Завжди позбутися вашої української ідентичності. Окупація Львова російськими військами у 1914 році як чіткий посібник для армії Путіна.

"Рятуйтеся, росіяни наступають!" - приблизно так вигукував переляканий чоловік, коли на початку вересня 1914 року він в'їхав на велосипеді до Львова з напрямку Личакова. Цим чоловіком був Богдан Кшиштофович, поляк і громадський діяч, який працював на залізниці. В його мемуарах, до яких не раз зверталися дослідники, описано, як він зупинив панікера, поваливши його на землю. Приставивши до його голови дуло револьвера, Богдан зажадав, щоб той замовк, і передав його військовим, чи то боягузом, чи то провокатором.

Проте реалії навколо свідчили про те, що вчинки Богдана Кшиштофовича були швидше проявом відчаю, ніж свідченням впевненості в майбутньому. Незважаючи на заспокійливі публікації в газетах, чутки про наступ російських військ ставали все більш тривожними. Львів'яни кинулися на вокзали, а мешканці Личакова, що тоді було передмістям, масово переселялися до самого Львова, сподіваючись, що ворога вдасться зупинити на підступах до міста. Однак австрійська армія, виснажена запеклими боями в Галичині, вирішила відступити, і тому Львів здався практично без опору 3 вересня 1914 року.

На диво, Богдан Кшиштофович, який до останнього сподівався, що росіяни не зможуть захопити Львів, незабаром після зустрічі з велосипедистом поспішно залишив місто разом із сім'єю. Йому знову довелося вийняти пістолет з чохла і приставити дуло до скроні візника, який у загальному безладді відмовлявся везти на вокзал величезну кількість їхніх речей.

Перша російська окупація Львова, яка тривала близько 10 місяців, суттєво змінила життя місцевих жителів, привнісши нове явище, відоме під назвою "русскій мір". Під тиском окупаційної влади особливо постраждали євреї та, звичайно, українці.

Підпорядкованість, переслідування, контроль інформації, закриття медіа, примусова асиміляція, бідність, комендантська година - все це вже сталося в минулому. І так само, як у наші дні, ці події супроводжувалися гаслами про "визволення" та "відновлення історичних російських територій".

Російській владі Галичина і зокрема її українське населення видавалися як регіон, який нібито піднявся проти своєї метрополії, тому його доводилося придушувати і карати, - писав у своїх спогадах на еміграції Дмитро Дорошенко, український міністр закордонних справ за гетьмана Павла Скоропадського. - Дії та загальний підхід російської адміністрації в Галичині можна порівняти хіба що з режимом графа М. Муравйова у Литві та Білорусі під час придушення польського повстання 1863 року.

"Як тоді край був оголошений "прадавнім руським" і на цій основі все, що належало польському культурному спадку, знищувалося без найменшої жалю, а білоруські та литовські селяни перетворювалися в "руський" формат, так і нині в Галичині, спираючись на те, що це, мовляв, "праправославний руський край" і "законне спадкоємство російського царського дому", все, що виявляло місцеву самобутність та унікальність, оголошується "мазепинством" і знищується з вражаючою завзятістю та жорстокістю", - підкреслював Дорошенко.

У роковини першої окупації Львова Росією УП розповідає, що їй передувало, як зустріли "визволителів" та як жили галичани під владою чужого царя. (Спойлер: за новітньої спроби знищити Україну росіяни діють за старою, але значно кривавішою схемою).

Обґрунтування окупації

З початком Першої світової війни в 1914 році штаб Київського військового округу розповсюдив серед офіцерів брошуру під грифом "секретно", що містила інформацію про специфіку підавстрійської України. Основна мета цього посібника полягала в тому, щоб навчити військових, як серед населення Галичини відрізняти так званих "мазепинців" від "русскіх". Інакше кажучи, йшлося про розпізнавання "зрадників" і "своїх".

"На початку в домах можна було побачити портрет Шевченка та книги про Мазепу," - наводив таємну публікацію Дмитро Дорошенко. А під терміном "русскіє" в той час у столиці імперії Санкт-Петербурзі мали на увазі москвофілів та всіх, хто хоча б теоретично міг потрапити під це визначення.

