Сторіччя досліджень: еволюція головного краєзнавчого музею Донеччини - ФОТО, ВІДЕО

Дослідження та збереження слідів минулого на перший погляд може здаватися не пов’язаним із сучасними реаліями. Проте, якщо заглибитися в історію самого музею, можна виявити, подібно до кілець старого дерева, етапи різноманітних соціальних процесів.

Про складний шлях Донецького обласного краєзнавчого музею сьогодні розповідають ті, хто у різні періоди його існування були або залишаються пов'язаними з ним: від пострадянських реформ до екстратериальної діяльності після двох евакуацій через військові дії. Незважаючи на тимчасову неможливість доступу до музейних колекцій, дослідники старанно фіксують всі втрати історичної спадщини Донеччини. Це робиться для того, щоб зберегти правдиву інформацію про пам'ятки та артефакти, які щоденно зникають внаслідок окупації. Адже нашу історію, від давніх часів до сьогодення, вже активно «переписують» у приміщеннях, де сто років тому фактично було засновано музей.

Донецький обласний краєзнавчий музей — це культурна установа з багатогранною та насиченою історією, заснована у 1924 році завдяки зусиллям ентузіастів, які прагнули створити платформу для дослідження та збереження спадщини рідного краю. До 2014 року музей займав позицію одного з найбільших науково-дослідних і виставкових центрів України, з колекцією, що налічує понад 150 тисяч експонатів, та виставковими площами, що перевищують 7 000 м². Його діяльність охоплювала різноманітні аспекти історії, природи, культури та етнографії Донеччини, відіграючи важливу роль у розвитку українського музейного середовища.

Проте, внаслідок російської окупації та військових дій у цьому регіоні, значна частина музейних колекцій залишилася на тимчасово захоплених територіях і стала недоступною для держави.

У 2016 році музей відновив роботу на підконтрольній Україні території -- у місті Краматорськ, об'єднавши три свої діючі відділи: Меморіальний музей-садибу В. І. Немировича-Данченка та М. О. Корфа, Музей С. Прокоф'єва та Великоанадольський музей лісу. Це був не просто виставковий простір, а жива лабораторія ідентичностей, де формуються демократичні наративи, ведеться публічний діалог із громадою та переосмислюється минуле через досвід теперішнього. Після 2022 року музей існує в іншому форматі: дистанційна наукова робота та організація заходів в офлайн-форматі.

Археолог Юрій Полідович — це дослідник минулого, який вносить значний вклад у вивчення стародавніх культур. приєднався до обласного музею в 1988 році на посаді старшого наукового співробітника в сектор охорони археологічних пам'яток. Він став керівником археологічної експедиції, яка здійснювала роботи за контрактами на різних будівельних об'єктах. Згодом членів експедиції перевели до штатних працівників музею, створивши спочатку сектор, а згодом — великий відділ з різноманітними завданнями.

Археолог Юрій Полідович — це дослідник минулого, який вносить значний вклад у вивчення стародавніх культур.

У той час наша діяльність була тісно пов'язана з процесом роздержавлення земель і їх передачею в приватну власність. Зокрема, ми ставили собі за мету виключити археологічні пам'ятки з категорії земель сільськогосподарського призначення, аби вони залишалися у державній власності, - згадує пан Юрій. - Прийняття закону про охорону археологічної спадщини стало для нас значною підтримкою, однак законодавство постійно зазнавало змін: археологи то залучалися до експертних рад з питань землевідведення, то їх звідти усували. Іноді місцеві жителі ділилися з нами інформацією про пам'ятки, про які ми не знали, а іноді, навпаки, вважали, що якщо немає позначки, то обмежень не існує. В цілому, це була буденна рутина...

Ще до початку війни до Донецького (тоді – Сталінського) краєзнавчого музею почали надходити перші археологічні знахідки. У 1932 році керівництво музею звернулося до Віктора Михайловича Євсєєва, який тоді був студентом Ворошиловградського педагогічного інституту, з пропозицією здійснити археологічні розвідки в районі річки Кринки, де вже були виявлені численні крем’яні артефакти. Саме під час цих експедицій був виявлений Амвросіївський комплекс пам'яток, який включає залишки тварин та стоянку з пізнього палеоліту, датовану приблизно 25-15 тисячами років тому. Ці дослідження, хоч і тривали недовго, стали важливою справою в житті самого Євсєєва. Пізніше їх вивчали археологи з Києва. Сьогодні ці пам'ятки відомі на міжнародному рівні, адже на їх основі у 1989 році відбувся радянсько-американський симпозіум, присвячений проблемам археології кам'яної доби.

