"...У своїх роздумах я вже попрощався з життям. Вважаю, що якщо й загину, то краще в бою, ніж бути розстріляним ззаду," - поділився позивним Ріко.

Не буде перебільшенням стверджувати, що життєва історія 51-річного Анатолія Остапчука є справжньою енциклопедією цієї війни.

Протягом трьох з половиною років повномасштабної війни він проходив службу у медичній роті 47-ї бригади, то залишаючи її, то знову повертаючись. Обіймав посади у розвідроти та взводі снайперів, а також допомагав інструктору з тактичної медицини в навчальному центрі. Згодом він звільнився з ЗСУ через групу інвалідності, але, не витримавши ухилянтських настроїв у тилу, знову повернувся до своєї рідної медроти...

Анатолій Остапчук, відомий під позивним Ріко, ділився своїм досвідом на війні з невід'ємною напівусмішкою. Лише коли мова заходила про те, як він ледь не попрощався з життям під час запеклого бою під Авдіївкою, на його обличчі з'являлося щось незвичайне, пронизливе. В решті випадків жодної театральності чи пафосу. Це була гідна людина, яка займала своє місце. І ось вашій увазі - монолог цієї виняткової особистості.

ПЕРШІ ДНІ КОНФЛІКТУ. "ЖІНКИ НЕ ЗНАЛИ НІЧОГО. ГОВОРЮ: Я В МАГАЗИНАХ, А НАСПРАВДІ - В ВІЙСЬКОВОМУ КОМІСАРІАТІ..."

Офіційно до військкомату я прийшов 6 березня. До цього був на роботі у Макарівському районі Київської області. Яка робота? Приватна охорона будинку. Причому перший тиждень вже з автоматом працював, чекав гостей, бо там вже поруч були бойові дії. Правда, на мій об'єкт ніхто не вибіг, але ми уже готові були зустрічати москалів з Мотижина - тих, що розбігалися з розбитих колон. Тобто я на війні з першого дня, можна сказати.

Начальник наш сказав: можеш їхати додому чи залишатися тут; ми будемо формувати підрозділ тероборони. А я виховання більш радянського, і для мене ті формування незрозумілі. Я так вважаю: якщо вже зброю до рук, то треба йти до військкомату. Тому поїхав додому з цією думкою. Правда, жінці нічого не сказав. Тоді якраз позачинялися магазини, щось треба було купити. Кажу: давай, я поїду, щось знайду. І поїхав прямо до військкомату, залишив їм номер телефону. А це ж лише тиждень війни - бажаючих багато. Я заїхав, кажу: якщо треба - я готовий, буду вдома. Військову спеціальність запитали; кажу, по срочкє - радіотелеграфіст. І от на другий день вранці мені телефонує воєнком і каже: приїжджай з речами.

Вдома знову не було жодного слова. Я розповідаю, що мене викликають до військкомату телефоном, без повістки. Збираюся заїхати туди, але вже беру з собою рюкзак. Кажу синові: "Сідай зі мною, поїдемо разом на машині". Думаю, що там перевірять усі дані, і, можливо, відпустять, адже людей чимало... На блокпосту заздалегідь попередив хлопців, що син поїде в зворотному напрямку без прав, оскільки я їду до ТЦК. Малому було 17, він добре навчений їздити...

Чи розуміли вони, що і як? Та, мабуть, обоє не розуміли. Вони просто поїхали додому. А нас вже - в Житомир на ТЦК. І сформувалася якраз Перша Богунська бригада".

ЯК Я ОПИНИВСЯ У МЕДРОТІ 47-Ї БРИГАДИ

Формувалася нова бригада, і відразу ж була створена медична рота. Туди я і потрапив. Проте я був налаштований на активні дії. І ось бачу: наша медрота залишилася у Житомирі, а батальйони вже формуються і вирушають на фронт: один — до Бахмута, інший — на Херсонщину. Один батальйон відправився, за ним другий, потім третій... Я вирішив піти до начальника медичної служби: кажу, що не для того я прийшов до територіального центру, щоб залишатися у Житомирі; відправте мене до батальйону! — Він відповів, що формується п’ятий батальйон, і я можу приєднатися до нього.

