Історичні уроки під час війни: чи можливо сформувати почуття патріотизму?

Навчання дітей історії в сучасних умовах є надзвичайно складним завданням. Деякі люди виявляють сильний страх перед пропагандою, яка є невід'ємною частиною війни. Проте, суть проблеми полягає не лише в цьому.

"Ти знаєш, що таке історія?" - запитала вчителька п'ятикласника на першому уроці. "Знаю, - впевнено відповів той. - Наука про динозаврів!" На перший погляд - смішна відповідь, але вона точно відображає проблему: школяреві ще належить дізнатися, що ж таке історія насправді.

Чому та яким чином проводять уроки історії в українських школах? Чи важливо виховувати патріотизм у сучасному контексті? Як уникнути пастки, пов'язаної з минулим, коли історія використовувалася для ідеологічного впливу, і водночас формувати у дітей почуття національної гідності?

Реформа НУШ (Нова українська школа), введена Міністерством освіти і науки в 2016 році, мала на меті подолання пострадянських підходів у навчанні, зокрема в історії. У радянські часи цей предмет слугував одним із основних інструментів пропаганди. Це наочно ілюструє популярний радянський жарт: "Діти, напишіть твір на тему 'Хто ваш улюблений історичний персонаж?' і обов'язково вкажіть Леніна..." В той час існував лише один підручник з історії (хоча його періодично редагували), вчитель зобов'язаний був дотримуватись жорстких рамок, а учень — запам'ятовувати дати та повторювати інформацію з підручника і лекцій. Проте це не заважало тим, хто дійсно цікавився історією, формувати власні погляди, вивчати інші джерела та глибше пізнавати теми, що їх цікавили. Важливу роль у цьому процесі відігравали й самі викладачі: якщо вчитель був креативним, учні мали більше шансів полюбити предмет і отримати знання.

ІСТОРІЯ ЗГІДНО З НУШ: НЕМАЄ БЕЗПОМИЛЬНИХ ІДЕЙ І ЛЮДЕЙ

Отже, відповідно до нових принципів, впроваджених Міністерством освіти і науки, "шкільна" історія повинна остаточно позбутися ідеологічних нашарувань. Прикладом служить західна "демократична модель", де історію, як і інші гуманітарні дисципліни, не стільки "вчать", скільки використовують для розвитку критичного мислення у дітей та усвідомлення того, що не існує безпомильних ідей чи людей. Важливо розуміти, що нормально оскаржувати та аналізувати різні історичні події та постаті. Основним акцентом стало не запам'ятовування "готових істин", а ведення діалогу і дискусії. Саме концепція критичного мислення стала новою альтернативою ідеологічній забарвленості. Але чи підходить така м'яка модель навчання історії для країни, яка вже багато років перебуває в стані війни і зазнає сильного інформаційного тиску з боку супротивника? З іншого боку, якщо ми оберемо шлях жорсткого "ідеологічного виховання", то ризикуємо стати схожими на агресора, де викладання історії базується на культу та чорно-білій дихотомії "свої-чужі".

ЧИ УЯВЛЯЄТЕ ВИ МАЙБУТНЄ БЕЗ МИНУЛОГО?

Вчителька, що працює в одній з київських державних шкіл у Шулявці (саме вона поділилася історією про п'ятикласника і динозавра), зазначила, що учні, особливо старшокласники, часто виявляють байдужість до вивчення історії. "Молодші діти ще можуть зацікавитися яскравими розповідями, але старші – майже ні. Вони живуть у своїх інформаційних бульбашках, і достукатися до них дуже важко. На уроках вони гомонять про свої справи, а коли настає час отримувати оцінки, підходять зі скаргами: 'Чому в мене така низька оцінка?'" Батьки, в більшості випадків, вважають історію чимось незначним і не приділяють їй уваги, тому діти, ймовірно, сприймають цю точку зору. "Так не існує ніякого минулого! Є тільки сьогодення і майбутнє. І крапка!" – такими словами намагався переконати вчительку один з батьків, що розмовляв російською. І спробуй доведи йому, що те, що ми маємо сьогодні, – це результат нашого вчора, а наше завтра – це те, що ми робимо сьогодні. За двадцять років роботи в освіті її вже важко чимось здивувати, але іноді все ж трапляються вражаючі моменти. Під час одного з відкритих уроків на тему Голодомору одна з учениць на запитання про ті часи відповіла: "Ну, тоді люди помирали, як собаки". І це також відображає реалії нашого часу – рівень культури, знань, моралі та усвідомлення того, що доречно, а що – ні.

