"Эпоха безумия и денежных захватов: Как коррупция подорвала украинскую государственность в период с 1919 по 1922 годы."

У червні 1919 року над Кам'янець-Подільським, який тоді слугував тимчасовою столицею УНР, пролунав рев двигунів Zeppelin-Staaken R-XIVа – одного з найвідоміших бомбардувальників часів Першої світової війни.

Здатний нести чотири тонни бомб, замість паніки аероплан викликав оплески серед тих на землі, хто був у курсі справи. Перероблений на транспортний літак, R-XIVа привіз контейнери зі 760 кілограмами українських карбованців, що їх друкували в Берліні та Лейпцигу.

Перевізник Deutsche Luft-Reederei (DLR), що згодом став відомою Lufthansa, впродовж кількох місяців 1919 року виконав 18 авіарейсів на територію Поділля. Для цього Директорія під керівництвом Симона Петлюри орендувала декілька колишніх військових літаків за 1 мільйон 470 тисяч марок.

Надважлива для УНР місія залишилась нездійсненою до кінця. У критичні для республіки місяці компанія DLR доставила значну суму - 1 мільярд 242 мільйони карбованців. Проте це була лише третина від того, що передбачав контракт.

Директорія потребувала грошової маси. Двісті величезних скринь з новенькими українськими купюрами, що їх мали доставити повітрям, місяцями припадали пилом у Бреслау, теперішньому Вроцлаві. У самому Кам'янці щоденно друкували лише 32 мільйони грошей. Війську УНР не вистачало амуніції та зброї. Уряд чимдалі задкував до європейських кордонів.

Перед катастрофою Україна стикалася не тільки з логістичними труднощами, напруженою обстановкою на фронті та ускладненими геополітичними умовами в Європі. Високопосадовці та чиновники безперервно прагнули втечі в екзил через відсутність ефективного управління, корупційні схеми в валютних операціях, укладання підозрілих фінансових угод та нецільове використання державних ресурсів.

Зокрема, аудитори Директорії, які намагалися розкрити деталі контракту з DLR, заявляли, що літаки для транспортування готівки можна було придбати практично вдвічі дешевше. Для оцінки їхнього технічного стану залучили сумнівного спеціаліста. У результаті, орендовані літаки, які вважалися сучасними на той час, часто зазнавали поломок. Тим часом українські чиновники нараховували німецькій стороні премії, які не були передбачені угодою.

Невигідна угода УНР з DLR стала лише маленькою часткою великої проблеми. На межі краху багато чиновників нагадували пасажирів "Титаніка": безтурботні та веселощі, вони не обмежували себе ні в чому, навіть коли загроза смерті вже насувалася. Декільком вдалося виїхати і продовжити безтурботне життя за кордоном.

Спостерігаючи за представниками Директорії в Європі у 1919-1920 роках, В'ячеслав Липинський, теоретик українського консерватизму та тодішній очільник дипмісії у Відні, писав: більшість жили "неподобаючим часам руїни, надто широким" життям.

Спираючись на дослідження історика Павла Гай-Нижника про вітчизняну дипломатію та фінансову політику 1917-1922 років, на працю Тетяни Осташко "Україна В'ячеслава Липинського", а також на повідомлення тогочасної західної преси, УП розповідає, як некомпетентність і корупція добивали державу.

У 1918 році під час битви за залізничний вузол Лозова в Харківській області борці за українську незалежність отримали удачу. Кінне військо змогло відвоювати у анархістів Нестора Махна потяг, що складався з кількох вагонів, наповнених сукном, цукром, солодощами "Жорж Борман" та пудрою "Лебяжий пух". У подальшому, перебуваючи в еміграції, командир "Чорних запорожців" Петро Дяченко з іронією зауважив: "Батько Махно 'одягнув' полк".

Один з небагатьох найбоєздатніших та мотивованих підрозділів української армії на Слобожанщині вимушений був самостійно справлятися з питаннями забезпечення. Відзначена у махновців партія тканини використана для виготовлення обмундирування для кавалерії. Наймані кравці отримали оплату за свою працю цукром, здобутим у бою.

