"Протягом п'яти місяців у своїй маленькій камері я спілкувався з павуком, як з другом, аби не втратити глузду."
Військовослужбовець, який у 25 років пережив Операцію об'єднаних сил, блокаду Маріуполя, потрапив до російського полону та втратив ногу під час боїв, вперше поділився своєю історією.
Він не називає своє ім'я та прізвище - тільки позивний. "Морпіх". Анонсована зустріч із військовим у рамках програми "Тато-хаб" збирає повну залу в Закарпатській обласній бібліотеці ім. Потушняка. Аудиторія - переважно жіноцтво. Модерує зустріч із "Морпіхом" добре знайома з ним волонтерка. Хлопець бере мікрофон і переказує на публіку свою історію - рівним тоном, дуже просто і відкрито, наче за кавою подрузі розповідає про трафунки учорашнього дня.
... Я на цій зустрічі - у ролі слухача. Кілька разів ловлю себе на тому, що на певних моментах, про які спокійним голосом розповідає "Морпіх", моє обличчя кривиться в гримасі болю: від пережитого ним і розказаного фізично боляче. Водночас, майже всю розповідь хлопця у мене широко відкриті очі: вражає його надзвичайна стійкість.
Сподіваюся, історію 25-річного "Морпіха" українці колись побачать у блокбастері про супергероя, ну а поки переказую її читачам Укрінформу.
МРІЯ ПРО ЛЕГІОН Франції
Я, насправді, мав намір вступити до "Французького легіону" (військова частина французької армії, яка складається з висококваліфікованих піхотинців і є унікальною тим, що приймає іноземців, готових служити у французьких збройних силах, - ред.), активно готувався до цього та завжди мріяв стати професійним військовим, - ділиться "Морпіх".
Проте, через відсутність знання мови юнак так і не зміг потрапити до "Французького легіону". Тому після закінчення школи він вступив до університету, де навчався на факультеті інженерії, спеціалізуючись на реактивних двигунах для літаків.
Я навчався лише рік, після чого у мене з'явилася можливість вирушити за кордон для проходження курсу молодого бійця у Великобританії. Цей курс тривав два місяці. Після його завершення до нас завітали представники українських військових частин, і я вирішив приєднатися до морської піхоти. Це — елітні підрозділи, які вважаються найсильнішими у війську. Мене також вразила історія підрозділу: перший батальйон морської піхоти, заснований в незалежній Україні, у Феодосії у 2014 році залишився вірним своїй присязі і не перейшов на бік росіян, як багато інших частин, які були в Криму в той час. Це мене дуже зацікавило. Після виходу наш батальйон базувався в Миколаєві і носив назву Феодосійський батальйон. Я підписав контракт із ними (йдеться про 1-й окремий Феодосійський батальйон морської піхоти у складі Військово-морських сил України, - ред.), - ділиться своїми спогадами молодий чоловік.
ПЕРШЕ ПОРАЖЕННЯ - НА ПЕРШОМУ БОЙОВОМУ ЗАВДАННІ У ВІЦІ 18 РОКІВ
На той момент "Морпіхові" вже виповнилося 18 років. Він успішно закінчив курс підготовки новобранців у морській піхоті. Наступним етапом стало його перше бойове випробування.
- Мій перший виїзд на бойове завдання відбувся у 2018 році, і саме тоді я отримав своє перше поранення. Це були осколкові поранення ноги та обличчя. В мене така особливість: все, що летить, чомусь потрапляє саме в обличчя, - ділиться хлопець.
Після поранення, коли військовий трохи підлікувався, командування відправило його на курси снайперів.
У мене були відмінні результати в стрільбі. Я проходив піврічний курс навчання з американськими військовими, які мали досвід роботи в Іраку та Афганістані. Це була справжня якісна школа. Тепер такі програми називаються курсами експертної стрільби.
Таким чином, "Морпіх" перетворився на снайпера, виконуючи завдання на значних відстанях. У подальшому він служив на Світлодарській дузі, а також у Кримському, Зайцевому та Водяному.
Саме у Водяному хлопець разом зі своїм підрозділом зустрів повномасштабне вторгнення.
Під час спроби залишити Маріуполь було втрачено значну кількість людей і техніки.
Це були околиці Маріуполя, розташовані на узбережжі Азовського моря. З 20 лютого російські війська почали інтенсивно обстрілювати нас артилерією та "Градами". Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення ми отримали наказ відійти в місто і розділилися з "Азовом", взявши контроль над правим і лівим берегами відповідно — заводами Ілліча та Азовсталь. Згодом ми опинилися в оточенні, добре усвідомлюючи цю ситуацію. Президент закликав нас триматися і обіцяв деблокаду Маріуполя, і ми трималися до останнього. Проте незабаром стало зрозуміло, що деблокади не буде. У нас було кілька спроб прориву на територію України, але всі вони виявилися невдалими, і під час цих спроб ми втратили особовий склад та техніку.
