Ізюм, рука з прикрасами, Сергій Сова. Оповідь про одне зображення та долю страченого росіянами Героя України.
У чорно-білій картині війни яскраві лише кров і синьо-жовтий прапор.
Восени 2022 року українці викладали в соцмережах фото зап'ясть із браслетами в патріотичних кольорах, вшановуючи тих, кого вбили росіяни в місті Ізюм.
"Не потрібно бути українцем, аби підтримувати Україну, - зазначила тоді одна з учасниць флешмобу, майбутня лауреатка Нобелівської премії Олександра Матвійчук. - Головне - залишатися людиною."
Людиною був 36-річний Сергій Сова з Нікополя, боєць 93-ої бригади "Холодний Яр", який отримав звання Героя України із "Золотою Зіркою" посмертно. Під час ексгумації майже 450-ти тіл з ізюмського масового поховання хтось сфотографував його руку. Схожу на мощі. З яскравими синьо-жовтими смужками.
Сергій Сова походив з України. Його вбили, коли руки були зв'язані за спиною, а на них красувалися тату з іменами: доньки Ліни, сина Марата та коханої Оксани. На зап'ясті він носив ті ж браслети, які діти подарували йому багато років тому і які ніколи не знімав.
Дружина загиблого бійця Оксана Сова поділилася з "Українською правдою" спогадами про свого чоловіка та про те, як він продовжує підтримувати її навіть після своєї загибелі.
Наступним йде пряма мова.
Я дізналася про його існування вже давно, ще в молодості: є такий Сергій Сова — кандидат у майстри спорту, чемпіон України з боксу серед юнаків.
Наше місто невеличке, всі спортсмени перетинаються. Ми займались на одному стадіоні. Я - в легкій атлетиці. Нам було по п'ятнадцять років. Бачила цього хлопця-боксера, але не була особисто знайома.
І ось мені двадцять один рік. У кафе, де святкували день народження моєї подруги, було свято й у друга Сергія. Дві компанії зійшлися в одному місці, в один час.
Тоді Сергій вже завершив свою строкову службу та уклав перший контракт у Збройних Силах України. А я в той час була студенткою університету. Він запросив мене потанцювати.
Ми пізнали одне одного і потім вже ніколи не розлучались (усміхається).
У 90-ті в Нікополі трохи було: характерні банди й таке інше. Але у нас спортсменів поважали, до Сергія ставились шанобливо. Все, що було несправедливим, його дуже чіпляло. Темпераментний, запальний - він не міг просто промовчати.
Коли він вирушив на службу, Сергій часто ставав учасником суперечок, адже вмів відстоювати свої погляди. Він завжди підтримував своїх товаришів. Йому було неприйнятно, коли когось принижували. Сергій завжди прагнув прийти на допомогу.
Я одразу усвідомила, що ця людина стане частиною мого життя назавжди (усміхається).
Ознайомтесь також: Партизан із Василькова. Що приховував Максим "Непийпиво" з ДРГ Святоші, яка загинула на Брянщині.
Я завжди мріяла про собаку, але мої батьки не давали на це згоди.
Коли з'явився такий коханий чоловік, мій любий Сергій, мрія здійснилася. Після народження сина Марата я сказала: "Хочу собаку!". Він відповів: "Значить, поїдемо купляти собаку" (сміється). І тоді у нас почалось...
Це була перша собака в нашій родині — німецька вівчарка чорного кольору на ім’я Зевс. Ми мешкали в однокімнатній квартирі, а нашому синові Марату лише два роки. Батьки часто запитували: "Ви серйозно?!". Але ми прагнули створити своє власне життя і здійснити наші мрії. Саме в цей період у Сергія зародилася велика пристрасть до тварин.
Ми отримали освіту в галузі кінології. Я пройшов загальний курс дресирування, а Сергій спеціалізувався на захисно-караульній службі. Він навчав собак для охоронних цілей. Працював інструктором у службі собаківництва на нашому заводі феросплавів. Часто зазначав, що спілкуватися з тваринами для нього було більш природно, ніж із людьми.