Проте, у 1930-х роках археологічний відділ у музеї так і не був заснований. Можливо, навіть не існувало жодної археологічної виставки, хоча певні окремі артефакти все ж зберігалися.

У повоєнний період історії Донецького краєзнавчого музею активно почали формуватися археологічні колекції. Одним з перших експонатів, що поповнили музей у 1950 році, стала кам'яна статуя скіфської доби, виявлена в селі Ольховчик (тепер територія міста Шахтарська). Цей невеликий моноліт квадратної форми, вирізьблений у вигляді людини, зображує чоловіка з підковоподібними вусами, який прикрашений гривнею та озброєний мечем, сокирою і нагайкою. Сьогодні ця статуя здобула популярність, стала частиною навчальних матеріалів, про неї написано безліч наукових статей, а також вона стала прообразом призу для щорічного регіонального конкурсу "Золотий скіф".

У 2014 році пан Юрій спостерігав за подіями, що розгорталися в Донецьку. Хоча він не долучався до патріотичних мітингів, які проходили на фоні проросійських маршів, ситуація з барикадами та "хресними ходами" біля обласної адміністрації викликала в нього тривогу. У 2015 році на круглому столі, присвяченому "Історико-культурному та науковому потенціалу Півдня та Сходу України в умовах окупації та військових дій: загрози, втрати, перспективи збереження та відновлення", він виступив з доповіддю на тему "Донецький обласний краєзнавчий музей в умовах війни і миру". У своїй доповіді він також згадав про різні погляди співробітників музею в березні-квітні 2014 року, що виникли через події в Криму та на Сході України.

"Тоді відчувалося неймовірне напруження. Своєрідним анекдотом того часу була фраза "біля Донецька стоять наші танки". А от відповідь на питання, які саме "наші" - у кожного була своє", - згадує пан Юрій.

Юрій Полідович разом із дружиною залишили свою квартиру в дев’ятиповерхівці, розташованій у селищі всього за три кілометри від Пісків. Вони були змушені виїхати до родичів у центр Донецька, оскільки бойовики, що стріляли з однієї й тієї ж зброї в обидва напрямки — як на Донецьк, так і з Донецька, — видали розпорядження про евакуацію населення. Виявилося, що селище перетворилося на військовий плацдарм.

У своєму докладі пан Юрій згадував вимоги сепаратистів видати їм зброю з музейної колекції у квітні-травні 2014, інцидент з викраденням і побиттям співробітника музею, початок бойових дій у травні-червні 2014 року і відсутність розуміння необхідності згортання музейної експозиції зі сторони адміністрації.

"З червня 2014 року ми не отримували зарплату, але, незважаючи на обстріли, були змушені виходити на роботу протягом усього літа за розпорядженням адміністрації", - розповідає він.

Донецький обласний музей обстрілювали тричі у серпні 2014 року. Під час першого були незначні пошкодження, а вечорі 20 серпня відбувся масований обстріл. Пан Юрій каже, що бачив, як снаряди летіли з-заводу, і розумів, що стріляють по району музею. Тоді музей був розбитий, все було в руїнах. Але через день після масованого обстрілу розбили й фасад музею. Тоді ж постраждали "Юність" та "Донбас Арена". Одна з мін розбила зовнішню стіну музею. Блок стіни впав і пробив підлогу, провалившись у підвальне приміщення, де знаходилися фонди. Це все засипало сміттям, цеглою та балками. Фонди залишалися в такому стані до 2015 року.

Після артобстрілів журналісти та представники різних ідеологічних груп часто говорили про "укропів" і "правосеків", які, нібито, атакували Донецьк. Але я особисто бачив, звідки прилітали снаряди, і зрозумів, що це зовсім не так, - ділиться своїми спостереженнями музейник. - Мені пощастило, адже я захворів і не потрапив на розбирання завалів. Якби я тоді почав давати інші свідчення журналістам, мене б точно "забрали на яму". Руйнування музею використовувалося в пропагандистських цілях, щоб продемонструвати, нібито, бандерівці знищують культуру Донбасу. Це було частиною більш широкої стратегії, яка також спостерігалася в Луганську, де по черзі обстрілювали різні культурні об'єкти, такі як театри, музеї та житлові будинки.

Юрій Полідович переконаний, що у 2014 році в Донецьку мало місце чимало "імітацій бойових дій": про це свідчать спеціально відібрані цілі, символічні "помилки" та результати артилерійських атак.

