Росіяни мають особливу пристрасть до кладовищ, -- вважає Головаха, говорячи про завершення війни, магічні здібності Федорова та суперечки з ТЦК.

Довіряйте надійному -- підпишіться на Telegraf у Google Новинах

На п'ятому році війни основною емоцією українців залишається надія. У зв'язку з цим, відставка Михайла Федорова з посади міністра оборони викликала в певних колах суспільства відчуття розчарування, що призвело до протестних акцій. Про це в інтерв'ю виданню "Телеграф" заявив директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха.

Чому конфлікти з ТЦК поки що не викликають загрози розколу суспільства, тоді як суперечності між поколіннями можуть бути більш небезпечними? Які наслідки можуть настати, коли Росія більше не зможе продовжувати війну, і чи можливі протестні акції, якщо Кремль вирішить запровадити нову хвилю мобілізації? Відповіді на ці та інші питання ви знайдете в нашому інтерв'ю.

"У Росії смерть набуває сакрального значення. Вражаюче суспільство."

Шановний Євгене, ми мали можливість поспілкуватись у 2024 році, коли проходило наше інтерв'ю. Ви тоді висловили думку, що "до 2026 року нам потрібно вистояти. Саме з цього року почнеться руйнація російської економіки, і в них вже не буде часу для України". Ваші прогнози виявились точними: російська економіка дійсно стикається з серйозними викликами. Проте, незважаючи на це, ми не спостерігаємо, щоб російський диктатор втратив інтерес до України. Чи означає це, що нам варто переглянути терміни завершення війни?

Одного разу Залужний відзначив, що його помилка полягала в недооцінці готовності росіян прийняти великі втрати. Але хіба це зупиняло їх? Вони навіть вшановують смерть! Це дивовижне суспільство оточує кладовища особливим шануванням. Я не знаю, чи є ще десь подібне. Путін запевняє матері загиблих, що їхні сини загинули за Батьківщину, і що це краще, ніж загинути без мети. Таким чином, вартість людського життя визначається лише його користю для держави. А в Росії держава асоціюється з однією особою.

Та в чому я помилявся? Я вважав, що в Росії є певна раціональність. А зараз я бачу, що це параноїдальна ідея знищити Україну. А якщо перша особа країни охоплена параноїдальною ідеєю, то це суттєво позначається на всьому суспільстві. Є такий феномен в психіатрії: якщо голова родини починає сходити з розуму, то частково це позначається на психічному стані всієї родини. А як тільки він одужує, то і члени родини одужують. Та в цьому випадку я не бачу перспектив одужання Путіна.

Окрім цього, до атмосфери параної додався вплив Трампа. Конфлікт в Ірані надав російській економіці можливість уникнути краху, інакше вона б вже почала розвалюватися. Ситуація йшла до цього. Наразі ми атакуємо НПЗ, проте вони виживають, оскільки ціни на нафту зростають. Ніхто не міг уявити, що Трамп накоїть стільки безглуздостей. Хоча обмеження допомоги Україні було передбачуваним, те, що він спровокує підвищення вартості нафти до понад 100 доларів, стало справжнім шоком.

Отже, в 2026 році конфлікт не завершиться?

Це надзвичайно малоймовірно. Що чекає нас далі?.. Передбачити це складно, адже якщо йдеться про параною, то це вже інша справа. Проте я повністю поділяю думку Віталія Портникова, який зазначає, що єдиний шлях до завершення війни полягає в тому, щоб Росія втратила всі необхідні ресурси для ведення бойових дій. Не будемо аналізувати причини її агресії (історичні фактори чи параноя Путіна), адже коли ресурсів нема, війна просто не може продовжуватися. І тоді вони змушені будуть зупинитися.

Та я не шкодую про свої попередні прогнози. Прогноз, якщо він позитивний, має велику цінність. Пророцтво, що само збувається. Якщо ти прогнозуєш, то може статися так, як ти сформулював.

"Громадяни Росії не стануть на протест."

