Тарас Чмут: За відстоювання правди людей усувають з посад, а їх кар'єри знищують.

Керівник фонду "Повернись живим" Тарас Чмут не вагається висловлювати неприємні прогнози та робити складні висновки стосовно війни між Росією та Україною.

У минулому році, в розмові з "Українською правдою", він зазначив, що мобілізація повинна стартувати з 20-річного віку. Пізніше він висловив невдоволення з приводу безладу в управлінні військовими силами, що, на його думку, може призвести до стрімкого розпаду фронту на великій території.

В нинішній розмові з УП Чмут вдається до метафори, порівнюючи ситуацію в країні та на фронті з кораблем, що тоне. Влада потрошку вичерпує з нього воду, але корабель все одно йде на дно.

"Російські військові діють на полі бою швидше, ніж українські. Вони оперативніше адаптують свою військову управлінську систему і вивчають уроки сучасних бойових дій," - стверджує Чмут. Коли його запитують, чи адекватно українське військове та політичне керівництво реагує на нинішні виклики, він заперечно хитає головою.

У свіжому інтерв'ю для "Української правди" Тарас Чмут ділиться своїми думками про побоювання командирів, які не наважуються відкрито доповідати про реальні втрати позицій.

Детально аналізує ситуацію на найбільш гарячих ділянках фронту. Пояснює, в чому росіяни почали нас випереджати.

Озвучує власну позицію щодо закликів звільнити Олександра Сирського.

Відповідає на запитання про напружені стосунки між "Азовом" та 3 ОШБр.

Робить висновки щодо неготовності Європи до війни з Росією.

Він відкрито визнає, що не має віри в реальність тривалого миру з Росією.

Пропонуємо вам стислий варіант бесіди з Чмутом. Якщо ви хочете ознайомитися з повною версією, перегляньте інтерв'ю у відеоформаті.

- Хочу розпочати розмову з цитати члена Комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони України Сергія Рахманіна: "Найстрашнішим роком для нас був 2022 рік, найважчим роком є 2025". Запитання до тебе: ми справді зараз переживаємо найважчі часи з початку повномасштабного вторгнення?

- Справді, 2022 рік був страшним роком невизначеності, оскільки ніхто не знав, що реально буде.

У 2023 році розпочалася війна на виснаження. Чи наближаємось ми до її завершення? Відповісти на це питання важко. Проте, можна помітити, що війна на виснаження поступово йде на зниження. І це є фактом.

- Чи сьогодні представники військового та політичного керівництва адекватно реагують на поточні виклики й майбутні загрози від Російської Федерації?

На жаль, я вважаю, що це малоймовірно. Я не спостерігаю політичної готовності усвідомити ризик поразки у цій війні. Дозвольте пояснити, що я маю на увазі.

Люди, які відповідають за складні рішення, чомусь думають, що ті проблеми, які накопичуються, або не мають значення, або не стосуються їх, або мають бути вирішені кимось, або кудись зникнути. Мовляв, "проблема пройде сама собою".

Десь два роки назад я був у Давосі, виступав на одній з панелей. Туди приїжджає багато урядовців, політиків, дипломатів різних країн, і всі говорять: "Україна обов'язково переможе, ми за вас, ми вас підтримуємо".

Ось просте запитання: чи може хтось окреслити причинний зв'язок, який веде до перемоги України? Яким чином ми повинні досягти цього успіху? Чи потрібно знищити всіх російських солдатів на фронті? Чи варто усунути Путіна і дестабілізувати Росію? Які конкретні кроки слід вжити, без абстрактних міркувань? Відповіді на ці питання немає.

І ось виникає нове запитання: чи дійсно ми рухаємось до перемоги, чи, можливо, навпаки, наближаємось до поразки? І в такому разі, що ми розуміємо під терміном "поразка"?

Я не бачу, щоб в країні багато людей на рівні топових політиків, урядовців, чиновників середнього рівня переймалися цими проблемами і робили щось для їх вирішення.

