"Чи не варто мені покинути це інтерв'ю?" Легендарна телеведуча Тетяна Цимбал ділиться думками про сучасне телебачення, епоху неймовірної популярності та своє життя після слави.

Тетяна Цимбал - улюблениця багатьох глядачів, протягом багатьох років була символом українського телебачення і стояла на початку його розвитку. Її голос та стиль ведення програм залишилися в пам'яті багатьох. Нещодавно народна артистка України відзначила своє 80-річчя.

В інтерв'ю OBOZ.UA Тетяна Василівна згадала про дружбу з Богданом Ступкою та Юрієм Рибчинським, розповіла про запрошення від легендарного Платона Майбороди та про сина Петра, який свого часу грав у Green Grey. Дикторка поділилася зворушливими сімейними історіями - про доньку Ольгу, яка живе в Канаді, онуків та маленького правнука. Відверто поговорила про війну й назвала те, що вважає одним із найстрашніших ворогів України. А ще розповіла, як у 80 років залишатися у чудовій формі, не втрачати цікавості до життя і, попри все, помічати хороше.

Пані Тетяно, чи можу запитати, чи вам подобається святкувати свій день народження?

Я маю особливі почуття до цього з раннього дитинства. Останні роки він став для мене чимось справді винятковим. Наприклад, минулого року я разом із донькою відвідала Відень, і ця поїздка залишила незабутні враження. По-перше, мене вразило, як тепло там ставляться до українців. Йдемо центром міста, розмовляємо з Олею, і відразу помічаємо, як реагують місцеві, які чують нашу мову. Біля одного з костелів, де було багато людей, раптом до нас підходить чоловік у традиційному одязі і каже: "Слава Україні!" Або, коли заходимо в кав'ярню, офіціант приймає наше замовлення, і раптом до нас підходять троє людей, серед яких афроамериканець, і з усмішкою кажуть: "Дівчата з України!" Він все повторює: "дякую, дякую". Мабуть, наші співвітчизники часто дякують йому, і він запам'ятав це слово. Здається, це дрібниці, але такі моменти залишаються в пам'яті, немов фотографії.

Здається, це дрібниці, але такі миті, немов світлини, залишаються в пам’яті назавжди.

А по-друге, ну скажіть мені, що може бути кращим подарунком на день народження, ніж слухати королівський оркестр у Кайзер-Холлі? Це було щастя! Сиділа й думала: невже це відбувається зі мною? Мені ще й подарували диск із записом того концерту. Хіба такий день народження можна забути? А цього року діти презентували відпочинок на Закарпатті. Ми поїхали з сином. Я люблю цей край.

У санаторії, за нашим столиком у ресторані, зібралися люди з різних куточків України. Серед них була молода, стильна жінка - металургиня з Дніпра, а навпроти неї сиділа лікарка з Харкова. Також були кияни і подружжя з Південного. Усі спілкувалися українською, або щиро намагалися це робити, і я це дуже ціную. Атмосфера була надзвичайно приємною: люди привітні один до одного, без напруги чи дратівливості, без жодних проявів показного життя. Знаєте, як буває, коли люди приїжджають і починають змагатися, хто крутіший? Мені це видається смішним, адже всі ці речі – не більше ніж тлінь, важливо, щоб комфорт був на першому місці.

Вранці в день народження зайшли на сніданок: я у спортивному костюмі, син у шортах - ну, відпочинок же. І раптом дивлюся - несуть величезний букет квітів. Виявилося, спеціально їздили в Ужгород, замовляли. Я затулила обличчя руками - в сльози. А всі встають, починають аплодувати. До цього ми просто спілкувалися, ніхто не говорив: "Ой, ви ж така..." Я взагалі намагалася ніяк не привертати до себе уваги. Була настільки зворушена, що навіть не знала, що сказати. І щось видала - імпровізовано, від серця. Потім ми разом фотографувалися.