Перед початком війни у 1914 році, російські сили здійснили значну діяльність в західних регіонах України, маскуючи свої наміри під гаслом визволення слов'ян від "австрійського гніту". Ця кампанія стала результатом тривалої роботи, що велася протягом XIX століття, коли на Закарпатті, Галичині та Буковині виникло москвофільство. Прихильники цього руху, яких активно підтримувала Росія, підпорядковувалися не цісареві, а православному монарху, визнаючи його верховенство.

Напередодні Першої світової російська преса взялась активно підживлювати інтерес до "галицького питання". Газети правили про необхідність "звільнення" Галичини та "возз'єднання Русі". Як у випадку з Кримом і Донбасом у 2014 році, імперці влітку 1914-го спиралися вже на підготовлений для експансії ґрунт, сформулювавши "легітимні", відповідно до їхньої викривленої логіки, претензії на чужі території.

Одразу ж після того, як Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, в Києві відкрився "Карпато-руський визвольний комітет" (КРОК), куди увійшли галицькі москвофіли. Серед лідерів був Ярослав Яворський. 1904 року він емігрував з Галичини у Київ, рятуючись від утисків австрійської влади. А потім, у 1914-му, за висловом Дмитра Дорошенка, "мав своїм завданням допомагати побідній російській армії руйнувати українське життя".

Яворський вчителював. Він викладав німецьку в київській гімназії, дослужився до доцента університету. Був заступником осередку "Галицько-російського благодійного товариства" в Києві. Маючи багатий досвід фактично підривної роботи в інтересах Санкт-Петербурга, тепер він готувався тріумфально повернутися на Галичину під російським триколором.

Саме КРОК і Яворський, за інформацією, що ширилась серед української інтелігенції Києва, були авторами тієї таємної брошури, що її отримало російське військо перед вторгненням у Галичину.

Ось інша версія вашого тексту: "Також зверніть увагу на: 'Ми не змогли виграти війну, але чи зважиться історія нас засудити?'. Як виходець з Донбасу зруйнував культ Пушкіна і став міністром Української Народної Республіки."

Інформаційно-психологічні операції до початку вторгнення.

У доцифрову епоху тривожні новини розповсюджувались повільніше, але їхній вплив залишався незмінним — вони викликали справжній хаос.

Спокійне життя у Львові, як і в решті Європи, закінчилось, щойно почалася Перша світова. Ті, хто залишався в тилу, розмірковував над інформацією про те, що краще забрати гроші з Галицької ощадної каси, бо уряд Австрії запозичить їх для війни. Чиновникам доводилось на сторінках ЗМІ запевняти вкладників, що все це наклеп ворогів.

Що далі на захід просувались росіяни, то більше панікували мешканці Галичини. Звідкись з'явилась новина, що уся водогінна система Львова отруєна російськими шпигунами - і знову владі та пресі довелося спростовувати фейки.

Той, хто, незважаючи на зростаючу тривогу, вирішив залишитися у Львові, терпляче стояв у чергах біля магазинів, щоб придбати необхідні продукти. Тим часом, ті, хто обрав шлях втечі від можливого захоплення, приєднувалися до багаточисельного натовпу на вокзалі. У цій метушні загинуло не менше восьми осіб.

Львів, мов під загрозою татарського нападу, охоплений жахом. Склепи закриті, а люди побоюються один одного. Знайомі обходять одне одного стороною. Кожен прислухається до новин, і кожна з них викликає все більшу тривогу, - таку атмосферу в місті змальовував педагог і громадський діяч Володимир Шухевич, дідусь майбутнього командира УПА Романа Шухевича.

Паніка, що охопила Львів, виявилася надзвичайно вигідною для російських окупантів. З Галичини масово виїжджала українська інтелігенція, що полегшило новій владі завдання контролю та придушення "мазепинців", адже їм не доводилося витрачати багато зусиль і ресурсів на придушення опору.

"Серед мешканців побутували чутки, що росіяни будуть мститися сім'ям, члени яких причетні до стрілецького чи скаутського руху ("пластунів" - УП), - переповідає спомини очевидців дослідниця Оксана Іванник. - Тому люди намагалися знищити будь-які докази: літературу, відзнаки, одяг".

