Чи є у них глина? Внаслідок війни Слов'янськ втрачає свою керамічну промисловість.

До 2022 року місто Слов'янськ займало 80% українського ринку кераміки та гончарних виробів, в ньому функціонувало понад 400 підприємств цієї сфери. Однак обстріли змушують виробників евакуйовувати своє обладнання та розпочинати виробництво в інших регіонах.

Перед початком війни Слов'янськ у Донецькій області вважався ключовим центром керамічної промисловості України. Тутешні бізнесмени контролювали 70-80% національного ринку. У місті функціонувало близько чотирьохсот підприємств, включаючи як маленькі сімейні майстерні, так і великі виробничі заводи.

Розвиток цієї галузі отримав потужний імпульс завдяки наявності якісних запасів гончарних та вогнетривких глин у Слов'янську та навколишніх районах. Вироблені тут посуд, вази та статуетки користувалися популярністю по всій Україні. Проте після початку російської агресії у 2014 році виробники були змушені шукати нові канали збуту. Сьогодні, в умовах великої війни, галузь опинилася на межі виживання. Через обстріли, руйнування виробничих потужностей та наближення фронту багато керамістів змушені залишати своє місто.

Чому Слов'янськ вважається містом майстрів кераміки?

Гончарне мистецтво в Слов'янську розпочало своє активне розвиток у 17-18 століттях. У цей період, поблизу Торської фортеці (яка колись носила історичну назву Тор), місцеві жителі та козаки виявили родючі запаси глини і стали виготовляти з неї прості предмети побуту, такі як глечики, макітри та миски. У 19 столітті ця галузь отримала новий імпульс, коли польські підприємці Ян Дзевульський і брати Лянге заснували в місті фабрику для виробництва теракотових плиток.

У часи радянської окупації продукція Слов'янського керамічного комбінату експортувалася за межі СРСР, однак в умовах ринкової економіки комбінат не вижив через великі енергетичні затрати.

За роки незалежності виробництво кераміки стало однією з основних сфер діяльності міста. Гончарні вироби зі Слов'янська продавалися не тільки на Донеччині, а й по всій країні, нерідко у вигляді місцевих сувенірів. Глечики, тарілки, вази - усе це можна було купити від Карпат до Криму.

У місті розвивалися як промислові, так і крафтові виробництва - більше 400 компаній. Для одних кераміка була бізнесом, для інших - ремеслом, що передавалося з покоління в покоління. Однак для Слов'янська це мистецтво стало невід'ємною частиною місцевої ідентичності.

Міська адміністрація навіть розглядала можливість розвитку Слов'янська, використовуючи досвід італійського Сассуоло, який є одним з провідних європейських центрів кераміки. Незважаючи на наявність численних гончарних майстерень у місті, основною перешкодою стало створення впізнаваного бренду для слов'янської кераміки. Потім розпочалася війна.

Як війна руйнує бізнеси

Брати Анатолій, Михайло та Віктор Левіти заснували підприємство "Южно-октябрьські глини "Юг" у 1993 році. Компанія займалася розробкою глин у Слов'янському та Добропільському районах. У 1995 році, у співпраці з британською фірмою WBB, вони створили компанію "Глини Донбасу". Ця нова структура успішно перейняла досвід своїх партнерів і у 2001 році стала першою в Україні, яка отримала міжнародний сертифікат якості за стандартом ISO 9001.

У 2005-му в Слов'янську запрацював їхній завод "Керамічні маси Донбасу", а у 2006-му - спільне українсько-італійське підприємство Zeus Ceramica. Майже три десятиліття заводи Левітів були лідерами галузі в Слов'янську. У Zeus Ceramica інвестували 45 млн євро, у "Керамічні маси Донбасу" - 8 млн євро.

Перша виробляла керамограніт для внутрішнього та зовнішнього оздоблення - плитки для підлоги та стін, вуличного використання, плінтусів, ваз, сходинок. Друга - готові сировинні суміші (керамічні маси) для виготовлення різної кераміки.

Віктор Левіт - бізнесмен зі Слов'янська, голова ради директорів "Керамічної групи" та заводу "Керамічні маси Донбасу"

Після початку широкомасштабної війни обидва підприємства зазнали шкоди внаслідок російських обстрілів. У 2022 році Віктор переніс частину виробництва заводу "Керамічні маси Донбасу" до Київської області, де запустили новий цех. У грудні того ж року, після обстрілу, вдалося відновити роботу цеху в Слов'янську, де працювали семеро співробітників.