Вітання надходили в великій кількості: і в той день, і в наступні. Зателефонувала Гізела Ципола, відома оперна співачка та народна артистка. Вона наразі мешкає на Закарпатті, де має прекрасний маєток і доглядає за більш ніж сотнею трояндових кущів. Іноді вона говорить мені: "Не можу часто писати, багато роботи з доглядом". Це такі щирі стосунки. Ми довго були разом у одному часі, у нас спільні спогади, адже я робила програму про неї. Оксано, у нас з вами цікава професія: іноді твої герої стають друзями на все життя. Наприклад, я ще з юності знайома з Юрою Рибчинським, з яким ми досі чудово спілкуємося. Познайомила нас на Хрещатику, 26 відома радіожурналістка Оленка Пляшник. Пам'ятаю, Юра тоді був у солдатській шинелі, адже служив у військовому ансамблі. Багато років я вела концерти Сашка Злотника, дуже поважаю цього композитора. А Платон Іларіонович Майборода часто запрошував мене вести свої авторські концерти. Це було для мене досить незвично, оскільки я була ще зовсім юною (сміється). А він - такий видатний композитор, поважна особистість.

Ось що я наразі подумала, пані Тетяно: напевно, ви мали можливість зустріти всіх президентів України. Було б цікаво дізнатися, якими вони виявлялися поза екранами телевізорів?

- Знаєте, з останніми двома в мене не було спілкування, бо відійшла від телебачення. Остаточно на викладацьку роботу, здається, перейшла у 2019 році. А якщо говорити про тих, кого знала... Я не можу казати, що була от зовсім близька, але про мене добре відгукувався Леонід Кравчук. Навіть на моє 70-річчя дівчата записали з ним інтерв'ю. Він сказав дуже теплі слова. Вони тоді зробили такий фільм-привітання, де відомі люди згадували мене. З Леонідом Кучмою ми віталися, у мене навіть залишилися фотографії з ним і його дружиною Людмилою Миколаївною. Я тоді була дуже популярною (сміється). Зараз думаю, що молода аудиторія, покоління моїх онуків, уже може мене й не знати. Але я спокійно до цього ставлюся. А от люди, які пам'ятають - мене зворушують. І їх багато.

Нещодавно один журналіст запитав мене: "Які ваші думки про цю важливу дату - 80 років?" Я відповіла: "Просто дякую Богу за всі ці роки". Я щаслива, що дожила до моменту, коли можу бачити свого правнука. Минулого року я відвідала їх у Канаді і мала змогу побачити мальовничого Ніколаса. Цей хлопчик з'явився на світ у день народження свого батька! Уявіть собі: з блакитними очима та світлим волоссям, а його мама - чудова перуанка на ім'я Алі. Я навіть не знаю, якою мовою він почне говорити, адже у них вдома поєднуються іспанська, англійська та українська. Часом мені цікаво: які ж риси перуанського спадку в ньому? (сміється). Адже, коли я дивлюся на нього, бачу наше продовження, нашу кров.

У попередньому інтерв'ю ви поділилися з нами, що ваша донька Оля присвятила своє життя тенісу, займаючись ним на професійному рівні. Вона представляла Канаду на міжнародних змаганнях у своїй віковій категорії. Чи продовжує вона займатися цим спортом зараз?

Так, вона активно займається спортом. Нещодавно відбувся національний чемпіонат в Оттаві, а попереду — чемпіонат світу в Португалії. Це вже буде її третій виїзд до цієї країни. Вона жартує: "Знову Португалія!" (сміється). Я також мала можливість супроводжувати її на змаганнях у 2022 році. Оля дійсно молодець. Вони так піклуються про нас, це просто неймовірно. На автомобілях — українські прапори, а на будинку — великий прапор України. Онуки в мене теж чудові та працьовиті. Марія, донька Олі, ще навчається в університеті, але вже встигла знайти роботу. Навіть старшокласники там підробляють: розносять пошту або працюють на касах.

