Заключний шлях в небесах пілота-винищувача Антона Листопада.

Молодий чоловік обняв свою матір і тихо промовив: "Матусю, як я тебе обожнюю...". Розчулена мама відповіла йому з теплом у серці: "А я тебе люблю ще більше, мій дорогий...". Після цього син одягнувся, зупинився на мить, обернувся і виголосив слова, які мама зберігатиме в пам'яті завжди: "Я не маю страху. Я готовий віддати життя. Вірю, що Карина (моя молода дружина, яка чекає на дитину) народить сина і виховає його належно. Ця дитина буде надзвичайною та розумною...". Після цих слів він повернувся і пішов у невідомість.

Через два дні після трагічної загибелі льотчика-винищувача Антона Листопада, який у 2019 році отримав титул найкращого пілота Повітряних сил Збройних сил України, його мати Олена залишалася на могилі сина, сповнена горя. Антон загинув, захищаючи країну від російської агресії. Олена годинами вела розмови з Богом, просячи його подарувати її онукові риси обличчя Антона. Олександр, який з'явився на світ вже після смерті батька, щодня все більше нагадує його.

Для Олени Листопад та її родини Антон - справжній герой, який самовіддано до останнього подиху захищав Україну. Її думку розділили понад 25 тисяч наших громадян, які підтримали петицію про присвоєння Антонові Листопаду звання Героя України (посмертно).

"Мамо, я теж хочу стати військовим..."

З раннього віку Антон Листопад відчував бажання підтримувати людей. У приблизно п'ять років, повертаючись додому з дитсадка разом із мамою, він раптово, з тією дитячою серйозністю, яка не терпить заперечень, сказав їй:

"Я буду працювати в поліції на швидкій допомозі..."

Всі аргументи Олени - мовляв, такої професії немає, - він чемно, але вперто ігнорував. Йому було байдуже до назв і рамок. Йому кортіло бути там, де болить. Там, де потрібна підтримка. Допомагати людям та підтримувати порядок. Підсвідомо.

Дитинство Антона пройшло в оточенні армійських буднів авіаційних частин, адже його батько був військовим льотчиком. Це середовище було насичене дисципліною, стриманістю та частими відрядженнями. Усвідомлюючи всі труднощі військового життя та складний шлях, який пройшли його батьки, він вирішив не повторювати їхній досвід. Це рішення було щирим. Мати з радістю сприйняла вибір сина і, напевно, тихо зітхнула з полегшенням.

Змалечку Антон тягнувся до знань. Не через вимогу, не щоб "здати контрольну", а бо цікавило. Його мозок, за словами мами, вбирав усе як губка. Зачитувався енциклопедіями, шукав відповіді, ставив питання, від яких інші лише знизували плечима.

Любив англійську мову, легко складав речення вже у шість років. І не тому, що хтось змушував, а бо хотів розуміти світ. А потім - захоплення правом. Бо хотів захищати. І це бажання переходило з книг на дії. Він не просто вчив - він вже тоді формував в собі того, хто згодом стане офіцером.

Після завершення навчання в школі Антон вирішив продовжити освіту в Івано-Франківському технічному університеті нафти і газу. Він провів там два роки. А потім, без зайвих пояснень, але з задумливим виразом обличчя, повернувся додому і впевнено сказав:

"Мамо, я справді вирішив стати військовим..."

Він вирішив покинути навчання і уклав трирічний контракт. Це не було спонтанним рішенням чи актом протесту. Це стало результатом глибокого внутрішнього усвідомлення, що його призначення там, де є реальні виклики та потреби.

Мама відчула глибоке розчарування через вибір Антона. Він вступив до навчального закладу самостійно, без допомоги репетиторів чи сторонніх осіб, і це мало велике значення. У сім'ї всі усвідомлювали, скільки зусиль він вкладав у цей процес. Здавалося б, було б доцільно і справедливо: завершити навчання і отримати диплом.

Але Антон, попри те, що з дитинства бачив зсередини життя військової родини, твердо вирішив: хоче пройти це сам. На власному досвіді. Не як син військового, а як той, хто свідомо обирає непросту дорогу. "Скуштувати" армійське життя не для статусу, а щоб зрозуміти себе.

"МАМУСЮ, ПРИВІТАЙ, Я БУДУ ЛЬОТЧИКОМ-ВИНИЩУВАЧЕМ..."

По завершенні трирічного контракту юнак втілив свою мрію — він став студентом льотного факультету Харківського національного університету Повітряних сил. Для нього це був не лише новий етап у житті, а справжній поворотний момент.