Вчителька має погляд, що вивчення історії не суттєво впливає на формування патріотичних переконань її учнів. Замість цього, значно більше зацікавлення викликає предмет "Громадянська освіта". У рамках цього курсу вони хоча б на мить змушені задуматися над питаннями: "Хто я?" і "Що означає бути українцем?". Проте, навіть тут у них є власні думки: "Так, ми українці. Але чи дійсно це важливо в сучасному світі? Жити можна в будь-якій країні... Мова? Головне - вміти спілкуватися англійською". Ідея навчити їх патріотизму? Це викликає в них лише посмішку, як кажуть, "не смішіть мої капці!"

Вчителька відмовилась від того, щоб називати її ім'я та прізвище: "Не хочу мати проблем".

Національну гордість слід формувати і плекати.

Василь Дяків, учитель історії, громадянського права у державній гімназії міста Заліщики Тернопільської області, а крім того ще й переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2020). Вважає себе більше наставником і тренером. "Лише особистість може виховати особистість", - це аксіома його педагогічної діяльності. На його уроках діти вчаться бути свідомими громадянами. Наприклад, вибори громадського активу класу відбувалися за тим самим сценарієм, що й державні: з передвиборчою компанією, з урнами для бюлетенів та комісією, яка стежила за порядком. Або конкурс "Історія моєї громади", під час якого школярі розробили туристичний маршрут, інформаційні стенди й таблички для архітектурних пам'яток міста. І подібних проєктів чимало. Крім того, вихованці пана Василя беруть активну участь у військово-патріотичній грі "Сокіл" ("Джура").

Однак не помічати змін - не можна. Нинішнє "покоління альфа" (діти, народжені після 2010) потребують інших підходів у навчанні. Вони дуже емоційні, динамічні, їм важко довго на чомусь фіксувати увагу (максимум 9 секунд!) і вони вже самі "диктують правила гри". Чи легко виховувати в них почуття національної гідності? Пан Василь зауважує, що "Гідність - це про цінності, які народжуються разом з людиною, їх закладає сім'я та саме суспільство. Гідність - це не про брехню і заразом про брехню. Адже, коли влада бреше суспільству і конкретному громадянину, то яка може бути повага до гідности? Так, ми щороку говоримо про гідність; так, держава має День Гідности та Свободи; так, учні чують важливі слова про жертви російсько-української війни, про героїв Небесної Сотні, про свободу... І... проте, чи відкрите серце дитини до цінностей, які тисячоліттями формувалися під тиском окупантів і місцевих негідників? Гідність - це мужність, Гідність - це обов'язок не тільки перед собою, але й перед суспільством і державою".

ПАТРІОТИЗМ ПОВИНЕН БУТИ НЕ СЛІПИМ, А ОСВІЧЕНИМ.

Владислав Кронгауз є викладачем історії в Харківському ліцеї № 3 і активно залучений до розробки підручників для учнів. Він не лише став фіналістом престижного конкурсу Global Teacher Prize Ukraine 2024 та потрапив до десятки найкращих вчителів України, але й здобув майже культовий статус серед місцевої молоді. Використовуючи штучний інтелект і 3D-моделювання, Владислав розробляє цікаві історичні завдання для своїх учнів. Він вірить, що уроки повинні бути яскравими та запам'ятовуваними, залишаючи враження, які надихають дітей. Незважаючи на неспокійну ситуацію в Харкові, де місто зазнає постійних обстрілів, а сам пан Владислав живе в районі Північної Салтівки, він продовжує свою роботу, навчая дітей історії в метрошколі. Ось його думки про те, як має виглядати викладання історії:

