Формула стійкості
У 2026 році темпи просування російських військ на фронті знизилися в 3,5 рази. В той же час, частота атак на українську інфраструктуру зросла до небаченого раніше рівня.
Оскільки ворог не здатний подолати лінію фронту, він зосереджує свої зусилля на дестабілізації нашого тилу, прагнучи перетворити великі українські міста на нездатні для існування.
У відповідь лунають традиційні гасла про українську незламність. Однак реальний стан справ дещо складніший.
Природа людства відзначається різноманіттям. В Україні існує справжнє пасіонарне ядро, яке не піддається зламам, навіть під тиском ракетних обстрілів і блекаутів. Проте серед нас є й чимало звичайних громадян, яких часто критикують за їхню пасивність і схильність до песимізму.
Очевидно, Кремль сподівається, що в умовах погіршення ситуації загальна незадоволеність населення значно зросте. У певний момент голоси тих, хто постійно скаржиться, можуть стати вирішальними, і вони почнуть вимагати зупинки бойових дій на будь-яких умовах.
Наскільки ймовірним є подібний сценарій?
Ми звикли розглядати настрої людей як головне мірило стійкості. Проте історично найбільшу стійкість і незламність у воєнний час демонстрували недемократичні країни, де думку нестійких обивателів взагалі не брали до уваги.
Німеччина 1940-х років, яка боролася до останнього, незважаючи на руйнування міст. Північний В'єтнам 1960-х, що залишався непокірним, незважаючи на інтенсивні бомбардування, яких зазнав не менше, ніж Німеччина під час Другої світової війни. Іран в період затяжної війни з Іраком у 1980-х та в часи ударів США та Ізраїлю в 2026 році.
Втім, є приклад, ближчий і зрозуміліший нашому супротивникові: рідне місто російського диктатора Путіна. Той самий Ленінград, який 85 років тому переживав кошмарну блокаду, і де населення залишилося не лише без світла й тепла - а й практично без продовольства та без можливості вибратися з обложеного міста.
Відповідно до офіційної радянської наративу, кожен мешканець Ленінграда був готовий витримати будь-які труднощі, але не піддаватися. Проте справжня ситуація, яку вивчали історики в пострадянський період, виявилася зовсім інакшою.
У заблокованому місті насправді почали активно поширюватися настрої поразки. Якщо наприкінці вересня 1941 року агенти НКВС фіксували від 150 до 170 антирадянських актів щоденно, то в середині жовтня ця цифра зросла до 250, а в листопаді досягла вже 300-350 випадків.
Частка "негативних" листів, що підлягали затримці через воєнну цензуру, зросла з 1,5% влітку до 20% у січні-лютому. При цьому варто зазначити, що не всі незадоволені мешканці висловлювали своє невдоволення у приватному листуванні.
Німецькі розвідники загалом дійшли висновку, що більшість мешканців Ленінграда підтримують ідею капітуляції міста.
Ось кілька характерних висловлювань мешканців Ленінграда, які були зафіксовані агентами НКВС:
"Лише в нашій такій жорстокій країні, під таким урядом, стало можливим, що люди вмирають від голоду, а деякі доходять до крайнощів і вживають їжу з тіла померлих. Ті, хто перебуває в Смольному, живуть в достатку і можуть лише вигукувати про свої успіхи."
(Викладач середньої школи М.)
"Ми страждаємо від голоду, бо в цьому місці накопичилося багато комуністів. У них немає виходу, і вони не здадуться. Нам потрібно всім разом вимагати - або нехай віддадуть місто, або забезпечать нас належним чином."
Заводський контролер номер 371 Х.
"Наші лідери довели суспільство до такого стану, що люди почали вбивати і споживати своїх дітей, а ми, безсили, продовжуємо мовчати. Людям необхідно піднятися і діяти, поки всі не загинули від голоду. Пора покласти край цій війні."
(Господиня К.)
"Місто доведеться здати німцям, бо голоду, який ми переносимо, до кінця не витримати. Справа дійде до того, що народ вимагатиме здачі міста".
(Інженер Жовтневої залізниці Г.)
"Я думаю, якби провели голосування в Ленінграді, хто за здачу міста німцям, я впевнений, що 98% голосуватимуть за здачу, тоді хоч голодувати не будемо".
