Аґнєшка Зах: "Після сотого двадцятого візиту на фронт я вже не стала підраховувати свої подорожі."

Ти завжди дивуєш усіх тим, що ходиш босоніж -- і не лише у приміщенні, а й на вулиці, і... навіть на фронті?

Знаєш, все почалося під час моєї роботи в Бєбжанському національному парку. Я займалася справами на болотах, і це було для мене дуже комфортно. З часом я звернула увагу, що коли я ходжу то в взутті, то босоніж, починаю відчувати нездужання. Тому я вирішила зовсім відмовитися від взуття.

Є ще один важливий аспект — мені не потрібно відповідати загальноприйнятим стандартам.

Кожен раз, коли хтось підходить до мене і запитує: "Як це – без взуття?!", я не можу стримати усмішки. У відповідь кажу: "Сила в тому, щоб не зважати на думку інших". Це надихає мене. Так, мені не потрібно відповідати загальним стандартам.

А коли ти вперше потрапила на фронт, ти також була без взуття? Які слова почули від солдатів? (Яка була їхня реакція?)

Ой, люба, що за ситуація сталася... Одні військові піднімали мене і надягали шкарпетки, інші ж стелили простирадла, щоб я не йшла по холодній підлозі. І навіть "арештували" мене! Сказали: "Не вийдеш, поки не взуєшся". Принесли мені якісь черевики та шкарпетки від ЗСУ. А я відповіла: "Ні". Хоча, зізнаюся, висловилася я трохи різкіше.

Тоді молоді люди принесли мені відро з водою, очистили мої ноги, наділи шкарпетки, зав'язали черевики і запросили: "Давайте, вирушимо до автомобіля". (обидві сміються)

Як можна їх не любити та не підтримувати, коли вони завжди такі уважні та піклуються про інших?

Я усвідомлюю, що, коли людина перебуває на передовій, це може бути ознакою контузії. Тому я сприймаю це спокійно — все в нормі. Я вже багато років з цим живу, і це мене заспокоює. У Часовому Ярі психолог або психіатр також запитали: чи все гаразд, чи все добре?

Аґнєшка Зах, зображення: facebook.com/agnieszka.zach

Але, Агнешко, одне - це блукати босоніж по лісі чи в болотах, а зовсім інше - опинитися на фронті, де постійно лунають вибухи, а навколо розкидані осколки...

Так, треба ходити уважно. Мої очі -- це хлопці, а за ноги відповідаю я і сама вже дбаю, щоби в щось не влізти. Трапляється, що я таки взуваюся, коли справді "гаряче", щоб не сповільнювати усіх і не заважати. Але ще жодного разу, я не поранила ноги на фронті.

Підтримую надію, що все залишиться саме так.

Існує лише одне, що здатне мене зупинити.

Яка саме річ?

Ці колючі насіння, ці шпичасті елементи. По них просто неможливо ступити. Якщо є скло чи уламки — це не проблема, але от ці насінини можуть стати на моєму шляху.

Колючі насінини – це насіння соняшника?

Ні, це рослина, яка стелиться по землі, але я не знаю, як вона називається. У неї є насіння, яке розділяється на дві половини, і кожна з них має близько п'яти-шести шипів.

Таким чином, єдиним фактором, що здатен зупинити Агнешку, є...

Це природний світ.

Чому ж тебе прозвали "Бєбжанською відьмою"? Це, напевно, ще з часів до війни?

Так, "Бєбжанська відьма" — це мій туристичний нікнейм. Але тут мене звуть зовсім по-іншому.

Яким чином?

На початку 2022 року ми вперше відвідали Покровськ, і, повернувшись, наша керівниця львівського фонду, чудова Світлана, привітала нас словами: "Вітаю, Босонога!"

Я запитую: "А що означає 'Босонога'?" — "Ну, ти ж там була, а тепер, коли повернулася, вже маєш нову кличку." — "Яку кличку? Що це взагалі?" — "Наша розвідка присвоїла тобі таке ім'я."

І так я залишилася Босоногою.

Проте твоє існування до початку повномасштабної агресії виглядало абсолютно по-іншому... Ти не проводила час у машині, як тепер, не відвідувала ці місця і, напевно, навіть не здогадувалася про існування таких міст, як Харків, Херсон та інші.

Знаєш, до повномасштабки моє життя було, як казка, рай: діти, дім, туризм. Настав момент, коли вже не було проблем із грошима.

До нас завітало безліч гостей, і я займалася організацією концертів, різноманітних заходів, святкувань та Купальських ночей... Це були дні, сповнені магії. Навколо було безліч чудових людей.

Все кардинально змінилося майже миттєво, коли розпочалася війна. До цього моменту Україна здавалася мені чимось далеким, як, напевно, вважають багато хто — таємничим краєм. Я відвідала її двічі в рамках туристичних екскурсій до Києва та Львова. У пам’яті залишилися лише великі вибоїни на дорогах, які намагалися залатати дерев’яними шматками, загалом, вся ця унікальна українська особливість.

якась мафія намагалася нас у Києві, скажімо так, чи то обікрасти -- не знаю, чого вони хотіли.

Чи під час подорожі?