Я вирушив до п'ятого батальйону, де служив чудовий начальник медичної служби на ім'я Курт. Цей батальйон добре підготували протягом трьох місяців під Житомиром. Після цього ми переїхали на Харківщину, де отримали наказ розформувати батальйон і направити особовий склад для покриття втрат чотирьох перших батальйонів. Ми вже кілька місяців працювали над злагодженням, і команда була готова. Курт повідомив, що формується 47-а бригада, і нам запропонували приєднатися всім нашим медичним підрозділом. Таким чином, ми стали основою медичної роти 47-ї бригади. В результаті, 12 з нас приєдналися до нової команди. Курт залишився, ставши командиром розвідроти, а ми взялися за формування медичної роти. Сьогодні з того складу в медроті залишилося лише двоє наших товаришів.

Брати по зброї з другого підрозділу, зліва направо: Док, Ріко, Штурман, Шпак.

І раптово виникла необхідність у водії для застарілого, але все ще на ходу, УАЗа. Я ж мав значний досвід у ремонті та керуванні старими радянськими автомобілями...

Півроку в розвідці. "У 23-му ми були сповнені рішучості рухатися вперед..."

Я провів час у медичній службі, отримавши певний досвід і переконавшись, що все в порядку. А мій командир, виявляється, став командиром розвідроти! Я йому і кажу: "Курте, у мене ще залишилися сили, щоб зробити дещо більше, ніж просто медична евакуація. Візьми мене до свого підрозділу!"

Йому були потрібні надійні люди. Він з'єднав мене з командиром взводу спостереження. Я пройшов співбесіду, і він призначив мене водієм дозорної машини. Так я потрапив у розвідку, де прослужив пів року.

Тоді я був впевнений, що ще влітку 23-го помию гусянку в Азовському морі. Ми заряджені були іти вперед. У нас і завдання такі були, і тренування: виходити, розгортатися в бойовий порядок, "вперед-вперед!"

Наше найперше завдання було на початку контрнаступу. Батальйон мав пробити дірку в обороні, а ми, розвідрота, на "Бредлі" (я був мехводом "Бредлі") мали заїхати і вискочити на оперативний простір. Орієнтовна точка - Солодка Балка. Це за Роботиним.

Командир сів у мою автівку, і на початку все йшло за планом. Проте далі батальйон не зміг пробитися. Коли ми прибули на місце, нас чекала засада – зовсім не те, на що ми сподівалися. Ми зателефонували і повідомили, що виконати завдання, яке нам доручили, неможливо. Протягом 3,5 години ми стояли, немов мішені. Ще й на "Бредлі" виявилася неробоча гармата. Це був справжній фарс! Ми місяць просили командира: мовляв, у нашій "Бредлі" бушмайстер не працює! Лише згодом ми змогли її полагодити. Але в перший день контрнаступу ми були абсолютно безпорадні. Командир, зітхнувши, сказав: що ж, будете займатися евакуацією, як таксі...

На певному етапі "Бредлі" перестали бути актуальними для розвідки. Ми усвідомили, що виконати завдання, до яких ми готувалися, зараз неможливо. Моя "Бредлі", яку я назвав Горпина на честь бабусі, була передана до другого батальйону. Вона, напевно, залишилася єдиною, що вціліла в нашому Донецькому періоді. Після Донбасу хлопці на відновленні бачили її на полігоні. А наш екіпаж вже просто виконував функції піхоти, обходячись без неї і носив із собою кулемет...

Горпина та її команда

Які ще спогади залишились з розвідницького етапу? Одного разу ми встановили спостережний пункт так близько до ворожих позицій, що могли чути їхні переговори. Згодом ми з'ясували, що до їхнього кулеметного розрахунку було всього 80 метрів.

