"Зберігаю вдома шматочок серця, як безцінний трофей."
Історія Тараса Вовка, снайпера, та його дружини Галини, які активно підтримували фронтові зусилля та допомагали переселенцям, а сьогодні стикаються з новими серйозними викликами.
Галина Вовк народилася в селі Сукіль, яке розташоване в серці Сколівських Бескидів, оточене безліччю живописних водоспадів. Щоранку вона насолоджувалася купанням у їхніх прохолодних водах і мріяла про щасливе життя з коханим Тарасом біля величних Карпат. Проте, першим випробуванням для їхньої любові стала війна, а за нею – тяжка хвороба.
У СВОЄМУ ЖИТЛІ ОРГАНІЗУВАЛИ УТЕШКУ.
Галина та Тарас колись трудилися за межами батьківщини. Вони вирішили повернутися, щоб побудувати своє життя в рідному краї. Галина ділиться, що гірське село Сукіль подарувало їй енергію та відчуття безмежної волі.
Гори – це моя пристрасть і сенс життя з ранніх років. Саме тут я відчуваю себе справжньою, занурююсь у водоспади і насолоджуюсь свободою. З дитинства я любила досліджувати гірські стежки. Мій чоловік навіть жартував, називаючи мене Мавкою, адже я могла залишитись на полонині без намету на всю ніч, - розповідає вона.
Вона зізнається, що у дитинстві в її серці закріпилася любов до старої хатини в рідному селі, де колись проходили вечорниці. Згадує, як там завжди лунала музика скрипки та цимбал, а за хатиною простягалися величні Бескиди, що захоплювали її уяву. Як тільки з'явилася можливість, Галина придбала цю будівлю, оновила її фасад і почала перетворювати на музей. Першими експонатами стали старовинні вишиті сорочки та рушники. Її найбільше радувало, що люди почали приходити до її "місця сили", що додавало їй натхнення. Вона мріяла про офіційне відкриття музею, але війна внесла неймовірні корективи в її плани.
- У перші дні повномасштабної ми з Тарасом пішли до військкомату, щоб разом стати на захист країни. Коли нам відмовили, то ми у власному будинку зареєстрували прихисток і запропонували його людям, які втікали від війни. Приймали усіх, хто до нас їхав. Бувало так, що самі спали на підлозі, а кімнати віддавали переселенцям. Спочатку й готувала для них. А вже потім разом купували продукти, збиралися за великим столом у нашій кухні та грілись біля каміну. Тоді ще не було механізму відшкодування і ми не отримали від держави допомоги, але ні про що не шкодуємо. Наші старання для людей завше були щирими, - розповідає Галина.
Пам'ятає, що в їхньому середовищі проживали переважно люди, які перемістилися з Харківщини. Як тільки їхній потік вщухнув, Галина вирішила підтримати військових. У волонтерських рядах вона завжди знаходила собі заняття, адже тут високо цінуються старання та витривалість.
- Військовим потрібні автомобілі, то ми їх забезпечували. Тоді не важливо було, яка в тебе категорія, головне - уміти керувати авто. Траплялося, що за одну добу були на кількох кордонах. Спали по дві години, бо постійно в дорозі, вантажили і перевозили допомогу, переганяли на фронт буси, - говорить волонтерка.
Тим часом Тарас знову відвідував військовий комісаріат, і в один із візитів йому вручили наказ готуватися до відправки на фронт.
- Я переживала стрес, але не перешкоджала чоловікові. Мені було зрозуміло, що Тарас йде на фронт і його повернення може бути під загрозою, а в мене залишалося безліч мрій, ми ще планували дитину... І тут раптом - війна, і потрібно підтримувати фронт. Ми усвідомлювали, що повинні залишатися сильними і разом подолати все, - ділиться своїми думками жінка.
Навчання на Яворівському полігоні тривало недовго, і Тарас швидко потрапив на передову. Він став снайпером 53-ї окремої механізованої бригади, названої на честь князя Володимира Мономаха.
- Під час навчання я готувався бути радіозв'язківцем, а коли вже потрапили на Донеччину, то попросився у снайперський підрозділ. Тут важливі витривалість і психологічний стан. Ми вчились і працювали одночасно. Наш підрозділ був невеличким і непогано забезпеченим. На початку зброя була совдепівська, а потім - дуже хороша, - ділиться Тарас.
На війні його позивним був "Гуцул". Разом із побратимами він захищав Вугледар, Бахмут та Авдіївку, де отримав найважче поранення.
