"Я заздрю тим, хто вважає, що війна скоро закінчиться": свідчення військових від АТО до наших днів.

1 жовтня Україна вшановує тих, хто щодня несе на собі найважчий тягар війни, ризикує своїм життям та здоров'ям заради свободи, або вже зробив найвищу жертву у боротьбі з агресором. Сьогодні в рядах Збройних сил служать понад 880 тисяч українців, а ще близько 1,3 мільйона мають статус ветеранів. Кожна з їхніх історій — це свідчення відваги, болю та безмежної відданості рідній землі.

Напередодні Дня захисника і захисниці, РБК-Україна підготувало добірку історій військових, котрі втілюють відвагу та силу нашого народу у протистоянні окупантам.

Бойова медикиня Анна "Кропива" Продан має за плечима майже дев'ять років служби на фронті. Під час Антитерористичної операції вона брала участь у боях під Верхньоторецьким, а під час повномасштабного вторгнення - в Бахмуті, Серебрянському лісі та Кураховому. Наразі вона виконує свої обов'язки на Харківському напрямку.

"Своїх 300-х я ніколи не рахували. Врятувати життя - це дуже голосно звучить. Звичайно, перша невідкладна допомога - це важливий етап, бо люди можуть померти від крововтрати або нерозуміння, що робити. Але порятунок життя - це довгий ланцюжок: перша допомога, евак, стабпункт, госпіталь", - каже бойова медикиня.

Анна "Кропива" Продан розпочала свою службу у 19-річному віці (зображення надано Анною Продан).

Ось цитата Анни.

Я приєдналася до армії в 2016 році, незабаром після завершення навчання в медичному училищі. Мені було всього 19 років, і я не надто замислювалася про те, куди направляюся і з якою метою. Тоді більшість людей не мали уявлення про війну, адже спостерігали за нею лише через екрани телевізорів. Дізнавшись про потребу в медичних працівниках у військовій частині, я вирішила, що це мій шлях.

Коли тільки потрапила на фронт, люди були вмотивовані. Всі туди йшли з патріотизмом, були дружні, злагоджені. Було розуміння, що у нас є ворог. Я просто не знаю, як можна бути осторонь війни, якщо ти щось вмієш і можеш бути корисним.

Служила у 58-й бригаді. Позивний мені дав командир роти ще у 2016 році. Сказав, що я дуже жалюча, але корисна, і без мене нікуди. Коли я вперше за пів року вернулась із зони АТО у відпустку, мама глянула і сказала, що це моє, я знайшла своє місце.

Я служу бойовим медиком у роті, безпосередньо на передовій разом із підрозділом. Моя основна задача — надавати першу допомогу пораненим. Коли прибуває евакуація, я передаю їм 300-го, а сама залишаюсь на позиціях. Часом я виходжу на чергування на тиждень або два, але буває, що доводиться залишатися протягом місяця, адже обставини не завжди дозволяють змінити ситуацію.

Тут для медиків усі такі самі загрози, як і для інших. Важко бути постійно під обстрілами, але найважче втрачати людей, бо все інше можна фізично і морально "витягнути".

Пам'ятаю своїх перших 300-х. Був мінометний обстріл, трьох хлопців посікло осколками. Один був важкий: пневмоторекс, контузія, внутрішні органи були пошкоджені ударною хвилею. Я надала допомогу усім, але згодом найважчий помер у лікарні. Коли бачиш пораненого, то робиш все, що треба, а вже потім можеш сісти і це якось "переварити".

Ті, хто має легкі поранення, повертаються на службу. На жаль, багатьох із тих, кому я допомогла, уже нема. Важкі поранені йдуть на "списання". Ми підтримуємо зв'язок, іноді вони цікавляться моїми справами, в "полях" майже не перетинаємось. Хлопці дуже вдячні за допомогу.