У нашій владі є чимало порядних людей, які прикладають зусилля, працюють і досягають певних результатів. Проте, коли аналізуєш проблеми з перспективи часу і загального стану справ в країні та на фронті, стає зрозуміло, що ми повільно витягуємо воду з корабля, який продовжує йти на дно.

Розгляньмо уважніше, що саме відбувається в найгарячіших точках фронту.

- Протяжність лінії зіткнення близько 1400 кілометрів без врахування Сумщини як нової ділянки активних бойових дій. Важливо розуміти, що на цих 1400 кілометрах плюс-мінус активні наступальні дії противника ведуться десь на 20%, тобто не на всій протяжності.

Стратегічною метою російських сил як минулого року, так і в першій половині цього року було виведення українських військ з Курського регіону. На жаль, їм вдалося досягти цього, в значній мірі витіснивши нас із суттєвими втратами. Після цього вони перейшли до наступного етапу - створення так званої буферної зони, що передбачає фактичну окупацію частини Сумської області, з наміром пізніше обміняти ці території на щось інше.

Ще одна мета російських військ полягає в тому, щоб витягувати значні ресурси з наших Сил оборони. Якщо ми не будемо активно запобігати цьому, вони продовжать свої наступальні дії.

А якщо наступати виходить, то вони будуть пробувати взяти під вогневий контроль обласний центр.

На Харківщині - це терор населення, хаотичні удари інколи по військових об'єктах і збільшення своїх окупованих територій у північно-східній частині області.

Завдання залишається незмінним, як і в Сумській області – прагнути заволодіти якомога більшими площами, виснажувати ресурси та, можливо, в подальшому обмінювати або отримувати розширені території.

Луганська область, на жаль, майже повністю під окупацією. Основний напрямок атаки лежить на Лиман, з метою виходу до великої агломерації: Слов'янськ, Краматорськ та Дружківка. Також варто згадати Часів Яр і Торецьк — два значні міста, які зазнали руйнувань від російських військ, хоча остаточно їх захопити їм поки не вдалося, що залишається незавершеним завданням.

В даний момент російські війська намагаються просуватися до адміністративного кордону Донецької області в усіх можливих напрямках. Їхня основна стратегічна мета полягає в повному захопленні цієї області.

Які події наразі відбуваються на межі Донецької та Дніпропетровської областей?

Це напрямок Покровський, який наразі є найбільш активним.

Метою було захоплення Покровська. Проте ця задача не була виконана, і ворог розпочав спроби просування з північного та південного напрямків, намагаючись оточити нас.

З одного боку простягається шлях до Мирнограду, а з іншого — напрямок до Дніпропетровської області, через який вже фактично відбувся в'їзд. Поки що це можна назвати ситуацією з певною невизначеністю.

Однак це є одним із ключових аспектів російської стратегії, оскільки перенесення конфлікту на територію Дніпропетровської області вказує на те, що ще одна адміністративна одиниця має окуповані землі. Навіть якщо це всього лише один квадратний кілометр, це дозволяє їм встановлювати свою військову адміністрацію та заявляти про те, що "Дніпропетровщина є частиною Російської Федерації". Це створює серйозні геополітичні виклики.

Вони будуть далі пробувати розширяти свій плацдарм там.

Якщо говорити далі до Запоріжжя, то це відносно спокійна ділянка фронту за це півріччя - з точки зору кількості втрачених територій, не так і багато на фоні інших напрямків. І поки що вона не є пріоритетною в росіян.

Щодо Херсонщини, то їх основною метою є забезпечення повного контролю над кількома островами на Дніпрі. Частина цього плану була реалізована, але не все вдалося. Ця територія залишається відносно спокійною, переважно завдяки Дніпру, який слугує значною водною бар'єрою, що ускладнює проведення наступальних операцій на суші.

У той же час у нас є Чернігівський напрямок, де активні бойові дії не ведуться, проте спостерігається інтенсивна діяльність розвідувально-диверсійних груп. Населення піддається терору: безпілотники FPV атакують поштарів, а "Мавіки" скидають вантажі на автобуси і маршрутки. Це свідчить про певні спроби вивчення ситуації та відволікання наших військових сил.

