"Не витримую залишатися вдома. Йду на захист вас." Війна забрала життя старшого солдата Сорінела Іордадійчука. - Життєві історії | Експрес онлайн
Він з'явився на світ у мальовничому селі Череш, що на Буковині. Хоча його корені були румунськими, він бездоганно володів українською мовою, яка стала для нього другою рідною. Після завершення навчання у школі він здобув професію тракториста-механіка, а потім працював інструктором в автошколі, водієм міжміського автобуса та оператором на автозаправній станції. Крім того, він був щасливим у шлюбі зі своєю коханою Мирославою. Подружжя оселилося в Чернівцях і виховувало трьох доньок: Анжелу, Валентину і Наталію.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Сорінел працював, а після зміни одразу вирушив до військкомату. Спочатку його не взяли до армії, оскільки він не проходив строкову службу – мав обмежену придатність через вроджені проблеми з кульшовими суглобами. Крім того, після автомобільної аварії в одній з його ніг стояв імплант, — розповідає дружина воїна Мирослава. Проте доброволець наполіг: "Візьміть мене хоча б водієм, хочу бути корисним, маю всі категорії прав". Це спрацювало. Тоді Сорінел зателефонував рідним: "Не можу залишатися вдома, знаючи, що росіяни вбивають наших людей. Йду захищати вас". Його друга донька тоді чекала на первістка. А чотирирічному внукові Сашкові він сказав: "Ти залишаєшся за старшого, поки дідусь на війні".
Сорінел приєднався до 22-го окремого стрілецького батальйону, став старшим водієм-механіком. Спершу разом із побратимами виконував бойові завдання на Харківщині. Згодом пройшов навчання у Польщі й потрапив до новоствореної 116-ї окремої механізованої бригади, де обійняв посаду водія мінометної батареї. "106 днів ми брали участь у контрнаступі на Запорізькому напрямку. Щоб евакуювати поранених і тіла загиблих бійців, Сорінел "залітав" на машині туди, куди пішки дістатись було важко й небезпечно", -- зауважує його побратим Марко Чорний.
Рідні Сорінела придбали для підрозділу машину, на якій він возив захисників на позиції, підвозив боєприпаси. "Він був водієм від Бога -- міг полагодити машину з підручних матеріалів, -- запевняє Марко. -- Пригадую, під час виїзду в машині лопнули ресори. То Сорінел знайшов розбиту "Волгу", дістав якісь деталі й поремонтував -- без естакади. Через дві години ми рушили далі".
Одного разу Сорінел прибув до Чернівців, щоб віддати останню шану своєму товаришеві, а вже наступного дня його дочці Валентині пощастило стати матір'ю маленького Вадима. Воїн відчував неймовірну радість, адже став дідусем вдруге. Він постійно запитував доньку про те, чого вже навчився її син, і просив продемонструвати йому нові вміння. Але разом із цими моментами щастя він не забував згадувати про важкі бої на фронті, де багато його друзів загинуло. Незважаючи на небезпеки, він знову вирушав на евакуацію, — згадує його дружина. — Чоловік не раз вирушав на пошуки свого зниклого друга, проте, на жаль, так і не зміг його знайти.
Невдовзі буковинець змінив своє місце служби та приєднався до медичної роти, де став водієм-санітаром. 10 червня 2024 року він востаннє зв’язався з родиною, повідомивши: "Вирушаю на евакуацію поранених товаришів". Через кілька днів рідні отримали тривожну новину про те, що старший солдат Сорінел Іордадійчук зник безвісти.
У той час у районі села Піщане (Харківська область) точилися запеклі бої. 12 червня Сорін на бойовій машині піхоти доставляв групу військових, щоб підтримати наших хлопців. Коли вони досягли місця висадки, російські сили почали інтенсивний обстріл. "Туди летіло все, що тільки можна: 120-міліметрові міномети, ствольна артилерія, FPV-дрони," - згадує Марко Чорний. "У нас не було можливості евакуювати тіла..." Через два місяці Соріну мало виповнитися 49 років. Його дві доньки здали зразки ДНК, і лише наприкінці січня 2026 року рідні отримали повідомлення про збіг.
3 лютого у Чернівцях провели в останній шлях Сорінела Іордадійчука. "Цього року ми святкували б 30-річчя нашого щасливого спільного життя. Він був турботливим чоловіком, найкращим батьком і дідусем у світі. Завжди, навіть без особливого приводу, дарував мені та нашим донечкам квіти; він був людиною, яка приносила свято в наше життя," – розповідає його дружина. "Сорінел також був глибоко віруючим. На війні він святкував Пасху в шоломі, молився перед кожним виїздом на завдання, а після перемоги мріяв вирушити в паломництво до Ізраїлю, щоб відвідати Святі місця."