"Незважаючи на численні обстріли, у Донецьку майже не було пожеж, чого не буває при справжніх бойових діях, - каже пан Юрій. - Вже у 2022 році я мав можливість порівняти, коли у Києві пожежі були масштабними".

У квітні 2015 року у приміщенні, де розташовувався Донецький обласний краєзнавчий музей окупанти відкрили "Донецький республіканський краєзнавчий музей" ("ДРКМ").

"Там відновили експозиції та навіть видали силами музею і музейних працівників, які там залишилися, "Историю Донбасса с давних времён". І ця історія про великий "вольный русский край". Навіть у радянські часи була більш виважена позиція. А зараз це просто пропаганда, - з сумом каже пан Юрій. - Колись, знаю, був зал Захарченко, де виставляли його нумізматичну колекцію, у фойе організовували різні зустрічі з ветеранами, виставляли якісь військові предмети Що зараз - я не знаю, давно не контактую з музейниками".

Про колег, які працюють зараз в музеї у Донецьку, пан Юрій говорить не охоче. Мовляв, були ті, хто щиро сприйняв все це. Але більшість просто підкорилися умовам, які склалися.

"Варто пам’ятати, що багато з цих людей почали свою діяльність у музеї під час активної радянської пропаганди. Пізніше їм довелося адаптуватися до нових умов незалежної України, - зазначає пан Юрій. - Тепер же вони виступають за республіку, за Донбас! Не за якісь сторонні інтереси. Хоча обставини змінюються, вони залишаються в тій же ситуації."

Донецький обласний краєзнавчий музей складався з кількох відділів, які, хоч і мали статус окремих музеїв, розташовувалися в різних місцях. З 2014 року три з чотирьох таких відділів залишалися на територіях, контрольованих українським урядом, тоді як головний музей залишався в Донецьку. Ситуація була критичною: співробітники не отримували зарплату, а коштів не вистачало навіть на оплату комунальних послуг. Для вирішення цієї проблеми знадобилося перереєструвати обласний краєзнавчий музей, що стало початком нового етапу його розвитку — краматорського.

Проте музей фактично опинився без фінансової бази. Єдине, що існувало на той момент, - це півтори штатні одиниці для працівників: Віталій Циміданов, який на жаль, вже покійний, та Юрій Коваль може бути переписаний як Юрій Ковальчук або Юрій Коваленко. Якщо ви хочете, щоб текст був більш оригінальним, можна додати контекст або опис: "Професійний діяч на ім'я Юрій Коваль"., які покинули Донецьк і взялися за відновлення збору археологічних артефактів Донецької області. Саме з цих адміністративних функцій та археологічної роботи музей почав свою діяльність, - розповідає Катерина Філонова, що прийшла на посаду керівника музею з медіа-середовища. - Я пам'ятаю, що тоді у мене були певні сумніви, адже як може існувати музей без нічого? Люди сидять в офісах та щось пишуть. Проте поки не поринеш у цю справу, не зрозумієш, як насправді все працює.

Проте завдяки ініціативам, які дозволили музейникам з Донеччини та Луганщини активно співпрацювати і ознайомлюватися з грантовими можливостями, пані Катерина швидко стала в курсі всіх подій. До команди музею приєднався Дмитро Білько, який незабаром став одним із ключових рушіїв його розвитку. Варто зазначити, що з перших днів повномасштабного вторгнення цей науковець захищає Україну, перебуваючи в лавах Збройних Сил України.

"Ми мали показати громаді, що музей існує і робота ведеться. Я вже розуміла, що у будь-якому музеї ця "підводна частина", яка не презентується на публіку, насправді набагато більша, ніж хтось уявляє. Але музей часто сприймається не як суто наукова, а як просвітницька робота. Тому нам треба було й презентуватися, - каже пані Катерина. - Ми писали гранти, не завжди успішно, але це був досвід. Мали двох археологів, трохи накопаних нещодавно артефактів. Тому перша виставка називалася "Людина в просторі степу" і стосувалася періоду від доби каменю до доби бронзи на Донеччині. Грант від Українського культурного фонду дозволив зробити вітрини, залучити дизайнерів, мистецьких кураторів. Тоді, пам'ятаю, допоміг, наприклад, Бахмутський музей: дав на тимчасове експонування якісь речі з фондів, щоб доповнити цю експозицію. Тобто, по суті, на кількох горщиках та черепках, ми почали роботу".

