потужною, що Росія втратила б бажання знову здійснювати агресію.
Ця модель не потребує згоди НАТО чи прямого залучення західних армій. Легко реалізується політично на Заході.
Однак існує ризик, що цей підхід може бути ефективним для Ізраїлю лише завдяки його технологічній перевазі над сусідніми країнами та наявності ядерного арсеналу. У випадку Росії, її значні мобілізаційні можливості та ядерний потенціал свідчать про те, що наявність зброї не забезпечує Україні абсолютної безпеки від можливих нових спроб Кремля захопити Харків чи Київ.
Українська сторона ясно підкреслює, що ізраїльський підхід не може стати альтернативою повноправному членству в НАТО. Цей варіант сприймається лише як ефективний тимчасовий механізм на період, поки країна прагне до інтеграції в альянс.
Київ, у свою чергу, наполегливо вимагає, щоб угоди у сфері безпеки були не лише декларативними, а й підтримувались відповідними бюджетами та ратифіковані парламентами країн-партнерів. Українська сторона підкреслює, що Ізраїль веде бойові дії проти держав та угруповань, які не мають ядерної зброї, тоді як противник України є ядерною державою. Тому в цю модель необхідно включити положення про ядерне стримування з боку союзників.
Франція і Велика Британія розглядають різні моделі безпеки, зокрема ініціативу створення європейської "Коаліції охочих" та розміщення Багатонаціональних сил в Україні. Це пов'язано з їх прагненням зайняти стратегічне лідерство в Європі, забезпечити тривале стримування Росії та захистити регіон від геополітичної нестабільності, що може виникнути через дії США.
Лондон і Париж розуміють, що безпека України безпосередньо впливає на безпеку всієї Європи. На тлі можливих змін у зовнішній політиці США та потреби переформатування європейської безпеки, Велика Британія та Франція прагнуть продемонструвати, що Європа здатна самостійно виступати гарантом стабільності. Саме тому вони ініціювали створення альянсу європейських країн, який діятиме поза прямим командуванням НАТО і без безпосередньої участі військових США на землі.
Офіційна позиція Києва полягає в прагненні реалізувати короткострокову стратегію, подібну до ізраїльської. Це передбачає максимальне забезпечення власного оборонно-промислового комплексу зброєю, фінансами та технологіями. У разі необхідності, планується тимчасово скористатися німецьким досвідом для захисту підконтрольних регіонів. Проте, кінцевою метою та справжньою гарантією стабільного миру залишається повноцінне членство України в НАТО.
Спеціально для Еспресо
Автором є Дмитро Снєгирьов, експерт у військових питаннях та співголова Громадської Ініціативи "Права Справа".