Трикутник невизначеності: Кабінет Міністрів, Офіс Президента та Верховна Рада в умовах нового політичного сезону.
1 вересня Верховна Рада встановила новий рекорд, розпочавши свою 16-ту сесію.
Порядок денний Ради, а ще більше - результати голосувань у перші сесійні дні осені були дуже і дуже промовистими: депутати почали з роботи над законами, вписаними як маяки в різні програми міжнародної підтримки.
Те, що робота парламенту почалася саме з такого набору законопроєктів, свідчить про реальну головну проблему країни - величезний дефіцит бюджету.
Протягом останніх кількох тижнів новий Кабінет Міністрів активно підтримував ці закони, організовуючи безліч зустрічей та нарад з депутатами, включаючи представників президентської фракції.
Президент також активно долучився до обговорення – кілька тижнів тому під час засідання РНБО, на якому одним із ключових питань стало фінансування збройних сил. Новопризначений прем'єр Сергій Корецький доповів Зеленському про реальні виклики, пов'язані з бюджетним дефіцитом, що, за словами учасників РНБО, справило на президента сильне враження. Він настільки занепокоївся ситуацією, що одразу після засідання почав телефонувати депутатам, які відповідали за голосування по законопроєктах, пов'язаних з ЄС і МВФ, з вимогами та закликами до дій.
Попри це, попри натиск владної верхівки, за ухвалення багатостраждальних законів зібрати більше ніж 190+ голосів так і не вдалося.
Це стало яскравим відображенням внутрішньої ситуації в уряді. Команда президента вміло демонструє єдність та піднесення на молитовних сніданках і під час вручення нагород Легендам, проте на початку нового політичного сезону вона стикається з розбалансованим Офісом і його главою, фрагментованою Верховною Радою та поки що не зовсім зорієнтованим Кабінетом міністрів.
Тобто всі три центри, які зазвичай складають трикутник влади в Україні, входять у новий сезон зі своїми важкими проблемами, чи, кажучи образно, глухими кутами.
В рамках Евклідової геометрії такі кути не можуть існувати. Проте, українська політична ситуація вже давно зводиться до пошуку суми всіх безвихідних ситуацій, в які потрапляє влада і які тягнуть за собою всю країну.
Президент і Офіс підозр
Першою вершиною владного трикутника, яка вже тривалий час прагне максимізувати свій вплив, є президент Зеленський та його адміністрація. І, що цікаво, в теорії трикутників найбільший кут отримує назву "тупий".
1 вересня дуже демонстративно Зеленський обурювався тим, що депутати не проголосували закони, необхідні для отримання міжнародних грошей.
"Парламентарі також несуть певну відповідальність перед українським народом: приблизно 15 мільярдів доларів - це їхня частина зобов'язань, яку потрібно виконати. У Верховній Раді було відхилено три законопроєкти, які могли б забезпечити Україні понад 4 мільярди доларів. Ще два закони, пов'язані з програмою МВФ, також не пройшли. Ці кошти не належать ані владі, ані опозиції", - розгнівано заявив президент, звертаючись до депутатів.
Ситуація виглядає досить незвично. Адже саме монобільшість, яка підтримує президента, формально несе відповідальність за всі рішення в парламенті, а наближені до глави держави особи, такі як лідер "Слуг народу" Давид Арахамія, роками запевняли всіх у своїй майстерності "грати" на політичній арені, як на музичному інструменті.
Насправді ж ситуація з обуренням Зеленського не так дивна, як симптоматична: президент дуже схожий на застряглого у багні биндюжника, який б'є свою конячину в надії, що збільшення жорсткості дозволить витиснути з неї бодай кілька фінальних ривків. Але головна проблема в тому, що він сам загнав свою биндюгу в це баговиння.
Ситуація у сфері зовнішньої політики та військових дій навколо України розвивається цілком інакше, ніж сподівався президент кілька місяців тому.
