У Харківській області загинув молодший лейтенант Іван Попіль. "Це була дитина Божа, справжня Божа..." - Літописи життя.
У повсякденному житті він відзначався як обдарований хірург-інтерн і щирий донор. Мешканці села пам'ятають його як винятково добросердого та чуйного юнака. А його мати, зі сльозами на очах, стверджує, що її Іванко був найкращим сином на світі.
...Народився Іван Попіль у селі Буряківка, що на Тернопільщині. Від сестри Ольги був старший лише на рік і десять місяців. "Можна сказати, мої діти росли, як двійнята, -- згадує мати воїна Галина Попіль. -- І обоє згодом вирішили стати лікарями". Хлопчина ріс слухняним, добрим і допитливим. Любив допомагати дідусеві й бабусі, які ним і сестрою опікувалися. Адже, коли Іванові було п'ять років, батьки поїхали за кордон на заробітки. "Свекор навчав сина всього, що знав та вмів як господар, а свекруха пильнувала за його навчанням, -- мовить далі мати. -- Підрісши, Іван насадив біля хати виноград. Мріяв, що, коли вивчиться в університеті, буде куди запрошувати друзів, -- у свою ошатну дачу в Буряківці. Мав ангельський характер -- усім допомагав, ніколи не злився, ні на що не нарікав, любив зі старшими людьми поговорити, цікавився, як вони почуваються. Коли Івасика не стало, то все село гірко плакало: і малі, і старі. Божа дитина була, Божа..."
У школі Іван проявляв особливу цікавість до математики та природничих наук. Звернувши на це увагу, його вчителька з хімії неодноразово відзначала, що з нього міг би вийти чудовий лікар. І справді, після завершення навчання в школі юнак вступив до Тернопільського медичного університету імені Горбачевського, де вирішив стати донором. "Іван регулярно здавав кров приблизно кожні два-три місяці. У нього була досить рідкісна четверта група з резус-фактором "+". Як лікар, він усвідомлював важливість донорства і те, що його кров може врятувати життя іншим", – зазначає Галина Цар, головна медична сестра Тернопільського центру служби крові та троюрідна сестра Івана.
Інтернатуру Іван проходив спочатку в Тернопільській міській лікарні, а потім -- в обласній. В обласному шпиталі досі пам'ятають, як талановитий інтерн впорався зі складною операцією на серці та повернув хворого до життя, чим здивував навіть досвідчених хірургів і анестезіологів. Там молодий лікар багато спілкувався з пораненими воїнами, був для них другом і психологом. Після цих розмов признався матері, що хотів би піти на фронт і як медик допомагати бійцям. "А я казала: "Іванку, ти і так людям допомагаєш, лікуєш їх тут", -- згадує Галина Попіль. -- Син мені відповідав: "Мамо, це трохи інше. Пораненим воїнам на фронті допомога потрібна більше".
25 червня минулого року Івана Попеля призвали на службу. Він отримав посаду командира 3-го стрілецького взводу у військовій частині А7300. У званні молодшого лейтенанта (оскільки в університеті пройшов військову кафедру) він мав позивний "Інтерн". Після короткого курсу навчання його направили служити до Сумської області, а згодом – до Харківської. На жаль, Іван не мав можливості довго боротися. 28 жовтня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу Лозової, він загинув внаслідок влучання кулі снайпера.
Незадовго до трагедії Іван зателефонував матері й усе щось розповідав, розповідав. "Наче відчував, що це наша остання розмова, не міг наговоритися, -- тихо мовить пані Галина. -- Казав, що багато його побратимів полягло, що йому дуже жаль за хлопцями..."
В Буряківці відбулося прощання з воїном, який віддав своє життя за батьківщину. Посмертно молодшого лейтенанта нагородили Комбатантським хрестом – почесним знаком, встановленим головнокомандувачем Збройних Сил України. Його родина ініціювала петицію з проханням присвоїти йому звання Героя України. У Тернополі, в день, коли відзначають донорів, і в річницю загибелі бійця, більше ніж півсотні студентів та викладачів медичного університету разом з його матір’ю стали донорами, щоб вшанувати пам'ять Івана.