Ми активно працювали в цій галузі, мали безліч собак і займалися їх розведенням. У нашому житті було багато радісних моментів. Але потім настав 2014 рік. Я добре пам'ятаю той квітневий день, коли розпочалася перша хвиля мобілізації. Нашій донечці тоді було лише кілька місяців. Він повернувся з роботи і повідомив: "На підприємство надійшла повістка".
На наступний день він вже перебував у військовому комісаріаті. Йому виділили добу для збору необхідних речей. "Будь сильною, дорога, - промовив він. - Я вирушаю виконувати свій обов'язок."
Зраночку він відбув у 93-ю бригаду. Завжди хотів бути зі своїми хлопцями. Його звали до себе друзі-артилеристи, але він відповів: "Нє, моє - це піхота. Піхота - це боги війни".
У 2014-2015 був аеропорт (донецький - УП). Сергій підвозив боєприпаси, працював на "дорозі життя", яку прострілював ворог. Потім були Піски. Тоненьке було й Довгеньке.
Після того, як він демобілізувався, я звернулася до нього з проханням: "Будь ласка, залишся вдома з дітьми". Але цього вистачило лише на вісім або дев'ять місяців. Він займався роботою з собаками, але постійно переживав за своїх хлопців. І зрештою знову почав укладати контракти.
Він повертався на деякий час додому, щоб трохи відпочити духом - тут самий-самий його тил, - а потім знов йшов на війну.
Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці
Новий контракт Сергій уклав у 2021 році. На початку лютого 2022 року він проходив службу в "Десні", перебуваючи на навчанні. Його метою було отримати кваліфікацію бойового медика. Коли розпочалась повномасштабна війна, їх направили до лісів Чернігівської області для виконання різноманітних завдань.
Пам'ятаю, як 24 лютого, ще до шостої ранку, пролунав дзвінок: "Війна". Однак для нього війна тривала з 2014 року, і він розумів, що тепер все стане ще більш серйозним. Він постійно повторював: "Росіяни на Донбасі не зупиняться". Запрошував мене зібрати речі, щоб бути готовою до виїзду. Але я відразу відповіла, що не залишу свій дім і собак — на той час у нас їх було четверо.
Коли він зателефонував 24 лютого 2022 року, навіть не згадував про можливий виїзд. Він чудово розумів свою дружину. У мене сильний чоловік, але й дружина військового – це також справжній воїн. Я ніколи не залишу своїх пухнастих, хвостатих улюбленців (усміхається).
Якщо б він дізнався зараз, що я досі вдома (Нікополь живе під постійними обстрілами - УП), він би мене точно... (сміється). Коли приїжджаю на кладовище, завжди йому кажу: "Вибач, але ж ти знаєш мене. Я не можу кинути дім". Знаю, він сердиться на мене через це.
У березні 2022 року, коли побратимів Сергія та підрозділ "Холодний Яр" направили на харківський фронт, він відчував сильне бажання приєднатися до них. Сергій неодноразово звертався з проханням дозволити йому повернутися до свого взводу, в якому він обіймав посаду старшого стрільця. Однак йому неодноразово відмовляли.
"Можливо, тобі й не варто туди йти?" - запитала я. "Ні, - відповів він. - Я повинен бути там".
Перед тим, як остаточно вирушити до "Холодного Яру" на Харківщині, він завітав додому всього на один день. Не міг утриматися від того, щоб не обняти мене і дітей, не поцілувати. Це була наша остання зустріч.
Він завжди прагнув знайти спосіб, щоб заявити про себе. Завжди шукав момент, щоб надіслати повідомлення, відправити смайлик чи хоча б просту крапку. Наша остання розмова відбулася 19 квітня 2022 року. О восьмій ранку Сергію вдалося додзвонитися. Ми спілкувалися лише дві хвилини, адже зв'язок постійно обривався. Він прямо висловився: ситуація надзвичайно складна.
У наших стосунках із чоловіком завжди панувала відвертість. Сергій старався висловлювати свої думки максимально чесно, не ховаючи нічого. Це дозволяло мені отримувати всю необхідну інформацію, усвідомлювати її, аналізувати та приймати обдумані рішення, роблячи все можливе з мого боку.