У тій щільній посадці я відзначив свій 49-й день народження. Яка перевага бути в такій близькості до ворога? Ворожа артилерія не вела вогонь по нам. Ми були готові до будь-якої загрози — відбити атаку, доповісти про ситуацію. Але чомусь снаряди не прилітали. Ми не врахували, що наша власна артилерія може помилитися. Як можна було припустити, що наш мінометний розрахунок почне працювати по власних позиціях? В результаті, ми отримали контузії — міни впали занадто близько. Коли ми зв'язалися по радіо, щоб внести корективи, пройшло чимало часу. На щастя, неподалік були хлопці з 131-го розвідбатальйону — вони швидко вийшли на зв'язок з мінометниками і заспокоїли їх. Проте, кілька мін все ж впали поруч. Це сталося в мій день народження. Медики навіть жартували: мовляв, ти не виходив на зв'язок, і мінометники просто не знали, як тебе привітати з святом...

ІСТОРІЯ НИКНЕЙМА. "ТРЕБА БУЛО ЗНАЙТИ ЩОСЬ ВЛАСНЕ"

Мій позивний зовсім не оригінальний – Ріко. Чому саме таке ім'я? Коли почалася війна, я, водій медичної служби, зрозумів, що мені потрібно мати позивний. На моєму рукаві вже була медична наліпка, та й новий підрозділ складався з незнайомих людей. Коли виникали медичні питання, усі почали звертатися до мене, скаржачись на свої недуги, ніби я справжній лікар. Так і виник позивний Доктор. Хоча насправді я не маю жодного відношення до медицини, окрім того, що виконую роль водія медеваку.

Крім того, позивний "Доктор" є досить неефективним. Може виникнути ситуація, коли справді потрібно буде знайти лікаря, і тоді стане важко зрозуміти, кого саме мають на увазі.

Тому виникла потреба вигадати щось власноруч. Я перевернув слово "доктор" і вийшло "рокот". Трохи помудрував – о! Вийшло "Ріко"!

Не мав бажання підпорядковуватися командиру, який лише кричав "Іди сюди і ставай там".

Чому я вирішив покинути розвідку? По-перше, у нас забрали "Бредлі", і ми змушені були діяти як піхота. Але основна причина полягала в тому, що нашого командира забрали. Тоді пішов Маркус, який був ідейним натхненником нашої "теми". Я підтримував його бачення, яке надихало наших бійців. Вважав, що це велика перевага, і так і потрібно діяти. До сих пір деякі називають мене "покусаним Маркусом" (сміється. - Є.К.).

Пішов Маркус - і тут же понизили і зняли нашого командира роти. Що там реально відбувалося у тому штабі 47-ї, не знаю - але у нас забрали командира, який не посилав людей просто кудись на карті, ткнувши кудись пальцем, а допомагав спланувати задачу; самим вирішити, як їй виконувати. Такий був підхід - а не оце "іде сюди і вставай там". Він беріг особовий склад. Тим не менш, його убрали і поставили командира, який почав нас кидати на якісь підтримки штурмів.

Я не бажав залишатися під командуванням такого керівника. У медичному взводі мене добре знали. Командував ними Олег "Хесус". Я відразу підійшов до нього і сказав, що хочу повернутися назад. Але робити це самостійно не хотів, адже не міг залишити своїх хлопців. Тож я вирішив забрати своє відділення, складаючи його з чотирьох чоловік. І так ми опинилися у медичному взводі.

Якраз тоді ми після цього Запорізького напрямку поїхали на відновлення. І потім весь Донецький період, Авдіївський напрямок хлопці працювали і досі працюють у медичній роті".

БУДНІ МЕДРОТИ: ПОРАНЕНІ, ВИБУХИ, ФОРС-МАЖОРИ

У цій праці є свої виклики. Одна з лікарень на Сумщині отримала візит, коли я був у розпалі роботи. Хоч якось потрібно було діяти: залишити пораненого і тікати, адже вже наближався гучний КАБ до лікарні. Але на щастя, він не встиг дістати ані мене, ані постраждалого. Я не покинув нікого, просто залишився на місці.

У медичній службі немає окремої посади для водія. Натомість, у нас працюють водії-санітари. Це означає, що я змушений володіти навичками, які дозволяють мені замінити медика у разі його відсутності. Також, якщо є кілька поранених, я повинен бути готовим надати допомогу.