Питання до постачань амуніції та зброї виникали протягом всіх визвольних змагань. Восени 1920 року посол в Угорщині Микола Василько в листуванні з Пилипом Пилипчуком, майбутнім прем'єр-міністром УНР у вигнанні, вказував на дивні справи. За його словами, українське посольство в Берліні, яке очолював Микола Порш, придбало за 500 тисяч марок білизну з німецьких військових складів, яка була "схожа на ганчірки".

У своїй науковій праці Павло Гай-Нижник підкреслює, що німецькі політики та медіа скористалися цією закупівлею для підриву репутації української дипломатичної місії. На партію зношеної білизни був накладений арешт. Коли представники УНР спробували реалізувати товар повторно, виявилося, що його вартість становить лише 80 тисяч марок.

За дорученням уряду Микола Василько ревізував представництво УНР у Берліні і вимагав від Порша, який подав у відставку, повернути гроші за втрачений товар. До того ж стверджувалось, що кудись подівся майже мільйон марок, які виділили на розвиток української преси.

Пробіли в республіканській бухгалтерії фактично не мали наслідків для фігурантів скандалів. За словами Миколи Галагана, ще одного дипломата УНР в Будапешті, до 1920 року уряд мляво переймався контролем витрат за кордоном. Деякі представники УНР в Європі отримували повноваження, що дозволяли одноосібно вирішувати, куди спрямовувати державні кошти.

Фінансові суперечки в уряді Директорії вийшли за рамки внутрішньої політики. Документація між урядовцями та повідомлення до уряду УНР стали доступними європейській пресі. Німецькі медіа активно підхопили інформацію про Миколу Порша, одного з провідних соціалістичних і демократичних діячів України того часу. Вони розповсюджували чутки про фінансові зловживання в посольстві та його романтичні зв'язки. "Порш купив кабаре у Празі за 600 тисяч чехословацьких крон для якоїсь Маші Янцової", - так європейські журналісти намагалися підірвати репутацію українського політика, граючи на користь більшовиків.

Досліджуйте також: Не всім вдасться втекти з України - думки історика Ігоря Гирича про уроки революції 1917-1921 років, вплив олігархів та зміни, пов'язані зі Скоропадським.

Навесні 1919 року, коли Директорія під проводом Петлюри намагалася стримати наступ більшовиків і втілити в життя певні реформи, американське видання The Evening Capital зазначало: "Монетарна система цієї нової держави є досить заплутаною. Банкноти настільки різноманітні, що важко визначити, що насправді має цінність".

Старі царські рублі досі користувалися популярністю в народі, зазначав оглядач. Були "керенки", але їх не дуже любили, бо в обігу зустрічалось багато підробок. Були також нові українські карбованці. Існувала навіть локальна одеська валюта.

Фінансові резерви, що були акумульовані протягом кількох місяців правління гетьмана Павла Скоропадського, почали поступово зменшуватися. Причиною цього стало не лише наступ "червоних", який примусив Директорію збільшити витрати на українську армію.

Не пройшло й місяця після антигетьманського повстання, як створений за часів Скоропадського Державний банк подав скаргу до Міністерства фінансів на Олександра Лотоцького. Банкіри повідомили, що чиновник Директорії "за спеціальним дорученням" примусив їх продати йому майже два мільйони німецьких марок за заниженим курсом. Як зазначає дослідник Павло Гай-Нижник, внаслідок цього державний банк поніс збитки в розмірі 95 тисяч карбованців і звернувся до Кредитної канцелярії Мінфіну з питанням: "Куди ми повинні зарахувати ці втрати?".

Дмитро Дорошенко, ексочільник Міністерства закордонних справ за Скоропадського, згадував про стиль життя призначених Директорією членів дипломатичних місій. Під час поїздки до Відня влітку 1919 року він спостерігав, як ті гаяли час, поки більшовики окуповували все нові українські території, а бійці УНР намагалися стримати навалу.

За словами Дорошенка, чиновники діяли "не як представники демократичної, майже соціалістичної республіки, а скоріше як якісь великі сеньйори, які розкидали гроші наліво і направо". "Значна частина того великого фінансового резерву, який акумулював і зберігав гетьманський уряд, опинялася в кишенях власників віденських готелів, ресторанів та бізнесменів", - зазначав у своїх спогадах гетьманець Дорошенко.