В даний час на території виробництв панують лише руїни. "Завод Zeus Ceramica зазнав удару приблизно десяти ракет, і тепер він повністю знищений. Завод "Керамічні маси Донбасу" постраждав на більше ніж 50%. Крім того, культурний центр "Монополія крона", який ми створювали, також зазнав руйнувань. Загальні збитки складають близько 1,5 мільйона доларів", - ділиться Віктор.

Ще нещодавно підприємець вірив у можливість відновлення свого виробництва, але тепер його надії зникли.

"У 2024 році з'явилися люди, готові переїхати та почати працювати. Ми надали їм підтримку. Наразі у нас залишилося 30 співробітників: деякі в Слов'янську, інші працюють віддалено після переїзду. Обладнання залишалося під відкритим небом. Воно могло б зберігатися ще рік-два, але через п'ять років відновити його вже неможливо. Можна збудувати новий завод, але це вимагатиме інвестицій у розмірі 40-50 мільйонів євро. Хто готовий вкласти такі кошти? Банки не надають кредити. Коштів на відновлення немає, а на допомогу держави також не слід особливо сподіватися", - зазначає він.

Левіт вів перемовини з власником одного із заводів на Житомирщині, куди хотіли перевезти обладнання Zeus Ceramica, щоб налагодити виробництво. Однак не домовилися через високу вартість будівлі.

У Слов'янську все ще знаходиться частина обладнання заводу "Керамічні маси Донбасу". Витрати на його переміщення складуть від 5 до 10 мільйонів гривень. Левіт зазначив, що у нього немає достатньо коштів для цього, а державна програма з релокації виявилася недоступною. Він також підкреслив, що вартість придбання нового промислового майданчика є високою, як і витрати на демонтаж важкого обладнання заводу.

Піч та прес - основа виробництва керамічної плитки. Спочатку суміш глини та піску під тиском формують у пресі, надаючи майбутній плитці потрібної форми та щільності. Далі її випалюють у печі за високої температури.

"Прес важить 160 тонн і має довжину 120 метрів. Його демонтаж та транспортування до Харкова обійдеться в 250 тисяч євро. Внаслідок ракетних ударів піч отримала деформації. Вартість нової пічки коливається від 2 до 4 мільйонів євро. В Житомирській області можна було б відновити виробництво, адже там вже є одна піч. Ми могли б перевезти частину обладнання туди", - розповідає підприємець.

Левіт неодноразово звертався до представників влади за підтримкою. "Мені обіцяли зателефонувати, але досі чекаю на відповідь. Розумію, що існує безліч проблем, але ми ризикуємо втратити нашу промисловість. Російські війська атакують всі ще діючі підприємства," - ділиться він.

Ще одна проблема - кадри. Працівники заводу регулярно вивчали в Італії технології виготовлення плитки, а потім поверталися на Zeus Ceramica, передаючи досвід колегам. Через велику війну вони роз'їхалися.

Левіт розповідає, що після руйнування заводів у 2014 році він вкладав кошти у їх відновлення та розвиток міста, бажаючи продемонструвати, що життя в Слов'янську може бути кращим, ніж у частині Донеччини, що перебуває під контролем Росії. Зараз, за його словами, він би не вчинив так.

Він володіє рішенням Господарського суду Донецької області, яке підтвердило збитки у розмірі 28,5 млн доларів для Zeus Ceramica та 6,5 млн доларів для "Керамічних мас Донбасу". "Ми намагалися звернутися до Європейського суду з прав людини, але після осені 2022 року вони більше не приймають такі заяви. Тепер розмірковуємо над подальшими кроками", - зазначає підприємець, чия особа асоціюється з керамічною промисловістю Слов'янська.

З Америки до Черкащини

Тарас Сніжковський протягом десяти років займався виготовленням сувенірів у Слов'янську. У 2016 році він вирішив відкрити власне керамічне виробництво. На початку у нього було всього 2 тисячі доларів та старий Mitsubishi Galant 1993 року. Це стало його стартовим капіталом. Він орендував приміщення, придбав необхідне обладнання і розпочав свою справу.