(Слюсар одного з промислових підприємств)
"Нам постійно обіцяють поліпшення умов життя, проте реальних змін немає, і десятки тисяч людей продовжують страждати від голоду. Якщо таке існування є єдиною альтернативою, то, можливо, варто розглянути можливість перетворення нашої країни на колонію Німеччини."
Головний інженер підприємства "Буревісник" С.
У 1940-х роках анонімні телеграм-канали виконували функцію, подібну до рукописних листівок, що містили критичні повідомлення і які щоденно розповсюджувалися в Ленінграді. Ось один з таких прикладів:
Шановні громадяни! Незабаром мине п'ять місяців, як ми опинилися в безвихідному кільці блокади. Наші військові сили не можуть прорвати це кільце, а влада продовжує чинити безглузду опір німецьким арміям. Ленінград перетворився на місце страждань і смерті. Люди почали гинути на вулицях. Наш уряд не дбає про народ. Всі ми ризикуємо померти від голоду, якщо не візьмемося за власне звільнення. Запрошуємо всіх на голодну демонстрацію на площі Урицького 22 січня 1942 року о 10 годині ранку, звідки ми вирушимо закликати наші війська припинити опір.
Проте, природно, на жодну акцію протесту ніхто не наважився, і голосування щодо капітуляції Ленінграда також не відбувалося. Державні силові структури мали беззаперечний контроль над ситуацією в цьому напівмертвому місті, виявляючи тих, хто намагався виступити проти режиму, і роблячи практично неможливим будь-який організований рух проти влади.
Протягом блокадних місяців 1941 року та першої зими блокади було зафіксовано 80% усіх арештів, проведених місцевими органами НКВС за "контрреволюційні злочини" в період війни.
Острах репресій змусив більшість жителів Ленінграда терпіти мовчки. Внаслідок війни більше третини населення міста загинуло від голоду, проте Ленінград вистояв і не здався ворогу. Офіційна пропаганда ж створила вражаючий міф про незламних мешканців, які мужньо витримували всі страждання блокади.
Що показує безжальний експеримент у Ленінграді? Навіть у найжахливіших умовах життя можна зберегти контроль над населенням шляхом жорстокого силового втручання.
Взагалі не обов'язково, щоб звичайні люди, які потрапили в критичну ситуацію, одномоментно й свідомо вибирали шлях незламності. Теоретично, немає перешкод для того, щоб примусити їх до цього.
Очевидно, що Україна, яка бореться за свою незалежність у 2020-х роках, не підлягає порівнянню з тоталітарним Радянським Союзом 1940-х. Ми не маємо ані свого Сталіна, ані Жданова, ані НКВС. Проте, на щастя, в Києві, Харкові чи Дніпрі немає і масового голоду, супроводженого канібалізмом та жорстокими злочинами.
Життя без електрики, централізованого водопостачання та системи опалення — це зовсім новий рівень побутових труднощів і незадоволення громадян. Навіть у найскладніших умовах це вимагатиме лише певних обмежень, які цілком під силу сучасній українській владі. Тим більше, що в останні роки ми вже спостерігаємо зрушення від довоєнного лібералізму.
На самому старті повномасштабного вторгнення перед територіальними центрами комплектування утворилися великі черги з охочих добровольців. Проте до завершення 2023 року цей інтенсивний потік майже повністю зменшився. Незважаючи на це, процес комплектування українських збройних сил не зупинився. В Україні посилилася роль силових структур, які займаються примусовою мобілізацією.
На початку масштабної агресії український тил демонстрував непохитність перед усіма військовими труднощами. Хоча у великих містах можуть з'являтися відчуття безнадії, це зовсім не означає, що наша нація готова скласти зброю перед агресором.
Цілком можливе, що в Україні відбудеться підвищення значення силових органів, які займаються боротьбою з агітацією, що закликає до поразки.
Отже, при такому сценарії, Україна зазнає негативних змін. Країна відчує брак не лише світла, тепла й води, а й свободи та демократичних цінностей. Проте, навіть під тиском і в умовах погіршення, вона не підкориться Путіну, і Кремль не досягне своїх цілей.
Отже, позиція Російської Федерації щодо гуманітарної катастрофи в українських містах є не лише крайнім виявом жорстокості. Це, по суті, ірраціональна жорстокість, така ж безглузда і бездумна, як рішення про масштабне військове вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року.