Які навички у мене є в медичній сфері? Те, що дійсно необхідно. Умію накладати турнікет, можу вести записи та робити описи. Якщо є поранений у легкому стані, поки моя колега працює з важким, я можу підглянути за легким. Проте самостійно тампонувати рану я ніколи не наважувався, адже це більш складний процес, який завжди виконували медики.

На Донбасі моєю старшою в екіпажі була Марія. Вона могла запропонувати мені легке завдання, щоб я перевірив, чи немає ознак кровотечі.

Я просто сидів, починав рух і одночасно його оглядав: а ну, поведи рукою... Прямо на ходу перевіряв. У хлопця відірвало пальці, але кров запеклася, капілярна кровотеча, він в перчатці. Ту перчатку загорнуло, припаяло. Кажу: чіпати зараз нічого не будемо, до стабу не так далеко, на стабіку розберемося. Він: та нормально. Отакий козак, пам'ятаю, я аж у захопленні був. Він каже: та, цього разу тільки пальці, це єрунда. Минулого разу було гірше. А він з 14 року у боях. Справжній козак: дай, каже, мені цигарку, якщо можна. - Тільки тихенько, вікно трішки відкриємо...

Чи можу я почути діалог між лікарем і пораненим у салоні? Безумовно, можу. Медики дотримуються певного алгоритму. По-перше, важливо підтримувати пацієнта в розмові, щоб він постійно відволікався на запитання. Теми можуть бути різними, аби зберегти зв'язок з пораненим.

Мені як водію треба чутко реагувати на зміну ситуації. Коли вже бачу, що поранений засинає, треба притопити. Або медик каже: потрібно швидше! Бувають, звичайно, моменти, що ми не поспішаємо. Якщо, скажімо,стабільний стан пораненого. А от якщо медик каже: Толю, треба притопити, - я розумію, що падає сатурація. Я ж знаю, що у неї є прибори; вона бачить, що погіршується стан. І уже тоді я намагаюся їхати до стабу чи шпиталю максимально швидко.

Був у мене випадок на Донецькому напрямку. Мали забрати людину з точки під Очеретиним. Туди нам пораненого чимось привезли, ми його перевантажили. Але замість одного довелося везти кількох поранених. Річ у тому, що це був чоловік більше центнера ваги. І його взимку від позицій до транспорту тягнули кілька побратимів. По них ударила ефпевіха і поранила тих, хто евакуював. Довелося забирати усіх.

Згодом з'ясувалося, що бійця, якого вони переносили, деякий час помилково вважали загиблим. Насправді ж він просто почав замерзати на морозі. Він був без свідомості — можливо, через обмороження чи інші причини, точно не знаю. Суть у тому, що його деякий час вважали двохсотим. Але потім хтось вирішив перевірити його стан: і виявилося, що він живий. Врешті-решт, ми евакуювали його разом з ще трьома бійцями, які його несли.

Згідно з нашим протоколом, поранених і тих, хто отримав обмороження, необхідно якнайшвидше перевести в тепле місце. Ми використовуємо термоковдри; автомобіль уже прогрітий, поки я чекаю на пораненого.

З МЕДРОТИ - У СНАЙПЕРИ. "Я ВЖЕ ТАМ У ДУМКАХ ПОПРОЩАВСЯ З ЖИТТЯМ"

"Чи втрачали поранених у мою зміну? Було таке, що я під'їжджаю, чекаю поранених, приїхала "Бредлі". І у "Бредлі" заблоковані двері. Тут щось мехвод підбіг, ззовні гупає молотком по ручці. Я кажу: не в ту сторону! А потім розумію, що вона заблокована. Треба зсередини. Витратили трохи часу, поки розблокували двері. А потім згадав: ти ж сам мехвод, у тебе ж є в речах аварійне відкриття рами! "Бредлі" вже підбита була, не збиралася назад. Її можна було аварійним відкриттям відкрити, але я про те забув. Потім відкрили - і там були поранені. Оце я запам'ятав. Ми їх забрали і один, що не довезли, був молодий хлопчина. Його побратими кажуть: малий не доїхав...

