"Сміливі завжди отримують удачу": розповідь про українського автора, якому не вдалося зламати тортури НКВС.

Іван Багряний, чиїм справжнім прізвищем було Лозов'ягін, з'явився на світ у 1906 році в Охтирці. Ще в молоді роки він почав створювати пронизливі вірші та активно відстоював ідею незалежності України, що для радянського режиму означало "націоналізм".

Коли він ще був підлітком, в саду його родини, на очах у дітей, більшовики вбили його 92-річного дідуся та дядька, що брав участь в Українській революції.

У тому ж році Іван розпочав навчання в технічному училищі за спеціальністю слюсаря, а пізніше продовжив освіту в Краснопільській школі, де здобував знання в галузі художньої кераміки.

Починаючи з 1922 року, він активно залучався до громадсько-політичного життя, виконуючи обов'язки замполіта на цукроварні, обіймаючи посаду окружного політичного інспектора в Охтирській міліції, а також працюючи викладачем малювання в колонії для безпритульних дітей-сиріт.

У 1925 році Багряний покинув комсомол і, прагнучи отримати нові враження, відвідав Донбас, Крим та Кубань. Його дебютні вірші побачили світ у тому ж році в газеті "Червоний кордон", яка виходила в Кам'янець-Подільському.

Того ж року він видав у Охтирці власними силами невелику збірку "Чорні силуети: П'ять оповідань" під псевдонімом І. Полярний. У збірці він описував враження від побаченого та пережитого під час мандрівки України після поразки Української революції та захоплення більшої частини країни більшовиками.

1926 року Багряний вступив до Київського художнього інституту (КХІ), але закінчити навчання не зміг - через брак коштів та упередження ставлення керівництва.

Іван Багряний (зображення: localhistory)

У процесі навчання я став ближчим до Валер'яна Підмогильного, Євгена Плужника, Бориса Антоненка-Давидовича, Григорія Косинки, Тодосі Осьмачки та інших митців.

Згодом почав активно друкуватися, світ побачили його поеми "Батіг", "Собачий бенкет", "Вандея", "Гутенберг", історичний роман у віршах "Скелька". Його персоною почали цікавитися в НКВС.

У 1932 році його було затримано і звинувачено в антиурядовій пропаганді. Розслідування тривало кілька місяців і проходило з жорстокими тортурами.

Багряного піддавали жорстоким побиттям гумовими кийками, позбавляли сну та утримували у вологих камерах. У його творі "Сад Гетсиманський" він детально описує моменти тортур, які ставали його власним досвідом.

"Тебе катують, щоб ти зрікся не тільки друзів - щоб ти зрікся самого себе", - писав він про допити, які тривали ночами.

Близько року Багряного тримали в одиночній камері смертників у тюрмі ГПУ в Харкові. Згодом його засудили до трьох років спецпоселень на Далекому Сході.

Відомо, що він час від часу мешкав поблизу Охотського моря, в тайгових просторах, серед українців Зеленого Клину (територія Приамур'я - ред.). Йому вдалося втекти з місця заслання. Проте його затримали на шляху до України, і він отримав додаткові три роки ув'язнення в таборі БАМТАБу.

Після його звільнення в 1938 році знову настала черга арешту. Він провів багато років у таборах на Далекому Сході, трудячись на лісозаготівлях та будівництві залізничних шляхів. Врешті-решт, йому вдалося втекти, а цей досвід став основою для роману "Тигролови", що розповідає про людину, яка виривається з "сталінського ешелону смерті".

Друга світова війна спіткала Багряного в Охтирці. Він вступив до українського підпілля і вирушив до Галичини. Там він створював патріотичні пісні, писав статті, малював карикатури та виготовляв агітаційні плакати.

У 1942 році нацисти ледь не стратили його, проте йому вдалося дивом уникнути смерті і повернутися до Охтирки. Невдовзі він вступив до Червоної армії. Під час одного з переїздів його ешелон призовників потрапив під бомбардування з повітря, і всі, хто вижив, повернулися додому. Серед них був і Іван Багряний.

У 1943 році автор створив один із своїх найзначніших творів – "Звіролови", який згодом набув популярності під назвою "Тигролови". На його написання йому знадобилося всього 14 днів. У 1944 році він також написав поему "Гуляй-Поле".

Охтирка знову потрапила під контроль радянських військ, і Багряний відразу ж привернув увагу НКВС. Щоб не потрапити у в'язницю, не отримати новий термін чи заслання, він вирішив вирушити на Захід. Кілька часу він переховувався в Карпатах, а згодом, втікаючи від радянських сил разом з однодумцями, виїхав до Загреба, Хорватія.

В той час він створив роман під назвою "Люба", який відображав партизанську боротьбу ОУН та УПА. Однак згодом вирішив знищити рукопис власноруч, оскільки "розгнівався на персонажів роману, які були діячами партизанського опору, колишніми друзями, а згодом перетворилися на замотаних героїв "таборових держав", які стали моїми запеклими супротивниками".

Після завершення Другої світової війни Багряний став емігрантом у Німеччині. Його твори публікували українські видавництва, що діяли за кордоном, а в Радянський Союз вони надходили нелегально — через поштові канали, дипломатичні зв'язки або передавалися з руки в руку, немов духовна зброя.

Для радянської системи його вважали "буржуазним націоналістом", "зрадником" та "агентом Заходу". Проте серед українців його ім'я стало символом непохитності.

"Сміливі завжди мають щастя", - цей вислів із "Тигроловів" став моральним девізом не лише його героїв, а й цілого покоління, що боролося за свободу слова.

У 1946 році Іван Багряний створив брошуру, що стала для нього програмним маніфестом під назвою "Чому я не хочу повертатися до СРСР?". У ній він сформулював політичну декларацію, що підкреслює національну гідність і права людини, які пережили жахи примусової репатріації, насильства, тортур та принижень, будучи колишнім в'язнем, остарбайтером і полоненим, позбавленим власного імені.

Іван Багряний після відбуття ув'язнення (зображення з праці Олександра Шугая "Іван Багряний: нові та маловідомі факти")

Він розумно пояснив причини еміграції з СРСР, який став місцем геноциду щодо своїх народів. Цей твір став важливим сигналом для світової спільноти, висвітлюючи реальний стан справ у житті людей у СРСР.

У Німеччині Багряний активно долучається до заснування МУРу (Мистецького Українського Руху), який з часом трансформується в спілку українських авторів під назвою "Слово".

З 1948 році Багряний почав багато хворіти, часто лежав у лікарнях. З часом йому стало важко сидіти й для нього виготовили спеціальну дощечку - він клав її на груди, щоб працювати лежачи.

Хоча Іван Багряний пішов з життя у 1963 році, його літературна спадщина стала моральним каменем для шістдесятників - нового покоління українських художників і інтелектуалів. Василь Стус, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та Ліна Костенко вивчали творчість Багряного потайки, користуючись самвидавом.

Вони вбачали в ньому особистість, яка перша відкрито говорила про "радянський рай". Його мистецтво демонструвало, що "українська література здатна стати зброєю не для слабких, а для вільних".

Ім'я Івана Багряного офіційно повернули в Україну лише наприкінці 1980-х. Сьогодні його твори входять до шкільної програми, а його життєвий шлях приклад того, що слово може бути сильнішим за зброю.