Дивлюся - і в нас така тенденція. Софійка, донька сина, теж вже працює в Києві. Їй подобається робити нігті. Купили спеціальний стіл, усе обладнання. Я хотіла їй теж щось подарувати, думаю: подобається цим займатися, треба підтримати. Відкрила в інтернеті, примітивно думаючи: що дорожче - значить, краще. Подивилася і телефоную: "Хочу щось тобі подарувати, але, щоб це було те, що тобі потрібно". Називаю їй, що знайшла, а вона: "Ба, у мене все є" (сміється).

Знаєте, я дуже вітаю те, що вони вчаться самостійному життю і знають ціну грошам. Марія в Канаді цілий рік збирала кошти на подорож до Європи. У неї є хлопець ще зі школи. Разом навчаються в університеті: вона - на психолога, а він - на історика. І хлопець цей - албанець, фантастичний Алекс! Коли заходить у дім, одразу усміхається, розводить руки й іде всіх обіймати. Обов'язково щось приносить від мами. А ми щось передаємо туди.

- Цікаво, ви зараз дивитеся телевізор? Як вам сучасне телебачення?

- Ой, знаєте, ще на самому початку появи інтернету я давала інтерв'ю одній із київських газет і сказала тоді, що коли інтернет навчиться передавати відеопотоки, багато чого піде туди. Бо люди отримають можливість самі структурувати свій день. Так і сталося. Пам'ятаю час, коли "Вечірній Київ" друкував програму телепередач на весь тиждень. Ми підкреслювали передачі, які хотіли подивитися, дивилися на годинник і планували свій вечір так, щоб сісти перед телевізором саме в цей момент. А сьогодні все інакше. Я сама керую своїм часом: іду туди, куди мені потрібно, зустрічаюся з людьми, розмовляю з вами по телефону. А коли мені зручно, можу подивитися передачу чи фільм в запису - технології дають таку можливість. Тепер не ти підлаштовуєш своє життя під телевізор - телевізор підлаштовується під тебе.

Тому треба думати, куди рухатися телебаченню. Але я впевнена, що воно залишиться. Пам'ятаєте, у фільмі "Москва сльозам не вірить" була фраза: "Нічого не буде: ні кіно, ні театру, ні книжок, ні газет - одне суцільне телебачення". Тоді ТБ справді здавалося чимось майже фантастичним. Я пам'ятаю, коли ми починали працювати, не було готових форматів, ліцензій, напрацювань, за якими можна було б іти. Все створювали самі. І в цій роботі було багато творчості. Усе народжувалося там - ідеї, рішення, нові форми.

Сучасним телевиробникам, мабуть, навіть важко уявити, як із тими технічними можливостями ми примудрялися робити дивовижні речі. Наприклад, у найбільшій нашій студії - 300-метровій, на Хрещатику, якої вже давно немає, - наживо робилася вистава у двоповерховій декорації. Працювали трьома камерами, а їх всього було - було п'ять, і ті тримали напоготові, щоб підхопити, якщо щось піде не так. Який монтажний лист треба було на це все написати, як все продумати!

Телеведучі не сиділи лише в студії. Я їздила до Чорнобиля. Мене викликав голова Держтелерадіо Микола Охмакевич (до слова, абсолютно дивовижний керівник): "Таню, поїдете?" Кажу: "Ну, люди ж їздять. Звісно, поїду". Знаєте, я часто думаю про те, що пережили люди тоді, і проводжу паралелі з тим, що відбувається сьогодні. Коли їздила минулоріч у Канаду на побачення з маленьким Ніколасом, давала інтерв'ю на ТБ, і мене запитували про Чорнобиль. І я згадала одну історію. У містечку вахтовиків після аварії жили два песики. Тварин із зони відчуження мали відстрілювати, щоб вони не розносили радіацію за межі небезпечної території. Але люди - ті самі вахтовики - їх урятували і прихистили. Песики були різного розміру: маленького назвали Мікрорентгеном, а великого - Рентгеном. Хіба сьогодні не відбувається те саме? Ми бачимо наших хлопців в окопах, у бліндажах, поруч із ними - тварини. Військові їх рятують, годують, забирають із небезпечних місць.

