Необхідно відновлювати не тільки території, але й свідомість людей, -- Мар'ян Пирожок.
Мар'ян Пирожок — це не тільки музикант, але й художник, який заснував гурт "Пиріг і Батіг". Цей колектив сприяє популяризації української поезії через музику. У своєму інтерв'ю він розкрив, чому культурна боротьба є невід'ємною частиною війни, чому Україні необхідно деокупувати свідомість громадян та як відновлення власної історії може стати ключем до перемоги над Росією.
Спочатку ви вразили всіх виконанням пісні "Гаї шумлять". Хоча мелодію до твору Павла Тичини створили ще у 1996 році, справжню популярність вона здобула лише під час повномасштабної війни. Ця композиція принесла гурту "Пиріг і Батіг" нову славу, а українці знову відкрили для себе творчість Тичини. Потім ви здивували знову: коли багато хто покидав Харків, ви, навпаки, переїхали туди зі Львова. На піку популярності вашого колективу ви вступили до лав Збройних сил України, водночас продовжуючи свою основну мету — через музику нагадувати українцям про забутих письменників і поетів, яких колись знищила або замовчувала Російська імперія та радянська влада.
Наскільки мені відомо, ви створили музику до "Гаї шумлять" ще в 1996 році. Чому ж ця пісня здобула популярність лише через значний проміжок часу?
Насправді записали її лише у 2016 році. До того її могли почути хіба що мої друзі, батьки, однокласники, згодом -- товариші по службі. Це була дуже особиста для мене річ, тому я не поспішав її публікувати.
Під час співпраці з гуртом "Гич Оркестр" ми виконували різні твори Тичини, зокрема "Арфами, арфами...". А от "Гаї шумлять" здавалося, що чекала свого моменту. Ця композиція не зазнала змін і залишилася такою, якою була ще в 1990-х. Можливо, їй просто треба було дочекатися свого часу, щоб розквітнути.
Marjan Pyrig Pyrozhok, image source: Facebook
Виявляється, істинний успіх настав лише після того, як на екрани вийшов серіал, у якому звучала ця пісня.
Отже, цей серіал став справжньою підтримкою. Проте, можливо, причина полягає в тому, що українці самі готові сприймати таку музику. Раніше ми також намагалися популяризувати українську поезію, але тоді це не стало масовим трендом.
Ви неодноразово виступали на сході України ще задовго до війни.
У 2012 році наш колектив "Гич Оркестр" вирушив у великий тур, і вперше завітав до Харкова. На той концерт прийшло всього шість глядачів. Після виступу до нас підійшли два місцеві жителі, які настійно спілкувалися українською. Вони попросили: "Побудьте з нами ще трохи, просто поспілкуйтесь українською". Вони пояснили, що всього за кілька десятків кілометрів починається Росія, тому українську мову тут чути не часто.
Саме тоді я зрозумів, що існують регіони, де українську культуру потрібно підтримувати особливо. Після цього ми вже ніколи не відмовлялися від запрошень до Харкова.
Розстріляне відродження увійшло у ваше життя задовго до повномасштабної війни. Як це сталося?
Спочатку я був вражений творчістю Павла Тичини. Проте, зізнаюся, в той момент я ще не усвідомлював усіх драматичних обставин, які переживало його покоління. Пізніше я занурився в його біографію і був приголомшений новими відкриттями. Наступним значним відкриттям для мене став Василь Стус: його праця "Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)" подарувала мені новий погляд на постать Тичини. Стус вражаюче прояснив, яким Тичина був на початку свого шляху — незалежним, духовно багатим і неймовірно обдарованим. А згодом продемонстрував, як радянська система зламала його. Для мене Тичина залишається однією з найбільш загадкових фігур в українській культурі.
Marjan Pyrig Pyrozhok, image source: Facebook
Він вирізнявся надзвичайною універсальністю. Володів мовами на високому рівні, майстерно грав на різноманітних музичних інструментах і був талановитим музикантом. Існує навіть переказ, що завдяки йому вдалося врятувати Максима Рильського. Хоча важко стверджувати, наскільки це відповідає дійсності, ця історія свідчить про те, що, перебуваючи в умовах радянської системи, він часом намагався підтримувати інших.
Але чи можна пробачити Тичині те, що він зрештою став автором радянських офіційних творів?