Очевидно, що Україна прагне максимально ефективно перенести бойові дії на територію Росії. Чи є це реальною стратегією? Дозвольте пояснити: я спостерігаю за російським інформаційним середовищем, де є така постать, як Олексій Венедиктов, який належить до ліберального кола. Він стверджує, що наші удари по нафтопереробним заводам і складам Wildberries не матимуть жодного впливу, оскільки навіть найбільші атаки з боку РФ не змушують людей виходити на вулиці та вимагати від уряду капітуляції. Звичайно, це велика маніпуляція, але якщо росіяни почнуть відчувати війну на власному досвіді, чи може це змінити ситуацію?

-- Це може спрацювати дуже по-різному. Історія знає випадки, коли спрацьовувало як в один бік, так і в інший. Були революції, а була і повна підтримка влади. Наприклад, навіть населення нацистської Німеччини в більшості своїй підтримувало владу до останнього. А на території Німеччини були килимові бомбардування, міста палали, відбувався повний жах. І водночас вони не збиралися здаватися. А от під час Першої світової в тій самій Німеччині було по-іншому: населення не витримало голоду, армія була деморалізована. Тому варіанти дуже різні.

Венедиктов відзначає, що російські громадяни не вийдуть на акції протесту проти Путіна навіть через проблеми з чергами за пальним. А що з Кримом? Там електропостачання відсутнє на кілька днів. У нас навіть у найсуворіші зимові умови такого не траплялося. Проте в Криму люди не протестують, навіть не намагаються зібратися під адміністрацією в Сімферополі.

Це не має жодної ваги. Нам потрібно сподіватися лише на те, що ми зможемо вивести з ладу значну частину інфраструктури, і в результаті російська економіка не витримає цього тиску.

Чи може навіть нова велика хвиля мобілізації в Росії, що прогнозується на осінь, стати стимулом для бунту?

Вони точно не зможуть вирватися. А навіть якщо й спробують, Росгвардія їх усіх затримає. Силових структур там більше, ніж тих, хто може вийти на вулицю. Незабаром все нагадуватиме часи СРСР, коли одна частина людей сиділа, а інша їх охороняла.

Дехто намагатиметься уникнути мобілізації, як це відбувається у нас. Проте російська влада, ймовірно, вдасться до часткових форм мобілізації. Не буде ж на екранах телевізорів оголошення про те, що, умовно кажучи, вже завтра стартує мобілізація і всім потрібно з’явитися до військкоматів. Чому б це робити? Вони придумають щось інше.

"Громадяни України не схвалюють атаки на територіальні центри комплектування."

Отже, розглянемо нашу мобілізацію. Протягом 2023-2025 років соціологи неодноразово наголошували, що в українському суспільстві немає відкритого розподілу, але існують певні розмежування. Проте в 2026 році ситуація з конфліктами в ТЦК значно ускладнилася і почала набувати масового характеру. Чи не свідчить це про можливу загрозу серйозного розколу?

На щастя, наше суспільство поки що не переживає серйозних розколів. Однак існують певні суперечності між різними соціальними верствами.

-- Наприклад?

-- За даними КМІС, молодь, на відміну від старшого покоління, більшою мірою готова до зупинки війни не на вигідних для України умовах. Але ж як так? Молодь більш просунута і більше хоче на Захід. Це суперечність?

-- Звичайно.

Люди старшого віку, які не так сильно націлені на західні цінності, не прагнуть відмовитися від Донбасу. У чому ж причина? Справа в тому, що представники старшого покоління не бажають воювати. Донбас тут слугує лише як ілюстрація. Якщо ми поступимося Донбасом, завтра росіяни можуть зажадати Харків, Дніпро чи Запоріжжя... Такий шлях не має жодних шансів на успіх.

Ця суперечливість, коли одна група людей готова до боротьби та демонструє більшу поступливість, в той час як інша група відмовляється від конфлікту та проявляє непоступливість, викликає тривогу. Я натрапив на дослідження, в якому 70% молодих респондентів зазначили, що не уявляють себе в складі Збройних Сил України.

Я не бачу тут жодної загрози. Навіть якщо 30% молоді вважають себе частиною Збройних сил України, це вже суттєва кількість. Мова йде про сотні тисяч людей, які сприймають таку перспективу як цілком звичну. У Європі проводили опитування про готовність захищати свою країну в армії у разі війни, і в Німеччині лише 20% респондентів відповіли ствердно. У нас же 30% молоді висловлюють готовність, не кажучи вже про старше покоління (хоча не факт, що їх мобілізують).