З початку літа Зеленський доклав максимум зусиль для підвищення рівня суспільних сподівань, а разом з цим і вимог політичного класу, повертаючи їх до забутих стандартів ще з 2023 року, з епохи першого контрнаступу.
Фраза "вибори в листопаді", яку президент спочатку ненароком озвучив під час бесіди з фракцією перед літніми ударами на Крим, а потім серйозно обговорював із найближчими соратниками в державній резиденції поблизу Києва влітку, завдяки позитивній медійній атмосфері, створеній Офісом, почала сприйматись як цілком ймовірна перспектива.
Додатково ці очікування суспільства й політикуму підігрівались гучними анонсами "40 днів примусу Росії до миру" тощо, тощо...
Замість цього, осінь Україна переживає в зовсім новій військовій обстановці.
Свято 1 вересня у багатьох школах країни відзначалося в умовах укриттів, оскільки шкільні лінійки довелося проводити в безпечних місцях. У той же час, учні з різних міст і районів мали можливість приєднатися до святкових заходів своїх навчальних закладів в онлайн-форматі.
Київ, Одеса, Харків та інші міста живуть у режимі майже безперервних повітряних тривог і регулярних балістичних обстрілів, від яких Україна попросту не має достатнього захисту.
Люди помічають різницю між обіцянкою "завершити війну до листопада" та вересневими тренуваннями апокаліпсису, між жорсткою економічною політикою, яку проводить уряд, і жорстокими спробами відмити по 150 мільйонів за звільнення чергового високопосадовця з СІЗО.
Раніше Зеленському вдавалось каналізувати суспільний негатив в інші русла, але після липневого "картонкового Майдану" і чергового корупційного "Фореста Гампа" весь накопичений негатив повністю почав лягати на президента.
Крім того, липнево-серпневі протести і скандал зі звільненням Михайла Федорова в політичному сенсі обернулися для Зеленського ледь не катастрофою, бо, по-перше, з'явився ще один дуже перспективний конкурент у незайнятій політичній ніші, а, по-друге, сам президент випадає навіть із трійки лідерів по довірі.
У ході досліджень, присвячених першому туру президентських виборів, респонденти продовжують вказувати на Зеленського як на головного претендента. Проте важко визначити, скільки з тих, хто підтримує його, щиро вірять у його політику, а скільки просто згадують його ім’я з осторогою, аби "не нашкодити собі в разі чого".
Про те, що цих останніх є і чимало, свідчать результати моделювання другого туру, де Зеленський упевнено програє і Валерію Залужному, і Кирилу Буданову, і Михайлу Федорову. І якщо ця тенденція триватиме, ситуація наблизиться до тієї точки, що либонь чи й не Петро Порошенко зможе помріяти про бодай примарний, але шанс на реванш за 2019 рік.
І в усіх цих програшів є єдиний корінь - Зеленський остаточно втратив право на моральну перевагу над колишніми казнокрадами й олігархами. Якби зараз він повторив своє ж гасло "Зробимо їх разом", то і сам, і тотальна більшість його команди, найімовірніше, опинились би поміж "НИХ".
Як найкраща наочність цієї тези - ситуація в Офісі президента. Там скоро єдиними посадовцями, навколо яких немає кримінальних історій, залишаться люди, які займаються міжнародною політикою.
Особливо яскравим прикладом стала ситуація, що виникла в кінці серпня з Іриною Мудрою, заступницею глави Офісу президента. Згідно з даними слідства, представленими в матеріалах справи, мова йшла про відмивання 150 мільйонів гривень, які планувалися для внесення застави за ексміністра енергетики та юстиції Германа Галущенка.
На даний момент у матеріалах справи не згадувалося прізвище Кирила Буданова, і жодні процесуальні заходи стосовно керівника Офісу президента не проводилися.