- Я намагалася його переконати, - ділиться мама. - Оскільки ця професія пов'язана з ризиком, а ситуація в країні далеко не спокійна. Він запевнив мене, що вступить на факультет інженерної авіації, мовляв, працюватиме на суші. Тоді я дещо заспокоїлася...

Невдовзі Олена зрозуміла, що її син намагався застерегти її серце від зайвих переживань. Він усвідомлював, що вона все зрозуміє, але вирішив дати їй трохи часу. Це був його власний спосіб виражати любов — тихий, без зайвих слів.

Після вступних іспитів Антон зателефонував і повідомив: "Мамусю, привітай, я буду льотчиком...". Звичайно, Олена ним пишалася. Він добре вчився. Вона привітала сина, але одночасно із цим розуміла, що це будуть її безсонні ночі.

Хлопець твердо вирішив, що опанує винищувачі. І коли йому запропонували пересісти на вертольоти, відмовився, адже усвідомлював, що займатиме чуже місце.

Перед тим, як здійснити свій перший політ, Антон вирішив спробувати стрибок з парашутом. В його серці панувала тривога, яку він не намагався приховати. Він відкрито ділився з мамою своїми переживаннями, розповідаючи, що навіть досвідчені стрибуни відчували страх. Щоб розвіяти атмосферу, Антон згадував смішні моменти та курйозні ситуації, що траплялися під час стрибків, намагаючись підняти настрій мамі. А це, в свою чергу, приносило йому трохи заспокоєння.

Навчання давалося йому легко. Та головне - було цікаво. Він глибоко вникав, щиро вдячно згадував викладачів, моменти, коли щось раптом ставало зрозумілим на новому рівні. Коли сідав у кабіну, це вже було не просто "вперше". Це був ритуал, як посвята.

Антон був надзвичайно відповідальним. І мама знала - переживання в нього були. Але люблячий син усе ретельно приховував. Оберігав її. Не казав наперед, коли мав виліт. Потішив уже після посадки - радий, живий, захоплений. Вражень було стільки, що міг розповідати до світанку.

Антон вільно спілкувався англійською мовою. Мати згадує це як один із перших проявів його внутрішньої самодисципліни – він самостійно вивчав мову, рухомим лише інтересом, без жодного примусу.

- Коли він навчався в університеті, йому відкрилася можливість навчання в Англії, - згадує його мама. - Це сталося, коли він був на третьому курсі, і якраз розпочалися перші польоти. Антон успішно пройшов співбесіду. Але коли отримав офіційний запрошення, вирішив відмовитися. Для нього важливішим було не стільки поїхати, скільки навчитися літати. Оволодіти управлінням літаком.

Згодом виникла ще одна перспектива - навчання в Польщі. Але знову він отримав відмову. Тоді якраз проходив адаптацію до МіГ-29. Після цього планував поїхати на тренування на F-16. Він би успішно освоїв цей літак, якби не війна...

Залишитися на двох - стати єдиним всесвітом один для одного.

Коли в родині залишаються лише мама і син, їхній зв'язок набуває унікальності. Це не через відсутність інших, а тому, що вони є най близькими один одному. З ними можна бути справжніми, без потреби приховувати свої почуття. Вони підтримують одне одного, стаючи опорою в моменти невизначеності.

Мама й Антон тримали одне одного. Підтримували, ділилися, сміялися, коли могло бути страшно. Він розповідав про службу, але так, щоб не налякати. Кожен жарт - як ковдра для серця. Кожен дзвінок - як перевірка: "Ти як?". Не тільки він був для неї опорою, вона була йому не менш важливою. З ким можна було бути собою. З ким не треба було нічого доводити.

Антон мав до матері ніжну, майже безмовну любов, яка не потребує крику, але завжди проявляється в діях. Він приховував свої переживання, аби вона могла спокійно спати. Завжди відповідав "все гаразд", навіть після того, як повертався з буремного місця, яке далеко не завжди було спокійним. І все це робив не з примусу, а з глибокої прихильності. У них існував свій унікальний код довіри, немов ланцюжок на шиї – непомітний, але завжди присутній.

Мама не була нав'язливою, але була турботливою. Її обереги - це було не про магію, а про віру. Про зв'язок. Про "будь ласка, бережи себе, сину". Вона клала їх усюди, де тільки могла. Непомітно. Але з проханням до неба.