У Чорному морі ситуація виглядає більш оптимістично: зерновий коридор функціонує, військово-морські сили підтримують вогневий контроль над усією північно-західною зоною моря. Разом із Силами оборони вони здійснюють численні операції в Криму та на території Росії, завдаючи ударів за допомогою крилатих ракет, діпстрайків, морських дронів та інших доступних засобів.

Яким чином ти оцінюєш рівень підготовки та матеріально-технічного забезпечення російських збройних сил на липень 2025 року?

- Російська армія сильна в багатьох питаннях. Але армія є інструментом.

І тут треба дивитися ширше з точки зору Росії як країни.

По-перше, це держава, що володіє безліччю природних ресурсів і стабільним фінансовим потоком. По-друге, це країна, яка має надійних авторитарних партнерів, які в основному не зраджують її, особливо на цьому етапі конфлікту.

І збоку є Китай, який має стриману позицію. При цьому ми розуміємо, що навіть ця стримана позиція достатньо посилює Російську Федерацію.

Один із партнерів, Північна Корея, фактично надіслав десятки тисяч своїх солдатів, з яких кілька тисяч загинули в боях на стороні Росії. Україна не має подібної підтримки. Наші союзники значно менш потужні, коливаються у своїх рішеннях і проявляють нерішучість у багатьох питаннях.

У Росії наразі немає труднощів щодо розуміння цієї війни в суспільстві. Ситуація виглядає досить зрозуміло — більшість готові підтримувати бойові дії. Країна має цілковито авторитарний режим, і інші настрої тут просто неможливі. На жаль, населення щиро вірить у цілі цієї війни.

Наступним аспектом є їхній оборонно-промисловий сектор, який наразі функціонує на максимальних обертах. Він надійний, незалежно від думок оточуючих. Цей сектор має значні масштаб і самодостатність в багатьох напрямках, а також демонструє хороші темпи розвитку. Російський ОПК виробляє якісну продукцію.

Ось унікальна версія вашого тексту: Російські збройні сили продовжують існувати на колишньому рівні, незважаючи на значні втрати. Завдяки фінансовим виплатам, різноманітним бонусам та компенсаціям для малозабезпеченого та обмеженого населення, чисельність армії дещо зростає, перевищуючи втрати. Все це відбувається без додаткових заходів мобілізації, що є важливим аспектом.

Бо у нас статистика від'ємна: ми втрачаємо більше, ніж залучаємо. Під втрачаємо не маємо на увазі безповоротні втрати. Це і звільнення, це і поранення, хвороби і ряд інших причин, які є, де люди не вмирають, але звільняються з армії.

Наступним важливим аспектом є темп навчання. Російські війська проявляють більшу оперативність на полі бою в порівнянні з нами. Вони швидше адаптують свою армійську структуру та засвоюють уроки, які дає сучасна війна.

Наступне - це масштабування технологій і тих рішень, які з'являються. Наприклад, FPV як явище винайшли ми, але страждаємо тепер від цього теж ми. І росіяни швидше дійшли до оптоволокна, яке зараз є доволі сильним викликом з точки зору логістики забезпечення поля бою, якому немає простої протидії.

Наприклад, тут не застосуєш РЕБ. Засоби, які можна використовувати, це напівавтоматичні гладкоствольні рушниці або сітки. Є інші технічні способи, як їх можна фізично збивати - вони працюють, але це швидше про хаотичні несистемні історії, ніж про стратегію, яка вирішує проблему.

На жаль, ми виявляємося позаду них у цій ситуації.

У попередньому інтерв'ю ти зазначав про безлад у керуванні нашими військовими силами. Чи вживаються заходи для виправлення ситуації?