Отже... Я мала вчителів, ми прибули до готелю, там були якісь дівчата... щось таке... Але, звичайно, я з цим впоралася. Це доволі тривала історія, зараз не про це. Просто для мене Україна стала справжньою екзотикою.

Безумовно, я була в курсі подій на Майдані та Помаранчевої революції. Я стежила за цими подіями, проте не приділяла їм особливої уваги.

І коли мій знайомий волонтер повернувся з Маріуполя повністю виснажений, я сказала: "Гаразд, я поїду з тобою як водій-змінник.

На жаль, я змогла доставити його лише до кордону, оскільки мій паспорт вичерпав свій термін дії. Тому я терміново подала заявку на новий паспорт і, уяви собі, вже через тиждень отримала його! Так швидко! І ми знову відправилися в подорож.

Спочатку наша мета полягала в тому, щоб підтримати Україну в цей важкий час. Ми діяли з почуття обов'язку, адже війна змусила нас встати на захист. Однак згодом ми почали зосереджуватись на цільовій допомозі, відвідуючи конкретні регіони для надання підтримки людям, які цього потребували.

Отже, наша перша поїздка до Покровська, яку Світлана дозволила нам здійснити... Це була справжня метушня: "Будьте уважні, не зупиняйтесь!" – звучали її слова, і ми отримали цілий ряд вказівок з деталями: остерігайтеся цього і того. Її занепокоєння за нас було помітним.

Однак, коли ми вперше опинилися на фронті і усвідомили масштаби потреб та ті події, які там розгортаються, – у фонді нас більше не було. Ми почали регулярно відвідувати Україну, іноді перепаковуючи наші речі, і вирушали прямо на передову. І так триває до сьогодні.

Аґнєшка Зах, зображення: facebook.com/agnieszka.zach

Як ти взаємодієш з українськими військовими? Адже в Україні люди спілкуються по-різному: одні використовують українську, інші – російську. Чи навчалася ти колись російській мові?

Мої перші візити в Україну здавалися чимось абстрактним. Я була в абсолютному замішанні. Проте з часом я помітила, що українська мова нагадує старопольську: деякі слова, які ми вже не використовуємо, у вас все ще живі. Це стало для мене певною підказкою — коли розмова велася повільніше, я починала розуміти. Але в Україні є свої унікальні особливості. Коли я опинилася на фронті, багато людей спілкувалися суржиком або навіть російською.

І тут почалися проблеми.

Бувало, я так старалась, бо це така, знаєш, така бригада -- гарна,

націоналісти, -- і я хотіла справити враження, сказати так гарно, українською.

І ось говорю, а бачу, хлопці щось не те... Ну, я не витримала -- вилаялася, кілька матюків сказала... А хлопці: аа, розуміємо.

Із мовою справа така. На початку чимало юнаків спілкувалися російською.

А тепер — з кожним разом все більше, вони прикладають зусилля, вивчають та прагнуть спілкуватися українською. Але я також усвідомлюю: не так важливо, якою мовою ти висловлюєшся, важливіші ті почуття, які ти несеш у своєму серці.

Я ж говорю польською -- і що, це означає, що я не поважаю чи не люблю Україну?

А що, військові розуміють тебе, коли ти спілкуєшся польською?

Польською мовою – ні… Багато друзів побували в Польщі, тож вони мене розуміють. Іноді вони намагаються похвалитися, що можуть спілкуватися зі мною польською. Але взагалі я намагаюся спілкуватися українською.

використовувати ту мову, яку вони сприймають. Іноді на допомогу приходять жести та міміка.

Неважливо як: головне -- домовитись. Там немає часу на принципи, не можна впиратися, що я буду говорити такою чи іншою мовою. Бо знаю людей, які кажуть: "Хай вони вчать нашу мову, якщо хочуть, щоб ми їм допомагали".

А я кажу: "Ні. То ви приїхали в Україну, і це ми, волонтери,

"Ми повинні освоїти мову тієї нації, якій надаємо підтримку."

Спочатку Польща надавала Україні величезну підтримку, що було справжнім чудом. Однак сьогодні ми переживаємо вже четвертий рік масштабної війни. Чи звертаєш увагу на те, як змінилося ставлення? Які думки висловлюють поляки? Чи запитують вони: "Чому ти туди їдеш?"

Безумовно. Я вже, повір, "бандерівка".

Дехто вважає, що я "завербована" або щось подібне. Мене це навіть веселить, адже для мене найголовніше — це допомога. Я мрію про те, щоб покращити відносини між Польщею та Україною, адже це має для мене величезне значення. Не можу сказати, чи маю тут якусь родину — навряд чи. Але я добре знаю польську історію, а хлопці діляться зі мною українською перспективою. Я мала можливість спілкуватися з істориками, націоналістами та багатьма іншими людьми. Це дозволяє мені бачити історію з різних ракурсів і усвідомлювати, скільки в ній непорозумінь. Кожен висловлює свою думку, ведуться суперечки,

Я кажу: "Шановні, навколо нас безліч вигадок. Пропоную зустрітися та обговорити це питання. Давайте розберемося, як було насправді, і покінчимо з цими чутками". Адже ці історичні взаємини мають глибокий резонанс між нашими народами, і федерація активно експлуатує цю ситуацію.