Наступним етапом стала "Азовсталь" та захист у надзвичайно складних умовах.
- Нам найбільше не давала жити авіація. ФАБи. Якщо із живою силою противника ми ще справлялися, то з авіацією це було неможливо. Постійно - бомбардування та ворожі літаки. 24/7. Навіть не давали вилізти з укриття. На "Азовсталі" я отримав уламкове поранення в голову та обличчя. Мені мало не відрізали язика, і коли згодом потрапив у російський полон, я ще толком навіть не говорив, - згадує "Морпіх".
ПРИМІЩЕННЯ 4 НА 4, СТІЛЕЦЬ І НАРИ
17 травня 2022 року глава держави видав розпорядження українським військовим залишити територію "Азовсталі".
- За Женевською конвенцією нас усіх через 90 днів мали обміняти. Я, зрештою, пробув у полоні 9 місяців. Майже весь термін - в одиночній камері.
"Морський піхотинець" прикрашений безліччю татуювань. Його руки та шия щільно заповнені цими мистецькими знаками.
- На грудях у мене - великий тризуб. Тож я у них (росіян, - ред.) був "на особом рєжимє". Практично весь полон я просидів у одиночній камері. Це приміщення 4 на 4, стілець і нари. Щоб не зійти з розуму, в одній із колоній я просто говорив із павуком, який зі мною в камері жив. 5 місяців.
Віри та сил триматися, каже військовий, додавало те, що на нього чекали вдома.
Чекала моя сестра, а також у мене є маленька донька, яка на той момент була в окупації. Я звільнив їх лише після свого полону. Мене дуже тягнуло її побачити ще раз, і це ще більше підсилювало мою ненависть до них (росіян, - ред.). Я був впевнений, що повернусь і продовжу боротьбу! - згадує "Морпіх".
Після обміну я не зміг пригадати номер телефону сестри.
Солдат зізнається, що не сподівався на обмін.
Росіяни часто перевозили нас, постійно повторюючи, що це відбувається з метою обміну. Після кількох таких випадків я втратив до них довіру. Я готувався до того, що нас знову відправлять у нову колонію, що неминуче призведе до нових катувань і суворих умов. Коли нас посадили в літак у Курській області, а наглядачі повідомили, що ми прибули до Таганрога — відомого своїм жорстоким СІЗО для полонених — я готувався до найгіршого. Але, виявилося, що це була лише зупинка для дозаправки, і незабаром нас повезли до Криму. Тоді я зрозумів, що, можливо, ми дійсно йдемо на обмін.
Зрештою, "Морпіха" та інших хлопців протримали ще одну ніч у підвалі й далі обміняли та повезли на Запоріжжя.
- Нам видали телефони із сімкартами, але я не міг згадати номер сестри. Це й не дивно: стільки часу пройшло, стільки було побоїв, мені там усе повідбивали... Добре, що я взагалі ще пам'ятав, як мене звати.
Аби сконтактувати із сестрою, згодом чоловік створив сторінку в Інстаграмі й так із нею зв'язався.
Я надіслав їй повідомлення, і вже через добу ми поспілкувалися по телефону. На той момент вона перебувала в Німеччині. Нашу розмову ми провели, коли я вже проходив реабілітацію. Відчуття були складними..., - згадує "Морпіх".
ВИТРИМУВАВ ОБОРОНУ В УМОВАХ ПОВНОГО ОТОЧЕННЯ ВІД 21 ДЕНЬ
Після проходження реабілітації він знову повернувся до служби. За його словами, на це рішення вплинули труднощі в особистому житті, які виникли з його дружиною. "Морпіх" знову приєднався до свого рідного батальйону.
- Ми тоді стояли на Херсонському напрямку, це були Кринки. Я два рази запливав на лівий берег, 40 днів там пробув, загалом. Після того ще поїхав із батальйоном на Вовчанськ. Ну а згодом перевівся в Третю штурмову. Приваблювало, що це - один із найкращих підрозділів у ЗСУ, він прирівнюється до Сил спецпризначення. Там зовсім інше відношення до військових. А в рідну морську піхоту на той час увірвалися пузаті радянські дядьки, там уже не було тих хлопців, з якими я воював та служив, і я вирішив поміняти бригаду, - каже військовий.
Ну а далі на "Морпіха" чекали штурми ворожих позицій.