На жаль, ситуація залишилася практично без змін. Проблема з приданими підрозділами полягає в тому, що, наприклад, у вас є бригада, що складається з 2-5 тисяч військовослужбовців. Однак у вашій зоні відповідальності діють ще 20 різних підрозділів: Національної гвардії, Національної поліції, прикордонників, Держслужби з надзвичайних ситуацій, спеціальних підрозділів, тероборони, окремих стрілецьких батальйонів, Повітряних сил та інших. Ці підрозділи варіюються від великих взводів до батальйонів по 100 осіб, які намагаються заповнити прогалини. Незважаючи на зусилля адекватних командирів, які прагнуть навести порядок, швидкість і масштаб війни роблять це завдання практично неможливим навіть за декілька місяців.

Плюс постійні втрати, постійна зміна позицій, постійні безглузді накази відновити втрачені позиції до стількох-то годин призводять до того, що почасти ми втрачаємо людей не через стратегічне мистецтво ворога, а через недолугість свого управління.

Це залишається незмінним з року в рік. Хоча прізвища можуть змінюватися, сама система залишається стабільною. І ця ситуація стосується не лише окремих осіб.

Суть проблеми має значно глибші корені.

- Як знайти цей корінь?

Перш за все, необхідно зрозуміти і визнати наявність проблеми. Виглядає так, що наразі ніхто не займається її вирішенням.

Отже, ми створюємо численні корпуси — їх вже більше 20. Ці корпуси повинні замінити тимчасові органи оперативно-тактичного рівня, такі як ОТУ та тактичні групи (ТГР), і стати сталими управлінськими структурами. Це є правильним кроком.

При цьому вже понад пів року ми формуємо корпуси, і мало з них прийняли якісь ділянки і мало з них можуть виконувати задачі. Чому? Бо немає людей, немає старших офіцерів, висока плинність кадрів, суперроздуті штати, немає техніки озброєння, немає ресурсу на це все.

Натомість, щоб розширювати успішні військові підрозділи, перетворюючи батальйони на полки, полки на дивізії та бригади на дивізії, а також поєднувати середні частини з потужними для їх зміцнення, ми створюємо численні нові підрозділи.

Кількість людей не зростає, ресурси залишаються обмеженими, а війна триває, виснажуючи всі сили. Такі рішення виглядають дуже незвично. Їх важко пояснити з логічної точки зору, адже звучить більше як емоційний вислів: "Я генерал, я ухвалив це рішення, я відповідаю за війну, отже, буде так".

Чи є неправда найбільшою загрозою для українських збройних сил?

Я не впевнений, яка з причин є найзначнішою, але одна з основних - це не стільки обман, скільки боязнь висловити правду. Чому так? Тому що за правдивість не отримують похвали: за неї можуть позбавити посади, перевести в резерв, знищити кар'єрні перспективи, відправити на ризиковані завдання, або навіть порушити кримінальні справи.

Тому часом командирам легше тривалий час стверджувати, що наші позиції залишаються під контролем, хоча насправді це не так. До них підходить черговий підрозділ, який вважає, що повертається на свої території, але насправді опиняється в тилу ворога. В результаті його знищують, і ми зазнаємо безглуздих втрат. Це страх відвертості.

Таким чином, Генеральний штаб може отримувати неповну або однобоку інформацію про події на фронті.

- (Робить паузу) Я думаю, у всіх необ'єктивна інформація.

Богдан Кротевич, колишній керівник штабу "Азов", не раз висловлював думку про необхідність звільнення головнокомандувача Збройних сил України Олександра Сирського. Яка ваша думка щодо публічних вимог про відставку Сирського?

Не дуже добре. Яка наша мета з цією зміною? Яку проблему ми прагнемо вирішити? І ще одне питання: кого ми обираємо на зміну, і чи покращиться ситуація з наявними ресурсами в умовах, що склалися в країні?

Це більш глобальне питання, ніж просто прізвища, адже воно стосується інституцій. У нас не було таких структур, і ми не робимо кроки для їх створення.

Окремим викликом є зростання напруги між військовими підрозділами нижчого та середнього рівня — такими як рота, батальйон, бригада — та Генеральним штабом. Що ж спричиняє цю ситуацію?

Тому що на низах купа проблем, які не вирішуються роками. І таке враження, що їх ніхто і не помічає. З одного боку, це про комунікацію, про безтолкові спроби повернення позицій, про утримання непотрібних одиночних будинків десь далеко.