Іноді я відчуваю гнів, тупаю ногою і виголошую: Давайте залишимо минуле. Ми створюємо історію тут і зараз. Творімо нові сторінки, а не живімо на кістках наших предків. Адже в різні епохи все відбувалося по-різному. І мені завжди сумно повторювати: Для нас герої – це ваші злочинці. Це універсальна істина для багатьох країн. Якщо для одних герой – це той, хто досягнув чогось силою, то для інших він стане злочинцем.

Тому я закликаю: залишімо історію. І наведімо лад у світі, бо зараз війна, світ починає палати, а ми витягаємо старі трупи.

Вибачте, я мусила це сказати.

Чи доходять твої слова до Польщі? Як вважаєш, чи Україна насправді має негативне ставлення до Польщі, як це представляють у польських медіа?

Те, що сьогодні відбувається в Польщі, є наслідком потужної дезінформаційної кампанії — величезної та фінансово забезпеченої. Я це відчуваю: це своєрідна маніпуляція на наших чутливих питаннях.

Щодо відносин між Польщею та Україною, нас насправді хвилює лише Волинь. Якщо ці питання будуть остаточно вирішені, і обидві країни готові піти одна одній на зустріч, спільно впорядкувавши їх, тоді, на мою думку, жодних проблем не виникне.

Інтернет дав рупор тим людям, які щось кричать. Але це не означає, що вся Польща має претензії до українців. Люди навколо мене -- не мають. Просто через інтернет це гучно, це видно, і здається, що всі сваряться.

Звісно, є люди, які поїхали в Польщу на так званий допомоговий туризм, знаєш, такі "500 плюс", "800 плюс" -- вони створюють поганий образ України. Ті, хто поводяться нечесно, лише ллють воду на млин російської пропаганди. І сприяють тим, хто не любить Україну. Це просто підживлення теми.

Якщо бути відвертим, то все це зовсім не привертає моєї уваги. У мене є своя мета, власна мрія та ідея, навколо яких я і зосереджуюсь. І, в принципі, інші речі не викликають у мене жодного інтересу. Звичайно, інколи я відчуваю роздратування, але це не має значення для мого шляху.

Адже я усвідомлюю, хто мене очікує, розумію свої дії та напрямок, у якому рухаюсь.

Я також постійно допомагаю хлопцям психологічно. Бо я буваю на фронті, я розумію фронт, розумію, що там відбувається. І їм легше розмовляти з тими, хто переживає те саме. Тому це для мене важливіше, ніж сперечатися з кимось, хто має інші погляди.

Люди завжди висловлюватимуть свої емоції. Дезінформація ніколи не зникне. Головне питання полягає в тому, чи дамо ми їй можливість вплинути на нас.

Аґнєшка Зах, зображення: facebook.com/agnieszka.zach

Ти говориш: "Це моя діяльність". Але волонтерство — це не просто звичайна робота. Чи дійсно ти сприймаєш це як роботу? Якою є суть цієї діяльності?

Скажу наступне: я сприймаю цю діяльність як свою професію, проте за неї мені не надають жодної компенсації. Ось уже три з половиною роки я виконую цю роботу безкоштовно.

Мої діти поїхали в Данію, щоб заробити трохи грошей на зиму --

на паливо, на оплату комунальних послуг, оскільки я не заробляю грошей для дому.

я їх просто не заробляю.

Я прийняла рішення, що зможу забезпечити своїм дітям більше, надаючи їм підтримку тут.

щоб зупинити російську агресію. Бо, на жаль, федерація -- це як снігова куля: якщо вона вже розігналася у мілітарному сенсі,

Вона це застосує.

Тому, логічно думаючи, що Росія не зупиниться, я вирішила допомагати. І роблю це також для своїх дітей, для їхньої безпеки. Я живу біля кордону і мені справді важко, коли щось відбувається з білоруського боку. Тож я роблю це для моїх дітей.

У тебе чотири малюки. Якого вони віку?

Знаєш, смішно, але я вже починаю плутати, скільки кому.

Найменший з них – улюбленець усіх хлопців, і коли їм потрібно з кимось поговорити, вони завжди телефонують саме йому, а не мені. Йому всього 6 років. Далі йде моя донька – їй двадцять, а може, навіть двадцять один. Потім син, якому 26. І ще одна донька – їй, здається, двадцять вісім чи двадцять дев'ять... О Боже, вже зовсім заплуталася!

Але для мене час -- це абстракція.

Я розумію, що ти так часто буваєш в Україні, де смерть стає буденністю, і підрахунок днів та місяців втрачає своє значення.

Якби не треба було іноді писати дати в документах, я би й не знала, який зараз рік.

Сміюся і передаю вітання прикордонникам та митникам, адже я завжди, так би мовити, "на межі". Постійно проводжу занадто багато часу в Україні. Іноді мені кажуть: "Запишіть своє місце перебування чи проживання в Україні". Я відповідаю: "Яка вже там хата на фронті?" Найчастіше я затримуюся саме на митниці. Тож ми з цього жартуємо.