Зрозуміло, але чи не є це тривожним знаком, що в Сихові мали місце конфлікти з ТЦК?

-- Але ж ці події засудило суспільство. Суспільство не на боці тих, хто напав на ТЦК і поліцію. Хоча ми ж пам'ятаємо результати 2025 року, коли була така страшна цифра, що 40% українців вважають, що бути ухилянтом не соромно. Та все ж таки переважна атмосфера в суспільстві морально здорова.

Так, серед молоді більше тих, хто хотів би ціною поступок зупинити військові дії, але це не більшість молоді. От коли за те, щоб чинити спротив, буде меншість, тоді ситуація стане загрозлива. Я вважаю, що і в наступному році не буде такої загрози.

А що буде далі?

Прогнозувати майбутнє в даний час є складним завданням. Розглянемо конфлікт, що виник у зв'язку з відставкою Федорова. Його підтримка в основному походить від молоді. Чому це так? Він відображає інтереси нового покоління. Яким чином молоді люди сприймають його? Федоров запровадив інноваційні підходи у військових операціях, зосереджуючи увагу не на людських ресурсах, що повинні перебувати в окопах, а на технологіях, штучному інтелекті та ракетах. Це означає менший ризик для життя, особливо для молоді. Якщо ж він був усунутий, це свідчить про те, що сподівання цього покоління не були виправдані. Тепер молодь відчуває певну травму: фігуру, яка представляла їх інтереси, було усунено. І в цьому контексті це не на користь Україні.

Проте тут є дуже цікавий аспект. З 21 по 24 липня наш інститут провів дослідження, щоб дізнатися, як суспільство сприймає звільнення Федорова. Більше 50% респондентів висловили негативне ставлення до цього рішення, тоді як лише 7% його підтримали, а решта зайняли нейтральну позицію. Особливо варто зазначити, що молодь виявилася найбільш критично налаштованою щодо цієї відставки. Але як це вплинуло на загальне сприйняття влади? За результатами нашого опитування, українці оцінюють уряд на рівні 4,2 бала з 10. Це нижче середнього показника, але все ж помітно вище, ніж оцінки будь-якої влади до початку війни. Зазвичай, уряди отримують вищі оцінки лише одразу після виборів, а тривалий термін на рівні 4,2 бала є досить незвичайним та вражаючим показником. Важливо також зазначити, що між тими, хто підтримує звільнення Федорова, і тими, хто його не схвалює, практично немає значних відмінностей у ставленні до влади. Це дійсно вражає.

Яка інформація міститься в цьому висловлюванні?

Вибудувати основи вертикальної солідарності, як я це називаю, виявляється зовсім не просто. Це, зокрема, означає прагнення залишатися разом у складні часи та об'єднуватися навколо спільного центру. Для військових ситуацій це є цілком природним. Проте, важливо також, щоб проявлялася зворотна вертикальна солідарність. Вона виявилася, коли на вимогу суспільства було звільнено Сирського. У даному випадку влада продемонструвала зворотну вертикальну солідарність. Я розумію, що повернути Федорова на посаду міністра оборони зараз буде нелегко, але це могло б стати справжнім знаком солідарності. Саме солідарність є ключовим чинником, який допомагає підтримувати суспільство. Ми залишатимемося єдиними доти, поки будемо плекати цю солідарність і уважно стежити за можливими розколами між соціальними групами. Основне завдання відповідальної влади полягає в підтримці цієї солідарності.

Федоров — "спаситель"?

Поділюсь своїми думками щодо цих протестів. Я мав можливість поспілкуватись з учасниками, і, на мою думку, вони вийшли не лише на підтримку Федорова чи проти Сирського, а й не стільки за нові військові стратегії. Це був протест, що відображав втомленість людей, прагнення якомога швидше завершити війну.