За майже 9 років служби у мене було дві перерви десь по 5 місяців між контрактами. Коли народила доньку, то відпустку взяла на 3 місяці. Дитина залишилась з мамою. Доньці вже буде 8 років. Наче із розумінням ставиться до моєї служби, часто каже, що й сама хоче бути бойовим медиком. Але періодами вона дуже сумує і хоче, щоб я повернулась додому. Зараз я на етапі звільнення, бо дуже втомилась.

Перед початком великої війни мій контракт закінчився, і я не була на службі. Проте 24 лютого 2022 року я вирішила діяти і вирушила до військкомату, сподіваючись повернутись у свій підрозділ. На жаль, вони вже перебували під Конотопом, куди було неможливо дістатись через російські війська, що оточували територію. Проте зрештою мені вдалося приєднатись до своєї бригади.

Анна разом із бригадою під час повномасштабки пройшла Бахмут, Серебрянський ліс, Курахове, Харківщину (фото надала Анна Продан)

Війна триває вже багато років, і все ще є ті, хто не звик до того, що жінки можуть бути на передовій. Нещодавно на Харківському напрямку наші побратими постраждали, і в їхньому підрозділі не було медичного персоналу. Я прийшла на допомогу, і хлопці були вражені, коли побачили дівчину з чужого підрозділу: вони не могли зрозуміти, що я роблю на передовій. На щастя, місцевість була досить зручною, і я змогла не лише надати допомогу, а й навіть встановити крапельницю.

Жінкам у повсякденному житті часто доводиться стикатися з труднощами, а на службі ці виклики стають ще більш складними: специфіка роботи, особливий режим, етичні dilemми. Але ти обрала цей шлях, усвідомлюючи, що тебе чекає. Ти знаєш, що хлопцям нелегко, і якщо ти станеш тягарем, то навіщо тоді потрібна така підтримка? Навіть на тилових позиціях жінкам, безсумнівно, доводиться нелегко.

На початкових етапах АТО жінки в армії були рідкісним явищем. Коли я приєдналася, у нашому батальйоні було всього дві жінки, згодом до нас долучилися три медики та діловод. Наразі кількість жінок у війську значно зросла.

Дискримінація в армійському середовищі існує, але її прояви значною мірою залежать від конкретних командирів. Жінкам необхідно постійно доводити, що вони здатні виконувати завдання на рівні з чоловіками. Ми, безумовно, емоційно витривалі, але фізично часто відстаємо від чоловіків. Цей аспект має бути врахований керівництвом.

Ще із 2014-го піднімається питання, яке й досі актуальне - прояв поваги до захисників. Мінімально, що можуть зробити цивільні, коли бачать військового - просто сказати дякую. Зараз рідко таке почуєш. Прірва між цивільними і військовими стала менша, але вона не зникла.

На момент публікації Анні підписали наказ на звільнення.

Ігор "Поттер" Мусієнко в перші дні повномасштабного вторгнення активно намагався потрапити до лав добровольців, відвідуючи військкомати. Проте, через цукровий діабет І типу, його не прийняли на службу. Протягом кількох місяців "Поттер" займався волонтерством, доставляючи автомобілі на фронт, але його справжньою мрією було керувати дронами.

У червні 2022 року Ігор зміг приєднатися до 58-ї бригади. Він пройшов через Куп'янськ, Кремінну, Золочів та Урожайне. Наразі він перебуває на Харківщині. У цій же бригаді служить його рідний брат Анатолій, який також страждає на цукровий діабет І типу.

"Коли я в окопах ставив собі ін'єкцію інсуліну, хлопці спершу думали, що я наркоман. Їм було простіше прийняти цю думку, ніж те, що поряд з ними діабетик. Насправді мій діагноз дозволяє перебувати на передовій, головне відповідально ставитись до свого стану", - розповідає військовий.

Ігор "Поттер" Мусієнко приєднався до 58-ї бригади влітку 2022 року (зображення надане Ігорем Мусієнком).

Далі наводимо пряму мову Ігоря.