Тоді Сергій висловив: ситуація справді критична, позиції в лісосмузі піддаються цілодобовому обстрілу танками. Відбуваються прямі попадання. На ранок 19 квітня дев'ять хлопців вже отримали поранення, їх просто знищили. Боєприпасів практично не залишилося.
Після цього він більше не виходив на контакт. Мені сказали, що його статус — зниклий безвісти.
Ознайомтеся також: Аполлон з Жовтих Вод. Історія 19-річного Богдана Лягова, який служив у ДРГ Святоші та загинув на Брянщині.
На жаль, я маю інформацію про обставини загибелі Сергія. Цю інформацію я отримала з російських телеграм-каналів. Виявилося, що він був розстріляний після оточення.
Офіційно його статус був безвісти зниклим до моменту ексгумації, яка розпочалася наприкінці вересня 2022 року (згідно з інформацією УП). Але я вже знала, що він загинув раніше. Я вирішила провести власне розслідування, і протягом півтора-два місяці після нашої останньої розмови із Сергієм (знову ж таки, за даними УП) знайшла докази. Це було фото мого чоловіка, якого розстріляли. Він був оголеним і з зав’язаними руками.
Не знаю, скільки (часу - УП) вони провели в лісосмугах до полону. Коли він востаннє телефонував, сказав, що у них команда стояти до кінця, і що вони триматимуть до кінця свою позицію.
Я зрозумів, що хлопців було кілька, коли їх захопили. Але лише Сергій виявився без одягу до пояса, без взуття та з руками, зв’язаними за спиною. І його вразив постріл у голову.
Я впізнала чоловіка за татуюваннями - їх у нього було багато. На лівій руці ім'я доньки - Ліна. На правій - син Марат, на передпліччі я - Оксана.
З правої сторони, збоку нижче грудей - велика сова (Сова - прізвище Сергія; росіяни могли сприйняти тату за знак розвідки - УП). А з лівої сторони - самурай із сакурою.
Мабуть, через татуювання його і роздягли. Поруч із ним лежали інші хлопці, всі в одязі.
Ці браслети (зображені на фото з ексгумації - УП) залишаються з нами з 2014 року. Він одягнув їх тоді і з тих пір не знімав. Пам'ятаю, якось, коли Сергій був на службі в АТО, ми з дітьми прогулювалися, і Марат сказав: "Мамо, давай їх купимо. Коли тато повернеться додому, ми їх йому подаруємо. Один від тебе, а другий від маленької (сестри Ліни - УП)".
Скоро Марату буде вісімнадцять. Він вже навчається, на безпілотні авіаційні комплекси. Як думаєте, хоче він бути військовим чи ні? (усміхається). Не було навіть сенсу відмовляти його. Я добре знаю своїх чоловіків - що один впертий, що другий.
Моя роль полягає в тому, щоб завжди бути надійною опорою, місцем, куди можна повернутися і знайти спокій. Я вже навчилася приймати цю реальність, хоча це й завдає мені болю, адже усвідомлюю, що конфлікт не закінчиться найближчим часом.
У нас залишились дві собаки, які пам'ятають Сергія: німецька вівчарка Фоксі й кане-корсо Марго. Здається, вони навіть краще за інших розуміють його відсутність.
Військовий одяг має свій особливий аромат. Іноді до мене навідуються друзі, які служать на фронті. Ми просто обіймаємося, запитуємо одне в одного, як живемо. Перед їх приходом мої собаки поводяться так, наче чекають: "Можливо, ось-ось він зайде..." Вони, напевно, все ще сподіваються.
Коли я відчуваю, що сили на межі, коли проблеми накопичуються, а щось не складається, коли я, як і всі, втомлена від постійних обстрілів Нікополя, мені сниться один і той самий сон. Я боюся висоти — як у реальному житті, так і у снах — і раптом падаю. Я падаю, а Сергій встигає підхопити мене своїми руками.