Після того інциденту я відчув глибокий дискомфорт. Здавалося, що я не виконав своїх обов'язків належним чином. У мене постійно виникало відчуття провини, яке не давало спокою. Чому так? Бо я залишив своїх товаришів, які продовжували боротися, в той час як я "втік" до медичної частини, забрав своїх людей і сам заховався. А хлопці там, на передовій, виконують свою справу і ризикують своїм життям.

Один з моїх товаришів, з яким ми разом проходили розвідку, нещодавно перевівся до снайперського взводу. І ось він приїхав до нас на стабілізацію з отруєнням. Виглядав жовтуватим, без видимих поранень, але був уражений хімічними речовинами. На їхньому фронті противник часто використовував ці небезпечні речовини. Його не відправили до шпиталю, а направили в наше лікувальне відділення, де саме чергувала команда. Якось я був на чергуванні, побачив його — жовтий, виснажений, і кажу: "Миколо, тобі потрібно трохи відпочити. Дивись, яка у мене робота. Я їжджу і транспортую людей. Це абсолютно інша справа! Давай поміняємося".

Чому я таке сказав? Бо вже розумів, що людей треба міняти, їм треба якийсь відпочинок. А я ж з медичної роти. Кажу, давай ти відпочинеш, я домовлюся зі своїм командиром; візьме тебе водієм сюди. А я піду за тебе туди - до командира снайперів.

І от ми пишемо рапорт всередині бригади. Я пишу на перевід. Два командира роти підписали, рапорти пішли. В строєвій мій рапорт підписали, що я переходжу в снайпери, а Колі щось вони тормозили, тормозили. А я пішов все-таки до взводу снайперів. Пішов водієм - але сталося так, що залишився в строю командир взводу, я, знову прибулий, і цей Микола, якому хоч і 10 днів відпочити, але знову у стрій. Приїхав начштабу, каже: є задача, її треба виконувати, хто іде? Я командиру кажу: ні, Коля не йде. Не для того я сюди прийшов. Я прийшов його замінити. Ідем ми з тобою.

Ну, і йдемо ми, снайперська пара - він снайпер, я - коригувальник. Отак вийшло, що хоч у снайперах я числився водієм, а працювати у снайперській двійці довелося.

Це був населений пункт Сокіл, розташований поблизу Гродівки, між Авдіївкою та Прогресом. Отже, ми вирушили туди. У Соколі є лише одна вулиця. (Вказує пальцем на скатертину - Є.К.) Ось тут знаходяться наші позиції. Вулиця завершується, і вже починаються наші нульові позиції. Тут є водойма, а далі - інші підрозділи. Чесно кажучи, не можу точно сказати, хто саме там.

Ми висадилися безшумно – адже ми не піхота. Чим же хороша робота снайперського взводу? Тим, що ми самостійно займаємо свої позиції. Нас висадили там, де була можливість, і ми просувалися вглиб вулиці – з одного двору в інший, під кронами дерев, рано-вранці, з підвалу в підвал.

Наше завдання полягало в тому, щоб вийти на передову та підтримувати наших у відбитті безперервних атак противника на позиції. Ворог просувався через танковий рів, який вже був захоплений. Вони підходили близько до наших позицій, і тут наші кулеметники починали їх розбирати. Ми ж мали можливість зайняти більш вигідні місця і також надавати вогневу підтримку.

Отже, ми з партнером вийшли на завдання. Наші місця розташування знаходилися окремо, приблизно за 300 метрів від останнього будинку на цій вулиці. Коли ми підійшли до крайніх воріт, зрозуміли, що над нами літає велика кількість FPV-дронів. У нас просто не було часу на те, щоб окопатися. Ця територія підпадала під відповідальність третього батальйону. Ротний Лісник по радіо наказав нам: «Відправляйтеся на позицію і дійте разом з піхотою. Навіщо вам копатися? Можете просто прикритися якоюсь шиферовою плитою».