Ще до повномасштабки я опановував професію пілота на квадрокоптерах. Бо питання було не в тому, чи буде війна, а - коли вона буде. Я відчував свій обов'язок бути у війську. На тилових посадах я не хотів служити, хотів літати. Але через те, що я інсулінозалежний, мені казали: сиди вдома.

Під час волонтерської діяльності в Донбасі я зустрів військових, які допомогли мені вступити до армії. Проте вони поставили умову: або я йду до штабу, або не потрапляю до війська взагалі. Я обрав штаб, але через пів року все ж опинився в бойовому підрозділі самохідної артилерії на посаді пілота. Після свого першого польоту я відчув гордість за досягнення мети, до якої так довго прагнув.

За любов до польотів отримав позивний "Поттер", тільки чарівник Гаррі літав на мітлі, а я - на дронах. А ще я теж ношу окуляри, і родом із Конотопа, а наше місто в народі має "відьомську славу".

Протягом приблизно пів року я займався коригуванням та розвідкою для артилерії. Під час ротації в Серебрянському лісі зустрів хлопців, які працювали з FPV дронами, і це мене дуже зацікавило. Адже за допомогою таких технологій можна не лише спостерігати за ворогом, а й завдавати йому значних втрат, знищуючи техніку та особовий склад.

Намагався просувати ідею, що нам треба FPV, але в артилерії це було важко. Аж поки не пішов наказ зверху про створення молодих підрозділів FPV, нічого не рухалось. Ми з напарником створили новий підрозділ, але потім мені пощастило потрапити у батальйон безпілотних систем, де я зараз.

Ігор "Поттер" пройшов через Куп'янськ, Кремінну, Золочів та Урожайне. Наразі він активно воює на Харківщині (фото надав Ігор Мусієнко).

В загальному, я сержант-менеджер третього класу в штабі. Це означає, що я займаюся штабними обов'язками, але, маючи певний досвід, не можу встояти перед можливістю виїхати на позиції і трохи попрацювати на місці.

Ми утримуємо визначену лінію, на якій діють підрозділи з різними видами озброєння з нашої бригади та її союзників. Наша основна мета – забезпечити їхню безпеку і збереження життя. Це означає, що ми займаємося оборонними діями: відбиваємо атаки, знищуємо ворожу техніку, яка намагається просунутися вперед, та перериваємо логістичні шляхи, щоб ускладнити діяльність супротивника.

Щоб працювати у польових умовах, мені треба максимально усе продумати: як зробити так, щоб у разі обстрілу, якщо посічеться бронік чи рюкзак, у мене вцілів інсулін. У мене з собою завжди три аптечки - одна на броні, інша в рюкзаку і ще одна резервна лежить разом із дронами. Окремо на броні натикані "шприц-ручки". Крім того, завжди маю Снікерс чи Марс на випадок, якщо впаде цукор і доведеться його піднімати в екстрених умовах.

Держава забезпечує інсуліном, я можу його отримати в аптеці. Але я вкрай рідко буваю вдома, тому скуповуюсь зразу на пів року. У нас є холодильники, тому проблем зі зберіганням нема.

А от технічне забезпечення у нас не на тому рівні, як би хотілося б. Але ми знаходимо інвесторів, волонтерів, люди допомагають. Добре, що нам видають державні FPV, але вони були б актуальні пів року тому. Зараз їх доводиться доукомплектовувати, перероблювати деталі. Це все коштує грошей, а деталі треба замовляти або в Китаї, або Європі і чекати на них. А час - найдорожчий.

З технічної точки зору, найскладнішим аспектом моєї роботи є заїзд та виїзд на позиції. Це пов'язано з численними дронами-ждунами, які мінують всі підходи на відстані декількох кілометрів. Крім того, проблема ускладнюється використанням оптоволоконних FPV-дронів, які росіяни почали активно застосовувати, оскільки їх важко виявити чи заглушити звичайними засобами радіоелектронної боротьби. Це той елемент, який ми не врахували у цій технологічній гонці, і він приносить нам найбільше труднощів.

