Схилимо голови в пам'ять. Хуліган з ЦСКА, легендарний ватажок, пішов з життя у віці 27 років.

Три роки тому на території Харківщини загинув Владислав Неборський.

Щоранку о 9 годині українці вшановують пам'ять тих, чиє життя забрала російсько-українська війна. Сьогодні Sport.ua згадує Владислава Неборського, відданого вболівальника київського ЦСКА, який здобув велику повагу, виконуючи обов'язки командира інженерно-саперного взводу під час сучасного конфлікту. Владислав трагічно загинув три роки тому, 2 жовтня 2022 року, на Харківщині, залишившись назавжди 27-річним.

Владислав Неборський з'явився на світ 11 травня 1995 року в Кам'янці-Подільському, що на Хмельниччині. Він отримував освіту в школі №7, а після дев'ятого класу продовжив навчання в Кам'янець-Подільському ліцеї, де зосередився на поглибленому вивченні історії. Після закінчення ліцею Влад вступив до Державного університету телекомунікацій у Києві, де паралельно проходив навчання на військовій кафедрі. З юного віку він активно займався різними видами контактних єдиноборств, такими як карате, дзюдо, панкратіон, рукопашний бій та MMA.

Рідна сестра Владислава Анна згадує: "Влад з дитинства був борцем за справедливість. Він захищав слабших і завжди вступався за своїх. Памʼятаю, як мене образила сусідська дівчинка, старша за мене на декілька років, і він малий, на дві голови нижчий за неї, пішов у двір "розбиратися". Більше сусідка до мене не чіплялася. А я росла з відчуттям, що за мене буде кому постояти. І буде кому захистити".

Згідно зі спогадами старшого дворідного брата Бориса, Владислав вперше познайомився з фанатським рухом київського ЦСКА в момент, коли прибув до столиці для вступу до університету. Ця зустріч виявилася одночасно веселою та напруженою. Того дня Владиславу була запланована екскурсія містом, а Борис мав намір піти на акцію протесту проти фанатів "Динамо". Намагавшись уберегти молодшого брата від світу футболу, він передав йому телефон, документи та ключі, після чого відправив його додому. Проте, незабаром брати знову зустрілися. Коли в центрі Києва спалахнула бійка, Борис з подивом помітив Владислава серед учасників конфлікту – той не послухався і вирушив на бійку замість того, щоб залишитися вдома. Так і почалася його історія у фанатському середовищі.

"Потім стався певний застій і було прийняте рішення створити свій колектив "Trouble Company", куди нас і запросили. Перші збори, тренування, виїзди на природу спільні перегляди футболу, рубки з представниками інших колективів... Ну, кому б це не сподобалося? А чому саме ЦСКА? Мабуть, тому, що я був частиною цього руху", -розповідає Борис.

Близькі та друзі, вчителі, які добре знали Владислава, пам'ятають його cправжнім патріотом України та дуже багатогранною особистістю. Спекти торт - залюбки, налаштувати крипто-ферму - легко, проростити авокадо - як цікаво, поремотувати авто - розберемся. Цей список можна продовжувати вічно. Здається, не існувало речей, які були б Владиславу не під силу. Він завжди робив все з відкритою душею, цікавістю та повною залученістю в процес.

Тетяна, дружина, згадує, що зустріла свого майбутнього чоловіка приблизно в той же час, коли в його житті з'явилась команда "Trouble Company".

Я завжди усвідомлювала, наскільки важливою є ця людина в його житті. У нас було безліч спільних мрій, задумів та цілей. Однією з них було відвідати футбольний матч разом, але на жаль, ми цього не встигли зробити. Впевнена, кожен, кому пощастило зустріти Владика, залишить лише приємні спогади. Це була неймовірно світла, добра і відкрита особистість з величезним серцем, завжди готова прийти на допомогу. Здавалося, він поспішав жити, навчався насолоджуватися простими речами і цінувати кожну мить. Завжди перебував у чудовому настрої, з яскравою усмішкою та добрими, синіми очима. У його голові зріло безліч ідей, а руки були золотими, здатними втілити їх у реальність. Він був відкритий до світу і готовий до нових знань.

Ще під час навчання у ліцеї вчинки та погляди Владислава відображали його глибокий патріотизм, відданість рідній землі та готовність до самопожертви заради свободи й незалежності. Він активно долучався до Революції Гідності, разом із однокласником опинившись на барикадах, де запускав каміння за допомогою саморобної катапульти, виготовляв коктейлі Молотова та завжди був готовий прийти на допомогу кожному, чим тільки міг. Паралельно навчаючись на факультеті комп'ютерних технологій, Владислав також проходив військову підготовку на кафедрі.

З перших днів повномасштабної війни Владислав не залишався байдужим і активно долучався до оборони Києва, надаючи підтримку родичам і друзям. 12 березня його мобілізували до Збройних сил України. Після проходження короткострокового навчання в Сухопутній академії імені Петра Конашевича-Сагайдачного, він був призначений командиром інженерно-саперного взводу 48-ї бригади, де почав формувати та налагоджувати роботу підрозділу.

Незабаром Влад, відомий за позивними Небо і Малиш, опинився у найгарячіших зонах конфлікту, активно беручи участь у боях на Луганщині, Донеччині та Харківщині. Він був не лише відповідальним, але й відважним командиром, який піклувався про своїх підлеглих і ніколи не залишав їх наодинці з труднощами фронтового життя. Для Владислава не існувало нерозв'язних завдань. Коли виникала потреба вирішити щось надзвичайно складне та небезпечне, він завжди був першим, хто відгукувався: "Я візьму це на себе. Це важко? Можливо, але ми обов'язково з цим впораємось".

Брати по зброї пам’ятають: "У нас завжди був, є і залишиться один справжній лідер. Такі більше не народжуються"; "Він міг делегувати накази та здійснювати контроль, не завжди йдучи попереду команди в бойових операціях, але це був би не він..."; "Владислав надавав дозвіл на виконання завдань лише після того, як ретельно все перевірив сам".

Кожен пам'ятає відчуття, які огортають, коли дізнаєшся про звільнені території. Деокупація Харківщини та частини Донеччини відбувалася так швидко, що карти не встигали оновлюватися. Але, нажаль, не всі розуміють ціну кожного звільненого метра рідної землі. Під час контрнаступу кожна хвилина має велике значення. Сапери йдуть попереду перших, щоб дати змогу продовжувати рух, звільняти території і знищувати ворога.

Владислав Неборський загинув 2 жовтня 2022 року в селі Шийківка, що знаходиться в Ізюмському районі Харківської області. У той фатальний день ворог, відступаючи, залишив за собою безліч вибухових засобів. Під час розмінування території, щоб продовжити наступ, Владислав разом із товаришем натрапили на одну з протитанкових мін, яка ховала в собі практично непомітну небезпеку. Вибух забрав життя обох захисників.

Поховали воїна в рідному Кам'янці-Подільському на Алеї слави міського цвинтару.

2 жовтня 2024 року на фасаді Кам'янець-Подільського ліцею відкрили меморіальну дошку Владиславу Неборському.