Там, де замовкають вибухи, починає лунати мелодія скрипки.

Харківський скрипаль Ігор Чернявський розмірковує про українську музику та вплив війни.

Кажуть, у найтемніші часи мистецтво стає світлом. Так було й у Харкові, де в перші дні війни скрипаль, доктор мистецтва, заслужений діяч мистецтв України та соліст місцевої філармонії Ігор Чернявський грав для містян просто у сховищах -- щоб підтримати й запалити віру в перемогу. Він не виїхав з рідного міста. Його зброєю стала скрипка. З нею він пережив перші вибухи, грав у підвалах і шпиталях, у бомбосховищах і просто неба, коли Харків палав. І саме його виконання "Мелодії" Мирослава Скорика -- тієї самої, що звучала під час виступу Володимира Зеленського перед Конгресом США, -- стало голосом країни, що бореться за життя. Це та відома промова, де президент України звертався до американських законодавців онлайн із Києва, закликаючи підтримати нашу країну, закрити небо, надати зброю й допомогу. Промова супроводжувалася відеороликом про війну, де показували кадри бомбардувань, руйнувань, поранених і дітей, -- і саме під ці кадри прозвучала "Мелодія" у виконанні харківського скрипаля. Цей момент став символічним -- українська музика, народжена з болю, зазвучала в серці американського парламенту.

З того часу пройшло чимало років, але для Ігоря музика залишається не тільки його покликанням, а й способом висловити українську ідентичність на міжнародній арені. Крім того, він підтримує тих, хто пережив найстрашніші випробування. Наразі Ігор Чернявський виступає не в традиційних концертних залах, а там, де музика має здатність зцілювати — серед військових та поранених. Він став особливим учасником форуму "Освіта ДивоСвіту", на якому зібралися вчителі, експерти в галузі освіти, митці та науковці, аби обговорити сучасну українську освіту і культуру та їх значення під час війни.

"Музика насправді створена для того, щоб підтримувати людину в найважчі та найпохмуріші моменти," -- зазначає знаменитий виконавець.

-- Подивіться лише на мій любий Харків -- місто, що встояло перед навалою і не прихилило коліна попри всі спроби росіян захопити чи знищити його. Мистецтво у Харкові живе, розвивається, наповнюється новими сенсами та відчуттями. Так, можливо, це не найкращий його період, адже та сама музика Харкова почала лунати трохи тихше -- не з великих залів, а з укриттів та бомбосховищ. Але вона лунає, а отже, її слухають, а значить, музика продовжує надихати та підтримувати.

Оперний театр, Театр ляльок, Театр Курбаса – все це продовжує функціонувати, а також проходять численні виставки та працюють галереї. Культура не зникла, не зникла, не зникла в невідомість. Звісно, мені хотілося б бачити більше музики в Харкові, щоб вона звучала ще гучніше і масштабніше. Але навіть у часи, коли поруч з нами агресор, під час постійних обстрілів і нападів, ця музика залишається. Я відчуваю, як люди тримаються за цей звук, як вони захоплюються ним і плекають його відлуння в своїх душах.

Так сталося і на самому початку великої війни, коли все здавалося втраченим серед безперервних вибухів і хаосу. Проте ми не зупинилися — грали просто в підземеллях, всередині пекла канонад і відчаю. Музика залишалася тим, що єднає нас і дарує надію.

Отже, сьогодні, після більше ніж трьох років, ці мелодії залишаються джерелом світла для людей, символом надії та містком до того життя, до якого ми всі прагнемо повернутися. Музика виступає як магічна паличка, що приносить радість і легкість, навіть у найтемніші часи та в години найбільшого смутку.

Чи змінився ваш сприйняття музики тепер, після всіх переживань? Чи відчуваєте ви її по-іншому, ніж у ті перші дні війни?

-- Безумовно, роки великої війни не минули безслідно, вони виснажили та втомили наших людей. Але водночас вона навчила нас бути єдиними як ніколи, щирими одне з одним, справжніми з власними почуттями та емоціями.