Коли мова заходить про етичні аспекти, слід зазначити, що байдужість значної частини суспільства суттєво відволікає від фокусу на важливих справах. Це створює певні труднощі. Особливо це помітно на фоні останніх новин про хвилину мовчання на Хрещатику...

Люди, насолоджуючи своє чудове життя, часто забувають віддати шану військовим, які пожертвували всім заради них. Варто усвідомити, що колись ти також можеш опинитися серед них, а інші можуть залишитися байдужими. Це справді пригнічує.

Напередодні Дня захисника найкращим способом вшанувати наших військових буде підтримати друга, родича чи знайомого, який служить. Важливо закрити їхні потреби. Хоча багато волонтерів організовують збори смаколиків до свята, варто врахувати, що військові не страждають від голоду – їм більше потрібні фінансові ресурси. На гроші, які витрачаються на кілограм м'яса або сала, можна придбати vtx – важливу частину FPV-дрона, яку ми постійно замінюємо, адже ті, що постачаються за державними контрактами, часто не відповідають вимогам.

Я заздрю тим, хто вважає, що скоро все закінчиться. Ця війна затягнеться надовго. Навіть якщо буде тимчасова пауза, це не буде на нашу користь, адже українці мають схильність до розслаблення. А це для нас може обернутися поганими наслідками.

Ігор освоїв техніку польоту на квадрокоптерах ще до початку повномасштабного конфлікту (зображення надано Ігорем Мусієнком).

Необхідно зрозуміти, що війна може торкнутися кожного з нас. Тому молодим людям, які не служать, варто підготуватися до можливих обставин, адже інакше їх можуть призвати до армії без попередження. Зараз у них є можливість освоїти нові навички та обрати більш безпечну спеціалізацію в військовій сфері.

Мене глибоко вражають слова Ніла Хасевича, українського художника, який приєднався до ОУН, незважаючи на свою ампутацію: "Я каліка, але борюся в той час, коли багато сильних і здорових людей у світі навіть не вірять у можливість такої боротьби... Я прагну, щоб світ знав, що наша визвольна боротьба триває, і що українці ведуть боротьбу". Додам від себе: якщо я можу боротися, то й інші теж здатні на це.

Павло "Росомаха" Савощенко втратив свою руку під час війни в травні 2024 року, захищаючи позиції на Донеччині. На той час він провів на фронті лише 8 днів. Наразі Павло продовжує проходити реабілітацію і чекає на встановлення протезу.

Відновлення сил для Павла забезпечує його дружина та двоє малюків, а також активні заняття спортом. Він регулярно тренується, бере участь у змаганнях, організованих Федерацією стронгменів України, займається бігом, присіданнями з важкою штангою, веслує на тренажерах та пробує себе в багатьох інших видах активності. На цьогорічному спортивному заході "Київ незламний" Павло досяг значних успіхів: здобув перше місце у веслуванні, третє в еірбайку та четверте в гирях.

"Раніше я не був залучений у спорт, але почав займатися ним після травми, адже це сприяє моєму відновленню. Взяти участь у спортивних заходах для мене стало своєрідним способом психологічного розвантаження, адже допомагає не зосереджуватись на власних труднощах. Крім того, серед учасників є багато ветеранів з різними травмами та ампутаціями, з якими ми можемо обмінюватись досвідом. У своїй категорії я демонструю досить хороші результати," - ділиться Павло.

Навесні 2024 року Павло "Росомаха" Савощенко приєднався до 110-ї бригади (джерело: facebook.com nada.savosenko).

Далі наводимо пряму мову Савощенка.

Мене мобілізували 27 лютого 2024 року, а після базової загальновійськової підготовки я потрапив до 110 окремої механізованої бригади. Став гранатометником. Хлопці казали, що я схожий на "Росомаху", тому дали такий позивний. Після двох тижнів злагодження у бригаді мене відправили на бойове завдання під Очеретине, це Покровський напрямок.

