Ви спостерігали, як колісні крісла стають знаряддям боротьби? Ось наш репортаж про ветеранське регбі.

Борис Гунько: "Щоб розпочати займатися спортом, я змушений був пережити втрату ноги."

Перерва. Біля бічної лінії лікар Богдан Орутковський розминає ногу ветерана Бориса Гунька, який страждає від судоми внаслідок фізичного навантаження.

Изображение: Зоряна Стельмах

У ветерана була проведена висока ампутація ноги, тому йому призначили медикаменти для зниження спазмів, щоб уникнути ушкодження зв'язок. Крім того, йому дали зігрівальну мазь з ментолом і парафіном для полегшення болю.

Лікар зазначає, що під час контактних ігор на колісних кріслах найчастіше виникають ушкодження, такі як гематоми, які з'являються після падінь або зіткнень, а також забої рук і плечей. Ті, хто зазнав травм хребта, можуть відчувати дискомфорт у шийній області. "У цілому, ці стани є контрольованими і не є критичними", – додає він.

"Щоб почати займатися спортом, мені довелося втратити ногу", - сміється Борис. До вторгнення у спорті він не тримав "нічого важкого за мікрофон": працював на гірничо-збагачувальному комбінаті в Жовтих Водах, а для віддушини був аніматором і ведучим свят.

Як і тисячі інших, до початку вторгнення Борис не мав військового досвіду. Він просто відвідав військкомат і став водієм інженерної техніки в танковій бригаді, де працював з екскаваторами, тракторами, кранами та іншою технікою. "Ми будували мости, які дозволяли проходити будь-якій техніці, незалежно від того, чи це була вода, чи суша. Вже в перші дні роботи в районі Бахмута я усвідомив, наскільки важлива наша діяльність. Я маю освіту інженера-технолога, тому мені було нескладно адаптуватися до нових умов".

Квітень 2023 року. Зображення з Facebook-акаунту Бориса Гунька.

Разом із товаришами Борис брав участь у звільненні Херсонщини. Під час одного з наступів їхні автомобілі створювали переправу, яка давала змогу українським військовим пройти вперед, а цивільним - залишити території, що перебували під окупацією. Згодом їхні переправи поблизу Соледара стали вирішальними для евакуації техніки та підрозділів Збройних Сил України з оточення.

Згодом Бориса навчали навичкам сапера. Він перетинав сіру зону між нашими позиціями та російськими, встановлюючи інженерні бар'єри та вибухівку, щоб ускладнити швидке просування ворога між Бахмутом і Часовим Яром.

Перше поранення виявилося несерйозним: часткова втрата слуху в правому вусі. У шиї залишилися осколки, з якими він вже змушений був жити. Після цього повернувся до свого підрозділу, а згодом вирушив до Франції для покращення своїх саперних навичок. Повернувшись, разом з товаришами по службі він вирушив на північ Харківщини, де на кордоні з Росією займався створенням оборонних укріплень та позицій.

Зображення з Facebook-акаунту Бориса Гунька.

Продовжуємо з Курщини. Ситуація ускладнилася, а втрати виявилися значними. Під час виїзду російські війська влучили в автомобіль, в якому перебував Борис разом із товаришами. Це призвело до загибелі одного з них, а Борис і ще один його побратим зазнали ампутацій.

Бориса очікувало приблизно 14 складних хірургічних втручань лише в Києві, а також кілька сеансів діалізу, оскільки його нирки почали відмовляти: "Лікарі врятували моє життя, хоча мені довелося позбутися більшої частини ураженої кінцівки".

Далі - ще кілька операцій у Львові, і реабілітація та протезування в "Дніпро-Протез". Там Борис отримав перші протези й почав відновлювати рухливість. Тоді ж уперше після поранення повернувся додому.

Борис страждав від фантомних болів, відчуваючи нестерпний дискомфорт у частині тіла, яка вже не існувала. Цей стан тривав більше півтора року: "Я зазнав поранення 18 жовтня 2024 року, і лише у 2026 році відчув значне полегшення. Хоча біль залишився, він став набагато менш інтенсивним. Велику роль у цьому зіграла допомога фахівців Superhumans Center".