- Це був жовтень 2023-го. Ми стояли недалеко від Донецького аеропорту. Спершу бої велися за Водяне, а потім - за Авдіївку. Наш підрозділ виходив на лінію вогню кожні три дні. Коли заступали черговий раз, то Водяне вже взяли окупанти і просто пристрілялися до нашого бліндажа, який для них раніше був важкодоступним. Я був командиром відділення і заводив у бій молодих. У бліндажі ми побачили багато наших "двохсотих" і "трьохсотих". Узялися виносити поранених. Тоді ворог почав мінометний обстріл. Мені прошило всю праву сторону - осколки зачепили руку, ногу, пройшли через кишківник і підібралися до серця. Але про це я вже дізнався від лікарів, - розповідає командир.
Відступати Тарасу з бійцями довелось під обстрілами кілька кілометрів. Пораненим він тягнув на собі побратима. Врятуватись вдалось не всім. Тарас опинився серед тих, хто вижив.
- Уламок, що залишився в серці, мені витягнули лише через місяць, адже спочатку лікарі хотіли дочекатися, поки заживуть усі рани після кількох операцій. Деякі осколки залишилися в тілі, оскільки їх видаляти не було сенсу. Але той, що вийняли з серця, я зберігаю вдома як пам’ятний трофей, - ділиться він.
Галина приїжджала до Тараса вже вагітною. Вони чекали на первістка.
Чоловік виглядав абсолютно виснаженим, його тіло було в ранах... Один медичний заклад змінювався іншим, один діагноз доповнювався наступним, але він не здавався, - згадує вона.
Реабілітація і лікування тривали кілька місяців, після яких Тарас повернувся у свою бригаду: "За тиждень я вже був на позиціях у Серебрянському лісі".
Коли стало відомо про цей діагноз, усе інше перестало мати значення.
Після отримання поранення він продовжував боротися на передовій ще кілька місяців. Цей період став для нього найскладнішим у житті. Осколки та наслідки численних хірургічних втручань все частіше давали про себе знати. Коли він знову втратила свідомість на бойовій позиції, вирішив, що пора звернутися до лікарів. Спочатку його доставили до стабілізаційного пункту, а згодом перевезли до медичного закладу, звідки він потрапив додому, де його вже чекали Галя та їхній маленький син.
- Я мав відпустку перед народженням дитини і бачив сина у пологовому, в його перші хвилини життя. Тоді дуже перейнявся цим, і вже наповнений теплом і емоціями повертався на війну. У мене було відчуття, що зробив у житті дуже серйозний чоловічий крок - усе, аби зупинити ворога, зберегти країну і родину, - зізнається Тарас.
- Коли з'явився на світ наш син, здавалося, що це справжній подарунок від Бога, - ділиться Галина.
Тоді вони думали, що все найважче залишилося позаду. Та коли дитині виповнився рік, Галя відчула погіршення здоров'я. Спершу подумала, що це реакція організму на пологи, але біль дедалі ставав сильнішим. Однієї ночі він став нестерпним, Галю відвезли до лікарні. Кілька днів трималася на сильних знеболювальних. Пізніше лікарі видалили пухлину і повідомили родині про страшний діагноз - рак.
- У той момент я відчула, ніби земля втекла з-під моїх ніг, - ділиться жінка.
Після першого курсу хіміотерапії Галина майже втратила зір. Коли вона опритомніла, дізналася, що їй потрібно пройти ще кілька сеансів. Вона стверджує, що бореться заради своїх близьких, тому намагається зосередитися лише на позитивних змінах.
- Коли одужаю, хочу організувати більшу опіку над літніми людьми. Наші одинокі бабусі, на жаль, живуть дуже важко і потребують сторонньої допомоги. А ще я дуже хочу подорожувати, бо наш світ є надзвичайно красивий. Тому буду сильною, аби триматись у ньому, - каже Галина.
Після закінчення війни Тарас узяв на себе всі обов'язки щодо своєї дитини та дружини. Час від часу йому також потрібно проходити лікування в лікарні, щоб regain strength він втратив під час бойових дій.
- Ми ще планували створити фермерське господарство, але, коли довідались про цей діагноз, усе відійшло на другий план. Тепер ми з малюком бережемо Галю. Щодня надіємося, що їй буде краще. Важко психологічно. Я пишу своїм побратимам, що прийшов із війни і тепер маю вдома ще одну війну, на якій я безсилий і без зброї, а тому виграти її складно, - зауважує чоловік.
Родина отримує підтримку від близьких та знайомих. Нещодавно на концерті гурту "Кулі" у Болехові вдалося зібрати понад 18 тисяч гривень для Галини, яка тоді готувалася до свого четвертого сеансу хіміотерапії.
P.S. Ви можете підтримати родину, переказавши гроші на їхній рахунок.