Тому, коли російські війська завдають ударів по умовному Києву, вони не просто атакують одне місто, а завдають болю всій країні. Адже це стосується не лише киян, а кожного з нас. Ми відчуваємо тривогу разом, ми переживаємо горе спільно, ми проходимо через ці труднощі як єдине ціле. У такі важкі часи музика стає для нас опорою, допомагає знайти світло в темряві, не здаватися і продовжувати боротися за нашу перемогу.

Знаєте, після зустрічей та виступів для наших героїв на прифронтових територіях і в самісінькому епіцентрі подій, я остаточно вирішив, що більше не буду нарікати на своє життя. І тепер, зтиснувши зуби і серце, можу сказати лише одне – треба терпіти і продовжувати свою справу, надихати людей, приносити мистецтво через власну душу. Ця душа повинна бути яскравою, адже я не маю права обманювати слухачів, не маю права передавати музику через якийсь тягар чи темряву. Музика не створена для обману, і я не можу нести її в атмосфері важкості чи суму – все це відчувається у звуках, у кожній ноті, і передається слухачеві, немов відкрита книга.

Яким чином військові сприймають музику? Чи здатна вона вплинути на них не лише як джерело розради, а й як щось, що знову надає сенс життю?

Я розповім про це питання через одну історію, що назавжди залишиться в моєму серці. Приблизно півтора місяця тому я мав, без перебільшення, велику честь виступити перед тяжкохворими військовими, яких вдалося звільнити з російського полону. Це надзвичайні люди, які витримали роки страждань і знущань, повернувшись додому виснаженими і змученими. Найбільш вражаюче — в їхніх очах не було аніскільки життя.

Перед цим виступом я відчував хвилювання, як ніколи раніше. Я розумів, що не можу виконувати щось сумне; навпаки, потрібно вибрати щось яскраве, здатне підтримати та надихнути. Проте найскладніше було не стільки грати, скільки зустріти погляд наших хлопців. Спочатку я не наважувався на це, хоча відчував їхню увагу та присутність. Виступ пройшов так успішно, що деякі навіть заснули під час нього. Це абсолютно нормально, адже ми створили своєрідну психологічну терапію, де музика стала спільною мовою для всіх нас.

Після завершення заходу, вийшовши на уклін, я нарешті наважився зустріти погляди цих людей. І ви можете не повірити, але в їхніх очах почало пробуджуватися життя, вони засяяли новим світлом. Незабаром багато хлопців підійшли, щоб висловити подяку, обійнятися. Ці обійми назавжди залишаться в моїй пам’яті — вони були настільки особливими та безцінними. Ось такі миті, така реакція, такі виступи — це найцінніше, що мені доводилося пережити, і найкраща відповідь на питання, чи потрібна музика нашим захисникам.

Слухаючи вас, я усвідомлюю, що українці і музика — це два нероздільні елементи. Ми насолоджуємося мелодіями в моменти радості та підтримуємося ними у важкі часи. Чи можемо ми вважати себе музичною нацією?

Не може бути інакше: лише погляньте на ту надзвичайну спадщину народної, класичної та сучасної музики, яку ми маємо і яку продовжуємо створювати в даний момент. Ми сповнені музичності, адже пісенність – це частина нашої душі, нашої культури, нашого повсякденного життя. Наші оперні театри, талановиті співаки та новаторські композитори свідчать про те, що музика стала важливою складовою української ідентичності ще багато років тому. І навіть у часи війни ми не зупиняємося, продовжуючи творчість. Так, нині це нелегко, кількість охочих навчатися в консерваторіях зменшується, мистецтво розвивати стає все важче. Але, незважаючи на всі труднощі, ми тримаємося, ми знаходимо сили, ми співаємо та граємо.

А ще важливо, що наша музика лунає на весь світ, відкриваючи всім Україну та українців. Нещодавно я повернувся з гастролей Німеччиною та Італією, де грав для діаспорян та місцевих жителів. І знаєте що? І німці, і італійці щиро захоплювалися й дивувалися. Мовляв, якщо у ваших композиторів та виконавців такий рівень, чому ваша країна досі не в Європейському Союзі, ви ж варті цього!