Але справді -- як я маю вказати місце проживання? Я ж не маю дому, лише машину. Запишіть реєстраційний номер автомобіля. Вибачте, я іноді його змінюю, бо також перевожу машини для війська.

Я бачила тебе, коли ти виходила з цієї машини, -- лише спальний мішок, і все. Чи сусіди або, можливо, діти кажуть тобі: "Мамо, скільки ти ще цим будеш займатися? Може, вже повернись додому? Може, почнемо жити, як жили раніше, до вторгнення? Це ж не наша війна".

Знаєш, "це не наша війна" -- такого я не чула ні від кого. А "скільки ще можна" -- так. Але я дала слово. Передаю вітання Турку. Це через тебе я і далі їжджу.

Це солдат?

Цей чоловік служить у армії. На початку конфлікту він звернувся зі словами: "Прошу, не залишайте нас". Я пообіцяла, тому продовжую свій шлях.

Чи підраховувала ти, скільки разів відвідувала Україну?

А. Знаєш, після 120-го разу перестала. І це поїздки не до Львова.

Безумовно.

Я виїжджаю на передову. Часом залишаюсь там по два-три тижні, коли мандрую уздовж лінії фронту. Трохи тут, трохи там — хтось звертається за допомогою, інший теж потребує підтримки. І ось, бачу: о Боже, порвані штани, холодно — ну що ж, тримай куртку.

Як я можу складати звіти, коли просто передаю хлопцеві кофту чи інші речі через вікно? Це справді ускладнює справи з усіма цими документами, але я завжди прошу когось допомогти їх оформити. Дуже вдячна тим, хто розуміє мій стиль роботи — я не передаю багато в одному місці, хіба що довіряю і впевнена, що все дійде до хлопців, а не зникне десь. Якщо я тривалий час працюю з певним підрозділом, тоді можу залишити щось на їхній розгляд.

Зазвичай, особливо коли йдеться про новий підрозділ, я намагаюся передати це особисто.

Агнешка Зах повертається в Польщу — і що з цього виходить? Чи почне вона збирати кошти для придбання нової допомоги Україні?

Сонечко... Я не накопичую фінанси. Ті гроші, що є, вистачають лише на паливо. І це ще добре, якщо вистачає. Іноді мені потрібно кілька днів попрацювати, щоб мати можливість відвідати Україну.

Усе, що я перевожу, це внески людей. Вони надсилають пакунки, привозять їх особисто. Я телефоную: "Привіт, потрібні ось ці речі", і вони відразу купують. Це поляки. Незалежно від усього, що говорять, вони завжди готові підтримати, адже ми розуміємо, що таке залишитися без допомоги. Ми знаємо, як це – потребувати. Нехай кажуть що завгодно.

Звичайно, існують жертводавці, які… десь… тут… я щось чув… якісь хрести на автомобілях, хтось щось промовив, у Львові ставлять пам'ятники, а хтось створює скандали. Проте вони роблять добру справу. Вони надають допомогу.

Я намагаюся навчити людей відрізняти тих, хто воює, від тих, кому, як кажуть українці, "пофіг". Поляки допомагають. Зараз важко, важче, ніж на початку війни, але допомога стала змістовнішою. Тепер просять конкретні речі. І поляки стараються забезпечити це. Звісно, вони не можуть забезпечити все -- це ж цивільні люди. Якщо щось перепаде від фонду -- чудово, але зараз це рідко. Бо я -- Непроста волонтерка.

Сложно?

Так, бо я все передаю кожному безпосередньо в руки. Я не фотографую облич. Коли хлопці приходять з нуля, настільки виснажені, що просто падають у спальники, я ж не буду їх будити й казати: "Послухайте, я привезла вам локшину швидкого приготування, треба фотки зробити". Я так не можу. Тому, мабуть, фонди мене не дуже люблять. Не знаю.

Я просто намагаюся возити потрібні речі й робити так, щоб ця справа об'єднувала людей. Коли хлопець дає мені щось, я кажу, хто це передав, що казав, чому це зробив, скільки душі поляки вклали. Я також вожу речі від українців, і завжди кажу: це -- трохи нашої ніжності до людей, які стримують федерацію. Це не лише про довезення речей. Це про те, що приїхав волонтер із-за кордону, з Європи, приїхала жінка.

Буває, хлопці дзвонять додому, коли я в них, і кажуть по відеозв"язку: "Дивіться, до нас приїхала волонтерка з Польщі. Босоніж. Подивіться!" А ви де? Де ви? Розумієш? Ці мої приїзди потрібні і для того, щоб додати хлопцям сил. Це знак, що ми їм довіряємо, що ми в них віримо, що вони не самі, що Європа знає, за що вони борються. Що, попри те, що пишуть в інтернеті, хтось стоїть у них за спиною і підтримує їх. І зараз їм це дуже потрібно.

Аґнєшка Зах, зображення: facebook.com/agnieszka.zach

Інша частина твоєї справи -- не лише привозити речі, не тільки показувати, що Польща пам'ятає про те, що відбувається в Україні -- ти говориш з ними, підтримуєш їх. Розмовляєш про те, як вони почуваються, чим зараз живуть. Що вони кажуть в такі моменти? Це ж не те саме, що на канапі у психолога розмовляти про травми дитинства.