Це дуже складне питання. Треба пам'ятати, що багато діячів культури щиро повірили в ідеї комунізму. Для них це виглядало як новий світ, нова справедливість після падіння імперії. Якщо ми сьогодні почнемо викреслювати всіх, хто мав бодай якийсь стосунок до радянської влади, то культурно просто осиротіємо. Серед них були Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Бажан та багато інших величезних постатей. Тому такі історії потрібно вивчати значно глибше, а не просто ставити ярлики "зрадник" чи "герой".
В даний час часто можна почути рішучі судження щодо діячів тієї епохи.
Проте в той час люди навіть не підозрювали правди. Наприклад, багато років після страти Миколи Зерова його товариші були впевнені, що він загинув від недуги. Інформацію приховували так майстерно, що навіть ті, хто був налаштований критично щодо радянської влади, не мали уявлення про справжні обставини.
Сьогодні у нас є можливість досліджувати архіви, що дозволяє нам з легкістю оцінювати події минулого. Проте люди, які тоді жили, перебували в зовсім інших обставинах.
Ви ніколи не використовували російську мову у своїх творах. Звідки ж тоді у вас таке сприйняття тих, хто зазнав змін?
Адже я сам пройшов цей етап. У своєму дитинстві я захоплювався російською музикою і навіть намагався писати російською мовою. Здавалося, це більш зручно. Але незабаром я усвідомив, що українська мова є набагато більшою за своїм багатством та складністю для творчої діяльності.
Ще в 2012 році ми проводили години в обговореннях української культури, мови та перспектив нашої країни. Тоді це не виглядало так очевидно, як сьогодні. З часом я зрозумів, що українська культура не поступається жодній іншій у своїй привабливості. Просто протягом багатьох років нам нав'язували думку, що щось іноземне є більш цінним, ніж те, що ми маємо.
Ви багато говорите про національний спротив. На вашому піджаку є шеврон із написом "Тотальний опір", що він для вас означає?
Цей знак є більше, ніж просто символ – він уособлює міжнародний рух спротиву, що зародився під час Другої світової війни у Франції, коли країна була під нацистським контролем. Його концепція полягає в тому, що звичайні люди можуть чинити опір не лише з використанням зброї, а й через культуру, інформаційні кампанії та символіку.
Сьогодні ми бачимо те саме на тимчасово окупованих українських територіях. Людина може намалювати тризуб чи український прапор і за це потрапити до в'язниці, перебуваючи на власній землі. Це і є приклад того, наскільки важливий культурний спротив.
Для мене радянське минуле стало символом окупації. Тому сьогодні важливо пам'ятати про тих, хто досі живе під гнітом, починаючи з 2014 року, а деякі — з 2022 року. Вони сподіваються на визволення, але це не лише про військові дії; необхідно звільнити також і свідомість.
Тобто деокупація -- це не лише повернення територій?
Абсолютно. Ми можемо звільнити землю, але російська пропаганда дуже вправно окуповує людську свідомість. І після військового звільнення доведеться проводити ще й культурну деокупацію.
Саме тому сьогодні я з гордістю виконую роль публічного амбасадора ідеї національного спротиву — ділюся історією української витривалості, нашими традиціями та культурною спадщиною.
Фронтова лінія є досить умовною. По ту сторону також знаходиться Україна та її громадяни. Ворог має бути вигнаний не лише з території України, а й з нашої свідомості.
Marjan Pyrig Pyrozhok, image source: Facebook
Ви згадали про радянську систему. Проте, не рідкість почути, що існували й російські дисиденти, які протестували проти цього режиму.
Тут дуже показовий один епізод із документального фільму Станіслава Чернілевського про Василя Стуса. Там російський дисидент згадує, що сидів зі Стусом в одній камері. Є дуже важлива деталь: навіть говорячи російською, він називає його не "Василий", а "Василь". Це свідчить про повагу. Але далі камера показує квартиру цього дисидента -- і в нього на найпочеснішому місці висить портрет Миколи ІІ. Тобто він міг бути противником радянської влади, але залишався імперцем.
Це дійсно важливий урок. Багато з тих, кого називають "доброзичливими росіянами", не готові відмовитися від імперських ідей. Вони можуть виступати проти Путіна, але не прагнуть повернути Крим або визнати право інших народів на створення своїх держав.
Виявляється, ситуація є значно складнішою, ніж лише зміна уряду?
Саме так. Імперія існувала задовго до Радянського Союзу. Ще Христя Алчевська на початку ХХ століття писала, що в Російській імперії українці приречені на денаціоналізацію й асиміляцію. Радянська влада лише продовжила цю політику. Достатньо згадати Валуєвський циркуляр, Емський указ, багаторазові заборони української мови. Це була цілеспрямована політика знищення української ідентичності.
