Журналісти, які опинилися в полоні в Росії: звільнити неможливо забути.

Кожного разу, коли в Україні назріває новий обмін полоненими, тисячі людей з завмиранням серця сподіваються: "Можливо, цього разу Росія поверне нашого/нашу". Проте, на жаль, ці сподівання не завжди виправдовуються. Це особливо стосується цивільних осіб, а особливо - журналістів.

Працівники медіа, що опинилися в російському полоні, перестали бути "новиною" ще з 2014 року. В той час жителі анексованого Криму та частин Донбасу, контрольованих маріонетками Кремля, зазнали масових переслідувань з боку окупантів.

Деяких людей затримували для "розмови", а через кілька годин або навіть днів їх відпускали. Часто це відбувалося після застосування фізичного насильства. Проте багатьох з них російська сторона звинувачувала у шпигунстві, а також у причетності до терористичних угруповань та спробах організувати "теракти". Щоб змусити журналістів швидше визнати себе терористами, над ними чинили знущання, застосовували катування та шантажували їхніми близькими.

З моменту повномасштабного вторгнення в 2022 році значно розширилася територія, де росіяни затримували журналістів. Це охоплює регіони від Харкова до Херсона, а також Київщину, Чернігівщину і південні райони Запорізької області.

Отже, регіональну кореспондентку УНІАН в Запоріжжі Ірину Дубченко затримали росіяни наприкінці березня в Розівці. У цей час вона працювала дистанційно, доглядаючи за літньою бабусею. Через деякий час "комендант" окупованого населеного пункту повідомив сестрі Ірини, Олександрі, що журналістку відвезли до Донецька для "проведення слідчих дій". За його словами, вона нібито підтримувала українських військових і надавала їм укриття.

Чи то широка популярність цієї історії, чи те, що Ірина Дубченко виявилась у Донецьку під контролем самопроголошеної "ДНР", а не в катівнях ФСБ РФ десь у Ростові-на-Дону (можливо, поєднання обох факторів), але, на щастя, вже в квітні 2022 року журналістку вдалося звільнити.

За даними Національної спілки журналістів України, станом на зараз в російському полоні перебувають понад три десятки українських медійників. І, варто розуміти, що з 2022-го окупанти не надто переймались "формальностями", навіть не намагаючись вигадати хоч якусь притомну історію "провини" того чи іншого журналіста в якихось "злочинах". Люди просто зникали.

На початку березня 2022 року зник журналіст УНІАН Дмитро Хилюк. Разом із своїм літнім батьком він був викрадений російськими окупантами на вулиці в селі Козаровичі, де жила їхня родина. Згодом стало відомо, що місцевих чоловіків, включаючи Дмитра, утримували у будівлі одного з підприємств у сусідньому селі Димер. Там їх примусово змушували копати окопи та траншеї на околицях населених пунктів і в навколишньому лісі.

Після визволення Київщини Силами оборони України стало відомо, що батька Дмитра Хилюка, похилого віку, окупанти відпустили. Однак сам журналіст, разом із іншими затриманими, був етапований на територію Білорусі, а потім – до Росії, у СІЗО №2, розташоване в місті Новозибков на Брянщині.

Активісти з Медійної ініціативи за права людини (МІПЛ) виявили, що в цьому слідчому ізоляторі утримували сотні українців, серед яких були й особи, викрадені на Київщині. Свідки, з якими вдалося поспілкуватись, підтвердили, що Дмитра Хилюка також тримали в цьому закладі. Цю інформацію підтвердив волонтер Червоного Хреста Володимир Хрипун, який нещодавно повернувся з полону. Він зазначив, що під час перебування у згаданому СІЗО чув прізвище Хилюка під час процедури переклички.

Проте, у відповідь на офіційний запит, надісланий до управління Федеральної служби виконання покарань у Брянській області Росії та Слідчого комітету РФ, було повідомлено, що їм не відома інформація про наявність українського журналіста. Крім того, зазначено, що немає жодних даних щодо кримінальних справ, пов'язаних з його особою.

Згідно з висловлюваннями адвокатки АО "Актум" Тетяни Лєбєдєвої, не варто дивуватися поведінці російської сторони, оскільки цивільні особи, включаючи журналістів, утримуються в Росії без дотримання законних підстав.

Отже, їх не зовсім коректно називати "полоненими". Набагато точніше буде вжити термін "особи, яких викрали". Адже переважна частина цивільних осіб потрапила на територію Росії без власної волі. Вони утримуються в заручниках у РФ після того, як їх було викрадено. Проте, враховуючи, що на міжнародному рівні не існує статусу "викрадені", до цих українських громадян доцільно застосовувати термін "заручники", - вважає вона.

На жаль, розголос історії Дмитра Хилюка не призвів до бажаного звільнення з полону. Навпаки, в СІЗО №2 на Брянщині викрадених українців під час перекличок перестали називати за прізвищами, натомість присвоїли кожному номер (страшна аналогія з відмітками у в'язнів концентраційних таборів). А Хилюка у травні 2023 року взагалі "перевели". За даними "Репортерів без кордонів" - до колонії №7 Володимирської області РФ.

Очікувано, російська сторона не сказала правди. Зокрема, у 2023 році Міністерство оборони РФ заявляло, що "безумовно дотримується міжнародного гуманітарного права", але при цьому відмовлялося надавати будь-яку інформацію про українців, які були затримані в рамках "спеціальної операції", за винятком Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ).