Мені здається, що в рамках цієї програми ми не зможемо встигнути охопити все. Я переживала ситуації, коли забирала зброю у військового, була й така, коли доводилося виймати магазин, коли хлопець намагався вчинити самогубство – через розставання з коханою, втрату близького, страх, чи з інших причин... їх дійсно безліч.

Хлопці жбурляють телефони, кричать. А часом бачу -- ходить, як бомба. Такий напружений, знаю -- вибухне, питання коли. І я намагаюся знайти спосіб зняти цю напругу, щоб він виговорився. Іноді бачу -- сидить, розглядає в телефоні фото своїх дітей. Сідаю поруч, зиркну, переглядаю фото своїх дітей. Він кидає оком в мій телефон. Я роблю це навмисно, щоб він побачив. Каже: Твої? -- угу. дивлюся до нього: твої? -- угу. -- Давно не бачив? -- каже... так... Вісім місяців. -- Сумуєш?... (киває головою) І часто починається плач, починається таке благання: Я хочу додому. я вже не хочу нічого, хочу додому.

Ніхто з тих, хто там, не хоче війни. Всі хочуть додому, до родин. Але стоять там і тримають фронт. Іноді втрачають надію, але ненадовго. Бо коли виговоряться, виплачуться -- випростовуються: "Але ми вистоїмо, вистоїмо".

А як ти справляєшся з усіма цими оповідями? Це ж зовсім не ті історії, які можуть приносити задоволення.

Усі ті жахливі речі, які вони розповідають, ці важкі переживання, усі ті емоційні стани діють так, що я розумію: я на своєму місці, я потрібно. Звісно, дещо залишається назавжди в мені, але це потрібно -- для них. Це вони мусять випустити пару, щоб могти далі функціонувати. Вони щодня змагаються зі смертю, їм щодня загрожує небезпека. Не кожен має таку психіку, як я, що, попри все, може сміятися. Я можу повернутися, а вони -- ні. Вони там і там залишаються, розумієш?

Я жартую, що для них я ніби мати.

Отже, у тебе є понад чотири дитини?

О, шлях, пів фронту! Часом мені весело згадувати, як один юнак, тоді з 67-ої бригади, крикнув мені: "Сестра, сестричко, наша матуся!" — я не змогла стримати сліз. (сміється)

Тож я намагаюся ставитися до них як до дітей, розумієш? Бо в кожному є дитина -- цьому мене навчив мій шестирічний син. Пам'ятаю, як він передав свої іграшки, якісь цукерки. Я кажу: "Синку, але ж іграшки не потрібні солдатам". А він відповідає: "Мамо, в кожному солдаті є дитина, і ця дитина потребує іграшок". Моєму тоді було, мабуть, чотири роки.

З іграшками, які я приношу, хлопці знаходяться на нулі. Вони прикріплені до бронежилета, рюкзака і навіть шолома. Іноді їх можна побачити, як вони звисають біля автомата. Розумієш, іграшка — це не лише атрибут дитинства. Це також символ ніжності, коли хлопець дарує її дівчині, або від того, хто тебе любить і піклується про тебе.

Іноді я помічаю, що ці іграшки вже вицвілі й зношені — очевидно, що хтось часто тримав їх у руках. Вони стали для своїх власників талісманами, символом того, що ти не один. Це не просто повернення в безтурботне дитинство, це також висловлення: "я про тебе дбаю". Кожен погляд на таку іграшку нагадує про теплоту обіймів.

Іноді я вожу такі іграшки... Слухай, іграшка -- від наших медиків, від дружини нашого керівника медслужби. Вона передала такого великого ведмедя своїх дітей. Уяви, він поїхав на евакуацію під Бахмут, на "Хамері" -- тільки вуха йому на вітрі тріпотіли. Це той момент, коли ти саджаєш пораненого до машини, він бачить цього ведмедика -- і це чиста абстракція, яка вириває його з війни.

Знаєш, коли вони там воюють -- це не означає, що вони -- машини для вбивства. Я туди їду, щоб витягнути їх із цього стану. Вони мають повернутися до людяності. І коли бачать щось таке абсурдне в умовах війни -- це як переворот свідомості: повернення до реальності, що війна -- це не все, що є на землі.

Я куштувала кавун або шашлик в Куп'янську під час обстрілів — навколо літають снаряди, ведуться стрілянина, а ми з хлопцями сидимо і насолоджуємося шашликом. Адже важливо зберігати людяність у будь-яких обставинах.

У Польщі часто можна почути фразу: "Так, Одеса живе на повну". Я відповідаю: "Аякже". Я відвідала цю Одесу – сидимо, смакуємо каву, раптом пролетів дрон. Усі ненадовго завмерли: "Дрон, дрон". А потім знову продовжили пити каву. Не можна постійно жити в страху.

Звичайно, навіть у військових можуть виникати почуття незадоволення, коли вони бачать, що інші розважаються. Але це не дає підстав стверджувати, що вся Україна святкує. Я маю на увазі багатьох чудових волонтерів із Західної України, які невтомно працюють вдень і вночі, щоб допомогти нашим військовим.