У інтерв'ю, яке Павло Скоропадський дав швейцарській газеті "Gazette du Lausanne" у 1920 році, він заявив про наявність чотирьох мільярдів у закордонній валюті, що нібито забезпечували державу наприкінці його правління. Чи відповідала ця інформація дійсності, залишається нез'ясованим. Проте, після революційних подій у Німеччині та падіння гетьманського режиму в Києві наприкінці 1918 року, на рахунках, зокрема в "Рейхсбанку", залишалися українські резерви на сотні мільйонів марок.

Використовуючи хаос на свою користь, німецька влада хитро заморозила ці фінансові активи, аргументуючи свої дії відсутністю єдиного уряду в Україні, що ускладнює визначення, кому їх слід передати. Що стосується рахунків у банках Відня та Будапешта, ситуація для Директорії виявилась більш сприятливою. Проте для деяких це закінчилось трагічно.

Дивіться також: Батальйон "Відень". Як українські елітні біженці обжилися в австрійській столиці

7 квітня 1920 року у віденському готелі "Бристоль" наклав на себе руки харків'янин Михайло Біленький - адвокат, видавець, товариш Миколи Міхновського, перший секретар українського посольства у Відні. За заявою урядовців Директорії австрійська поліція відкрила проти Біленького кримінальну справу. Зрештою дипломат не витримав звинувачень у фінансових зловживаннях.

У некролозі його колишній керівник у дипломатичній місії В'ячеслав Липинський підкреслював, що Біленький був істинним патріотом і ідеалістом, котрий "став жертвою нашої національної трагедії — еміграційної анархії, хаосу та переслідування політичних опонентів".

Протягом кількох років Липинський детально описав фінансові питання того періоду у листі до Івана Кревецького, який на той час очолював бібліотеку НТШ у Львові. Він звертався з проханням зберегти ці свідчення в архівах, аби майбутні покоління могли зрозуміти, хто з них помилявся.

На момент приходу до влади Директорії в банках Австро-Угорщини лежали понад 150 мільйонів крон, які УНР виручила під час торгових операцій.

У Відні нові українські керівники довірили 50 мільйонів із Державного грошового фонду послу Липинському. "Вони наказали мені отримати ці кошти з депозиту та покласти їх на свій рахунок у банку", - ділився він. Цей фонд був спрямований на закупівлю озброєння та амуніції, однак не все проходило так, як планувалося. За словами Липинського, він отримував вказівки від міністра закордонних справ Володимира Темницького щодо видачі десяти мільйонів "окремим особам".

Відразу після того, як Липинський зайняв пост скарбника, до нього почали звертатися численні чиновники та уповноважені особи. Вони просили фінансування: 250 тисяч для видавництва тижневика "Воля" на чолі з Піснячевським, 200 тисяч для діяльності голови канцелярії Міністерства закордонних справ Жука, 150 тисяч на потреби колишнього міністра шляхів сполучень Бутенка та інші.

Липинський зазначав, що на потреби армії витрачалося чимало коштів на малозначущі товари, такі як свистки. Ситуація ускладнювалася через те, що уряд утворив кілька комісій для закупівель, які не мали між собою належної координації і не діяли під єдиним керівництвом. Представники різних структур приходили і стверджували, що тільки їхні повноваження є найвищими для підписання контрактів, тоді як інші вважалися авантюристами.

Як розповідав В'ячеслав Липинський, роль розпорядника фондом обтяжувала його із самого початку, бо він "ніколи не був комерсантом". Кілька разів дипломат просив позбавити його участі у фінансових справах, аж поки сам не порвав із Директорією, протестуючи проти страти полковника Петра Болбочана.

Перед тим як піти, Липинський створив колегіальний орган, у розпорядження якого передав рештки фонду. "Комусь може видатись смішною ця парламентарно-демократична комбінація, - виправдовувався він. - Але ж вона була необхідна тому, що це були часи такої вакханалії і такого штурмування цих грошей, про які може мати поняття тільки той, хто їх бачив".

Серед тих, кому Липинський передав залишки державних фінансів, виявився його підлеглий Михайло Біленький. З часом він порушив кілька важливих угод. Перед тим, як вчинити самогубство, Біленький надіслав Липинському листа, в якому вибачався за свої дії. Він пояснював, що його наміри були спрямовані на захист державної скарбниці від фінансових спекулянтів, таких як Григорій Супрун.

У своєму заповіті Михайло Біленький вказав, що все його майно, включаючи квартиру в Харкові та земельну ділянку на Харківщині, слід передати "для українських національних потреб".