Згодом музей отримав бюджетні кошти від обласної адміністрації для оренди приміщення: старий магазин було перетворено на виставкові зали. Археологічна експозиція набула статусу постійної, вже у новому стаціонарному приміщенні.

"Потім ми прийняли рішення відступити від традиційного підходу краєзнавчих музеїв, який передбачає хронологічний виклад історії - від давніх часів до сьогодення, адже без відповідних фондів це було б нам не під силу, - ділиться Катерина. - Ми знову звернулися до Українського культурного фонду та реалізували нову масштабну виставку під назвою "Ген непокори". Це вже став авторський проєкт Дмитра Білька, який виступив в ролі наукового куратора."

Ця виставка, яка теж стала, фактично, повноцінною експозицією музею "краматорської доби", присвячена протидії радянському режиму та людям, які такий опір чинили саме на Донеччині.

Проєкт має на меті спростувати стереотипи, які досі підтримують російські пропагандисти, уявляючи Донбас як частину так званого "русского мира" або ідилічну територію, де немає міжнаціональної напруги. Зібрані музейниками матеріали та доступні джерела, що висвітлюють опір радянському режиму в Донеччині протягом XX століття, наочно доведуть, що це уявлення є далеким від реальності, — зазначив фонд-донор.

Окрім двох постійних експозицій, у третьому залі музею почали з'являтися тимчасові виставки з різної тематики: гостьові, з інших регіонів, або, наприклад, тут експонувалася приватна колекція волонтера "П'ятий блокпост" - про звільнення Слов'янська і Краматорська у 2014 році.

На мою думку, хоч це і називалося "відновленням", насправді ми закладали нові принципи та стратегію розвитку музею, - зазначає пані Катерина. - Нам вдалося перетворити музей на виставковий простір, а не лише на науковий центр. Враховуючи сучасні реалії, ми досягли непоганих результатів.

Юрій Коваль може бути переписаний як Юрій Ковальчук або Юрій Коваленко. Якщо ви хочете, щоб текст був більш оригінальним, можна додати контекст або опис: "Професійний діяч на ім'я Юрій Коваль". керував музеєм з 2021 по 2024 рік, а розпочав свою роботу у Донецькому обласному краєзнавчому музеї ще у 1990 році.

Юрій Коваль може бути переписаний як Юрій Ковальчук або Юрій Коваленко. Якщо ви хочете, щоб текст був більш оригінальним, можна додати контекст або опис: "Професійний діяч на ім'я Юрій Коваль".

"Я вчився в університеті, прийшов на чверть ставки до експедиції. Через рік вже був у штаті самого музею як молодший, а потім й старший, науковий співробітник сектору археології. Згодом ми стали окремим відділом охорони пам'яток археології, тобто займались спеціально тільки археологією, без пам'яток історії", - розповідає Юрій Коваль може бути переписаний як Юрій Ковальчук або Юрій Коваленко. Якщо ви хочете, щоб текст був більш оригінальним, можна додати контекст або опис: "Професійний діяч на ім'я Юрій Коваль"..

Опинившись у музеї на межі епох, молодий дослідник мав можливість спостерігати, як поступово, але невідворотно трансформується сама природа цієї установи. Про процеси, що відбувалися в основному завдяки ініціативам прогресивно налаштованих музейників, а не в рамках стратегічних рішень керівництва, він розповідає з великим захопленням.

"Чим тоді був обласний краєзнавчий музей? Повністю заідеологізована установа, куди навіть попасти працювати було вкрай важко. Усі директори того музею були вихідці з партійної системи, не було жодної випадкової людини, - каже пан він. - Існували цілі династії - батьки, сини, директори, профсоюзи: "Товариші, товариші!" Звичайне радянське пропагандистське кубло. Воно там залишалось достатньо довго, хоча люди там працювали геть різні: я був тоді ще студентом, а деякі прийшли на цю роботу у 50-х роках. Спротив почався з тих, хто мав негативне ставлення до радянщини. Спочатку відмовлялися ходити на обов'язкові першотравневі демонстрації, не зголошувалися робити щось "під підпис" тощо. Тож, трансформація почалася саме з бажання людей щось міняти".

Безумовно, зміни в змістовному наповненні експозицій відбувалися поступово, і з'явилися виставки, орієнтовані на українську історію. Наприклад, одна з них присвячена пам'яті про Голодомор. Проте, за словами дослідника, вплив радянського минулого залишався відчутним протягом тривалого часу.