Зрозуміло, що необхідно знайти баланс між новою українською школою (НУШ) та викликами, які приносить війна, адже на момент впровадження НУШ ніхто не міг припустити, що вона реалізовуватиметься в умовах масштабного вторгнення. НУШ акцентує увагу на дитині та її критичному мисленні, що є важливою цінністю, оскільки саме це мислення захищає учнів від пропаганди та маніпуляцій. Водночас війна вимагає усвідомлення власної ідентичності: діти, які не знають своїх коренів і історії свого народу, стають більш вразливими до ворожих наративів. Крім того, важливо, щоб основою був не "культ героїв", а "ціннісний орієнтир". Необхідно уникати ідеалізації героїв як недосяжних фігур. Натомість, слід показувати їхню людяність: сумніви, страждання, сміливість у моменти слабкості. Це надихне дітей, надаючи їм реальні приклади, а не нав'язуючи «єдино правильні» шаблони. Також важливо активно обговорювати ідентичність через культуру та мову. Виховання національної гідності не повинно зводитися лише до лозунгів, а має здійснюватися через живий досвід: народні пісні, сучасну літературу, приклади волонтерської діяльності та історії локальних спільнот. Коли дитина відчуває радість і красу у власному культурному контексті, ідентичність стає органічною частиною її "Я", а не зовнішнім ідеологічним вимогам. Нарешті, не слід уникати складних тем у розмовах з дітьми. Важливо створити простір для запитань і сумнівів. Якщо вчитель дозволяє учню запитати: "Чому ми повинні воювати?" і не знецінює цю думку, а спокійно відповідає, це є найсильнішою протидією тоталітарному мисленню. Таким чином, критичне мислення та патріотизм гармонійно поєднуються, перетворюючи патріотизм на свідомий, а не сліпий. Отже, важливо дотримуватися раціонального підходу у визначенні основних проблем. Стратегія повинна базуватися на трьох ключових аспектах: критичне мислення як запобіжник від пропаганди, ціннісна освіта, яка демонструє приклади гідності, співчуття та солідарності, а також культурна ідентичність, яка формується не через лозунги, а через красу та досвід культури.

ПАТРІОТИЗМ – ЦЕ РЕАЛІЗМ І ДІЄВІСТЬ!

Вчителька історії Марія Воротило має багатий досвід роботи у державних і приватних навчальних закладах. Її педагогічна кар'єра розпочалася в державній школі, коли вона ще була студенткою четвертого курсу історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Під час роботи їй довелося стикатися з "важкими" учнями, але вона змогла встановити з ними довірливі стосунки. Проте, як зазначає сама пані Марія, її обтяжували суворі вимоги та постійний контроль з боку адміністрації, і деякі моменти навіть вражали її. Наразі вона викладає в приватній школі в Києві, де має можливість реалізувати свої творчі ідеї та плани, адже є надзвичайно креативною та енергійною особистістю. Крім того, пані Марія входить до числа небагатьох українських педагогів, які не бояться відкрито висловлювати свої думки з різних питань.

Марія Воротило зазначає, що сучасні діти мають труднощі з читанням і письмом. Вони віддають перевагу коротким, насиченим повідомленням та яскравим зображенням. Їх більше цікавлять не історичні дати, а практичні аспекти: наприклад, як виглядала школа, медицина, хто такі партизани тощо. Для того, щоб залучити їх увагу, потрібно створити захоплюючу атмосферу: "Історію треба відчувати на власному досвіді. Варто прогулятися тими полями, де відбувалися битви; відвідати зали, де колись проходили бали; спостерігати за містом з вікон, з яких дивилися українські гетьмани". Час від часу вона організовує екскурсії для учнів, ведучи їх усією Україною та демонструючи живу історію країни. Цей коментар пані Марія надавала, тримаючи однією рукою телефон, а іншою намагаючись приборкати бешкетних учнів, щоб вони не впали у яр під час чергової подорожі.

Історія — це наука, яка дає можливість досліджувати дії людей у минулому. Наша мета не в тому, щоб прославляти окремих особистостей. Ми маємо змогу об'єктивно розглядати обставини, в яких ті люди опинялися. Це дозволяє нам спокійно обговорювати їхні можливості, вибори та наслідки цих рішень. Таке розуміння допомагає уникати повторення помилок минулого в сучасності. Крім того, ми можемо відзначати мудрі рішення, які варто взяти за взірець. Ці особи — не культові постаті, а звичайні люди, подібні до нас. У нинішніх умовах війни ми не маємо права це ігнорувати. Патріотизм не є чимось ганебним (принаймні, це не секрет, що існують такі упередження). Завдяки історії ми можемо вивчати життя наших предків у різні часи, коли вони належали до інших держав. І зрозуміло, що українцям найкраще жити в незалежній Україні, де ми самі вирішуємо, що чекає нас у майбутньому. Патріотизм — це не безглуздість чи пережиток, а цілком раціональна позиція. Історія дозволяє глибше розуміти ці питання і показує, що станеться, якщо ми припинимо боротьбу за свої права.

ДИЛЕМА, ЯКА НЕ МАЄ ЛЕГКОЇ ВІДПОВІДІ

Таким чином, навчання історії в Україні сьогодні перебуває в стані напруги між двома крайнощами: розвитком патріотичних почуттів та формуванням критичного аналізу. Історія, якщо її уважно вивчати, може слугувати як потужною зброєю, так і надійним захистом, а також джерелом гордості.

Але головне, щоб вона залишалася не "уроком про динозаврів", а живим досвідом, який допомагає учням зрозуміти: майбутнє без минулого уявити неможливо.