Антон завжди носив на собі ланцюжок з хрестиком. Це могло бути просто звичкою, але його мама знала, що це символ їхньої єдності. Пізніше, перед вильотом на бойове завдання, його дружина Карина сплела йому браслет — це був символ, ритуал, вияв її турботи. З цим оберегом льотчик вирушив виконувати місію на Азовсталі. Коли він повертався додому, його літак зазнав пошкоджень, але на щастя, цього разу йому вдалося дотягнути до аеродрому. Як тільки Антон переступив поріг своєї квартири, ланцюжок раптом розірвався, немов забравши з собою всю небезпеку. Мама просила невістку виготовити новий, але цього так і не сталося.

Випуск. Першість у службі. У Луцьку все стало на своїх місцях. Він служив так само природно, як дихає: з увагою до деталей, з повагою до людей, з внутрішнім спокоєм, якого вистачало й для інших. З'єднував льотчиків не лише завдяки командирському тону, але й своїм людським теплом. Вмів слухати, жартувати, пояснювати та брати на себе відповідальність. Ось чому його поважали і до нього тягнулися.

А ще він завжди був поруч зі своєю дружиною Каріною. Його життя проходило не лише в небесах, але й на землі. Він цінував свою команду, дім і дружбу. Навіть серед цивільних у нього було безліч приятелів. Люди з захопленням слухали його оповіді, адже він вмів розповідати так, що ніхто не залишався байдужим. Без зайвих емоцій, але завжди з твердженням, що війна не повинна поглинути людину. А служба – це не лише про героїзм, це про присутність, підтримку і гідність.

Він не просто командував, він створював атмосферу довіри. І коли йшли в небо, знали: з ним можна. З ним є кому прикрити. І не тому, що так треба, а тому, що він не міг інакше.

У 2019 році Антона удостоїли титулу найкращого пілота Повітряних сил Збройних сил України. Це визнання було не лише знаком визнання, а й свідченням його внутрішньої дисципліни, високої майстерності та багаторічного досвіду. Він відзначався точністю і відповідальністю як командир, який ніколи не ставив себе вище інших, а навпаки, прагнув підіймати колег до своїх стандартів.

У 2021 року став ведучим авіаційної групи повітряної колони параду військ на честь 30 річниці Незалежності України. Парад тоді - це не був просто марш. Це була гідність у русі, сила в строю. І він ішов попереду, не тому що так веліли, а тому що так було правильно. Бути першим - означає нести. Відчувати не лише власний крок, а ритм усіх, хто позаду.

Його шанували не лише за вміння, а й за глибоку стійкість. За здатність долати найскладніші обставини і виходити з них не лише фізично, а й морально. Він вмів контролювати себе і надихати інших — саме так, як і належить справжньому командиру.

Мама знала всіх дівчат сина. Але з Кариною не було жодного сумніву. Карина не просто з'явилася, вона вкоренилася. Тихо, але глибоко. З першого звертання - турбота, що відлунювала мамину: "Антошо, візьми шарфик, надворі холодно...". І мама тоді усміхнулась: "Я ще її не знаю, але вже люблю".

З того моменту все змінилося. Мама зраділа, коли син вирішив познайомити її з дівчиною. Вони обоє навчалися в Харкові у різних вишах. А коли вони пішли в кафе, то син показав обручки.

Мати не могла натішитися своєю невісткою:

Я вдячний Богу, що Карина обрала стати його дружиною. В їхньому житті не було місця для сварок чи конфліктів. Вони щиро любили один одного і розуміли з півпогляду. Саме такою повинна бути родина — надійною опорою для військового.

Карина була його джерелом світла. Вони не просто існували поряд, а стали справжньою командою. Як говорили їхні друзі, "Як голка з ниткою". Лише-но Карина почала нову роботу, як її коханого відправили у відрядження. Вона вирішила супроводжувати його. Нічого не просила, просто була поруч. Люди навколо часто запитували: "Де ти знайшов таку дівчину?". А він, можливо, не знав, що відповісти. Адже справжні почуття не знаходять, вони просто з'являються у житті.

У велике свято Благовіщення Антон зателефонував матусі, щоб привітати, і не тільки. Молоде подружжя мало сказати матусі дещо особливе:

- Мамусю, яке свято ми сьогодні святкуємо?

- Благовіщення...

- Ось тобі блага вість у хату: у нас буде дитина...

Це було не звичайне повідомлення, а справжнє сяйво. Антон не міг стриматися і вирішив поділитися новиною з колегами. Вже з першої миті він відчув, що в них буде син. У його серці звучало ім'я: Олександр. Це ім'я було його улюбленим ще з дитячих років.