Проте, ті, хто обізнаний про те, як в Офісі Президента приймаються такі рішення, відзначають особливу близькість Мудрої до керівника цього відомства. Колись саме він вмовив її відмовитися від переходу на пост міністра юстиції в уряд і залишитися працювати на Банковій.
Тому для багатьох у системі важко уявити, що вона могла б самостійно вписатися в настільки чутливу історію без бодай мовчазного схвалення керівництва.
Водночас припускати, що витягнути з СІЗО давно забутого там Галущенка було ініціативою самого Буданова, так само неймовірно.
За даними медіа, Галущенко почав демонструвати готовність співпрацювати з антикорупційними органами, а отже потенційно розповідати, для кого насправді збиралися гроші в "Енергоатомі", будувалися будинки в кооперативі "Династія" і хто такий "Вова".
Однак, у зв'язку з ситуаціями, що оточують "Енергоатом", Буданов не з'являвся у жодних обговореннях і не володів нерухомістю в "Династії". Більше того, з політичного ракурсу йому могло бути вигідно, якщо Галущенко відкриє інформацію про своїх спонсорів, адже це могло б суттєво полегшити шлях керівнику ОП на наступних виборах.
Отже, погляди в цій та багатьох інших кримінальних сюжетах так чи інакше звертаються вище його голови і врешті-решт зосереджуються в одному місці — в кабінеті на четвертому поверсі Офісу Президента.
Наскільки б президент не намагався запевнити журналістів під час оффреків, що інформацію про корупцію в Офісі він отримує лише з новин, навряд чи навіть такий талановитий актор, як він, може переконливо зіграти в цю роль.
Після кожної подібної ситуації, як з Мудрою, політична вертикаль стає все більш нездатною до управління. Працівники системи починають усвідомлювати, що набагато краще відмовитися від виконання злочинної команди і залишитися без роботи, ніж іти на ризик і втратити свою свободу.
Председник може удрити руком по столу на сесіях РНБО, з обуренням телефонувати парламентарям і міністрам, або ж записувати емоційні промови у своїх вечірніх зверненнях.
Проте все частіше це сприймається не як прояв влади та можливості перевірити, покарати чи змусити когось ухвалити необхідне рішення. Навпаки.
Таким чином, поступово вся система інструментів, якими Зеленський продовжує втілювати свої рішення та легітимізувати власну владу, переміщується з області політичних компромісів у сферу простого силового тиску й контролю.
Саме тому Банкова настільки уперто намагається зберегти контроль над Службою безпеки, Державним бюро розслідувань та Офісом генерального прокурора.
Коли політичних засобів не вистачає, важливість силових структур різко зростає.
Влада викликає занепокоєння...
Інша сторона класичного владного трикутника — це Кабінет міністрів.
На даний момент він займається пошуками свого істинного місця у новій системі.
Зрозуміло, що президент продовжує прагнути до безкомпромісної можливості впливати на уряд та визначати його ключові пріоритети.
Але керівництво Кабміну від початку каденції зрозуміло, що одних бажань президента, як було за Гончарука чи раннього Шмигаля, для успішної роботи буде недостатньо.
Тому новий прем'єр максимально намагається посилити співпрацю з депутатами, налаштувати міністрів на постійну комунікацію з парламентом, участь у годинах запитань до уряду, відвідування комітетів та іншу парламентську рутину.
На відміну від Юлії Свириденко, яка майже від самого початку була частиною владної команди, Сергій Корецький для системи загалом людина нова.
Його прихід вже викликав деякі зміни в роботі владної еліти.
По-перше, ці зрушення можна помітити навіть на особистісному рівні.
"Корецький, напевно, є найменш емоційним прем'єр-міністром за роки президентства Зеленського. Навіть Шмигаль в його порівнянні іноді здається захопленим підлітком", - з усмішкою зазначає один з депутатів СН, який регулярно взаємодіє з прем'єром.