З іншого боку, слід зазначити, що розрив між верхами і низами часом лише зростає, що веде до спотвореного сприйняття реальності на фронті. У Києві багато хто не вважає, що ми можемо втратити війну вже завтра. Люди вірять, що все якось владнається. Проте це не відповідає дійсності. На нижньому рівні населення відчуває великий тягар і виснаження.

Протягом трьох років нам наголошують на необхідності припинити використання допоміжних підрозділів у бойових діях, але ми продовжуємо їх застосовувати. Також, незважаючи на те, що існує безліч неповністю укомплектованих старих бригад, ми все ще займаємось формуванням нових.

Ми продовжуємо ділити людей на різні групи. Це призводить до публічного обговорення та критики. Як реагує на це суспільство? Ось герой з фронту, а ось генерал. Емоційно громадяни більше довіряють солдату з окопу. Це викликає питання щодо єдності армії.

Це, в свою чергу, має значний вплив на мобілізацію, віру в здобуття перемоги та згуртованість суспільства.

А чому так? Бо, знову ж, з проблемою ніхто не бореться. Борються з медійним проявом. Комбат щось сказав - заборонити в армії комбатам щось казати, хтось написав щось у Facebook - заборонити користуватися Facebook. Хтось дав інтерв'ю - заборонити давати інтерв'ю.

Але це не вирішує проблему, бо про проблему навіть не питають.

Історія про заочний конфлікт між комбатом 47-ої бригади Олександром Ширшиным та Сирським. Яка твоя думка щодо цього протистояння?

Це лише один з багатьох прикладів. Очевидно, що люди втомилися від безладу. Це справжні виклики, про які кожен офіцер у будь-якій бригаді може розповісти безліч історій. І ці проблеми не зникають. Коли це триває вже третій рік, то що людям залишається робити? Вони починають звертатися до громадськості. Що їм втрачати? Куди їх відправлять, на фронт? Це, в свою чергу, веде до конфліктів. Проблема полягає в тому, що ніхто не бажає заглиблюватися в суть справи і шукати рішення.

Чи свідчить це про ширшу тенденцію, що молоді офіцери не бажають приймати методи Генерального штабу?

- Не хочуть (замислюється). Так це не питання Генштабу, це питання задач.

Якщо завдання є безглуздим, то не має значення, хто його формулює. Дехто вважає, що це призведе до беззмістовних втрат людей і залишиться невиконаним. А вам, тим часом, повідомляють: "Вам поставили завдання – виконуйте його".

Згодом троє осіб загинули, і до ворожих позицій ніхто не зміг дійти. Повідомляють, що загиблі не досягли своїх цілей. Що ж, ми хоч і спробували. Звернулися нагору з інформацією про наші зусилля. Це свідчить про наявність системної архітектурної проблеми. Щоб її виправити, необхідно спочатку визнати її існування.

- Зараз на слуху напруження між "Азовом" і Третьою штурмовою. "Азовці" звинуватили бійців "Третьої штурмової" в побитті їхнього офіцера в Івано-Франківську. На твою думку, до чого такі конфлікти можуть призвести, і чи в майбутньому конфлікти між різними військовими середовищами стануть повсякденністю?

Це досить делікатне питання. Ми активно співпрацюємо з "Азовом" та Третьою штурмовою. Особисто я не заглиблювався у деталі цієї конкретної ситуації, тому не маю інформації про неї.

Однак це справжня порохова бочка, що може детонувати. Це безсумнівно є точкою, де росіяни зосереджують свої зусилля, і вони, безумовно, продовжуватимуть використовувати це як інструмент як зараз, так і в майбутньому.

У таких випадках якісь дуже поважні шановані люди для обох сторін мають бути медіаторами. Такі проблеми не можна пускати на самоплив.

Адже може статися так, що хтось завдасть шкоди іншому, і це призведе до серйозних наслідків. Без уточнення, хто саме і з яких причин, без зайвих позицій – це надзвичайно делікатна тема в умовах протистояння зовнішній агресії, коли особисті конфлікти можуть перерости у збройні сутички.