2 травня ми вирушили до Донеччини, а поранення я зазнав 10 травня. Під час відбиття атаки мене вразив ворожий кулеметник, в результаті чого моя ліва рука була серйозно пошкоджена. Турнікет накладали протягом 10 годин, оскільки нас довго не могли евакуювати. Процес евакуації був складним, оскільки на нас постійно обстрілювали російські війська. В результаті травми мені довелося ампутувати руку.

Держава надає протези, але мені самостійно довелося шукати фінансування для титанового імпланта, необхідного для остеоінтеграції (волонтери зібрали 1 мільйон гривень на імплант для Павла, - Ред). Через те, що моя ампутація є високою, стандартне протезування не підходить.

Наразі в Україні впроваджено нову процедуру, яка передбачає вживлення імплантату в кістку перед встановленням протезу. Цей спосіб протезування вимагає тривалішого періоду реабілітації, а самі протези та їхні комплектуючі доводиться очікувати з-за кордону. Час їх прибуття значною мірою залежить від митних процедур. Сподіваюся, що протез з’явиться у мене протягом кількох місяців.

Зараз реабілітація у мене на першому місці. Мій імплант прижився, вже маю тренувальний протез. Звикаю до його габаритів. Що б не казали, ніякий протез навіть найсучасніший не замінить повноцінно руку, це скоріше інструмент, він більше для підтримки. Але в мене є своя робоча права рука.

Перед тим, як потрапити на службу, я трудився в будівельній сфері, спеціалізуючись на монолітних конструкціях, а згодом займався встановленням сантехніки. У майбутньому я можу повернутися до своєї попередньої роботи, оскільки мій начальник готовий прийняти мене назад. До того ж, я не буду на самоті в бригаді — там вже працюють досвідчені ветерани. Завдяки своєму протезу, я зможу ефективно виконувати різні завдання.

Я не відчуваю себе залишеним. Моя дружина завжди поруч. Під час реабілітації я спілкуюся з хлопцями, які мають схожі переживання. У нас є безліч культурних і спортивних активностей.

Павло виступає на змаганнях, що організовані Федерацією стронгменів України (фото: facebook.com/nada.savosenko).

Від Міністерства оборони мені присвоїли відомчу медаль "За жертву крові в боях за волю України" (вона вручається за отримані поранення, - Ред.). Також я маю медаль "За хоробрість у бою". Хоча ці нагороди можуть здаватися незначними, вони все ж приносять задоволення. Я знаю багатьох бійців, які вже тривалий час на фронті, але відзнаки отримують не вони, справжні герої, а ті, хто працює в офісах. Насправді, нагороди повинні вручатися тим, хто реально воює в окопах.

Сьогодні в армії існують серйозні проблеми з мотивацією. Людина повинна свідомо обирати шлях служби у війську, а не під тиском обставин. Так, обстановка може бути напруженою, але не настільки жахливою, як це часто зображують. Важливо розуміти, що якщо ми не готові захищати свою країну, то врешті-решт будемо змушені терпіти наслідки іноземної агресії. Історія показує, що служба в чужій армії під командуванням їхніх генералів може призвести до участі у війнах проти своїх же інтересів.

Українцям рекомендую покладатися лише на власні сили та наших військових. Також важливо регулярно підтримувати армію, жертвуючи на дрони, автомобілі, медикаменти та інші необхідні ресурси.

Сьогодні Артур Войтюк - успішний співвласник ветеранського бізнесу COMMANDO COFFEE CO у Хмельницькому, а до того 13 років присвятив військовій справі.

Артур служив у складі екіпажу вертольота МІ-24 під час миротворчої місії в Конго, а також брав участь у бойових діях на Луганщині під час антитерористичної операції та на Донеччині під час повномасштабної агресії. Він виконував різноманітні завдання, як у воді, так і на суші та в небі. Після отримання поранення біля Вугледарської ТЕЦ, Артур був змушений залишити лави армії.