Під час штурму Макіївки в Сватівському районі ми закріпилися на позиціях, і я разом із моїм найкращим другом провів 21 день в оточенні. Ця війна значно зблизила нас, хоча я свого часу поклявся не заводити нових друзів, адже втрата завжди приносить біль. Пізніше відбувся ще один штурм, і в моїй групі були двоє хлопців. На жаль, одного з них поранили вже в перший день, і мені довелося фактично самостійно тримати оборону. В якийсь момент на наші позиції здійснили напад, і я отримав поранення. Куля влучила мені в обличчя, зліва все запеклося, зачепило око, і досі я майже не бачу ним. Коли я намагався вийти з поля бою, не бачачи нічого, став на ворожу міну. В результаті цього я втратив ногу. Під час евакуації мені довелося подолати ще 4 км, пересуваючись на одній нозі.
Після цього був стабілізаційний пункт, евакуація до Харкова, а у Львові молодий чоловік переніс 15 операцій. Наразі він проходить реабілітацію та отримує протез у Ужгороді.
- Я дуже хотів стати на ноги. Мені пощастило, що поруч опинилися люди, які дуже сильно мотивують працювати над собою, займатися в залі. Це Іван та Ірина Дідики. Мені зробили тимчасовий протез. Зараз цей, що я маю, вакуумний, також не постійний - це протез для купання, аби приймати душ. На початку він додає неприємних відчуттів, болю - але те, що ти вже йдеш на своїх двох, а не на інвалідному візку, це класно!
Бажає стати викладачем.
У "Морпіха" є чимало військових відзнак. Зокрема, він удостоївся медалі "За мужність" II ступеня за свою відвагу під час оборони Маріуполя після звільнення з полону.
Він також володіє "Лицарським хрестом" — однією з найпрестижніших нагород Збройних Сил України. Цю відзнаку вручають військовим, які, ставлячи під загрозу власне життя, проявили надзвичайну мужність у боях проти агресора.
Наразі "Морпіх" прагне запротезуватися, пройти реабілітацію і повертатися у військо інструктором.
Хоча я вже не зможу брати участь у штурмах, я все ж маю можливість поділитися своїми знаннями та навичками, і це буде важливим внеском. Мене надихає ідея передавати свій досвід молоді, тому я планую працювати з підлітками та молодими людьми на військових навчаннях. Під час базової загальновійськової підготовки я відчував би дискомфорт, працюючи зі старшими мобілізованими чоловіками. Я маю серйозні знання з тактики бою та вогневої підготовки — я снайпер вищої категорії і досвідчений стрілок. Тому я впевнений, що зможу багато чого навчити нове покоління, - зазначає "Морпіх".
ОБУРЕНИЙ ТРАМПОМ І БОЮСЬ ТОГО, ЩО ДАЛІ
На завершення нашої зустрічі мені випала нагода поспілкуватися з військовим і задати йому кілька запитань. Перше, що мене цікавить - чому він, зрештою, вирішив зробити цей публічний камінгаут.
- Знаєте, із мене раніше в бригаді хотіли робити медійну особу, але тоді я відмовився. Напевно, був не той час. Зараз, коли запропонували прийти сюди і попередили, що будуть журналісти, я був не проти. Що ж, стану "зіркою", - іронізує "Морпіх".
Звісно, ваша історія нагадує ідеальний сюжет для фільму про супергероя. Щиро сподіваюся, що незабаром це стане реальністю. Які, на вашу думку, емоції та думки вона повинна викликати у тих, хто вперше її почує або прочитає?
- Та я нікого не хочу мотивувати, насправді. Знаєте, мого віку хлопці, переважно, думають над тим, як штурмувати Тису, а не посадки на фронті. І знаєте, що? Я їх не засуджую. Нікого не закликаю в армію. Це вибір кожної свідомої людини. В армії різні люди. Я ніколи не буду пропагувати, що армія - це класно, йди і станеш героєм, це дуже просто! Де там класно - там люди гинуть! Тому дійсно - у кожного свій вибір, і кожен сам собі суддя. Хто я такий, щоб когось засуджувати - кожен сам вибирає свій шлях. Я свій обрав.
Які поради ви могли б дати людям, які проходять процес відновлення після серйозних травм?
Виділяйте більше часу для близьких. Саме вони завжди підтримають вас у важкі моменти.
Чи ви в курсі останніх подій, пов'язаних із діями Сполучених Штатів та їхнього президента, які впливають на нашу війну?
Я відчуваю неймовірне обурення. Мене переповнює гнів на Трампа – просто жах. Якби я його зустрів, то не зміг би стриматись і плюнув би йому в обличчя.
Які у вас думки щодо майбутнього?
Чесно кажучи, мене лякає те, що буде попереду.
На завершення, не можу втриматися від питання про того павука. Як вам прийшла ця ідея?
Спочатку я розглядав написи на стінах у своїй ізольованій камері. Коли ж усі слова були вже вивчені, одного дня я натрапив на павука. Цей момент приніс мені радість, адже він був єдиним живим створінням поряд. Я спілкувався з ним, наче з другом - щоранку вітав його і ділився своїми історіями. Так проходили дні, і це тривало дуже довго. Але повернутися до цих спогадів мені не хочеться.