Це свідчить про те, що нас не лише знають, але й цінують, нами захоплюються та поважають. Люди готові слухати нас і прислухатися до наших думок. Я говорю це, спираючись на свій особистий досвід та виступи. А уявіть собі, коли наші хори та оркестри відвідують Італію... Мистецтво говорить потужною мовою, і наші музичні традиції дозволяють нам висловлюватися цією мовою ще яскравіше і впевненіше.

Які ж у нас відмінності від уявних італійців? Чим ми відрізняємося у нашому сприйнятті музики?

-- Я скажу лишень одну річ, і адресована вона нашим можновладцям, від яких залежать певні дії та рішення. Коли я їду Європою за кермом, скажімо, умовною Францією, то завжди вмикаю місцеве радіо. Одна станція -- потрапив на оперну музику, друга -- слухаю симфонічну, перемикаю далі -- а там джаз або камерна музика. Тобто можна знайти буквально все що тільки заманеться. В Україні такого, на жаль, немає, і саме в цьому полягає наша найбільша різниця з умовними італійцями чи французами.

Давайте будемо відвертими: розгорнути класичну радіостанцію – це не така вже й грандіозна чи недосяжна задача. Уявіть, людина, що подорожує Україною, випадково натрапляє на цю станцію, зупиняється і відкриває для себе шедеври Моцарта або Скорика. Ми прекрасно усвідомлюємо, що великі справи починаються з простих кроків. Для того, щоб познайомити українців з академічною музикою, не потрібно шалених інвестицій чи кредитів. Все, що необхідно – це бажання та конкретні дії.

Якщо б у вас була нагода розробити свою радіопрограму — двогодинний блок класичної музики для всього населення — які твори ви б обрали для свого плейлисту?

— Найбільшою проблемою є уникнення надмірностей і спроб нав'язати людям все одразу. Варто знайомити з класичною музикою з обережністю, ніжністю та поступовістю. Це має бути щось яскраве, прекрасне та захоплююче. Наприклад, Симфонія № 40 Моцарта, Симфонія № 5 Бетховена, Квартет Гайдна та інші шедеври.

Але водночас зі світовою класикою не менш важливо відкривати українцям і наших видатних композиторів, як-от Лисенко, Косенко, Леонтович, Лятошинський, Штогаренко, Скорик, Сильвестров, Борисов. Перераховувати далі можна годинами, якщо не днями, і всі ці люди були завжди, просто про них забули, на них не зважали. А все тому, що наших композиторів весь час намагалися замінити російськими чи європейськими, і це величезна помилка. Адже у творчості наших митців -- неймовірна краса, особлива глибина й щирість, яка закохує з першої ноти.

Ця війна, по суті, відкрила нові перспективи для оцінки наших досягнень, зокрема в музичній сфері. Я спостерігаю за собою та своїми колегами з консерваторій і музичних шкіл – усі активно досліджують українську виконавську традицію та надбання композиторів на різних рівнях.

Сьогодні ми боремося за те, щоб здобути власну державність, але не менш важливо для нас зберегти й розвивати наше культурне, мистецьке та творче спадщина. Ми також захищаємо нашу музику, літературу, живопис — за все те, чим кожен українець може і повинен гордитися.

Як ви вважаєте, якими будуть звуки нашої перемоги? Яку музику ви виконаєте?

Звичайно, я не пропущу можливість виконати наш Гімн, а відразу ж після нього прозвучить "Мелодія" Мирослава Скорика, відома у всьому світі. Також я хотів би виконати "Тріо" Бориса Лятошинського для скрипки, віолончелі та фортепіано, адже ця музика здатна торкнутися найглибших струнів душі та серця.

І, можливо, це вже зовсім не академічно, але можна зіграти нашого гопака. Якось на представленні журналу "Дивосвіт" у пані Іннеси Кравченко я зробив невеличку виставу. Ми вивели на екран картину майже харків'янина Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові", і я заграв гопака.

Ця музика та ця картина втілюють у собі певне українське, здорове зухвальство. Тут відчувається нотка сміливості, гумору та відсутності страху перед будь-якими викликами — це наш характер, наша енергія, яка надзвичайно актуальна в цей момент. Це говорить про нашу стійкість, природну легкість і українську силу. Ми завжди дбаємо про своє, рідне, і в наших серцях завжди живе любов до України.