"Налякане чутками про козаків (російських солдатів - УП) населення вирішило оборонятися від них на досить оригінальний спосіб, - пише Іванник. - У вікнах і в брамах будинків їхні мешканці виставили ікони, причому зробили так не лише християни, але й євреї. Вочевидь львівські мешканці приписували російському війську неабияку релігійність".

Ознайомтесь також: Медведчуки XIX століття. Яким чином етнічні українці сприяли формуванню геноцидних концепцій для Путіна.

Придушення свободи слова та інформаційна ізоляція.

Перші невеличкі групи російських військ увійшли до Львова 3 вересня 1914 року приблизно о 12 годині дня. Здавалося, що російські солдати до останнього не очікували серйозного протистояння. Розвідники з'явилися біля Ратуші та зажадали віддати ключі від міста. Львів здався без бою. Вже через кілька годин його вулиці заполонили незнайомці.

На початку нового етапу окупації, влада видала розпорядження всім власникам зброї добровільно здати її до ранку 4 вересня. Щоб підштовхнути мешканців до більшої покори, були захоплені в заручники близько 20 осіб з місцевого бізнесу, духовенства та інтелектуальних кіл, серед яких опинився й професор Володимир Шухевич.

"Супроти побідоносного російського війська треба поводитися чемно і прилічно", - попереджали "визволителі". 4 вересня на львівській Ратуші вивісили триколор. Годинники по всьому краю перевели з середньоєвропейського часу на петроградський. У Львові запровадили комендантську годину. Виїжджати з міста можна було лише за спецдозволом.

Сподіваючись на відновлення автентичної "православної віри" серед греко-католиків та прагнучи "пробудити" уніатів, російська сторона виявила ворожість до всіх, хто ставав на заваді її імперським амбіціям.

Нова окупаційна влада вислала углиб Росії предстоятеля Греко-католицької церкви Андрея Шептицького як людину, яка не хотіла грати за новими правилами та мала величезний вплив на галичан.

Поведінка митрополита Шептицького викликала обурення у нової влади Львова з самого початку. На першому богослужінні в умовах окупації він висловив подяку Богу, зазначивши, що тепер російський народ, який звик лише до "офіційного православ'я", нарешті матиме змогу познайомитися з "істинною православною церквою". Його слова стосувалися греко-католицької церкви, яка переживала період свого найбільшого розквіту.

Для пропаганди власних ідей росіяни влаштували у Львові інформаційну блокаду. Багато часописів виїхали ще перед окупацією, а ті, що залишились, проходили цензуру. Телеграфний і телефонний зв'язок обмежили для всіх, крім влади та військових. Лише через півтора місяця газетам відкрили платну підписку на новини Петроградської телеграфної агенції. Містяни, які прагнули дізнатися альтернативні новини, полювали на поодинокі примірники європейських ЗМІ, що із запізненням потрапляли в різний спосіб у Львів, та передавали їх із рук в руки.

У 1914-1915 роках на західній Україні з'явилася велика кількість нових видань, які активно пропагували ідеї "русского міра". Москвофільські настрої панували в цей період.

"Своє головне завдання редакції цих видань вбачали у пропаганді в Галичині російської великодержавної ідеї, - пише дослідниця Ольга Палюх. - Зокрема газета "Новый Край" зазначала: "Мы приложимъ все силы, чтобы нашъ органъ служилъ истиннымъ задачамъ великой Россіи - на земле ея несчастной младшей сестры, и чтобы имя Россіи стало каждому изъ галичанъ - такъ же дорого и близко, какъ близко и дорого каждому изъ насъ русскихъ"".

Ознайомтеся також: Висловлювання "хлопців". Володимир Єрмоленко розтлумачує військові комунікації росіян щодо українців.

Русифікація на українських землях.

Якщо в українців, що залишились у Львові, і були сподівання на таке-сяке співіснування з новою окупаційною владою, то вони швидко розвіялись. Росіяни вели більш-менш поблажливу економічну, культурно-релігійну політику щодо поляків, але не "мазепинців". На зустрічі з українською делегацією новий очільник міста Шереметєв дав зрозуміти, що звичного для Галичини ладу тепер не буде, зокрема й у мовному питанні.