Нарешті відбулася зустріч на УЗД, на яку молодий льотчик так довго чекав. Йому не щастило потрапити на цю подію, але цього разу все зійшлося: лікарі затрималися на прийомі, а Антон отримав дозвіл відпроситися з частини. І ось він вперше побачив свого сина. Коли погляд його зупинився на малюку, у нього не залишилося сумнівів. Це не просто дитина, це спадкоємець, якого він чекав з безмежною любов'ю та надією.

Це стало додатковим поштовхом для щоденного виживання, адже після виконання бойового завдання він прагнув повернутися до своєї родини. Як розповідала його мати, Антон був в захваті від новини про те, що в родині з’явиться новий член. Кожну вільну миттєвість він присвячував Карині та ще ненародженій дитині.

ЗВ’ЯЗОК ЧЕРЕЗ ВІЙНУ: ВІД "АЛЛО" ДО ТИШІ

23 лютого 2022 року ввечері Олена запитала у сина: "Скажи, мені складати валізу?". Він відповів коротко: "Склади". Вона так і зробила. Щось всередині спрацювало - глибока інтуїція, вихована роками у військовому середовищі. А вже невдовзі - гул. Літаки. Звуки, які говорили ясно: це не навчання.

О третій годині ночі пролунали п’ять потужних вибухів. Час для страху вичерпався. Розпочався хаос — безладний, сповнений відчаю. Люди кинулися втікаючи — хтось у простих білих простирадлах, інші з клітками, домашніми улюбленцями та речами, які встигли захопити.

"Сцена нагадувала кадри з кіно, але без присутності режисера. Усе виглядало настільки реальним," - ділиться спогадами жінка.

У хаосі подій раптово пролунав телефонний дзвінок. Антон, її син, заспокоює: "Швидше, мамо, залишай наш район". Вона уважно його вислухала. Вийшла з квартири, але не одна - з телефонною трубкою у вусі.

- Він тримав мене голосом. Я йшла, бо чула його поряд, - каже вона.

Антон дзвонив щодня. Якщо не міг, обов'язково передзвонював. Це не була формальність, це було піклування.

Олена згадала: «Я усвідомлювала, що тривала тиша завжди викликала занепокоєння. Але він постійно повторював: "Мамо, у нас все гаразд". Навіть під час подій у Маріуполі, навіть коли перебував на Азовсталі. Він ніколи не вдавався в подробиці. Він намагався захистити. І навіть його мовчання мало свій сенс — в ньому була глибока щирість».

Я НЕ ОПАСАЮСЯ... Я ПРИГОТУВАНИЙ ВІДДАТИ ЖИТТЯ...

Одного разу Антон завітав до своєї мами. Він обняв її та сказав: "Моя дорога матусю, як сильно я тебе люблю...". Розчулена Олена відповіла з ніжністю: "А я тебе люблю ще більше, мій дорогий сину...".

Він одягнувся, зупинився на мить, обернувся і сказав слова, які мама пам'ятає досі:

Я не відчуваю страху. Я готовий піти до кінця. Вірю, що Карина (моя молода дружина, яка чекає на дитину) подарує нам сина і виростить його гідно. Ця дитина буде надзвичайно красивою та розумною...

Він обернувся і рушив далі. На горизонті вже маячили нові вильоти та виконання бойових місій.

Через два дні, 8 серпня 2022 року, льотчика-винищувача Антона Листопада, якого у 2019-му визнали найкращим льотчиком Повітряних сил Збройних сил України, не стало: він загинув у боротьбі з російською навалою...

Олена Листопад проводила багато годин на могилі свого сина. Вона тихо молилася до Бога, просячи, щоб Он подарував її онукові очі Антона. Олександр, її онук, з'явився на світ після смерті батька і з кожним днем стає все більше схожим на нього.

Минуло майже три роки. Олена заявляє, що не бажає, щоб її онук обрав професію льотчика. Але, здається, доля не питає про дозволи. Адже син Антона вже почав своє життя в небі, ще до того, як з'явився на світ — його мама летіла з Чехії, навіть не підозрюючи про свою вагітність. І ось знову — знову той самий шлях, що проходить через покоління.

Мама пам'ятає, як колись раділа, що її покоління не знало війни. І тішилася, що син росте під мирним небом. Але тепер знає: нам треба перемогти. Не для слави. А щоб тягар війни не ліг на плечі її онука. І пам'ять - це теж наша перемога. Бо в ній живе любов. А любов не вмирає.