Пізніше Тарас придбав будівлю за 10 тисяч доларів, де працював до кінця травня 2026 року. Він спеціалізувався на виготовленні сувенірної кераміки, зокрема, звертаючи увагу на цукерниці, які виготовляв як вручну плетені, так і литі з білої глини. Коли розпочалася велика війна, умови для роботи значно ускладнилися, але Тарас розробив власну стратегію для подолання труднощів.

"Я завжди цінував співпрацю з малими замовниками і активно працював з невеликими оптовими партнерами по всій Україні. У нас також є іноземні клієнти з Молдови, Румунії та Болгарії. Крім того, ми маємо індивідуального замовника з США, з яким співпрацюємо ще з довоєнних часів. Для нього я виготовляю унікальні вироби, що виходять за межі стандартного асортименту, наприклад, пляшку у формі пістолета та три чарки у вигляді патронів. Це не масове виробництво; тут використовуються лише якісні матеріали, і контроль здійснюється на всіх стадіях, тому дефектів немає. Саме на цьому ґрунтується наше партнерство з США," - ділиться своїм досвідом Сніжковський.

Виробничі приміщення неодноразово піддавалися обстрілам. "Коли снаряд влучив у швейну фабрику, половина даху просто злетіла. Потім удар прийшовся на електромеханічний цех, де знищилася наша велика підстанція. Я вже почав ремонтувати не з естетичних міркувань, а для того, щоб забезпечити більш-менш комфортні умови для роботи своїх працівників," - згадує підприємець.

У жовтні російські війська знищили виробничі потужності Сніжковського. Бізнесмен розпочав процес релокації ще на початку року, активно шукаючи нове місце для свого бізнесу по всій Україні. Він придбав за 30 тисяч доларів колишній дитячий садок у селі Нетеребка, що на Черкащині, де раніше функціонувала кондитерська фабрика, і розпочав переміщення виробництва.

"Залишитися в Слов'янську та вкласти всі кошти в переїзд було не реалістично. На той час я використав 30 з 40 тисяч доларів, тож вирішив змінити стратегію: почав транспортувати обладнання невеликими партіями. Я зберіг основне: виробництво продовжувало функціонувати, і фінансування переїзду стало більш зручним", - розповідає він.

Останнім етапом процесу стало транспортування печі. "Щоб вивільнити піч вагою від тонни до півтора, фактично доводиться зносити стіни. Крім того, вона занадто важка - нам знадобилися навантажувачі та крани. Ми поступово почали розбирати це обладнання і відвозити його до села на Черкащині", - ділиться своїми враженнями підприємець.

Він також доставив зі Слов'янська 108 тонн білосніжної глини. За попередніми підрахунками, цього запасу повинно вистачити на два роки функціонування, а потім він планує шукати альтернативи за межами країни.

Разом із Тарасом на переїзд погодилися 11 родин, які мали дітей, літніх батьків і домашніх улюбленців. Цех у Нетеребці розпочав свою роботу на початку літа. Потрібно було налаштувати печі, підібрати оптимальні температурні режими, а також перевірити термопари й регулятори. Все те, що роками відточувалося в Слов'янську, довелося проходити знову. Тому протягом перших кількох тижнів близько 60% продукції виявлялося дефектною.

"Я вважаю, що моє рішення переїхати до Черкащини виявилося вдалим. Хоча це було складно, витратно і незручно, я все ж впевнений у правильності вибору", - поділився Тарас у своєму Інстаграм.

Літо 2025 року, згідно зі словами Сніжковського, стало для нього справжнім випробуванням. Він змушений був вперше оголосити команді позачергову відпустку. "Два тижні залишайтеся вдома, адже немає замовлень", - повідомив він співробітникам. Але цей період затягнувся на цілий місяць, і тоді він вирішив вжити заходів.

"Я почав активно демонструвати свою творчість у соціальних мережах. Завів TikTok і почав вести Instagram, куди раніше викладав лише випадкові фото зі свого повсякденного життя. Знімав все, що роблю. І результати не забарилися — вже в перший місяць ми отримали перші невеликі замовлення. Я усвідомив, що це те, що мені потрібно: роздрібні продажі з вищою маржею, хоча й вимагали значно більше зусиль для їх пошуку та обробки," - ділиться своїм досвідом Сніжковський.