Коли я повертаюся з фронту, я дуже "гостра", так би мовити. Коли бачу байдужість людей -- в мене всередині все кипить. О 9-й ранку зупиняюся будь-де на вулиці. І мені прикро, коли хтось мене об"їжджає, але бачу й інше: є ті, хто бачить, що я стою, і теж зупиняються. будь-де. І це прекрасно, що люди в Україні можуть зупинитися о 9-й ранку.

Власне, виникали суперечки: для чого потрібна ця хвилина тиші, чому слід зупиняти рух. Можливо, доцільніше було б провести її в іншому місці...

Отже, ідеальне місце — це якийсь парк, де немає сторонніх.

Чому ця хвилина важлива?

Знаєш, у Польщі і десь в Європі кажуть: Україна -- велика, десь на сході війна. Ні. Ракети прилітають всюди. А військові там стоять, щоб ці ракети не прилітали. В тому всьому, де вони жертвують своїм життям, хвилина на день -- це як молитва за них. Хіба країна не може зупинитися на хвилину, щоб пригадати собі, що там -- боротьба. Це не багато. А бачу, що всім це заважає.

Я сьогодні відчула велику прикрість. спочатку хвилина мовчання супроводжувалася звуком годинника, потім грав гімн України. А тепер немає вже гімну -- лише відлік секунд, і все. А я вмикаю радіо в машині на повну, ставлю гімн України й стою. Що, вже пам'ять болить? Болить думка про те, що там гинуть люди?

Гей, Україно, куди ти прямуєш? Я, полька, можу три з половиною роки працювати безкоштовно. Можу вкладати власні гроші в допомогу. Розумієш? Я тому приїжджаю сюди. Прокиньтеся. Я не хочу, щоб мої діти говорили російською. Не хочу агресивної політики. Не хочу агресії. І я теж не хочу мати тут сусіда -- федерацію.

На початку нашої бесіди ти зізналася, що твоє уявлення про Україну було досить поверхневим. Тепер, як ти можеш охарактеризувати цю країну? Що ти думаєш про неї зараз?

Світ контрастів. Величезних контрастів.

Але знаєш, що я вважаю? Для мене Україна — це її люди, які борються за свою землю. Це справжні патріоти. Україна для мене — це ті, хто тепло зустрічає мене в кожному селі, ті, хто ділиться хлібом і добром. Ось що для мене є Україна. Я знаю цю стражденну Україну. Мрію одного дня побачити її красивою і мирною, але поки що, на жаль, на це ще не час.

Я завжди вважаю, що українці — неймовірні люди. Однак іноді в нашій культурі відчувається вплив російського чинника, що викликає певне розчарування.

Україна має величезний потенціал. Україна -- це світ людей дії, людей, які хочуть щось робити. І саме цю частину України треба розповідати, показувати і підносити. До цього треба прагнути.

Іноді, знаєш, хлопці мене перевіряють. Ага, полька -- зараз ми їй щось скажемо, подивимось, як відреагує. Або починають такі, знаєш, націоналістичні промови, повчають.. Україна.... Кажу: Сонце, ти хочеш мене вчити любити Україну? Хочеш показати, як треба любити Україну? Зробите, що я. Залиш дітей, віддай усі свої гроші на допомогу. Бо ваше завдання -- не шукати ворога. Ваше завдання -- зробити так, щоб кожен захотів стати українцем.

Ось у чому полягає місія націоналіста: не шукати противника, не намагатися знайти кого-небудь для суперечки чи звинувачення, а створити умови, за яких кожен прагнув би стати українцем.

Аґнєшка Зах, зображення: facebook.com/agnieszka.zach

А зараз таких людей більше? Після отих історичних дискусій, так би мовити.

Знаєш, хлопці мене вже впізнають — я завжди влаштовую "швидкі бесіди". Не треба мені пояснювати, як любити Україну (сміється).

А хто не знає -- то я можу навчити.

Я тобі покажу, я навчу! (сміється) Найсмішніше, коли хлопці-націоналісти з заходу починають обговорювати старі образи. Я терпляче чекаю, поки він висловиться, а потім відповідаю: "Дорогенький, я не можу бути впевнений у тому, як все було раніше, адже історію формують ті, хто має владу та ресурси. Але я знаю, як воно є сьогодні. І мені хочеться створити нову історію. Хочу написати прекрасну історію співіснування між Польщею та Україною."

Бажаєте підтримати Україну? Тоді уникайте спроб довести свою правоту чи провокувати конфлікти. Ваше головне завдання — працювати над тим, щоб Європа прагнула допомагати нашим захисникам на фронті. Якщо ви будете розповідати, що "поляки не такі" або вказувати на недоліки інших, ви тільки ускладнюєте ситуацію для хлопців. Історію потрібно пам'ятати, але не можна на ній будувати своє майбутнє, адже це може призвести до повторення минулих помилок.

А з іншого боку, ти кажеш, що в кожному селі тебе приймають, годують, хочуть віддати, що мають.