Згоден. Проте ви не можете уявити, наскільки змінилася атмосфера в суспільстві з кінця 2025 року. Протягом 2022-2024 років настрої поступово ставали гіршими. Але в середині 2025 року ця негативна тенденція зупинилася, хоча вже в грудні 2025 знову спостерігалося зниження настроїв. Проте в першій половині 2026 року ситуація почала покращуватися. Люди відчули нову надію. Вони зрозуміли, що під проводом таких людей, як Федоров (умовно кажучи), представників нового покоління, ми можемо покласти край цій війні. І тут раптом, надія знову під загрозою...

-- Але ж це самообман. Ну, ми що, знову чекаємо "чарівника", який прийде і зупинить війну?

А що ви вважаєте, українці чимось відрізняються від інших народів? Всі мають свої сподівання на "чарівників" і чекають, що хтось прийде і вирішить їхні проблеми. Образ месії, який існує вже тисячу років, не зник. 70% вірян вірять у месію з давніх часів, тож чому ви вважаєте, що вони не можуть повірити в сучасного месію?

Проте, чи не повинні такі війни та важкі випробування, які випали на долю народу, зробити суспільство більш зрілим та прагматичним?

-- Суспільство доросле. Дуже багато релігійних людей, які дуже дорослі і дуже прагматичні. Але вони вірять в месію і нічого тут дивного немає.

Сирського не буде, а буде Драпатий. Тобто це не обов'язково месія в сакральному сенсі, це просто нові люди. От ті нові, мовляв, будуть більш ефективні.

Справа в тому, що надія — це надзвичайно тонкий і делікатний феномен. Коли у людей виникає надія, вони відчувають оптимізм та бажання залишитися в Україні. Це не просто думки, а справжній емоційний стан. Ви згадуєте про раціональність, але насправді важкі випробування роблять людей більш емоційними, а раціональність втрачає свою силу. Раціональність повинні зберігати ті, хто управляє країною, адже їм не можна дозволяти собі піддаватися емоціям.

З огляду на цю емоційну складову та віру в сучасного месію, виникає питання: чи виберуть українці на наступних виборах, незалежно від їхньої дати, знову несистемного політика? Наприклад, в даний момент ми спостерігаємо несподіваний зріст популярності Усика. Це явище виникло якось раптово, без очевидних причин. Якими можуть бути пояснення цього феномену?

Якщо він уже роздавав удари всім, то чому б не й росіянам? Адже росіяни також є частиною загальної маси. У чому ж їхня відмінність? Ось так воно і виглядає. І чому Усик вважається несистемним? Він жодного разу не зазнав поразки. А Кличко теж не програвав, його просто обрали мером.

-- І так само нізвідки з'явилися рейтинги Залужного. Будемо відверті, що більшість взагалі про нього знає?

-- Є такий феномен імпринтингу, коли новонароджене курча сприймає як мати першу тінь, яка пройде повз нього. Навіть це лисиця буде, він піде за нею, як за мамою. В контексті цього імпринтингу Залужного пов'язали з визволенням Харківщини, Херсонщини і він переміг всіх. Так само і Федоров: за пів року скільки він надавав стусанів Росії. Та це нормально. Йдуть за тим, у кого є перший успіх, адже це надає надію. А от який він виявиться політик -- важко передбачити.

Я не очікував, що Зеленський виявиться настільки успішним на міждержавному рівні. Навіть Трампа в чомусь вмовив. Трамп -- це непередбачувана істота і побудувати з ним систему відносин дуже важко. Зеленського критикують, що він, наче як вибудував авторитаризм. Але це не авторитаризм. Це система першочерговості рішень, які належать президенту. І незалежно від того, наскільки ці рішення обґрунтовані з погляду права.

Про тінь Зеленського і "курчат"

Відповідно до цієї логіки, коли Україна здобуває мир на прийнятних умовах, президент стає символом цього успіху, а українці, немов курчата, слідують за ним, і Зеленський легко виграє вибори. Але як бути з прикладом Черчилля, який так часто згадується, адже він не зміг залишитися на посаді прем'єр-міністра після перемоги у Другій світовій війні?

Черчилль продемонстрував свою здатність до лідерства в умовах війни, заявивши, що британці не здадуться, і в результаті досяг перемоги. Подібно до цього, Україна теж стикалася з очікуваннями капітуляції. Проте це не означає, що українці покладатимуться на Зеленського під час відновлення. Існує ймовірність, що багато хто вважає, що його можливості вичерпалися.