"У цивільному житті неодноразово чую закиди: "чого не окопах". Люди мають розуміти, що багато травм є невидимими, але вони дуже ускладнюють існування. Я був водолазом: через 500 годин занурень під воду у мене тепер проблеми із легенями. Вони зі мною на все життя. Але інші про це не здогадуються", - розповідає Артур.

Артур Войтюк присвятив військовій справі 13 років (фото: надано Міністерством у справах ветеранів)

Далі наводимо пряму мову ветерана.

26 лютого 2022 року мій контракт добігав кінця. У мене вже був на руках обхідний лист із усіма необхідними підписами. Однак початок вторгнення змінив усі плани. На той момент я виконував обов'язки командира саперного батальйону та вирішив набрати нових бійців. Після навчання та злагодження наш підрозділ вирушив до Донеччини, щоб змінити контрактників.

Я активно долучався до всіх бойових операцій свого батальйону. Коли Вуглегірська ТЕЦ потрапила під контроль ворога, мої товариші вирушили на розвідку, а я залишився на позиції, щоб їх захистити.

Російські війська почали завдавати ударів по нашим позиціям. Перший вибух відкинув мене назад, і я отримав травму коліна. Після другого вибуху я зазнав контузії. Незважаючи на ці поранення, я сів за кермо, щоб евакуювати своїх товаришів (за рятування побратимів Артур отримав орден "За мужність" III ступеня, - Ред.). Ми доїхали приблизно десять кілометрів до нашого блокпоста в Бахмуті, де нас направили до госпіталю.

Артур проходив службу в Донеччині під час повномасштабної війни (джерело: Міністерство ветеранів).

Внаслідок ударної хвилі, що вразила мене в потилицю, мій зір став гіршим, а слух почав підводити. Я ще деякий час продовжував службу, але в середині 2023 року через проблеми зі здоров’ям мені було присвоєно інвалідність. У день, коли я отримав звільнення, в очах у мене з'явилися сльози: я зрозумів, що віддав армії все, на що був здатен.

Під час служби не було часу думати про ветеранське життя. Після звільнення стикнувся з відчуттям, що крім своєї сім'ї, я нікому не потрібен. Адаптація до цивільного життя зайняла десь пів року. Найбільша підтримка - сім'я, а також побратими. Багато з них продовжують службу у моєму рідному Хмельницькому, тому у нас є можливість часто бачитись.

Іноді ПТСР накриває мене, але я роблю все можливе, щоб тримати це під контролем. У 2015 році, під час служби на Луганщині, коли я ще був зовсім юним лейтенантом, я пережив безліч вражень...

Періодами це нагадувало про себе. Я зрозумів, що я не маю обтяжуватись пережитим. Це треба прийняти і пропустити через себе. Бо якщо я нервуватиму, то робитиму гірше собі і оточуючим. Я пропрацював це. Ми маємо лише сьогодні, а те що було колись - уже не змінити.

Спочатку я не знав, як адаптуватися до цивільного життя. Під час служби з американськими військовими я дізнався, що ветерани США, повернувшись з Афганістану, створили власну кавову компанію. Ця ідея вразила мене, і з того моменту я не міг думати про нічого іншого. Разом з моїми товаришами по службі ми вирішили також заснувати власну компанію.

Наразі я займаюся створенням кав'ярні, яка стане першою ветеранською у нашому місті. Вона матиме також соціальну місію: ми плануємо організовувати різноманітні заходи для тих, хто повернувся з фронту, а також для тих, хто ще продовжує службу.

Артур разом із товаришами заснував підприємство, яке займається виготовленням кави (джерело: Мінветеранів)

Ветеранам, які тільки починають адаптацію, я б радив знайти ціль. І не важливо: довготривалу чи ні. Людина, коли втрачає мету і не знає, чим хоче займатись, вона втрачає сенс життя.

Основне — це ціль. Це може бути прагнення прочитати 100 книг за три місяці або відкрити для себе нові види спорту, або ж вирушити в подорож. Головне — не зупинятися на досягнутому та цінувати можливість робити все це.