Суть справи в тому, що російська сторона зазвичай не дозволяє представникам Міжнародного комітету Червоного Хреста зустрічатися з українськими заручниками. Це не раз підтверджували як "Репортери без кордонів", так і військові, які були звільнені з полону. Наприклад, у травні 2024 року під час обміну полоненими один із звільнених розповів, що "провів практично 11 місяців поруч із Хилюком в одній камері".

"Дмитро передає батькам і брату найкращі вітання, каже, що живий і сподівається, що його звільнять", - сказав чоловік.

Однак отримати додаткові відомості про Дмитра, як зазначають "Репортери без кордонів", поки що не вдається. В свою чергу, виконавча директорка МІПЛ Тетяна Картиченко зазначає, що після перебування в Брянській та Володимирській областях Росії Хилюка могли знову перемістити в інше місце.

Безумовно, Росії слід було б звільнити незаконно затриманих українських цивільних, включаючи журналістів. Однак фактично їхньою долею стає обмін, що відбувається переважно разом із військовими.

"Цей метод також не є універсальним рішенням і не гарантує, що особу звільнять, - зазначає Тетяна Лєбєдєва. - При цьому статус людини не має значення. Якщо росіяни вирішать звільнити когось, то зроблять це. Але іноді буває так, що оголошують, наприклад, про обмін 200 осіб, а фактично привозять лише 150."

Тобто, потрапляння медійників у списки на обмін (і офіційне підтвердження з російської сторони, що ці люди перебувають в РФ), зовсім не означає свободу. Про це зокрема свідчить трагічна історія Вікторії Рощиної.

Минулого року, коли з’явилася інформація про її смерть у полоні, Петро Яценко, представник Координаційного штабу з питань військовополонених в Україні, підтвердив, що Вікторію готували до звільнення. Додатково в ГУР МО зазначили, що вона входила до списків на обмін, і "її повернення було узгоджене".

Отже, коли стало відомо про смерть журналістки, вона була "на етапі". Іншими словами, її транспортували з однієї виправної установи до іншої – все ближче до українського кордону.

"Оскільки заручники і полонені з України в Росії перебувають десь в глухомані, коли люди опиняються в списках на обмін, відбуваються ці етапи. І тривати це перевезення може як тиждень, так і місяць. Тобто, досить тривалий час. Можемо лише уявити, що з ними там відбувається. Адже це українська сторона все фіксує на камеру, наша і міжнародна преса вільно спілкуються з полоненими росіянами... А своїх хлопців та дівчат, яких утримувала Росія, ми маємо змогу побачити тільки тоді, коли вони вже повернулися додому - перетнули кордон", - розповідає юристка Тетяна Лєбєдєва.

Тобто, скарги на умови утримання фіксуються вже на українській території. Так само, як і розслідування загибелі незаконно утримуваних осіб ведуться після повернення в Україну їхніх тіл.

А що ж міжнародні гуманітарні організації з велетенськими бюджетами, які мали би опікуватись і Рощиною, і Хилюком, і тисячами інших цивільних бранців РФ? Міжнародний комітет Червоного хреста у випадках з журналістами лиш спромігся підтвердити, що і Вікторія, і Дмитро перебувають в російському полоні. Ба більше, доступу до Вікторії Рощиної, мовляв, представники МКЧХ не мали. Вочевидь, аналогічна ситуація з іншими в'язнями-медійниками.

По завершенню масштабного розслідування, яке провели колеги Вікторії щодо обставин її загибелі (вона стала жертвою жорстоких тортур, зокрема, електричного удару, ножових ран і голодних мук), були активовані всі можливі дипломатичні канали для сприяння звільненню українських журналістів. Навіть Святійший Престол висловив свою готовність підтримати цю ініціативу. Проте...

Лише кілька днів тому, 2 червня, у Стамбулі відбулася зустріч між українською та російською делегаціями, на якій обговорювали можливий обмін і додаткове повернення "200 на 200" – політв'язнів і журналістів.

"Цього тижня ми плануємо обмінятися списками з російською стороною. Крім того, відбудеться процес верифікації. Сподіваємось, що на цей раз вони нададуть списки заздалегідь", - зазначив президент України Володимир Зеленський.

На даний момент Росія... змінила свою думку.

У жовтні 2024 року Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію, в якій вперше була окремо згадана проблема затриманих журналістів. Проте далі не було жодних дій. Лише нещодавно, 3 червня, президент ПАРЄ Теодорос Русопулос висунув ініціативу щодо створення Дня Перемоги для Вікторії, щоб вшанувати пам'ять журналістів, які загинули або зникли під час висвітлення правди.

"Цей день вперше буде відзначений під час осінньої сесії ПАРЄ, яка відбудеться наприкінці вересня або на початку жовтня," - заявила Євгенія Кравчук, заступниця голови Комітету Верховної Ради з гуманітарних питань та голова комітету ПАРЄ з культури, науки, освіти і медіа.

І хоча такий крок з боку інертних євродепутатів справді може мати значення у майбутньому, було б непогано, щоб українських журналістів в російському полоні помічали зараз, доки вони ще живі.

***

Очевидно, що прості вимоги до Росії про звільнення журналістів, які перебувають у полоні, не приносять результатів. Реально ефективними можуть бути лише жорсткі санкції проти впливових осіб у Кремлі. При цьому важливо підкреслити, що ці обмеження запроваджуються у відповідь на незаконне затримання журналістів та інших цивільних осіб з України.