Депутати стверджують, що Корецький завжди проявляє коректність і конструктивний підхід у спілкуванні. Проте, його холодність і відстороненість також очевидні. Він не прагне, чи, можливо, не вміє, або ж просто не бажає формувати близькі особисті зв’язки.
Це особа, яка визначає завдання і слідкує за їх реалізацією. Вона, здається, поки що не усвідомлює, чому з народними депутатами не можна застосовувати той же підхід.
За словами співрозмовників УП у "Слузі народу", після отримання управління країною в середині липня, прем'єр активно зайнявся вивченням ситуації, щоб зрозуміти, з якими аспектами він має працювати, які ресурси доступні йому та які нагальні потреби потрібно вирішити.
"І досить швидко він був добряче шокований. Причому свого шоку Корецький не приховував і без особливих реверансів почав нашим депутатам вивалювати правду. А вони не звикли, їх останній раз так лякав Гончарук на початку епідемії Ковід-19", - пригадує події серпня один із чільних "слуг".
Протягом останнього місяця літа прем'єр відвідував засідання в Офісі Президента та Верховній Раді, ділячись інформацією та демонструючи різноманітні таблиці й графіки. Ці зустрічі справили незабутнє враження на багатьох депутатів.
Напередодні важливої наради РНБО в середині серпня, прем'єр-міністр створив для президента вражаючу презентацію.
На слайдах він яскраво продемонстрував жахливу фінансову прірву між наявними ресурсами України та витратами, які країна повинна покрити до завершення року: цей розрив становив десятки мільярдів доларів.
Колись добра і усміхнена Юлія Свириденко намагалася уникати стресових ситуацій для своїх співрозмовників, пояснюючи складні фінансові питання якомога м'якше. Натомість презентація Корецького виявилася для багатьох у владі справжнім шоком.
Новий прем'єр мріяв, що відкрито продемонструвавши масштаб викликів, зможе спонукати парламент до конструктивної роботи. Тож, в умовах своєї "шокової терапії", він протягом останніх тижнів активно намагався переконати депутатів підтримати законопроекти з євроінтеграції та інші ініціативи, які були пов'язані з міжнародним фінансуванням. Верховна Рада виносила частину з цих законопроектів на голосування вже 1 вересня, однак того ж дня більшість з них зазнали невдачі.
Отже, країна опинилася під загрозою втратити "швидкі" 4-5 мільярдів доларів, і без ясності щодо способів покриття цих втрат.
Для міністрів та прем'єр-міністра невдача в ухваленні законів виглядає, якщо не як акт саботажу, то, принаймні, як дія, що суперечить інтересам уряду та держави. Проте для Корецького це може стати цінним досвідом і першим серйозним уроком у сфері державного управління на етапі інтенсивного навчання.
Уряд може скільки завгодно показувати народним обранцям тривожні графіки з бюджетними дефіцитами, проте остаточне рішення щодо голосування за законодавчі ініціативи залишається за парламентом. І в цьому контексті, хочеться чи ні, інколи доводиться враховувати думки всіх. Особливо з огляду на можливу кризу, яка може настати цієї осені.
Останній "сірий кардинал"
Верховна Рада в даний момент перебуває в постійному очікуванні щодо нового, і, можливо, вже фінального "сірого кардинала", що обертається навколо Володимира Зеленського.
Давид Арахамія здобув статус незамінної особи в парламенті завдяки своїм навичкам у веденні переговорів щодо тимчасових або відносно стабільних коаліцій. Його роль стала особливо помітною після того, як Андрія Єрмака вивели з публічної політики через підозри з боку НАБУ, суспільні протести та накопичений за роки негативний імідж.
Водночас у кулуарах парламенту, уряду, Офісу президента та правоохоронних органів "Українська правда" за останній місяць десятки разів чула в різних варіаціях одну й ту саму історію: нібито й самого Давида Арахамію антикорупційні органи от-от можуть долучити до лику підозрюваних.