"Але люди, навіть ті, хто не дуже це підтримував, якось пристосувалися до нових реалій. Потім можна було вже знаходити гроші на позабюджетне фінансування. Була створена абсолютно нова зала з палеонтології. Просто шикарний простор!", - згадує пан Юрій.

У 2014 році Євгеній Денисенко, який тоді очолював музей, активно висловив свою підтримку так званій "ДНР". В той період забрати колекції з музею було абсолютно неможливо. На територію музею приходили озброєні особи, які "взяли під контроль" всі державні заклади, установи та організації.

"Усе залишилося на тому місці. Деякі працівники, які не змогли змиритися з ситуацією, згодом пішли з роботи та виїхали. Проте багато хто вирішив залишитися і продовжити співпрацю, - зазначає музейний працівник. - Я переїхав до Слов'янська."

Саме завдяки невтомному ентузіазму пана Юрія була створена перша колекція музею після його перереєстрації, що стала можливою завдяки відновленню археологічних розкопок на території Донбасу.

"З 2017 року активно знову почали розкопувати кургани, проводити так звані охоронно- рятувальні роботи на об'єктах, що руйнуються через будівництво чи розорювання. Їх проводив Інститут археології, ми брали участь в цих експедиціях і, за договором, усі речі, які знайдені на території нашої області в курганах, залишаються в нашому музеї. Це стало основою наших нових фондів, - пояснює музейник. - Завдяки экспериментальному методу археології, яким я займаюсь, окрім демонстрації автентичних речей, ми створили копії для пояснення відвідувачам музею: що саме вони бачать, як це створювали у давнину, для чого використовували. Тобто показували взагалі весь процес, ці знаряддя можна потрогати, побачити. Це користувалося попитом".

У пана Юрія було багато планів: наприклад, він хотів розширити експозиційний простір музею в Краматорську за рахунок нової зали, яка була б присвячена палеонтології нашої області. Тим більш, наближався ювілей - 100 -річчя створення музею. Але у 2022 році ці плани були перекреслені.

На жаль, наразі ми можемо лише спостерігати за ситуацією. Усі зусилля охоронної археології на сході України наразі зосереджені на моніторингу. Ми поступово втрачаємо частину нашої культурної спадщини, і, як зазначає пан Юрій, "захистити це неможливо — все залежить не від нас". Існують спеціалізовані технології, які дозволяють здійснювати спостереження, особливо коли є попередні GPS-координати певних пам'яток. Таким чином, ми можемо порівнювати їхній попередній стан з теперішнім.

Археологічні втрати великі, каже музейник, бо кургани страждають найбільше. Їх люблять використовувати в якості фортифікацій, бо це високі відмітки на місцевості. І руйнується вони нещадно.

"Станом на зараз, фіксація втрат для нас - найважливіша задача. Про це потім на увесь світ говорять фахові провідні установи, наприклад, Інститут археології, є громадські об'єднання: дуже потужна структура - Кримський Інститут стратегічних досліджень, який безпосередньо займається фіксацією руйнацій та втрат, щоб потім говорити про них на міжнародному рівні", - каже пан Юрій.

Він мріє про те, що в майбутньому музеї на теперішніх окупованих територіях знову зможуть відкрити свої двері для тих, хто цінує історію. Можливо, виникне особливий "Східний музейний центр", де не лише зберігатимуться архіви, що вдалося евакуювати, але й буде можливість їх досліджувати та експонувати.

А поки музейна спільнота Донеччини намагається випрацювати рішення для подолання викликів, які постали перед ними: як зберігати, не втратити, осмислити та презентувати спадщину, яку знищує віна.

Оксана Муравська, що з кінця 2024 року виконує функції керівника Донецького обласного краєзнавчого музею, хоча працює в установі з 2020 року, зазначає, що на початку широкомасштабного вторгнення експонати були евакуйовані, а співробітники музею змушені були виїхати з Краматорська до різних регіонів України.

"Наразі ми не маємо власного приміщення, офісу чи музейних експозицій. Наша діяльність відбувається в змішаному форматі: здебільшого дистанційно, але також організовуємо офлайн заходи у співпраці з іншими культурними установами та музеями, - ділиться пані Оксана. - Ми організовуємо виставки, майстер-класи та конференції. Наші колеги активно підтримують нас, надаючи допомогу та приймаючи нас у своїх приміщеннях."

На початкових етапах роботи музею в Краматорську, незважаючи на брак доступу до артефактів, співробітники музею прагнуть продемонструвати свою присутність. Тому вони зосереджуються на документуванні сучасних подій.