За цей час Борис приймав нову реальність. Адже звичні речі вимагали вдвічі-втричі більше зусиль, ще й сторонньої допомоги: "Важким було й психологічне неприйняття нової реальності, особливо коли стикався з байдужістю частини цивільних".

"Спорт став моїм рятівним колом", - ділиться своїми спогадами ветеран про той час.

Изображение: Зоряна Стельмах

Його перший наставник допоміг йому знайти внутрішню гармонію: "Існує простий принцип: коли думки не дають спокою — займи тіло. М'язи та мозок починають взаємодіяти. Заняття в тренажерному залі та прості силові вправи поступово допомогли мені стабілізуватися. Я почав краще спати, став менш дратівливим і відчув контроль над власними емоціями. Під час фізичних навантажень біль зменшувався, але після тренувань він повертався з новими силами. Були ночі, коли я кричав від болю. На щастя, це вже залишилося в минулому".

Спорт став для Бориса інструментом, який допоміг йому адаптуватися до нової версії самого себе: "Важливо навчитися приймати своє тіло, усвідомити власні можливості: де я можу дотягнутися, яку вагу можу підняти, як зберігати рівновагу. Знайомство з ветеранським спортом стало для мене ключовим моментом".

Під час підготовки до волейбольних змагань Борис усвідомив, що навколо нього є багато однодумців. Він зазначив: "Ці люди переживають ті ж стадії, що й я: від невпевненості та внутрішніх конфліктів до прийняття і становлення нової версії себе. Я зрозумів, що мої труднощі — це не виключність, адже всі ветерани проходять через подібні випробування під час реабілітації".

Завдяки однодумцям і тренерам, які надихали, Борис поставив собі мету -- вийти на професійний рівень: "Ще під час лікування в Києві знайомий передав мені відеозвернення від Олександра Усика. Він побажав швидкого одужання. Тоді я не усвідомлював, що це стане першим кроком до мого спортивного шляху. Але зараз розумію -- це був фундамент".

Борис вирішив знайти свій спорт, досліджуючи різні варіанти "за алфавітом". Він випробував усе, що міг знайти: баскетбол в інвалідних візках, сидячий регбі, волейбол для людей з обмеженими можливостями, стрільбу з лука, тренування на веслувальних симуляторах і велотренажерах, параджиу-джитсу, парасамбу, плавання – прагнув відчути кожну можливість.

Регбі стало для нього відкриттям: "Це неймовірний драйв".

Изображение: Зоряна Стельмах

Баскетбол дав азарт і командну динаміку. А парасамба -- свободу руху.

"Я прагнув не тільки спорту, але й досягнення спільноти. Мені хотілося відповідати рівню тих, хто вже здобув успіх. Адже найзахопливіша гра відбувається між сильними опонентами. Це спонукало мене до розвитку," - ділиться Борис.

Невдовзі після змагань у США він має намір розвивати парасамбa в Жовтих Водах у співпраці з тренером, який готовий професійно займатися цим напрямком: "Спорт подарував мені три важливі речі: прийняття себе, відчуття спільноти та перспективу. І, можливо, найголовніше — це постійний рух уперед".

Згідно з дослідженнями фонду "Повернись живим", адаптивний спорт є ефективним засобом для подолання ізоляції, сприяє поверненню до активного способу життя, а також відновленню впевненості в собі та відновленню зв'язку з власним тілом. Заняття спортом допомагають відновити відчуття контролю та автономії, що є надзвичайно важливим після травм або втрат. Програми адаптивного спорту можуть знижувати рівень тривожності, підвищувати самооцінку та надихати на нові дії, такі як пошук роботи, навчання або саморозвиток.

"Ми доїдемо, куди ти поспішаєш!"

Гравці виходять на поле. Тренер на спеціальній дошці демонструє потенційні стратегії для гри.

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Свисток! Погнали!

— Та ми ще встигнемо, куди ти так поспішаєш! — сміється Борис, звертаючись до свого товариша. Щоб перебратися з одного кута зали в інший, хлопцям вистачає всього кількох секунд і енергійних ривків.

Геп-геп по колісному кріслу. Так гравці просять віддати пас.

-- Давайте пресинг! Пресинг! -- гукає ветеран Семен Лагун. Як колишній учасник Ігор Нескорених, він і грає, й уже сам тренує.

