Уроки единства: каким образом солидарность поддерживает Украину в преодолении трудностей войны
Протягом більш ніж 1 200 днів повномасштабної війни я спостерігаю за двома вражаючими рисами, які можна вважати "суперсилами" українців: це гостинність та солідарність. У контексті цієї жахливої війни ці якості еволюціонували в справжню єдність і згуртованість. Україна часто нагадує вулик, і це не випадково. В умовах втрат, страждань і постійних загроз, що їх приніс жорстокий напад Росії, люди об'єднуються у боротьбі та опорі. Кожен виконує свою роль на власному фронті: військові, рятувальники, представники влади, волонтери, гуманітарні працівники, інженери, медики, педагоги, матері й діти.
Це не просто про витривалість – українці не лише переживають війну, вони активно протистоять їй, продовжуючи жити повноцінно та розвиватися. Вони не є жертвами, а людьми, які витримали випробування. Мене щоразу вражає, коли, ховаючись від ракет і дронів у метро, українці співають національний гімн. Коли вони поспішають на допомогу сусідам, чиї домівки постраждали від жорстоких обстрілів. Коли діти навчаються у підземних школах, вносячи свій вклад у майбутнє України. Я глибоко вражений, коли бачу, як ця чудова нація відмовляється падати духом і здаватися, а натомість бере своє майбутнє у свої руки: ремонтує зруйновані будівлі, відновлює спільноти, які стали прихистком для інших, створює новітні цифрові рішення та, передусім, плекати свободу.
Сьогодні, в день вшанування біженців, ми відзначаємо мужність і витривалість тих, хто був змушений залишити свої домівки. Я згадую свій шлях, який триває вже чотири роки на посаді Представниці Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні. Коли 19 травня 2021 року мій літак приземлився в Києві, я навіть не могла уявити, як кардинально зміниться моя діяльність. Я опинилася в самому серці масштабної війни в Європі, що призвела до найбільшої кризи, пов'язаної з вимушеним переміщенням людей з часів Другої світової війни. Ця ситуація змусила близько 10 мільйонів українців залишити свої домівки і стати біженцями за кордоном або внутрішньо переміщеними особами в своїй країні.
Повномасштабне вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 року стало шоком на багатьох рівнях. Але це було потрясіння, яке не паралізує, а спонукає до дії. Я помічала це в собі, в моїх колегах з Агентства ООН у справах біженців, в українцях довкола. Вони відчиняли свої двері для тих, хто, рятуючись від війни, прибував на евакуаційних поїздах. У Дніпрі, Львові й інших містах сповнені завзяття та співчуття люди роздавали воду, ковдри, домашню їжу, втішаючи одне одного й даруючи надію. Врятувавшись з палаючих міст таких, як Маріуполь, жінки засновували місцеві організації, зокрема в Мукачево на Закарпатті, щоб допомогти іншим переміщеним людям знайти нових друзів й отримати доступ до необхідних послуг. Від першого дня та до сьогодні відповідь війні залишається спільною справою, коли люди у громадах мобілізуються, демонструють солідарність, гостинність, згуртованість та єдність і надають дієву підтримку тим, хто її потребує.
Протягом останніх чотирьох років я подолала тисячі кілометрів, мандруючи Україною, відвідуючи як величезні міста, так і маленькі села, які були знищені. Я пам'ятаю той шок, який охопив мене, коли я прогулювалася вулицями Ірпеня, Бучі та Бородянки в квітні 2022 року, одразу після відновлення контролю України над цими районами. Також я пережила неймовірні емоції, коли разом із конвоєм ООН прибула до Херсона 14 листопада того ж року, всього через 72 години після повернення міста під контроль українського уряду.
У моїй пам'яті назавжди закарбуются образи руйнувань у Північній Салтівці в Харкові, яка колись була бурхливим і життєрадісним місцем, де проживало близько 40 000 осіб. Окрім того, залишаться в пам'яті історії сотень людей, які змогли повернутися до своїх домівок завдяки зусиллям УВКБ ООН та партнерів агентства, які допомогли відновити їхні оселі.
"Це справжнє чудо, що ще до зимових морозів нам вдалося замінити пошкоджені вікна. Тепер у моєму домі буде затишно і тепло," - поділилася радощами Тетяна, жителька Салтівки.