Далі ми дивимося, шукаємо собі позицію. Ця перша хата розбита, нема жодного погрібку чи ямки. Розфігачено так, що не можна знайти собі укриття. Ми відкочуємося назад, до іншого будинку, щоб знайти собі позицію для роботи. А цей Лісник каже: ні, назад відкочуватися - вже погана ідея, бо там просочився БМП ворожий і висадив десант за вами на цій дорозі.

Це нас просто приголомшило. Єдиний шлях повернення – це та сама дорога. Або обійти водойму, але в такому разі ми станемо вразливими на шляху. Ми виглядаємо як ціль. Хтось каже: «Рушайте вперед до нових позицій. Звідти ми вас заберемо на "Бредлі"». Але ми знаємо, що найближча позиція була зайнята трьома грузинами з розвідки. Один із них взагалі не розумів ні російську, ні українську. Один – хоч якось щось уловлював. І комунікація з ними була вкрай поганою. Чи не мали рації, чи зв’язок був ненадійним. І так, ризик вогню з дружньої сторони також залишався актуальним.

І я розумію, що зараз висадилися вороги; і якщо ми біжимо на позицію з тилу, скоріш за все, вони нас спочатку розстріляють, а потім будуть з'ясовувати, хто по нас бив.

Командир намагається вирішити, що робити далі. Я кажу: "Пашо, ти ж наш командир і старший групи, ось моя думка. У нас більше шансів на виживання, якщо ми просто сміливо підемо вулицею на них. Скільки їх там? Восьмеро? Нас двоє. Можливо, і вони не безсмертні. Адже тут усе навколо вибухає і летить."

Кажу собі - і вже в уяві попрощався з життям. Моя думка: якщо вже й помирати, то краще в бою, щоб встигнути зробити щось значне, а не так, щоб мене в спину вбили (чи щоб свої ж вистрілили).

Паша говорить: "У нас є альтернативний шлях, що проходить прямо над водою. Але ми будемо на виду. Вночі нам не вдасться пройти, краще вдень. Не варто йти на них, краще звернути... Між водоймою і дорогою є людські городи. Давайте пройдемо через городи, уздовж води. Але все ж таки ми залишимося на виду. Наше преимущество в тому, що на нас одягнені мультики, а не піксельні костюми. Багато ворожих сил також можуть бути в мультиках; там висадився їх десант, і може виникнути плутанина. Вони можуть сприйняти нас за іншу групу, що просувається. Отже, давайте спробуємо пройти без конфлікту над їхньою територією."

А ще особисто для мене був у цій ситуації такий нюанс: позиція наша, третього бату, називалася Вікторія. І от коли Лісник виходив з нею на зв'язок, він чомусь замість Вікторії кликав її Софією. "Софіє, вийди на зв'язок". - "Я не Софія, я Вікторія".

Це ще раз підтверджує, в якому емоційному стані я тоді перебував. У мене дві доньки: старша — Вікторія, а молодша — Софія. Я сидів і прощався з життям. Софії було лише 9 років, і я думав: «Вибач, люба, але тобі доведеться жити без тата». А молодша раптово вигукує: «Я не Софія, я Вікторія!» І в ту ж мить я зрозумів, що щось не так з моїм сприйняттям. Здається, старшій доньці я також виявляюся потрібним...

Що сталося далі? Ми просто пройшли повз них. Я - віруюча особа; у своїх думках звернувся до вищих сил. "Все у твоїх руках, святий Боже, направ мені шлях". І раптом, немов у відповідь, охопив спокій: йди вперед, все буде гаразд.

Ми тихо пересуваємося в парі. Паша іде попереду, а я йду слідом. Праворуч від нас розкинулося велике водоймище. Я займаю лівий фланг, а він - передній. Мені стало весело, коли я зняв патрон з запобіжника. Паша запитує: "Ти що, не ставиш патрон на запобіжник?" Я сміюся: "Паша, ти що, боїшся, що я випадково тебе підстрелю?"