Изображение: Зоряна Стельмах

Він більше не бажає розмовляти — втомився від медійної уваги. Пресинг у цьому контексті можна порівняти з боротьбою на кріслах, де двоє учасників можуть ефективно заблокувати суперника з обох боків, змушуючи його опинитися в "пастці". Після години тренування його обличчя вже червоніє, а на скронях місцями з'являється піт.

— Ох, ну і ну! — сміється один гравець до іншого, коли той його переміг. І одразу тиснуть руки. Гарна гра!

Адаптовані колісні крісла для регбі обладнані спеціальною конфігурацією коліс, що забезпечує підвищену маневреність та швидкість, а також мають низьку спинку для зручності, зазначає лікар команди. Крім того, в цих кріслах передбачені бампери для силових зіткнень. Існують також моделі з функціями, які дозволяють блокувати суперника.

Складається враження, що в регбі найбільше адреналіну виникає саме в момент зіткнення, - зазначає ветеран Олександр Баталов.

— Ось тоді цей адреналін приносить справжнє задоволення. Трохи агресії, але в позитивному сенсі, — сміється у відповідь. — Коли занурюєшся у гру, забуваєш про психологічні труднощі: тиск, напругу, а також тривогу після обстрілів. Голова розслабляється, тіло вивільняє напругу, і стає значно легше, усмішка з'являється частіше. Втомлений, але в той же час щасливий.

Изображение: Зоряна Стельмах

У дослідженні, яке згадується в книзі "Повернись живим", зазначається: "Коли учасники займалися іграми, такими як баскетбол, вони настільки занурювались у процес, що забували про фізичний біль і травматичні думки. На відміну від активних ігор, де основна увага зосереджена на завданні, під час фізичних вправ акцент робився на тілі, що іноді викликало дискомфортні відчуття. Проте, перебуваючи в безпечному середовищі під контролем терапевта, учасники мали можливість поступово переосмислити ці відчуття. Цей процес отримав назву ефекту експозиції, який сприяє кращому розумінню свого тіла та усвідомленню фізичних сигналів без відчуття страху".

Олександр Баталов: "Ми не залишилися в живих, щоб просто страждати і згасати."

Масажист Олександр Баталов - вчитель фізкультури за освітою. Служив у стрілецькому батальйоні стрільцем-санітаром, і згодом був там командиром штурмового відділення.

Переглянути цей пост у Instagram.

Допис, поширений Олександр Баталов (@oleksandr.batalov)

Коли одного разу вийшов на бойове завдання зачистити посадку - військові потрапили на щільно закладені міни. Бійці почали підриватися. Олександр допомагав їм, накладаючи турнікети. Бойове завдання тривало.

Олександр витратив 12 магазинів патронів, а коли почав шукати запаси у рюкзаку, випадково натрапив на міну. Вибухнувши, він упав на землю, зазнавши поранення. Через інтенсивний вогонь підтримки він не міг бути евакуйований миттєво. Довелося чекати більше шести годин. У цей час турнікет вже був на його нозі, і військовий усвідомлював, що врятувати кінцівку навряд чи вдасться. Він з усіх сил намагався зберегти свідомість, адже це підвищувало його шанси на виживання.

Попереду його очікувало кілька процедур.

Фото: Фото з його фейсбук-сторінки Олександр Баталов після поранення

Там же, у госпіталі, майже одразу звернувся до психолога: "Бо заплющую очі і повертаюсь на поле бою. Розумію, що мій мозок застопорився в кадрі. Музику включити не можу, бо постійно вибухи в вухах, очі закриваю - картинки вспливають. Онлайн у госпіталі працював з психологом за технікою EMDR. Кожен день. Мозок почав потихеньку опрацьовувати все. Психолог, якщо він класний, буде допомагати усвідомити процес, що сталось, допомогти прожити втрати побратимів, які ти бачив, які на полі бою залишились, усвідомити свою травму, допрожити, проплакати, прокричати і знову почати жити. Ми не можемо самі той неадекватний досвід переварити".