Для Тетяни, як і для багатьох інших жителів прикордонних територій, з якими я спілкувалася, найважливішим було відчуття, що про них пам’ятають, що є люди, які турбуються про їхнє життя та майбутнє. Тому присутність, надання допомоги та послуг у найвіддаленіших і найбільш постраждалих від війни районах залишається головним завданням УВКБ ООН в умовах цієї гуманітарної кризи — щоб ті, хто найбільше потребує підтримки, не залишалися наодинці зі своїми проблемами.
Війна, як це не сумно усвідомлювати, триває вже четвертий рік. На тлі посилення російських обстрілів та наземного наступу, що призвели до стрімкого зростання кількості загиблих цивільних, порівняно з минулим роком, нових хвиль переміщення з прифронтових територій та загострення гуманітарних потреб, ми маємо плекати нашу солідарність. Здатися та зійти з марафонської дистанції, не досягнувши фінішу, не є варіантом для українців, адже на кону майбутнє їхньої країни та їхніх дітей. Міжнародна спільнота має залишатися такою ж наполегливою. Українці не намагаються отримати й не потребують "допомоги для вразливих". Вони прагнуть партнерства, "підзарядки" й підтримки, необхідних для відновлення, відбудови й збереження надії на повернення.
Навіть на четвертому році конфлікту надія на повернення залишається міцною. Дослідження УВКБ ООН, що вивчає наміри біженців та внутрішньо переміщених осіб, показують, що люди все ще прагнуть повернутися до своїх домівок. Хоча безпека залишається найзначнішою перешкодою, не менш важливими є питання працевлаштування, доступності житла та наявності послуг у рідних громадах. Це створює умови для можливого та стійкого повернення.
Оглядаючись на останні чотири роки, я усвідомлюю, що це був найактивніший етап у моїй кар'єрі. Хоча може звучати дивно, що я вважаю роботу в умовах війни, далеко від рідних, привілеєм, для мене це дійсно стало унікальною можливістю побачити, як нація об'єднується та відновлюється від травм і обстрілів завдяки спільній згуртованості. Як солідарність перетворюється на джерело сили та єднання. Як надія продовжує існувати навіть у найтемніші часи та в глибоких підвалах.
Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН) розпочало свою діяльність в Україні в 1994 році, коли організація сприяла поверненню кримських татар на їхню батьківщину після депортації, що сталася під час Другої світової війни. У 2014 році, коли в Україні спалахнула війна, Агентство залишилося в країні та адаптувало свої програми для надання допомоги. У 2022 році УВКБ ООН значно розширило свою діяльність, щоб забезпечити термінову підтримку мільйонам українців, які тікали від повномасштабного вторгнення з боку Російської Федерації, яке порушувало як Статут ООН, так і територіальну цілісність України. Організація залишається відданою своїй меті — підтримувати український народ у нових викликах та на кожному етапі відновлення і розвитку, поки існуватиме така потреба.
Україна та українців потребують миру - без постійних обстрілів і загибелі цивільних, без руйнування домівок і цивільної інфраструктури. Але цей мир має бути сталим і заснованим на принципах справедливості й міжнародного права. Без цього відновлення, повернення, відбудова та єдність залишатимуться під загрозою.
Післявоєнна Україна стане притулком для багатьох: тих, хто залишив усе позаду, тих, хто ніколи не покидав своїх міст, людей, які повернулися з власним досвідом війни, а також для тих, хто не може повернутися додому через зруйновані оселі або території, що перебувають під тимчасовою окупацією Росії. Без належної емпатії та уваги, зіткнення цих різних реальностей може призвести до напруження та підриву основ, що підтримують солідарність, гостинність, згуртованість і єдність українського народу. Тому головним пріоритетом у процесі відновлення, як і під час екстреного реагування, має бути залучення, підтримка та увага до кожного українця, незалежно від його походження, обставин чи життєвого досвіду, щоб жоден не відчував себе забутим або покинутим. Спільні дії, які проявилися в умовах надзвичайної ситуації, можуть стати джерелом натхнення і досвіду на цьому новому етапі. Новостворене Міністерство національної єдності може відіграти ключову роль у зміцненні громадських зв'язків, активізуючи мережі та ініціативи, а також сприяючи формуванню оновленого відчуття єдності та належності для всіх.
Ніхто не знає, коли та як закінчиться ця війна. Єдине, в чому я впевнена: непохитність і рішучість українців, а також сила їхньої гостинності, солідарності та єдності є надійним фундаментом вільної, успішної та незламної нації.