Ознайомтесь також: Важливо не упустити видатних особистостей - Марина Мірзаєва розповідає про досягнення Болбочана, помилки Петлюри та невдачу УНР.

З початку 1919 року в Європі активно функціонували кілька спеціальних місій, які були засновані Директорією. Однією з таких місій була Фінансова агентура Міністерства фінансів УНР, що працювала в Берліні під керівництвом Григорія Супруна. Про нього згадував Біленький у своєму передсмертному листі.

Утворивши команду своїми зусиллями, Супрун, зокрема, повинен був зібрати державні фінанси, які залишалися в іноземних банках, та використовувати їх для потреб республіки.

Фінансова агенція, на думку дослідника Павла Гай-Нижника, володіла значними повноваженнями. Вона мала можливість управляти європейськими фондами уряду, фінансувати представництва Директорії та брати участь у здійсненні закупівель. Офіс Супруна також відповідав за організацію транспортування надрукованих карбованців з Німеччини до України.

Проблеми виникли, коли Борис Мартос, міністр фінансів УНР, звернувся з проханням надати річний звіт. Супрун затримався з відповіддю, що викликало підозри. У відповідь уряд ухвалив рішення про створення ревізійної комісії, проте Фінансова агентура не допустила її до роботи. В результаті, міністр Мартос звільнив Супруна, але той разом зі своєю командою проігнорував це рішення, відмовившись передати документи, справи та фінансові ресурси новому керівництву.

Щоб якось завершити перевірку, уряд вів переговори із Супруном, обіцяючи особисті гарантії безпеки. Призначив нову команду ревізоров. Подав цивільний позов на чиновника в німецький суд, який наклав арешт на майно агента. Але ревізію так і не довели до кінця.

Судові розборки українського уряду з власним уповноваженим органом були справжнім подарунком для більшовицької пропаганди та їхньої міжнародної політики. З огляду на кепські справи Директорії, Супрун із своїми адвокатами вів зручну гру в суді: "Докажіть, що Директорія є діючим, легітимним урядом України".

Згодом В'ячеслав Липинський зазначав: "Найефективніший і перевірений часом метод знищення нації полягає в демонстрації її моральної неповноцінності. Чи варто нам, сучасним українцям, нагадувати про це, коли наших супротивників зображували як куплених агентів і варварів, а нашу історію представляли як справу людей з морально сумнівним минулим?"

Після того, як більшовики ліквідували Українську Народну Республіку, учасники визвольних змагань опинилися в різних обставинах. Проте всіх їх об’єднувала спільна поразка. Політичні емігранти з обох боків Атлантичного океану писали свої спогади, формували політичні коаліції, розробляли концепції державотворення та створювали наукові установи. Вони вивчали причини невдачі, активно беручи участь у публічних дебатах у часописах, намагаючись довести свою правоту.

Симона Петлюру вбили в Парижі у 1926 році. Його попередник на посаді голови Директорії, Володимир Винниченко, якого емігрантські видання звинувачували у розкраданні народних коштів, відійшов від політичної діяльності. Він присвятив себе літературній творчості у своїй резиденції неподалік Канн.

В'ячеслав Липинський прагнув об'єднати українських монархістів і консерваторів навколо постаті гетьмана.

Павло Скоропадський помер у німецькій лікарні навесні 1945 року від ран, що їх отримав під час бомбардування Мюнхена британо-американською авіацією.

Григорій Супрун, який раніше працював фінансовим агентом, тепер займається видавництвом українських книг. Тим часом колишній посол УНР у Берліні Микола Порш активно досліджує економічні теми і перекладає роботи Карла Маркса українською мовою.

Здобутків української еміграції, якими б дійсними вони надалі не були, світ у цілому не помічав. Героїчна минувшина війська, проблеми української ідентичності, історії, культури та науки західні ЗМІ не обходили. Журналістам і публіці було цікаво інше.

1923 року, коли Україну поглинули комуністи, американська The Daily Star-Mirror насмішливо писала: всі українські політичні рухи в еміграції цілком справедливо кажуть про процвітаюче майбутнє їхньої вітчизни, багатої на хлібні поля. Але їхнє сьогодення холодне і суворе. Тож головне для них зараз - погоня за чотирмастами мільйонами марок, що їх комусь заборгував німецький уряд.