Вшанування пам'яті військовослужбовців Миколи Самикіна та Богдана Куліка.

Війна забрала життя вітчима та його пасинка.

На Алеї слави загиблих Героїв у центрі селища Любар на Житомирщині один навпроти одного розміщені портрети Миколи Самикіна та Богдана Куліка. Це люди з різними прізвищами, але зі спорідненими душами, адже Микола замінив Богданові тата, прищепив йому любов до боксу і пішов на війну слідом за ним.

Катерина Кулік ділиться своєю історією: "Коля став для Богданчика батьком з чотирьох років, взявши на себе цю відповідальність. Ми разом жили в цивільному шлюбі протягом 17 років. Він був на 12 років старший за мене і мав значний життєвий досвід, через що став головною фігурою в нашій родині. З часом у нас з'явився син Олександр. Микола був дуже доброю людиною, і інколи мені здавалося, що він більше любить Богданчика, ніж нашого молодшого Сашу. Наш старший син займався боксом, і Коля безмежно гордився його досягненнями."

Микола та Богдан - із села Стрижівка Любарської громади. Старший займався бізнесом, а молодший захоплювався боксом, утім, життя обох кардинально змінила війна.

"З Миколою та Богданом я почав спілкуватися у 2010 році, коли батько привів сина на бокс. Хлопцеві тоді було 8 років. Вражала його наполегливість у всьому. Якщо за рік він пропустив одне тренування, то тільки з поважної причини. Микола всіляко його підтримував. З трьома своїми вихованцями, серед яких був Богдан Кулік, вперше поїхали на чемпіонат області в Бердичеві. Ми тоді були громадським об'єднанням і не мали фінансування, тож діти виступали без форми, у звичайних шортах і майках. Через це із них навіть трохи глузували, але після кількох боїв, де всі мої хлопці перемогли, у фіналі їм уже почали тиснути руки. Вони тоді всі стали чемпіонами області. Потім Богдан завжди ставав першим, йому не було рівних у його ваговій категорії", - згадує директор Любарської дитячо-юнацької спортивної школи Юрій Залуцький.

Богдан брав участь у багатьох змаганнях та виступав за збірну області на чемпіонатах України. За словами тренера, він завжди був серед лідерів, надихав та мотивував інших вихованців.

Досягнення молодого чоловіка привернули увагу, і йому зробили пропозицію продовжити навчання в Бердичівському фаховому коледжі промисловості, економіки та права за спеціальністю "Фізична культура і спорт". Богдан вирішив вступити туди після закінчення дев'ятого класу.

Мати юнака розповідає, що після завершення коледжу її син вирішив отримати військову освіту. Однак він не склав іспит з англійської мови, тому йому запропонували піти на строкову службу, після якої буде простіше продовжити навчання. Так Богдан і вчинив.

Повномасштабна війна застала його під час проходження служби.

"На початку війни Богданчик зателефонував мені, намагаючись заспокоїти. Він запевняв, що все налагодиться, і просив, щоб я з молодшим сином оформляли закордонні паспорти та виїжджали. Проте я не мала намірів кудись їхати," - ділиться Катерина.

Тим часом її чоловік Микола тричі ходив у ТЦК, аби його взяли в ЗСУ, нічого не розповідаючи дружині. За два дні до повномасштабної війни він відзначив своє 50-річчя. Про те, що йде захищати Україну, повідомив уже коли домігся свого.

Після завершення навчального центру чоловік приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади Полісся і розпочав виконання завдань у Донецькій області. Катерина згадує, що під час кожного телефонного дзвінка Микола застерігав, що їхня розмова може стати останньою.

Солдат Микола Самикін зник безвісти 24 серпня 2022 року. Багато місяців його рідні жили надією, що він живий, і шукали його серед полонених, адже перша ДНК-експертиза не підтвердила факту його загибелі. Але друга засвідчила, що воїн поліг у селі Долина Донецької області 24 серпня 2022 року. Героя змогли поховати у рідному селі 15 червня 2023 року.

Натомість Богдан уклав контракт із 116-ю окремою механізованою бригадою. Поки перебував у навчальному центрі, переслав на адресу мами бронежилет та інше спорядження, яке купував, бо знав, що піде на війну.

"Богданчик дуже змінився. Не передати словами, наскільки він подорослішав. Син говорив, що йому треба йти на війну і знищувати ворога, який прийшов на нашу землю. Одного разу переслав жетон зі своїми даними. Мене це дуже збентежило. Запитала в нього, навіщо йому ця річ, на що він відповів: "Мамо, якщо я загину, ти зможеш мене впізнати по тому жетону". Водночас я відчувала від нього любов і підтримку. Син присилав мені квіти і подарунки. Він був дуже добрим та міг віддати останнє", - ділиться Катерина.

На річницю поховання свого чоловіка, коли вона везла квіти на його могилу, вона отримала шокуючу новину. Дзвінок з незнайомого номера сповістив її про необхідність терміново повернутися додому. Там вона дізналася, що її старший син, 22-річний солдат Богдан Кулік, загинув 12 червня 2024 року в районі Синьківки, що на Харківщині. Сина також поховали в рідному селі.

Мати відкриває душу, розповідаючи, як після смерті Богдана нею заволоділа безумна думка про те, щоб наїхати на зустрічну смугу, сподіваючись на фатальний випадок. Дорога була абсолютно порожня, жодної машини не було видно. Проте незабаром вона зменшила швидкість і зрозуміла, що повинна продовжувати жити, адже її молодший син Сашко потребує її, а також вона має обов’язок приносити квіти на могилу Богдана.

Старший син часто сниться їй усміхненим.

"Я дуже пишався Богданом. Він виріс у мене на очах і був мені, як рідна дитина. Періодично приходив до нас на тренування навіть тоді, коли вже був у ЗСУ. Востаннє з Богданом ми зустрілися на Алеї слави у центрі Любара. Тоді поговорили і після того більше не бачилися", - згадує Юрій Залуцький.

У Любарському ліцеї №1 провели турнір з боксу пам'яті батька та сина Миколи Самикіна та Богдана Куліка. Обоє Героїв посмертно нагороджені орденом "За мужність" ІІІ ступеня.