У Закарпатті, де я проводила час у санаторії, живе вівчарка, яку хлопці привезли з фронту. Вона постраждала від контузії і не може чути. Місцеві жителі прийняли її до себе, збудувавши для неї затишний будинок. Я спостерігала, як її вигулюють: вона весело бігає на повідку, висолопивши язика, і виглядає надзвичайно щасливою. Хоча вона не чує, її рухи і радість свідчать про те, як вона бачить цей світ. Це для мене символ людяності, яка залишається навіть у найскладніші часи. Сьогодні ми іноді відчуваємо злість, виснаження і тривогу, але навколо нас все ж таки є багато світла, доброти та позитиву.

Якби вам надійшла пропозиція повернутися з захопливою програмою, чи погодились би ви?

Що насправді означає "цікава програма"? Розумієте, я займалася тим, що мені було до вподоби. А тепер ситуація змінилася. Ви запитували, чи дивлюся телевізор. І я, можливо, трохи ухилилася від теми. Але у Закарпатті в моєму номері був великий, красивий телевізор, і я переглядала різні передачі. Хоча вони були зовсім не в моєму стилі, деякі з них мені все ж здалися цікавими. Я подивилася реаліті-шоу, такі як "Хто зверху?" і "МастерШеф". Просто щоб мати уявлення про те, що відбувається. Це дійсно добре зроблено, і я усвідомлюю, які там чудові технічні можливості. Більше того, у цих програмах була важлива мета – збір коштів для армії. Що ще я переглядала? "Супермаму". Там одна з учасниць постійно кричала на іншу – це була справжня агресія. Проте я розумію, що це може знайти свого глядача. Але для мене це не підходить – подивилася і забула. Я також намагалася переглядати художні фільми, але, чесно кажучи, колеги, це або "Трансформери", або "Індіана Джонс". Коли це було актуально? Чи взагалі є щось нове?

Які у вас відчуття щодо звання легендарної телеведучої?

- Спокійно. По-перше, я вже звикла, бо чую, що легенда телебачення вже років двадцять. А по-друге, мені, звичайно, приємно і навіть дивно, коли люди досі впізнають, підходять. Нещодавно, наприклад, у переході біля "Театральної" підійшов чоловік. Ми просто йшли назустріч одне одному, і раптом він запитує: "Вибачте, а чому вони зараз так багато говорять в ефірі?" Я кажу: "Знаєте, теж це помітила".

Бо, скажімо, в інтерв'ю майстерність не в тому, щоб самому багато говорити, а в тому, щоб розговорити героя, викликати на відвертість. Ти маєш не просто отримати інформацію, а допомогти проявитися, розкрити те, чого глядач про людину ще не знає. Тому я помічаю, коли ведучий робить дуже довгу підводку. У мене іноді таке враження, що хоче не стільки розкрити героя, скільки продемонструвати, що сам багато знає. Пам'ятаю, як одного разу хтось дуже довго щось пояснював Миколі Вересню. І він не витримав: "Ну слухай, тут уже скільки хвилин минуло. То, може, я піду з цього інтерв'ю?" (сміється).

- А як поживає ваш котик, якого колись забрали з вулиці - розповідали про нього нам в інтерв'ю?

Зараз він серйозно відволікає мене від розмови: невтомно крокує навколо, ледь дочекавшись, поки я повернуся. До речі, Пилип Пилипович завжди першим реагує на повітряну тривогу. Як тільки чує сигнал, миттєво біжить у ванну. Поки я була відсутня, за ним піклувалася онучка. А коли я поїхала до Канади, його забрала близька подруга доньки. Наталочка потім писала: "Який він розумний! Все слухає - справжній диво-котик". А Оля відповіла їй: "Я знала, що за нього мені не буде соромно".