Яким чином Росія може використати цю ситуацію на свою користь?

Сприяти тому, щоб одна особа знищила іншу.

У нас же є історії, коли росіяни представляються українськими спецслужбами, коли вербують ніби з патріотичних цілей. Молодь, підлітків, прихильників якихось середовищ натравлюють на інших. Десь хтось когось убиває, це переростає в конфронтацію.

Додатково варто зауважити на інформаційне середовище. Ми усвідомлюємо, що росіяни активно маніпулюють ним через платформи, такі як Telegram та TikTok. Це призводить до забруднення та токсичності інформаційного простору.

У суспільстві, що відчуває виснаження на всіх рівнях — емоційному, фізичному та моральному, у країні, яка переживає важкі часи, існує безліч викликів.

Ми спостерігаємо, як Росія веде війну з підтримкою таких країн, як Китай, Іран та Північна Корея. Одночасно відзначається слабка реакція з боку західних держав. Як ти оцінюєш тезу про те, що за таких умов демократія може поступитися місцем автократії?

На даний момент світова ситуація виглядає ось так.

Європа абсолютно не підготовлена до конфлікту. Багато хто з європейців не бажає займатися військовими приготуваннями і вважає, що війна, яку веде Україна, стосується лише малозабезпечених.

Мовляв, у них неймовірно потужні армії та найсучасніше озброєння, і вони зможуть знищити всіх завдяки своїй високій точності. Але це не так. Їхні 20-30 танків і 50 найсучасніших літаків не витримають аналогічної операції, як "Павутина".

Вони не усвідомлюють, як сильно трансформується сучасна війна і яким чином змінюється бойове середовище. Не обов'язково мати найсучасніше обладнання. Головне - це мати необхідну техніку у потрібній кількості.

Якщо Росія вирішить атакувати країни НАТО, зокрема країни Балтії, чи дійсно НАТО, а не лише на словах, вживе заходів для захисту цих країн?

Чи існує потенціал? Так, без сумнівів. Як у фінансовому, так і в військовому плані. Але чи готовий він діяти як структура, залишається під питанням, і я в цьому дуже сумніваюся.

Деякі держави можуть долучитися. Проте, на мою думку, як інституція НАТО може бути паралізованою через певні країни-члени, які відкрито підтримують російську позицію. Вони можуть заявити: "Давайте спочатку зберемося, обговоримо, а вже потім вирішимо, чи потрібно когось захищати".

Тут ключовими є швидкість та динаміка. Існує думка, що якщо російські війська знову спробують атакувати Київ, то вони, можливо, знову опиняться в пастці під Черніговом, і це стане для них фатальним завершенням.

Проте, якщо російські війська вторгнуться в Балтійські держави, це може призвести до остаточного розвалу НАТО.

- Чи світу зараз потрібні нові й ефективні альянси, де Україна зможе знайти для себе нове місце?

Україна повинна невпинно прагнути до сили та незалежності в тих аспектах, де це можливо, і робити це якомога швидше. Це не лише стосується НАТО чи інших міжнародних об'єднань. Це питання стосується того, що у світі панують лише сильні держави. Або ми станемо потужними, або нас не залишиться.

У лютому цього року голова Головного управління розвідки Кирило Буданов озвучив думку, що Росія прагне відновити імперську велич, і для цього їй необхідно повністю інтегрувати Україну. Однак, за його словами, РФ усвідомлює, що реалізувати ці амбіції через військові дії вдасться не так швидко, тому їм потрібен час для перегрупування. Які твої думки щодо потенційного завершення конфлікту?

Повністю з вами згодна. Це справді можливо. Я не впевнена, чи це добре, чи погано, адже з одного боку, ми, як нація, втомилися. І з часом стає все важче. Але, з іншого боку, як зазначив Буданов, це абсолютно вірно: Росія не зупиниться. Вони також матимуть свій відпочинок, їхня оборонна промисловість активно працює на повну потужність. Вони зроблять певні висновки, відновлять сили й поповнять ресурси. І коли настане момент, вони знову піднімуться. За цей час ми можемо не встигнути підготуватися.