Арахамія, здається, сподівається на свої звичні здібності до укладання угод.
Зокрема, він прагне налагодити зв’язки з особами, які мають відношення до антикорупційних структур, та отримати підтримку тих, хто може, хоча б тимчасово, відмовити НАБУ і САП у вжитті заходів проти нього або ж відстрочити їх.
Аргумент простий: не розбалансовувати Верховну Раду цієї осені, коли ситуація в країні й без того надзвичайно складна.
Не слід упускати з виду понятійну угоду між Арахамією та генеральним прокурором Русланом Кравченком, оскільки останній має вирішальне значення в процесі притягнення народних депутатів до кримінальної відповідальності.
Але так чи інакше політичний клас уже з певними застереженнями дивиться на перспективу Арахамії й надалі залишатися безапеляційним лідером і головним двигуном парламентського процесу.
Якщо ж Арахамія раптом опиниться поза цією схемою, Верховна Рада може на певний час зіткнутися з істотною дезорганізацією.
В наш час немає жодної особи, яка б мала достатній авторитет і комунікаційні навички, щоб об'єднати розрізнені частини колишньої ОПЗЖ, різні депутатські групи, мажоритарників та абсолютно несумісні фракції в межах "Слуги народу".
Теоретично, якщо виникнуть труднощі з Арахамією, єдиною особою, яка на даний момент могла б спробувати вплинути на стабілізацію парламенту, є голова Верховної Ради Руслан Стефанчук.
У теперішньому складі Ради спікер, можливо, і не володіє значним авторитетом, проте, принаймні, не має відкритих ворогів і єдиний, хто здатний на незвичні кроки, як, наприклад, візит до офісу Порошенка.
Інше важливе питання полягає в тому, наскільки комфортно та зручно буде Руслану Олексійовичу, законнику-анахорету, який протягом усіх цих років намагався уникати специфічних політичних угод, компромісів і закулісних торгів, опинитися в центрі цих процесів.
На це запитання наразі немає відповіді і не з'явиться, поки Стефанчук не потрапить у подібну ситуацію. Якщо, звісно, це станеться.
Of course! Please provide the text you'd like me to make unique.
У той же час, Верховна Рада продовжує виявляти легкий саботаж у питаннях євроінтеграції, зокрема стосовно непопулярних законопроєктів про посилки та оподаткування для фізичних осіб-підприємців. Вона сподівається створити певну квазісуб'єктність у відносинах з Офісом Президента та намагається вплинути на уряд.
Проте всі депутатські об'єднання, що виступають проти так званого "зовнішнього управління" або "антикорупційної диктатури", а також інших проявів політичних страхів і забобонів, рано чи пізно зіткнуться з межами цього опору.
Те, що вони іменують "зовнішнім управлінням", насправді вже тривалий час є невід’ємною складовою внутрішніх процесів в Україні.
Більше половини бюджету фінансується міжнародними партнерами та донорами. Тому їхня можливість впливати на процедури контролю за витрачанням цих без перебільшення феноменальних обсягів фінансової допомоги - це питання звичайного операційного контролю за власними інвестиціями.
Без цих фінансів Україна, безсумнівно, не зможе вести війну чи ефективно функціонувати в якості держави. Це питання можна сміливо поставити новому прем'єрові — він має глибоке розуміння цієї ситуації.
Тому, хоч як неприємно для консерваторів з БЮТу чи мажоритарників "Слуги народу" зі східних і південних областей це не буде, а виконати міжнародні зобов'язання доведеться. Не для розхитаної Банкової з непрохідним кандидатом, не для нажаханого масштабом проблем уряду чи "злого брюссельського обкому". А для країни.
Адже вже завтра уряд знову представить їм слайд, що ілюструє бюджетний дефіцит у десятки мільярдів доларів. І питання про межі "суверенної демократії" знову стане класичним українським: де ж знайти кошти?