Як проходить ваш типовий день? Ви прокидаєтеся — що відбувається далі?

Я маю свій особливий ранковий ритуал, який створила сама: визначаю, що і коли їстиму, що питиму, та як розпочинатиму свій день. Потім іде план на день. У мене заплановані зустрічі, робота, телефонні дзвінки. Я безмежно захоплююся творчими вечорами в Будинку кіно, тому намагаюся відвідувати їх регулярно. Крім того, я беру участь у ревізійній комісії Спілки кінематографістів. Щоб підтримувати себе у формі, я регулярно відвідую басейн.

- Я хотіла саме про це запитати: як вам вдається мати такий фантастичний вигляд?

Знаєте, насамперед, я вдячна своїм батькам, які подарували мені цю чудову природу. А ще, у свій час, нас навчали: як тільки ви з’явилися на екрані, ви повинні завжди поводитися так, ніби на вас є камера, незалежно від того, де ви знаходитесь. Це стало для мене звичкою. Чому я маю прикро вражати людей своїм виглядом — неохайним волоссям чи чимось іншим? Я завжди намагаюся виглядати добре. Але, чесно кажучи, не впевнена, чи справді виглядаю так фантастично. Коли дивлюся на себе в дзеркало, помічаю різницю (усміхається).

Чи пам'ятаєте, що колись ваш син Петро грав на бас-гітарі у гурті Green Grey? Ви тоді захоплювалися їхньою музикою?

Я завжди насолоджувалася музикою і відвідувала концерти. Петро та Дмитро Муравицький, якого всі звуть Муриком, знають одне одного ще з юнацьких років — разом навчалися в одній школі. Часто вони приходили до нас у квартиру, і ми слухали Queen. Зараз Петро викладає, і у нього непогано виходить, він має чудову взаємодію з дітьми. У нього є шанс виїхати за кордон для викладання, адже його дружина — німецька громадянка, а йому цьогоріч виповнилося 60. Але він говорить: "Я не можу". На початку війни тричі відвідував військкомат, коли там стояли великі черги, але щоразу повертався з невтішними новинами: "Мам, там ніхто не чекає на мене". Я жартую: "Що ти хочеш — вже ж рок-музикант у віці" (сміється).

З юних років він завжди говорив: "Музика - це моя віра". Нічого більше не захоплювало його так, як музика. Згадую, як до Києва завітав відомий режисер Олексій Габрилович, один із творців "Голубого огонька". Так сталося, що він завітав до нас у гості. Ви думаєте, він сидів за столом? Ні, він комфортно влаштувався в кімнаті Петра, адже вони швидко знайшли спільну мову – музику. Але про це окрема розмова – мій Петро. У нього чудове почуття гумору, завжди підтримує себе у формі. Влітку часто їздить на велосипеді на роботу.

- Коли вам кажуть: "Тетяно Василівно, вам 80", - ви самі в це вірите?

Знаєш, Оксано, важко повірити, що я вже стільки років прожила! Часто думаю: Боже, як таке можливо? (сміється) Якось здавалося, що 40 — це вже чимало, потім 50, а згодом і 70... А тепер вже стільки! І слава Богу, що життя дарує мені всі ці моменти. Так, наше сьогодення виявилося не з легких. Так уже склалася наша доля — знову переживати війну. Люди, які дожили до мого віку, ніколи не могли уявити, що історія може повторитися. Адже ми вірили, що людство об'єдналося, створивши різні міжнародні організації, такі як ООН, і відбулося роззброєння. Але знову з'явився той, хто порушує все це. І, на жаль, ніхто не може його зупинити.