- Розсваримося?

Безумовно. Ми ще не уклали жодної угоди, а виборчі процеси вже розпочнуться. І це дійсно викликає тривогу.

Я не знаю, яке тут правильне рішення, що треба робити. І я не заздрю тим, хто приймає це рішення.

Володимир Зеленський нещодавно відзначив, що в Росії всі ключові рішення приймає лише Путін, тому для встановлення миру необхідно провести зустріч на рівні керівництв. Якщо така зустріч відбудеться, які, на твою думку, можуть бути переваги у Зеленського?

Це участь європейських партнерів. Ми продовжуємо вести боротьбу та протистояти викликам, і, попри всі труднощі всередині країни, перед зовнішнім агресором ми стоїмо разом.

Ми також маємо досвід у веденні гібридних конфліктів і знищили кілька десятків російських літаків, серед яких понад 10 одиниць стратегічної авіації.

Ми не зазнаємо поразок в усіх напрямках. Наприклад, на Чорному морі нам вдалося витіснити ворога, і йому там дуже непросто. Ситуація в Криму також складна. Російським військам важко на фронті.

І в цій ситуації неясно, хто може першим почати розпадатися.

Можливо, і вони можуть зазнати невдачі. Наші позиції в переговорах, звичайно, не такі міцні, як їхні, але ми також маємо чим похвалитися. Якщо подивитися на останні півроку, які пройшли після Трампа і під час усіх цих подій, ми досягли чималих успіхів.

- Без американської підтримки, фактично?

З відчутно зниженим рівнем підтримки з боку США, але з істотно посиленою підтримкою з боку Європи. У військовому контексті Європа зовсім не є слабкою, адже має значні ресурси та можливості.

Проте вона не є мобілізованою...

- Ми ще не досягли повної мобілізації. Але у них є фінансові ресурси. Ми не звертаємося з проханням: "Приходьте зі своїми військами і бійтесь за нас". Ми просимо: "Надайте нам техніку, озброєння, боєприпаси, розвідувальні дані та інші необхідні ресурси. І ми готові продовжувати боротьбу".

Ми готові не просто воювати, а готові перемагати. Бо як тільки нам дали ATACMS, які ми довго просили, у нас там було досить багато проблем, ми їх відразу вирішили. Як тільки ми отримали F-16 і почали їх застосовувати - з'явилися абсолютно інші спроможності. І так по купі іншої номенклатури.

Європа має кошти і промисловість, яка може компенсувати США. Плюс по світу є ще купа всього, що можна для нас купувати.

- Але ж в Європи інші інтереси.

Отже, більше держав, більше викликів і посилене російське втручання. У кожної з них є своя унікальна історія. Візьмемо, наприклад, Норвегію, Швецію, Данію та Німеччину - ці країни володіють значними ресурсами і можуть стати нашими союзниками.

- Якщо ми говоримо про переговори, то, на жаль, вони завжди передбачають компроміси. Ми бачили вимоги Росії, це неадекватні речі, про них навіть немає сенсу з тобою говорити. Але, на твою думку, на які реалістичні поступки має піти Росія і на які поступки за жодних умов не має йти Україна?

Росія повинна зникнути з географічної карти – це оптимальний вихід із ситуації. Якщо відбудуться переговори і ми дійдемо до певної паузи, жодна зі сторін не отримає всього бажаного. Правда буде десь в середині.

Ми абсолютно не можемо погодитися з думкою, що повинні стати вразливими. Не можемо також легітимізувати втрату наших територій, навіть якщо наразі не маємо над ними контролю. Час минає — через 10, 20 років імперія, що нас пригнічує, врешті впаде, і ми повинні бути готові відновити свої права та повернути те, що нам належить.

Я сумніваюся, що Росія зможе проіснувати ще сотні років. Імперії завжди приходять до свого кінця, і Росія не є винятком. Існує безліч факторів, які можуть вплинути на цей процес, і ми повинні використовувати їх на свою користь. Проте, найголовніше — залишатися сильними.