Ні, вони не відмовляються від того, що мають, але відкривають двері свого дому для мене. Поляки, мої друзі. Таке життя на фронті.

Проте, з іншого боку, існує думка, що українці виявляють невдячність.

Знаєш, це справжня пропаганда. Я не помічала такої "невдячності" ні в яких інших місцях.

А звідки вона взялася?

Скажу ще раз: це — пропаганда. До Польщі переїхали люди різного походження. Це мешканці Луганська та Маріуполя, серед яких є як прихильники Росії, так і прихильники України, а також ті, кому це не цікаво. Саме вони часто представляють Україну на Західному фронті. Вони — обличчя України. І ситуації бувають різні. Але це не означає, що в Україні немає вдячності. Особисто я з цим ще не стикалася.

Є й інші звинувачення. Я розумію, що існують тролі та боти, але є також і цілком реальні люди, зокрема поляки, які висловлюють думки на кшталт: "Чому ці українці залишаються тут? Нехай повертаються додому і воюють". Ти згадала, що українські військові – це не просто машини для вбивства. Проте, коли я читаю коментарі в мережі, складається враження, що для багатьох українці – це ті, хто повинен боротися і гинути. Як ти ставишся до цього? Які твої слова для своїх співвітчизників?

Знаєш, що я думаю? Я маю досить радикальні погляди. З одного боку, наші хлопці віддають життя на фронті, а інші просто тікають. Я розумію, що багато з них працюють - це заслуговує на повагу. Українці дійсно відмінні працівники. Багато з них завжди жили тут, у Польщі, інші повернулися. Але коли бачиш, як хтось напився й починає провокувати інших, це викликає справжнє обурення.

Кожен має право на життя. Якщо всі молоді чоловіки вирушать на фронт і загинуть, то хто ж тоді відновить Україну?

Є особи, які мають талант до військового мистецтва — для них це справжнє покликання, і під час бою вони відчувають себе так, ніби опинилися в рідному середовищі. А є й інші, хто займає тилові позиції. Вони також в Європі заробляють кошти і переказують їх в Україну — на фронт, на допомогу. І ці люди так само важливі. Кожен виконує свою роль.

Знаєш, була одна історія на фронті: один солдат завжди тримався подалі від бою, ховаючись за спинами товаришів. Він просто відчував страх. Інші військові відчували до нього розчарування. Але командир сказав: "У нього є своє завдання. Не чіпайте його." Цей солдат постійно шукав захисту за плечима інших. І ось, коли пролунав вибух, осколок пролетів через його дві бронепластини та застряг у броні командира. Кожен має своє призначення. Розумієш? Вибач за таку жорстку ілюстрацію.

Проте, знаєш, ми, поляки, також вирушаємо на Захід. Усі ці вигуки — це, звісно, тролі та боти, але є й ті, хто піддається їхньому впливу. Можливо, через відсутність інформації, або ж через власні переконання.

Чому ми зараз витрачаємо час на розмови про те, що між нами погано, замість того, щоб говорити про тисячі й мільйони людей, які вам допомагають?

Цю тему слід обговорювати. Важливо поширювати інформацію про те, як значна кількість поляків підтримує Україну.

Ми обговорюємо ці непрості питання, щоб продемонструвати людям, що це не так.

Нехай кидають свої крики, а ми продовжуємо нашу справу. Ми повинні займатися тим, що вміємо: ви – у ролі медіа, а я – як волонтер.

Знаєш, є особи, які просто зникли. Зникли через страх, небажання або зручність. Люди — це всього лише люди. Однак, варто розглядати ситуацію більш широко. Якщо ми будемо фокусуватися на окремих випадках, це може призвести до спотворення історії. Давайте звернемо увагу на суть справи, на те, що відбувається насправді.

Коли я опиняюся в тому місці, спілкуюсь як з місцевими жителями, так і з військовими. Ситуація дійсно складна. Це важкі теми для обговорення: поки одні розважаються, інші віддають свої сили на фронті. Не слід дивуватися, чому люди з інших країн ставлять питання про наше перебування тут під час війни — вони мають на це повне право. "Чому ви тут, коли триває конфлікт?" — це запитання цілком обґрунтоване.

Я маю право на своє розуміння, адже я пережила це і з одного, і з іншого боку. Не всі призначені для війни. Було б чудово, якби ті, хто виїхав, надавали допомогу — це було б справді чудесно. Але, на жаль, це не завжди так. І поляки це помічають. І це приносить великий біль. Нам кажуть: "Підтримуйте". А ваші люди там — не бажають цього. Вони, звісно, мають на це право. Але ми також маємо право відчувати біль і образу.

Після недавніх дронових атак на Польщу, ти обговорювала це з польськими друзями? Чи розуміють вони, що війна може поширитися й на територію Польщі? Адже Польща також межує з російським регіоном.

Отже, з Білоруссю, яка, напевно, викликає у нас найбільше занепокоєння.

Знаєш, якісь загальні рухи вже є, армія збирається, все начебто відбувається. Але не мені це оцінювати.

І знову вітаю, Сергію! Ти став для мене прикладом справжнього патріотизму. Це той самий військовий дух. Вірте у своїх захисників, незалежно від обставин. Він говорить: "Ми не існували, але люди в нас повірили – і ми виникли." Розумієш? Не має значення, яке у нас військо – воно битиметься лише так, як його підтримуватим народ.

Не залишайте хлопців самих. На одного військового потрібно щонайменше шість тих, які його підтримують. Щоб він міг воювати, потрібно шість тих, хто підтримує.

Дехто каже: ті сітки -- вже ні до чого. А я кажу: Люди, дайте мені сітки, бо солдати просять. Мені потрібні окопні свічки, ковдри, спальники, їжа.

Розумієш, волонтери, здається, втратили зв’язок з фронтом через загибель військових. Але важливо налагоджувати нові зв'язки і продовжувати надавати допомогу.

Ви тут не бачите, як хлопці плачуть над дитячими листівками. Ви не бачите, як вони радіють, коли отримують нові шкарпетки або білизну, яку дрон скинув просто на нульову позицію. Ви цього не бачите -- а я бачу.

Розумієте, коли хтось залишає записку з написом "Ми з вами" — це завжди зворушливо. Вони ховають ці слова за бронежилетом, у документах, у шоломі. Вони також потребують любові, поваги і усвідомлення, що їх пам'ятають. Це не просто бойові машини. (плаче) Це — живі люди. Не залишаймо їх на самоті.

Щиро дякую, що ти завжди поруч з ними. Ти нагадуєш не лише полякам, а й українцям, що війна все ще триває, і важливо надавати підтримку.

Може, треба було з цього почати, -- чому в тебе таке псевдо "Відьма"?

Чи знаєш, звідки це взялося? Звісно, з Польщі. Телевізійники хотіли зняти лося, але не могли його знайти. Я кажу: він ось тут, у кущах. Заходимо, і справді – він там, стоїть у заростях. Але кущі настільки густі, що камера не могла його зафіксувати.

Отже, я вирішила спробувати привабити його, використовуючи звуки, подібні до лосиних. Не хочу це показувати, бо вся країна буде з мене сміятися.

Коли я почала розмовляти з тією самкою, я вже знала, що восени вона втратила своє маля, тому вирішила звернутися до неї мовою лося. Вона вийшла на галявину, і вся сцена була зафіксована на камеру. Я продемонструвала увесь свій арсенал звуків. А в кінці я запитала: "Скільки ще можна терзати цю тварину?" І в той же момент вона зникла в кущах. Я вже помітила за її тілесною мовою, що вона має намір піти.

Оператор, відхиляючи обличчя від об'єктива, промовив: "Відьма. Справжня відьма!"

Так це й почалося.

Аґнєшка Зах, зображення: facebook.com/agnieszka.zach

Чи помічав ти, що на фронті у тебе також виникають подібні здатності — відчувати щось наперед, передбачати події, які важко піддаються логічному поясненню?

Сонце, я існую.

А вже було багато таких моментів, що...

Ми планували бути в Краматорську, поруч із тією піцерією. Я повинна була опинитися в Ізюмі — ми вже прямували туди. Але то затримка з кавою, то хтось нас зупинив, щось відволікло...

Під Запоріжжям, за Оріховом, як на Роботине ми стояли -- кажу: щось мені забагато повітря над головою -- їдьмо звідси. Ми від'їхали. Ну, просто так -- щось відчула.

Скільки життів ти змогла врятувати на передовій завдяки своїм інтуїтивним відчуттям і передбаченням?

Не маю уявлення. Часом просто говорю: "Будь обережний, піклуйся про себе", або "зверху може бути небезпечно". Просто в голову приходять такі слова — і я їх озвучую. Іноді кажу: "Не йди туди". А іноді: "Це мені не до вподоби". І вони перевіряють мої слова.

Чи ти тепер їдеш назад до Польщі?

Є такий план. Але насправді планів не буває. Бо може хтось подзвонити: "Слухай, є пальне -- їдемо". І повертаємося. Так у мене є. Єдина проблема -- це пальне. Решту я знайду.

Чи вже визначився, коли знову відвідаєш Україну? У тебе все заплановано, чи знову все буде залежати від обставин?

Сонце, я приїжджаю, завантажую бус і їду назад. Так я живу вже три з половиною роки. Я тут, а не вдома.

Я дуже дякую тобі за те, що ти присвячуєш своє життя цій справі. І дякую твоїм дітям, що вони це розуміють, розуміють, чому ти це робиш.

У них немає альтернативи (сміється). Це лише жарт... Мої діти завжди на моєму боці. Навіть найменший іноді говорить: "Мамо, не вирушай", а буває, дивиться, як я складаю речі в авто, і каже: "Ну, вирушай уже".

До речі, він також інколи вимовляє незвичайні речі, і я це переказую хлопцям.

Одного разу я промовив: "Мамо, твоя автівка може загорітися". Але не панікуй — в машині є два відра для гасіння. Одне з них трохи пошкоджене, але це не так важливо. І врешті-решт, у мене дійсно загорівся зарядний пристрій в автомобілі. Якби я не почув його слова, я б не встала вночі та не перевірила.

Було ще багато іншого.

Можливо, в цьому є щось від його матері?