"У нас є окремий відділ сучасної історії, куди залучені співробітники, які записують усні свідчення, фіксують перебіг подій, тобто, проводять дослідницьку роботу, - каже пані Оксана. - Але працюємо й над виставками. За час повномасштабної війни ми реалізували вже чотири пересувні виставкові проєкти. Наприклад, "Обличчя спротиву", який присвячений військовослужбовцям. Це портрет та особистісна історія людини: чим займалась до армії, чим захоплюється, її мрії, сподівання. Це було доповнено цитатами самих людей, що додавало емоційності і щирості".

У 2023 році працівники музею організували дві виставки. Одна з них під назвою "Незламність в об'єктиві" зосередилася не лише на фотографіях, що відображають руйнування та втрати, але й виділила окрему увагу військовим, рятувальникам, медикам, представникам поліції та волонтерам, які здійснюють евакуацію людей з прифронтових територій.

"З нею ми об'їздили, багато міст: Дніпро Київ, Яремча, Коломия, Луцьк, Ужгород, Чернівці, - каже керівниця музею. - "Обличчя спротиву" виставляли у Дніпрі, Хмельницькому, Кропивницькому, Черкасах. Тож, будь-які наші заходи підсилюється спілкуванням людьми. Ми розповідаємо про свій регіон, обговорюємо його історію, дискутуємо про його майбутнє. Майстер-класи пов'язано з нашими традиціями, символами. Звичайно, це складно робити не на своїй території".

У квітні 2026 року в Чернівцях, у обласному краєзнавчому музеї, була урочисто відкрита виставка "На лінії вогню", організована Донецьким обласним краєзнавчим музеєм. Ця експозиція присвячена українським військовим, висвітлюючи їх щоденну службу, витривалість та силу духу. Представники музеїв Донецької та Чернівецької областей підкреслили важливість регіонального співробітництва між музеями, а також необхідність збереження пам'яті про події війни за незалежність України. Важливим кроком у цьому напрямку стало підписання Меморандуму про співпрацю між двома установами, що символізує єдність та спільну відповідальність за історичну спадщину.

До заходу долучилися особливі гості — представники військових частин, що були представлені на виставці, зокрема 117-ї окремої важкої механізованої бригади та 127-ї окремої важкої механізованої Харківської бригади. Серед них були старший лейтенант Юлія Степанюк, яка очолює відділення комунікацій 117-ї ОМБр, та молодший сержант Анатолій Лисянський, штаб-сержант відділення комунікацій 127-ї ОМБр. Вони поділилися своїм досвідом служби, акцентуючи увагу на важливості таких виставок і документування подій війни. Презентовані фотографії відкривають глядачам можливість побачити фронтову реальність очима тих, хто щоденно переживає ці випробування.

По завершенні офіційної частини, гості отримали можливість поглиблено ознайомитися з експозицією разом із кураторкою виставки, завідувачкою відділу сучасної історії Донецького обласного краєзнавчого музею Катериною Зеленською. Вона відкрила перед ними основні концепції проєкту, допомагаючи зрозуміти, що за кожним кадром прихована не просто мить, а ціла історія — про відвагу, втрати, підтримку та віру. Виставка "На лінії вогню" слугує нагадуванням про вартість свободи та про тих, хто щоденно бореться за неї.

На заходи, як правило, завітають не лише переселенці з Донеччини, але й місцеві жителі. Пані Оксана зізнається, що іноді це стає для них можливістю переосмислити свої уявлення. На жаль, мешканці різних регіонів України часто не мають достатньої інформації одне про одного, тому цікаві факти про Донеччину нерідко викликають здивування.

"Кожен куточок нашої країни має свої унікальні риси, але це не заважає нам відчувати себе частиною української нації, - зазначає пані Оксана. - Мені приємно спостерігати, як після виставок або бесід знання про наш край зростають. Виявляється, що не лише Святогірськ вражає своєю красою, і він зовсім не єдина історична пам'ятка чи цікаве місце у нашому регіоні."

Чи житиме далі Донецький краєзнавчий музей, що перетнув віковий рубіж у найскладніший період для країни та кожного українця? Чи вдасться науковцям зберегти безцінну спадщину для чесного та правдивого вивчення історії краю наступними поколіннями? Чи понесе покарання на міжнародному рівні винуватець руйнувань артифактів та спотворень історії? Ці питання, які на перший погляд, здаються риторичними, насправді чекають на наші відповіді. Підтримкою, активністю у відвідуванні експозицій, тримання у фокусі уваги, збором інформації, яка вже є нашою історією...