Ви часто згадуєте про історичне опір українців. Чи справді це є складовою нашої національної спадщини?
Звісно. Україна зазнала багато різних окупацій, не лише з боку Росії. Існували й інші імперії, а також кріпацтво та панщина. Саме з цих причин і виникали гайдамацькі повстання, які стали однією з перших форм національного спротиву українців. Цей дух супроводжує нас протягом століть. Проте іноді ми забуваємо про нього, коли нам починають підносити "спільну історію", "братні народи" чи інші імперські міфи. Сьогодні ми чітко бачимо, до чого призводять такі ілюзії.
Ви не раз представляли нашу країну за межами, починаючи з моменту повномасштабної війни. Як ви вважаєте, наскільки важлива українська культура сьогодні для наших співвітчизників та європейських громадян?
На жаль, навіть зараз бачимо ситуації, коли українці за кордоном продовжують витрачати гроші на концерти російськомовних виконавців. Це питання не лише до них, а й до нас самих. Чому українських артистів так мало запрошують або вони так рідко можуть приїхати до своїх співвітчизників?
Люди, які покинули свою батьківщину, жадають чути знайомі звуки, які відновлюють відчуття рідного дому. Їм легше звертатися до того, що стало їм близьким раніше. Тому важливо, щоб українська культура залишалася поруч із ними.
Одночасно ми зіштовхнулися з ще однією складністю. Через випадки, коли окремі митці після концертів не поверталися додому, державні органи почали значно обережніше ставитися до виїздів культурних діячів. Міністерству культури та Міністерству закордонних справ необхідно знайти оптимальний баланс. З одного боку, важливо демонструвати сучасну українську культуру на міжнародній арені, а з іншого — підтримувати українців за кордоном, аби вони не втрачали зв'язок з рідною землею.
Де вам пощастило побувати за цей період?
Протягом усього періоду повномасштабної війни ми мали можливість виїхати лише тричі. Наші подорожі включали Берлін, Ісландію та дві поїздки до Данії. Коли ми відвідали Ісландію, українська громада там складалася всього з приблизно 170 осіб. Нас запросили не стільки для підтримки українців, скільки для того, щоб ознайомити місцевих жителів із нашою культурною спадщиною. Спочатку планувався один концерт, але зрештою відбулося три. Це свідчить про те, що інтерес до України перевищує наші очікування.
Marjan Pyrig Pyrozhok, image source: Facebook
Як добре європейці сьогодні обізнані про Україну?
Вони прагнуть дізнатися більше. Часто наша підтримка походить не з глибокого розуміння української культури, а з рішучого неприйняття Росії та її агресивних дій.
Проте, щодо України у них є обмежене уявлення. Наша мета полягає в тому, щоб усунути цю невідомість. Адже коли люди знайомляться з сучасною українською поезією, музикою або театром, їхнє сприйняття нашої країни кардинально змінюється.
Коли ваш колектив здобув популярність, ви раптово прийняли рішення приєднатися до Збройних сил України. Що стало причиною такої зміни?
Я вважаю, що рано чи пізно кожен українець має бути готовий до захисту держави. Якщо людина не бере до рук зброю, вона повинна хоча б пройти базову підготовку.
Сьогодні ми бачимо дуже небезпечну тенденцію -- між військовими й цивільними поступово зростає прірва. Саме тому ми разом із Рухом опору Сил спеціальних операцій, Національним спротивом та іншими структурами беремо участь у форумах і конференціях, де обговорюється ця проблема.
Люди звикають до певної стабільності, створюючи у своїй свідомості модель "пережити це". Але загроза не зникає. Якщо суспільство поки що не готове масово піднімати зброю, то воно, принаймні, повинно бути готовим до опору в усіх можливих формах.
Ви сумніваєтеся, що конфлікт може закінчитися найближчими днями?
На жаль, відповідь негативна. Ми всі пам'ятаємо, як на самому початку повномасштабного вторгнення багато хто вважав, що це всього лише справа кількох тижнів. Потім терміни змістилися на місяці. Наразі ми вже вступили в п'ятий рік війни. Я впевнений, що цей конфлікт триватиме ще довго. Тому питання підготовки суспільства має стати невід'ємною частиною освітнього процесу. Це повинно бути реалізовано системно — в школах, університетах і на державному рівні.
Всі ці дискусії про швидкі угоди чи компроміси більше нагадують тактику поразки, ніж стратегію для досягнення перемоги. Нам слід зосередитися на довгостроковому плануванні та бути готовими до тривалих випробувань.