Представники інтелектуальної еліти, серед яких був Володимир Шухевич, зазначили, що в країні традиційно функціонують фінансові та культурні українські організації, і їхня мета зовсім не полягає в політиці. Коли делегати звернулися з проханням видавати циркуляри та звернення до населення українською мовою, Шереметєв відповів: "Ви ж прочитали мою прокламацію російською і все зрозуміли". На що Шухевич зауважив: "Так, адже ми читаємо літературу на великоросійській. Але люди в селах цього не знають".

"Звільнення від австрійського ярма", яким прикривалась Росія, захоплюючи Галичину, означало все те, що відбувається на сучасних окупованих територіях України під гаслом боротьби з "неонацистським київським режимом".

Львів у часи від осені 1914 до літа 1915 року характеризувався присутністю в міській адміністрації виключно тих, хто був відданий російській столиці. У цей період відбувався перехід на російську мову в офіційних справах. Це призводило до репресій проти тих, хто не погоджувався з імперськими порядками у своєму рідному місті.

З приходом нової влади у Львів з його самоуправлінням австро-угорського типу наростала криза управління під російськими триколорами. Прапорами, що їх спеціальним наказом змушували вивішувати на фасадах будинків на Новий рік і великі свята.

Підвищення вартості продуктів і товарів, нестача, спекулятивна діяльність, брак пального, а також холод у квартирах - всі ці прояви війни лягли на плечі окупаційних сил. Як зазначають дослідники, єдиними "позитивними" досягненнями, яких росіяни змогли добитися за 10 місяців контролю над Львовом, стали створення Благодійного комітету, що забезпечував їжею найменш забезпечених, та відкриття громадських їдалень.

Ознайомтеся також з: "Москва — не рідний брат". Як мешканці Полтави та Харкова стали націоналістами.

Наслідки

Яким би не було життя під австрійською короною, але прихід росіян у Галичину в 1914-1915 роках показав найгірші зразки безправності.

Те, з чим давно були знайомі українці підросійської України, що відстоювали свою самостійність, стало повсякденням і для мешканців заходу. Ба більше, до галичан виставляли серйозніші претензії - як до "русскіх" людей, свідомість яких сформувалась поза межами "русского міра".

Хоча російське владарювання у Львові тривало менше року під час Першої світової війни, його негативні наслідки виявилися значними та тривалими. Відзначалася еміграція та переселення населення в різні напрямки — як на захід, так і вглиб Росії. Відбувалося насильницьке "перехрещення галичан на православ'я". Це також сприяло посиленню розколу серед українців за географічною ознакою: Захід проти Сходу. Крім того, російська армія вивозила культурні цінності з бібліотек та музеїв, що завдало шкоди культурній спадщині.

Про всі ці події детально розповідав, зокрема, Дмитро Дорошенко у своїх спогадах, написаних у 1920-х роках після поразки Української революції. Тоді його мемуари могли видаватися комусь надто емоційними та політично забарвленими. Проте, незважаючи на свою експресивність, такий погляд на першу російську окупацію Львова був цілком обґрунтованим. Як показала історія, найгірше ще мало попереду: більшовицькі репресії в Україні, Голодомори та повернення радянської Москви на західні території під вічним лозунгом "звільнення".

Мало хто з таких, як Дорошенко, міг передбачити, до яких крайнощів дійдуть майбутні російські режими та їх населення в запереченні української ідентичності — від більшовицько-комуністичного до путінського. Проте суть російського ставлення до України та інших сусідів він точно визначив ще століття тому:

"Дійсність показувала, що міністер Сазонов дуже вірно схарактеризував курс політики російського уряду щодо українства. Справді, громадське українське життя у нас в Росії завмерло. Всі газети й журнали один за другим були закриті. Українська молодь, як з інтелігенції, так і з народу, пішла вмирати за Росію на полях Галичини й Східної Прусії. Ті, що залишились, мусили мовчати.

Для російської влади та деяких сегментів її громадян, які сподівалися створити майбутнє своєї країни на основі абсолютної однорідності та знищення всіх національних ідентичностей, залишалася лише Галичина — "П'ємонт" українського руху, осередок мазепинства. І ось, щоб "викорінити цю загрозу", "підірвати раз і назавжди осине гніздо", були спрямовані всі зусилля та ресурси.