До 2026 року підприємство щодня отримувало багато замовлень. Перед святами їх було близько 40 на день, а напередодні Нового року - 80-90. Тарас зізнається: обсяги стали настільки великими, що він просто не встигав їх обробляти.

Перші клієнти, в першу чергу, прагнули підтримати бізнес, який переїхав. У нас можна знайти вази, цукерниці та свічники. "Ми прикрашаємо практично всі вироби ручним ліпленням, тому знайти два однакових предмети просто неможливо. У Донеччині улюбленою фразою під час замовлення була "З незламного Слов'янська 2026". Тепер ми із гордістю пишемо "Від словʼянських майстрів на Черкащині 2026", - зазначає він.

Тридцять років у світі сімейного підприємництва

Інна Старовойтова заснувала свою родинну справу у 1992 році. З 2022 року вона оселилась у Кам'янці-Подільському, а справу продовжили її донька Валерія та зять Андрій. Коли була оголошена обов'язкова евакуація, Валерія разом з дітьми покинула Слов'янськ, тоді як її чоловік вирішив залишитися, щоб вберегти майстерню.

На етапі запуску свого бізнесу Старовойтова почала реалізовувати керамічний посуд безпосередньо у поїздах. Поряд із залізничним вокзалом розташовувався великий ринок кераміки, і кожен мандрівник, що проїжджав через місто, був в курсі, що тут можна знайти високоякісний посуд.

"У Слов'янську створювали не тільки предмети з червоної глини, але й сервізи з вишуканою ліпниною, кухлі, декоративні садові фігури, таджини та безліч інших керамічних виробів. Саме такий посуд спочатку продавала моя мама," - ділиться спогадами Валерія.

Потім Інна почала виготовляти сервізи самостійно. Спочатку це було не окреме виробництво і навіть не цех, а невелике орендоване приміщення, де вона власноруч ліпила квіти для прикрашання посуду. У 2006 році один з робітників звільнився, тому Валерія почала працювати разом з матір'ю.

"Все почалося з найелементарнішого: я розмальовувала посуд, створюючи ромашки та різноманітні візерунки. Протягом півтора року я відвідувала виробництво, здобуваючи нові знання. Моя робота охоплювала відвантаження та виконання різних завдань. Я не лише спостерігала за процесом, а й була залучена майже на всіх етапах виробництва. Звісно, найбільш фізично складні роботи виконували чоловіки, як, наприклад, ливарник, що займався відливанням посуду з глини," - поділилася Валерія.

Спочатку Валерія та Андрій працювали на підприємстві матері Валерії, виконуючи обов'язки звичайних робітників. У 2020 році вони змогли запустити власне виробництво і укласти угоду з мережею "Епіцентр". Однак через агресію з боку Росії обидва їхні виробництва зупинилися. У той час ніхто не міг передбачити, що чекати в майбутньому, тому головним пріоритетом стало збереження продукції. Сім'я вирушила до Чернівецької області, в Хотин, і вивезла зі складів 40 тонн кухонного приладдя.

"Після півтора року чоловік знову прибув до Слов'янська і поступово розпочав відновлення виробництва. На той момент підприємство функціонувало лише на 20% від довоєнних обсягів. Через рік я повернулася до Слов'янська з донькою, але інтенсивні обстріли змусили нас знову вирушити на Буковину," - ділиться своїми спогадами підприємниця.

Обсяги виробництва зменшилися до 10% від попередніх потужностей: виготовляли лише найнеобхідніші товари, а функціонувало виключно станкове виробництво.

"Ми залежимо від виробників глини і глиняної маси. Глину видобувають біля Дружківки, а глиняну масу виготовляють біля Семенівки. Зараз ситуація там набагато складніша, ніж у Слов'янську", - розповідала Валерія наприкінці липня.

Поруч з виробництвом не раз були прильоти, від одного з них повилітали вікна. Вибух стався на світанку, тож ніхто не постраждав. 20 жовтня з допису Валерії стало відомо, що виробництво в Слов'янську зупинилося. Родина запускає виробництво в Кам'янці-Подільському, уже готові перші зразки посуду "Зима".