Наша незалежність дісталася нам, як мені здається, без особливих зусиль. І, на жаль, ми не змогли її зберегти - тепер нам доводиться боротися за неї. Дозвольте пояснити на прикладі з Аргентини. Там є сильна українська діаспора, яка користується повагою в країні. У 1994 році ми відвідали цю країну з українською делегацією для відкриття дипломатичного представництва. Делегацію очолювали народні депутати Іван Драч та Павло Мовчан. Місцеві українці нас тепло зустріли. Проте між собою вони продовжували ділитися на мельниківців та бандерівців, так би мовити, на прогресистів і різні угрупування. Я дуже чітко пам’ятаю, як Іван Драч зазначав: "Досить вже вам! У нас є Україна, у нас є власна держава. Ви ж відштовхуєте своїх дітей. У нас вже є можливості для об'єднання. Чому ж ви продовжуєте це?" На мою думку, найбільшим ворогом є внутрішня розбрат.

Як же сьогодні берегти себе в ці складні часи? Спробуйте помічати позитив у своєму оточенні. Люди, які випромінюють світло, зазвичай усміхаються. Чи знаєте ви, яка це магія - усмішка? У будь-якій країні, навіть якщо ви не володієте мовою, достатньо просто усміхнутися або сказати щось доброзичливе, і ви побачите, як люди відкриваються вам.

Позитивні люди, як відомо, живуть довше. Я пригадую, як Театр Франка святкував свій черговий ювілей. Там був неймовірний чоловік, легендарний франківець, адміністратор і розпорядник Данило Федоряченко. Він прийшов у театр в один час із Богданом Ступкою, з яким підтримував дружні стосунки. Данило був ровесником театру, і коли заклад відзначав 90-річний ювілей, він святкував таку ж дату. Протягом років до нього зверталися з найрізноманітнішими проханнями. Я вирішила запитати його: "Даниле Даниловичу, яке найцікавіше прохання вам доводилося виконувати?" Він справді вирішував різні питання: від квитків до житла. І ось він згадує: "Найцікавіше? Одна акторка попросила курячий послід для дачі" (сміється). Це свідчить про те, що до нього приходили навіть з такими незвичайними проханнями – це була справжня довіра.

Я мала гарні стосунки з Богданом Ступкою - багаторічним керівником театру. Добре знала його дружину Ларису, ми навіть якось разом відпочивали. І він мені розповідав таке. Прибігає хтось до кабінету - посварився з кимось. Ще з дверей кричить: "А він мені таке каже!" Богдан Сильвестрович якомога спокійніше: "Що трапилося?" Йому: "Та він там таке..." - "Ой-йо-йой! А ти що?" - "Та я йому і відповіла!" - "А він що? Ой, але ж правильно!" І далі в такому дусі - давав людині випустити пару. А потім кладе руку на руку того, хто прийшов, і каже: "Прости його". От так нам і треба сьогодні - шукати порозуміння. І - позитив. А Данило Данилович, про якого я вам щойно розповідала, дожив до 96 років.

Моя мама, яка завжди казала: "Танечко, я більше не можу їхати на море, не можу підніматися в гори", протягом 70 років насолоджувалася екскурсіями в горах! Вона зізнавалася: "Я так намагалася йти в ногу з усіма, щоб ніхто не подумав, що я стара і не здатна". Це було її справжнє захоплення. А тепер чула від неї: "Я вже не можу цього, не можу того". І в той же час вона з радістю додавала: "Як же гарно виглядає мій захід сонця з балкона..." Я завжди приїжджала до неї, привозячи все, що вона просила, адже виходити самій їй вже заборонили. І в її списку обов'язково були насіння для пташок, яких вона любила годувати. Ось це і є ті маленькі радощі, які підтримують нас. Коли великі справи вже недоступні, завжди залишаються маленькі, але неймовірно важливі моменти.

Ознайомтеся з інтерв'ю на OBOZ.UA з народним артистом України Віктором Ждановим, де він розповідає про своє життя під час окупації, повернення до Києва після 50 років і продовження легендарної "Кайдаші".

Також ознайомтеся на OBOZ.UA з інтерв'ю актора Володимира Гладкого, в якому він говорить про $5 тисяч від Байрак, конфлікт у Києві через українську мову та своє життя в селі: "Я став інструментом російської пропаганди".