Для нашої демократії існує цікаве визначення — електоральна демократія. Чим вона відрізняється від справжньої демократії? Справа в тому, що електоральна демократія передбачає проведення вільних і чесних виборів, а далі — передачу відповідальності. Ми обрали тебе? Тоді вирішуй наші проблеми. Не справляєшся? Тоді не турбуй нас! Ми самі знайдемо спосіб вирішити свої труднощі. Саме так виглядав наш суспільний договір до війни. Але тепер він може зазнати змін. Поживемо — побачимо.

Очевидно, що соціологічні дослідження в тоталітарних режимах, зокрема в Росії, особливо в умовах війни, не мають великої цінності. Проте навіть організації, які близькі до уряду, відкрито повідомляють про зниження популярності Путіна. Яка мета таких публікацій? З одного боку, можна провести закрите дослідження, але вони все ж таки обирають зробити ці дані загальнодоступними. Чому так?

Це зниження рейтингу залишається в межах допустимого. Вони намагаються зберегти видимість стабільності. У нас електоральна демократія, тоді як у них – лише ілюзія. Цю ілюзію вони прагнуть підтримувати. Навіть у ток-шоу звучать фрази: "У нас же демократія. Можливо, я зараз скажу щось незвичне..." На що отримують відповідь: "Говоріть, звісно". І в рамках цієї ілюзії цілком прийнятним є певне зниження рейтингу. Якби більшість суспільства була проти Путіна, то, повірте, подібні дані ніхто б не наважився оприлюднити. От навіть якщо рейтинг з 71% впав до 67%, то що з того?

"Війна зробила нас кращими"

-- Коли ми спілкувалися у 2024 році, я вас питав про домінівну емоцію українців. Ви відповіли, що це гордість. А як зараз? Щось змінилося?

Наразі це є символом надії. Важливо не відбирати в людей цю надію, адже це може призвести до серйозних наслідків.

Звичайно, є і втома, але вона не у переважної більшості українців. Що, ми не втомлюємося кожного дня? На роботі втомився, а треба ще йти вирішувати сімейні справи. І що, переважна більшість не піде? От поки буде йти -- є перспектива.

Ваші колеги з КМІС постійно здійснюють моніторинг через опитування, аби дізнатися, скільки українців ще готові витримувати війну. І результати, на мою думку, викликають серйозне занепокоєння. У 2022 році 71% респондентів висловили готовність терпіти війну так довго, як це буде потрібно, а цьогоріч цей показник знизився до 48%. Які висновки можна зробити з такої зміни?

Це хитра цифра. "Терпіти стільки, скільки потрібно" і "терпіти деякий час" – в чому ж різниця? Можливо, "деякий час" може тривати цілих 100 років. Єдиний справді важливий показник тут – "зовсім не можу терпіти".

Коли суспільство переживає такі складні часи, як зараз, які зміни відбуваються в його основах? Якими ми будемо після завершення конфлікту?

Ось цікава статистика: українці наразі оцінюють економічну ситуацію в Україні на 4,1 з 10 можливих балів. Це нижче середнього рівня. Проте до початку війни ця оцінка становила лише 2,4, хоча ми зазнали 30% втрат у порівнянні з тим часом. Так, Захід надає нам фінансову підтримку, але чи варто вважати це простою благодійністю? Ми заслужили ці кошти своїм опором!

Плюс гордість додалась. До війни 71% взагалі не бачив перспектив України, а зараз переважна більшість вважає, що через 10 років Україна буде хорошою європейською країною і люди будуть тут жити добре. У 2021 році лише 17% так вважали.

Безумовно, ми зазнали значних втрат, але разом з тим спостерігаємо важливі досягнення в аспекті психології та солідарності серед людей. Надія зросла, і це те, що формує позитивну перспективу для нашої країни. Нам необхідно здобути перемогу та зберегти підтримку наших партнерів у Європейському Союзі. Це не лише надасть нам емоційний імпульс, але й принесе конкретні матеріальні вигоди.

-- Тобто ми вийдемо кращими з війни?

-- Ми вже зараз кращі.