Лікування та підготовка до протезування зайняли практично півроку. Як тільки лікар дав зелене світло, Олександр відразу ж почав підніматися на ноги та активізувати рухи, що сприяло більшій ефективності його реабілітації. Завдяки хорошій фізичній формі, набутої раніше, він зміг витримувати навантаження. Крок за кроком він відновлювався і згодом відкрив для себе можливості адаптивного спорту. Це різноманітні види спорту, спеціально пристосовані до потреб і можливостей людей з травмами або іншими обмеженнями, від регбі до волейболу та стрільби з лука.

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

"Фактично адаптивний спорт дає допрожити якісь моменти: десь довідчувати свої травми, поранення, десь зрозуміти свої нові можливості. Я раніше любив баскетбол, і коли приїхав на баскетбол на кріслах колісних... Крісло треба крутити, м\'яч треба бити, кудись їхати, в кільце попадати. Як це взагалі можливо? - сміється. - Зараз ганяю на ньому так, що на одному колесі кручусь".

Олександр переконаний, що люди, які ведуть активний спосіб життя, після отримання травм все одно знаходять себе в адаптивному спорті. "Адаптивний спорт допоможе відновити віру в свої сили. Ти зможеш виконувати багато завдань, хоч і по-іншому. І ніхто не стверджував, що це погано. Я, наприклад, в Колорадо піднімався на скелю, використовуючи лише одну ногу та обидві руки. І це було відчуття: 'Я це зробив!'. Коли ж я спустився, почув, що це була найскладніша гора. Чому? Я ж думав, що це найпростіше. Якби знав, що так важко, можливо, і не ліз би", - усміхається він.

Він зазначає: "Це відчуття, яке виникає з усвідомлення своїх можливостей, а також світ спорту для людей з особливими потребами, надихає не лише на досягнення в спорті, але й на бажання вчитися, знайти роботу та внести зміни навіть на рівні держави. Відчуваючи цю енергію, ти усвідомлюєш, що розібрався в собі і тепер маєш можливість впливати на позитивні зміни, які можуть допомогти іншим".

Изображение: Зоряна Стельмах

Саме таке оточення ветеранів спостерігає Олександр: "Це особи, які взяли на себе відповідальність за своє існування. Вони прийняли те, що з ними сталося, усвідомили свої переживання і прагнуть рухатися вперед. Ми не можемо повернути час назад. Люди, які оточують мене, не вижили для того, щоб лише страждати і зникати, а для того, щоб жити, підтримувати інших і розвивати щось нове".

Наукова стаття про ветеранів та адаптивний спорт, яку цитує "Повернись живим", каже, що він допомагає формувати нову ідентичність. Стає не просто терапією, а сенсом життя. Новою роллю спортсмена, члена команди, лідера. Це допомагає сприймати себе не як людину з інвалідністю, а як людину з новими цілями, потенціалом і місцем у суспільстві.

Изображение: Зоряна Стельмах

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique.

Українська команда, що вирушає до США на змагання Marine Corps and Air Force Trials, складається з 13 ветеранів та 2 ветеранок. Ці щорічні адаптивні спортивні змагання організовуються для військовослужбовців і ветеранів Морської піхоти та Повітряних сил США. Українці вперше отримали запрошення брати участь у змаганнях як міжнародна команда, разом із представниками Великої Британії.

Програма змагань охоплює різноманітні види спорту: баскетбол та регбі для осіб на інвалідних візках, волейбол для сидячих, стрільбу з лука і кульову стрільбу, а також веслування на тренажерах. Додатково передбачені змагання з легкої атлетики (біг, штовхання ядра, метання молота), пауерліфтингу, велоспорту та плавання. Участь можливе як у індивідуальних, так і в командних змаганнях.

Ветерани, які вирушають до США, були обрані в рамках всеукраїнських змагань "ГАРТ" — перших національних мультиспортивних змагань для ветеранів та ветеранок, які зазнали травм, поранень або захворювань під час служби в армії.

Участь української збірної, а також її формування та підготовка, реалізується Міністерством ветеранів у тісній співпраці з Центром ініціатив "Повернись живим".

Ми будемо уважно слідкувати за активністю наших учасників і незабаром поділимося додатковою інформацією про адаптивний спорт, який є ключовим аспектом відновлення як для ветеранів, так і для цивільних осіб.

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах

Изображение: Зоряна Стельмах