"Маю намір розпочати свою справу". Це розповідь про воїна, який отримав серйозні травми на полі бою, втратив кінцівки та частково зір, але не втратив віри в себе - Життєві історії | Експрес онлайн.
Волонтер намагався всіма силами відновити своє звичне життя.
Денис Кочерга, уроженець села Нове Мажарове в Харківській області, опинився на Дніпропетровщині, де знайшов роботу на місцевих заводах. Перший шлюб не витримав випробувань, але він продовжував активно брати участь у вихованні свого сина Богдана. Незабаром Денис зустрів свою майбутню дружину Наталію. Коли розпочалася велика війна, він добровільно вирішив стати на захист України.
"Тоді моя кохана була в очікуванні дитини. Але я не міг залишатися вдома. Я вирушив до військкомату," -- згадує Денис Кочерга. "Про це я дізналася випадково від наших знайомих. Відразу зателефонувала йому. Денис підтвердив, що вирішив вступити до Збройних Сил України," -- розповідає Наталія. Спочатку доброволець, який обрав собі позивний "Бецик", потрапив до 121-го окремого полку зв'язку, де займався встановленням вишок для військових потреб.
18 серпня 2022 року Денис одружився зі своєю обраницею. На весільній церемонії він був у форменому одязі, а наречена сяяла в білому платті. Через місяць, 14 вересня, Наталія, яка вже була на сьомому місяці вагітності, стала мамою маленького Владислава, який важив 1490 грамів. "Ми залишали лікарню через місяць. Денис зміг взяти кілька днів відпустки, тому приїхав забрати нас з пологового будинку, - ділиться жінка. - Тоді він навіть боявся тримати на руках нашого крихітного синочка".
Восени 2024 року "Бецик" приєднався до 17-ї окремої важкої механізованої бригади імені Костянтина Пестушка. "Нас відправили на Курський напрямок. Спочатку був водієм -- возив на бойові завдання екіпажі операторів БпЛА", -- розповідає воїн. Невдовзі його призначили головним сержантом взводу ударних безпілотних систем. "Щодня я чекала на повідомлення від чоловіка, бодай плюсик", -- каже Наталія.
Минулого року, 12 березня, на світанку три екіпажі військових, серед яких був і Денис, вирушили на завдання. "Ми вже покинули Курщину і повинні були знайти та облаштувати нові позиції на Сумщині, у лісі неподалік кордону з Росією," — розповідає солдат Кочерга. "У першій машині нас було семеро, я сидів поруч з водієм. Прибувши на місце, ми зіткнулися з проблемами — після дощу дорога перетворилася на багнюку, тому водій вирішив заїхати на трав'янисту ділянку. Раптом пролунав вибух під колесом з мого боку. У мене в очах потемніло, і я втратив свідомість. Прийшов до тями, коли почув крики побратимів, які намагалися витягнути мене з автомобіля. Вибух розірвав передню частину машини, мої ноги виявилися затиснутими — перекрученими разом із тулубом, тому хлопцям знадобилося багато часу, щоб мене витягнути. Потім вони понесли мене в лісосмугу, щоб дрони не виявили нас. Я міг бачити лівим оком, але праве не реагувало зовсім."
Під'їхав другий екіпаж, бійці поклали у кузов пораненого, водій натиснув на газ. "Вже за пів години я був у стабпункті, який облаштували у підвалі церкви, -- згадує Денис. -- Медики одразу почали вливати плазму, бо я втратив багато крові, ввели анестезію, наклали на ноги шини. Отямився, коли мене виносили з церкви, тоді розбитою дорогою повезли до польового госпіталю". Хірурги сухо констатували: "Вже нема що рятувати". Воїну ампутували ноги нижче колін. Потім в іншій лікарні провели операцію на обидва ока. Праве, яке зазнало термічного опіку й уражень від осколків, було у критичному стані.
Денис відчував незручність, намагаючись поділитися своїми переживаннями з коханою. Але, зібравши всю свою мужність, тихо промовив: "Сталася невелика неприємність – я втратив ноги". Його дружина не змогла стримати сліз, а він намагався заспокоїти її, говорячи: "Все обов’язково буде добре".
У київському госпіталі військовому були встановлені ВАК-системи, а його рани регулярно обробляли. Після цього його перевели до Лікарні святого Луки у Львові. Його дружина приїхала туди разом із маленьким сином. "Я майже не могла спати, постійно нервувала. Але коли нарешті побачила Дениса, відчула величезну радість. Проте не знала, як з ним спілкуватися, щоб не образити, -- згадує 27-річна Наталія. -- Мене охопило погане самопочуття, і я вийшла з палати, ледве не знепритомніла. Мені знадобився час, щоб прийти до тями. Врешті-решт я зрозуміла, що разом ми здолаємо всі труднощі". З тих пір Наталія і їхній син Владик завжди поруч із Денисом. Шестирічний Богдан також навідує тата. Завдяки підтримці близьких, стан бійця почав покращуватися.
"Права нога загоїлась за два місяці, а от з лівою були проблеми -- через інфекцію з рани постійно витікав гній. Протягом пів року лікарі розкривали, чистили й знову зашивали куксу, -- каже Денис. -- Ще й з'явились болючі невроми (після ампутації нерв може далі рости й закручуватися у вузол), їх видаляли. Доймали фантомні болі -- було відчуття, наче пальці дуже туго стягнули джгутом. Проходив терапію, і з часом це минулось. На правому оці мені поміняли кришталик, попереду -- заміна рогівки. Наразі зір на лівому відновився, а правим бачу відсотків на 15".
В цілому, військовослужбовець пройшов щонайменше десять хірургічних втручань. Після цього в Національному реабілітаційному центрі "Незламні" з ним займався фізичний терапевт, який допомагав зміцнити м'язи та працював над реабілітацією рубців. Він також навчився ходити на тимчасових протезах.
"Докладав всіх зусиль, аби повернутись до звичного життя. Вже ходжу впевнено, без милиць. Хоч час від часу треба робити перерви, щоб кукси не запрівали й не було натирання. Чекаю на постійні протези, -- каже 27-річний Денис Кочерга. -- На заводі, де працював електрозварником, пропонують іншу посаду. Та я хочу нарешті повернутись додому, у село Знаменівку. Раніше любив щось посадити і дивитись, як воно росте. Тож планую зайнятися власною справою -- теплицями". Дружина підтримує цю ідею.