Це був наш перший виїзд, і ми навіть не встигли провести спільні тренування. Це, безумовно, проблема. Команда, яка займається бойовими діями, повинна вже мати злагодженість. Натомість нам довелося налагоджувати взаємодію безпосередньо під час бойових завдань.

Ось так завершився мій останній вихід. Взагалі-то, у мене з часів служби є третя група інвалідності через стан здоров'я. Я прийшов з того виходу і сказав хлопцям: "Все, більше не можу."

Вночі відчуття не полишало. Десь поряд пролунав вибух, поки ми перебували на місці. Це був мінометний обстріл, і нас контузило. Мене направили до медичного підрозділу на кілька днів для лікування. Але я відмовився, адже усвідомлював, що морально не витримую. Тоді вже існувала можливість звільнення зі ЗСУ за наявності групи інвалідності. Я написав рапорт і вирішив піти. Це сталося у червні минулого року.

"Я ЗРОЗУМІВ, ЩО МОЇ ХЛОПЦІ - ТАМ, У МЕДРОТІ. ТРИ МІСЯЦІ Я ПОБУВ ВДОМА - І РІШЕННЯ БУЛО ПРИЙНЯТЕ ЩО Я ПОВЕРТАЮСЯ"

Я повернувся додому і знову зайнявся роботою. Мені сказали: "Будь ласка, приходь і працюй". Це особиста охорона, але я не тілоохоронець, просто охоронець. Коли я повернувся, почав спілкуватися з колегами, але вони вже не ті, з ким я працював раніше. Люди змінилися, і я відчуваю, що ми з ними з зовсім іншими поглядами на життя. Тепер тут виправдовують тих, хто залишився, і я не маю бажання з ними сперечатися. Мені просто не комфортно в цьому колективі. А якщо хтось скаже щось провокаційне... Адже всі ми зі зброєю, а я ще й не оговтався після контузії. Пізніше один з побратимів жартував, що я зник в армії, щоб уникнути тюремного терміну!

Жарти жартами, але я усвідомлював, що звичка швидко вирішувати проблеми за допомогою насильства все ще зі мною. Коли виникає конфлікт, я міг діяти, а вже потім аналізувати ситуацію. Зараз я вже не такий. Після всього, що сталося, мені було неприємно там перебувати, я почувався чужим. І до мене ставляться з певною насторогою.

Це і є основна причина мого повернення. Я усвідомив, що мої товариші чекають на мене, вони там, у медроті. Я провів три місяці вдома, і це спонукало мене прийняти рішення повернутися. Ще два місяці знадобилося, щоб моя дружина зрештою погодилася і сказала: "Гаразд, йди". Спочатку її слова були іншими: "Розлучайся, я більше не можу терпіти безсонні ночі, чекаючи на звістку від тебе".

Пообіцяв їй, що у бойовий підрозділ не піду. З хлопцями зв'язався, кажуть: куди ж ти підеш, іди вже в свій підрозділ, який ти знаєш, який колись допомагав формувати. Так я і зробив. Зателефонував ротному Махаону: тобі водій потрібен? - Та приходь. І я прийшов. Та сама медична рота, той самий фактично особовий склад. Але тут уже був командир Махаон. Налагоджена робота. Фактично те саме. Правда, коли приїхав, мене відправили на 2 місяці БЗВП - базова підготовка. 40 з гаком днів я провів у навчальному центрі. Допомагав інструктору проводити заняття з такмеду. Розповідав алгоритми, допомагав інструктору. Ми ділили групу. Він половину веде, і я половину.

З початку цього року я знову займаюся евакуацією, але вже на Сумщині. Чи відрізняється це від Донбасу? В принципі, ситуація схожа, як і в Авдіївському напрямку. Дороги тут значно гірші. На Донеччині були досить хороші шляхи. А тут часто чую, як ходова тріщить. Мене турбує, що підрамник може не витримати, адже я ж "топлю". Хоча, звісно, ми знайдемо, чим замінити "залізо". Головне — довезти пораненого в цілості...

Увага! Якщо ви бажаєте підтримати підрозділ Анатолія Остапчука у ремонті евакуаційних автомобілів, ви можете відправити свої внески за цим посиланням: