"На могилі сина я дала обіцянку стати сильною для тих, хто схожий на нього", - сказала Наталія Тарабалка, мати одного з "Привидів Києва".

Наталія Тарабалка, матір загиблого військового льотчика, Героя України Степана Тарабалки, в інтерв'ю УНІАН розповіла, чому була не у захваті від вибору професії сином, як досі переживає біль втрати та чим займається, аби бути корисною військовим.

Степан Тарабалка, захисник українського неба, був частиною 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил. Він належав до пілотів-асів, чиї героїчні вчинки сприяли формуванню легенди про "Привида Києва". Льотчик загинув у повітряному бою 13 березня 2022 року над Житомиром. Йому було всього 29 років. Посмертно Тарабалці було присвоєно звання Героя України.

Після втрати сина його мати Наталія почала займатися волонтерством та спілкуватися з багатьма військовими, ветеранами, що змотивувало її до створення простору, де б вони могли проходити реабілітацію та у невимушеній обстановці зустрічатися з побратимами, з людьми, які пройшли такий же шлях, як вони. Так, жінка створила громадську організацію "Пізнай свою мрію" імені Степана Тарабалки. Одна з ініціатив цієї організації - відкриття оздоровчого центру соціально-психологічної допомоги "Тепло крилатої душі" в селі Ценява Коломийського району. На це пані Наталія витратила частину коштів, виділених державою як компенсацію за загибель сина. Також жінка нещодавно стала капеланом. З УНІАН вона поділилася життєвою історією сина-Героя й розповіла, як після його загибелі знайшла в собі сили допомагати військовим та ветеранам.

Шановна пані Наталіє, у березні виповнилося три роки з моменту трагедії, що забрала Степана. Чи змогли ви хоч трохи зменшити тугу від втрати? Хто був поруч, щоб підтримати вас у ці складні часи?

За цей період я собі не дозволяла прийняти цю втрату. Аж тепер почала розуміти, наскільки це серйозно і реально. Попри те, що минуло три роки, цей біль лише загострився. Напевно, я лише тепер до кінця усвідомила, що сталося.

Чи був Степан єдиним вашим нащадком?

Ні, у мене ще є донька.

Поділіться спогадами про свого сина: яким він зростав у дитячі роки, які захоплення мав у підлітковому віці, чим займався і що його цікавило?

Степан був гіперактивною дитиною. Його всюди було багато. Ще від садочка він був дуже непосидючим. У школі брав участь у різних заходах, ходив на танці. Після початкової школи захотів навчатися в гімназії, там теж брав участь у спортивних змаганнях, на трубі грав у духовому оркестрі. Також будучи в гімназії, захопився "Пластом", вступив в цю організацію.

Танці, музика - дуже творча дитина. А чому Степан вирішив навчатися на військового пілота?

Після трьох років навчання у гімназії йому стало нецікаво, і я запропонувала вступити до військового ліцею. Саме тоді познайомилася з мамою однієї дитини, яка там навчалася. Вона позитивно відгукувалася про цей ліцей, сказала, що є можливість вступити. Степан займався спортом, до того ж була перевага, що він грав у духовому оркестрі. От так все і сталося.

Там, ознайомившись з військовою справою усіх напрямків, обрав бути пілотом військового літака-винищувача. Потім ми поїхали на день відкритих дверей у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба, дізналися, що і як. Але я до кінця не вірила, що він обере цей виш, чекала, що передумає, намагалася відмовити від такої мрії. Однак він сказав, що або туди вступатиме, або нікуди. Хоча мав можливість обрати три унівеситети, я пропонувала - мовляв, давай ще в інші подамо документи, а він - ні, вперся, що лише туди. Після того ми три дні не розмовляли. Він сказав, якщо не дозволю йому вступати в Харків зараз, то піде в армію, а звідти сам вступить.

Отже, ви не були в захваті від вибору вашого сина?

Чесно кажучи, в той момент я не повністю усвідомлювала всю небезпеку ситуації. На дні відкритих дверей майор, який проводив екскурсію, попередив нас, батьків, що наші діти постійно опиняться в бойових умовах і що з його однолітків половина вже не з нами. Це викликало у мене тривогу, але сина це не зупинило. До речі, у той навчальний заклад на обрану спеціальність Степана завжди набирали 12 курсантів, проте під час його вступу кількість місць збільшили до 25. Крім того, замість іспиту з англійської мови запропонували тест з історії, яку Степан знав набагато краще, тож це також сприяло його успішному вступу.

Які відчуття він переживав у перші дні конфлікту? Існують відомості про те, що в перший день він збив шість ворожих літаків, а в підсумку його рахунок склав 40.

Він проходив службу в Івано-Франківській області, але коли розпочалася велика війна, Степан добровільно приєднався до підрозділу під Києвом. Він стояв на захисті неба над Житомирською областю.

Щодо кількості збитих літаків, то я отримую різні версії від різних людей, тож не можу підтвердити або спростувати цю інформацію. Єдине, що я можу сказати, це те, що командир зазначив, що Степан особисто збив більшість з них. Що стосується сорока, вважаю, що це була результатом колективних зусиль. "Привид Києва" – це не лише один пілот, а ціла команда, яка стала символом для підняття морального духу. Багато пілотів насправді відчували страх перед вильотом, адже усвідомлювали, що це може бути політ в один бік. Лише небагато з них проявили таку відвагу, і саме їхня команда стала першою, яка так сміливо вступила в бій.

Чи пригадуєте, коли востаннє спілкувалися зі своїм сином?

Коли розпочалася війна, я перебувала за межами країни - працювала в Португалії. До рідного дому приїздила на Різдво, ще до початку повномасштабного вторгнення. 10 січня Степан проводжав мене на автобус, і це була наша остання зустріч. Можливо, він вже відчував, що нас чекає війна, хоча сам нічого не висловлював. Обійняв мене і сказав: "Мамо, я тебе дуже люблю".

На початку повномасштабної війни спілкування з ним було неможливим. Степан контактував лише з дружиною, а я отримувала якусь інформацію через невістку. 8 березня йому дозволили на одну ніч повернутися додому в Івано-Франківську область, і його дружина змогла дістатися до нього, подолавши всі блокпости. Ми поговорили по телефону, але я не ставила йому жодних зайвих запитань, адже розуміла, що в цій ситуації не варто говорити зайвого.

Чи знаєте ви, при яких обставинах загинув Степан?

Я не можу нічого сказати.... Хоча потім була на тому місці, хлопці розповідали різні історії, але не хочу переказувати.

Після втрати сина ви заснували центр "Тепло крилатої душі", який займається реабілітацією військових, використавши для цього фінансову компенсацію, отриману від держави. Що стало поштовхом для реалізації цієї ідеї?

Я дала обіцянку синові на його могилі, що стану сильною заради таких, як він. Для реалізації цього наміру я вирішила виділити не всю суму компенсації за його загибель, а лише 500 тисяч гривень. Ідея створити центр для реабілітації душ виникла у мене ще до війни. Я хотіла заснувати місце, куди могли б звертатися люди, які пережили різні складні ситуації, де не буде жодних поділів за мовою, релігією, політичними поглядами чи регіональною приналежністю.

Коли ми почали наш шлях у волонтерстві та шукали приміщення для створення ательє з пошиття військового одягу, звернулися до однієї з громад, де зустрілися з хлопцями, які брали участь в АТО. Вони поділилися своїм бажанням мати місце для зборів, спілкування та обміну думками. Коли я вперше потрапила на територію цього приміщення, одразу відчула, що воно створене для нас. Ми орендували його і разом з небайдужими волонтерами розпочали роботи з упорядкування. Виносили непотрібні речі, прибирали, білили стіни та фарбували. Тепер у нас є постійний простір, де хлопці можуть зручно зустрічатися.

Де знаходиться ваш центр?

Це село Ценява Коломийського району Івано-Франківської області.

Це заклад, який не можна вважати повноцінною медичною установою, якою ми звикли її уявляти. Який склад персоналу там здійснює свою діяльність?

У нас функціонує центр соціально-психологічної підтримки, але в атмосфері, що нагадує домашній затишок, а не традиційної лікарні. Тут є кухня, де працюють дві кухарки. Проте, якщо хлопці бажають приготувати щось самостійно, їм нічого не заважає — можуть зловити рибу на ставку або посмажити м'ясо.

У нашій команді працюють психіатр, психолог та травматолог, а також здійснюється фізична реабілітація. Ми маємо до 30 ліжок для пацієнтів, і багато людей відвідують нас амбулаторно з навколишніх громад і сіл. Вони приходять на консультації до психіатра або психолога, на масажі, або просто для отримання допомоги, оскільки наша діяльність фінансується завдяки благодійним внескам.

Центр розміщується в приміщенні, розташованому на межі села, що колись слугувало польським маєтком. Пізніше тут функціонувала лікарня. Територія є простора і мальовнича, з наявністю ставка, парку та невеликої ферми. Маємо намір створити садок на цій території.

Також ми проводимо різноманітні заходи на території й поза межами центру. Серед них - культурно-спортивні. От, наприклад, нещодавно були змагання зі стрільби, присвячені Дню героя. Наші хлопці теж брали в них участь. Спробувала свої сили й я - стріляла з рушниці і стала кращою серед 45 учасників. Окрім того, є екскурсії, майстер-класи.

Ви сказали, що центр функціонує за благодійні внески, тобто ваші працівники зарплати не отримують?

Травматолог працює на волонтерських засадах - це дві години на тиждень. Якщо дуже комусь потрібна його допомога, то ми чи просимо ще раз приїхати, чи самі до нього їдемо. Всі решта отримують зарплату. Я зараз не отримую, бо торік частина коштів фінансувалась Міністерством у справах ветеранів, а цьогоріч договір не підписали. Ми трохи розчарувалися, нас це вибило з колії, адже ми з тих коштів могли оплатити комунальні послуги, зарплати чотирьом працівникам, закупити канцтовари. Це була вагома частка. Обіцяли підписати договір, потім сказали, що будуть розглядати це питання. Хоча я розумію, що цього вже не станеться. Але наразі ми працюємо.

Чи є послуги для ветеранів безкоштовними?

Отже, ми безкоштовно пропонуємо ветеранам житло та харчування.

Яким чином можна до вас дістатися?

У нас є сторінки в соцмережах, можна написати, домовитися, там вказані телефони. Окрім того, фахівці з супроводу ветеранів на місцях мають про нас інформацію. Але ми стараємося спілкуватися напряму з тими, хто хоче до нас їхати, обговорити умови перебування, бо ми не є медичним закладом чи санаторно-лікувальним.

А чим ви займалися до війни?

Перед війною я провела сім років разом із чоловіком, працюючи в Португалії. Як ви розумієте, діти навчалися, одружувалися, тому фінанси були вкрай необхідні. Раніше я працювала продавцем, а моя освіта — молодший спеціаліст у сфері сільського господарства. Ніколи не уявляла, що опинюся в ролі керівника або менеджера. Я не знала про такі речі, як гранти, як їх отримати, але в мені завжди жила мрія створити маленький оазис для молоді, де вони могли б відпочити і знайти нову мотивацію.

Пані Наталю, я чув, що ви тепер капелан. Що спонукало вас стати частиною ЗСУ?

У мене немає військового звання, просто дізналася, що можна бути капеланом на добровольчих засадах - проводити духовні бесіди в госпіталях. Якось познайомилася з одним з капеланів з Одеси, ми багато говорили, в мене був цікавий духовний шлях, я з ним ділилася і він запросив мене на курси капеланів в Одесі. Там я отримала посвідчення. Дуже того не афішувала, але колись молилася, щоб Бог навчив мене стати знаряддям миру свого. І так Господь дозволив мені бути інструментом в його руках для інших людей. Деколи при спілкуванні я розумію, що говорю не свої речі і розумію, наскільки Бог може використовувати нас для молитви, для підтримки.

Де ви в даний момент проходите службу?

Я виконую свої обов'язки тут, в Івано-Франківському регіоні. Ранок починається з молитви та хвилини тиші, а ввечері ми запрошуємо священика, адже я не є капеланом, здатним проводити Службу Божу. Увечері ми з хлопцями збираємось, щоб обговорити різні аспекти життя, і вони діляться своїми переживаннями про те, як зустріли Бога в умовах війни.

Які настанови даєте військовим, ветеранам?

Насамперед стараюся мотивувати, бо хлопці всі дуже різні, в кожного свої особисті переживання, травми стосовно сім'ї, втрати руки чи ноги. Деколи губишся, щоб зайвого не сказати. Але коли зав'язується розмова, то з'являється відчуття вдячності, що вони залишилися живими.

Деколи хлопці до мене приходять з почуттям провини, що вони залишилися живі, а побратими загинули. Доводиться роз'яснювати, що заради пам'яті, заради тих, хто не повернеться, ми тут маємо ставати на ноги. І, знаєте, хлопці заради мене, заради родин намагаються виправлятися в кращий бік. Бо є різні - є такі, що випивають, є такі, що вживають наркотики.

Ви коли-небудь перебували на передовій?

У 2023 році я вирушила на лінію фронту, зокрема в Запорізький регіон. Відзначивши річницю загибелі мого сина, я пережила ще одну втрату — померла моя мама. В той час я не прагнула залишатися вдома на самоті, адже мої близькі були за кордоном. Тому на Великдень я вирішила поїхати на фронт разом із волонтерами. Хоча нас не допустили до передової, ми зупинилися за 10 кілометрів від неї. Там ми чули звуки вибухів, мали можливість переночувати і відзначити свято. Тоді я ще не була капеланом, просто прагнула зрозуміти, як живуть хлопці, поспілкуватися з ними і відчути атмосферу того місця.

Ви - мати Героя України. Яке значення має його героїчний вчинок для вас?

Після його смерті я повільно почала усвідомлювати, скільки він насправді встиг зробити. Люди навколо нагадували мені про важливість поваги до його вибору, підкреслюючи, що він віддав все, що міг, для своєї родини та країни. Я відчуваю гордість, що була матір'ю такого сина. І досі відчуваю його дух поруч.

Чи не мріє ваш онук, син Степана, стати пілотом, як його батько?

Якось я питала онука про це. Він каже, що тато літав на МіГ-29 і загинув у 29 років, то я буду літати на МіГ-33. А я кажу - ні, ти будеш літати на МіГ-133. Але загалом стараємося з ним таку тему не порушувати. Невістка його оберігає, йому лише 11 років. Він не був ні на похороні, ні на кладовищі. Невістка вдруге вийшла заміж, народила ще одного сина. Ми спілкуємося, але стараємося не згадувати, щоб не травмувати Ярослава.

Які рекомендації можна надати матерям, які втратили синів у війні, для подолання такої важкої втрати?

Завжди наголошую молоді, що повинні формувати таку націю, яка буде гідна своїх героїв. А матерям і дружинам я кажу, що наше життя має бути присвячене втіленню тих ідей, за які вони віддали свої життя. Ми не можемо дозволити собі втрачати надію, як би важко не було.