"Ми вирушили в путь, аби не виявляти пошани загарбникам", або Розповіді з "концерту надії".
У Івано-Франківську пройшов концерт, на який зібралися близько ста літніх людей, що проживають у геріатричному пансіонаті, а також переселенців.
Колектив "Quattro corde" організував годинний концерт камерної музики просто неба поблизу Палацу Потоцьких. Цю подію охрестили "концертом надії", висловлюючи вдячність тим, хто доклав зусиль до розвитку України, але нині стикається з труднощами через війну і потребує підтримки.
Свої історії вони розповіли кореспондентам Укрінформу.
"Вдень і вночі я відчуваю, як повертаюся додому."
- А можна, щоб ви називали кожну композицію, яку виконуєте, і її автора? - запитує у музикантів одна з жінок, які прийшли на концерт. За кілька хвилин вона відходить від концертного майданчика і нам удається поспілкуватися. Це Валентина Іванівна з Нікополя. Запитую, що для неї в житті музика.
Під час наших навчальних років квитки можна було купити лише на гальорці, на четвертому ярусі. Це було в Одеському оперному театрі. Я пам'ятаю, що наша стипендія становила 35 рублів, а квиток коштував 90 копійок – ціна обіду. Але ми без вагань витрачали ці гроші, адже театри були для нас справжньою пристрастю, - згадує жінка.
Їй 73 роки. Перед пенсією працювала у податковій службі й допомагала племінникам доглядати дітей, яких називає своїми онуками. Це найрідніші для неї люди.
- Ото збиралась у лютому відзначати свій ювілей. Замовила кафе, гостей напросила, а тут дзвонить онука і каже: "Все, відміняй святкування, бо війна!", - бідкається.
Вона зізнається, що покинула рідний Нікополь лише заради Марічки, адже донечка надзвичайно боялася ворожих атак. Постійно шукала притулку в підвалі їхнього будинку.
- Коли росіяни окупували і погрожували підірвати Запорізьку АЕС, то ми вирішили, що будемо виїжджати. З собою майже нічого не взяли. Сподівалися, що це на місяць-два, бо слухали того Арестовича. Складно все це для нас, а ще як новини подивлюсь, то навіть спати не можу, - говорить жінка.
Пригадує, як виїжджала, зібравши з собою документи та «похоронні», які накопичила за своє життя. Але вони швидко закінчилися ще в Східниці, де вона спочатку жила. Довелося вирушити в Івано-Франківськ, де ціни на проживання були трохи нижчими, ніж у курортній зоні. Тут Марічка пішла до школи, і Валентина Іванівна радіє, що тепер у неї очне навчання та можливість спілкуватися з однолітками.
Друга онука мешкала в Харкові, де її район часто піддається обстрілам. Тож вони вирішили приїхати до нас з правнучкою, якій лише рік і два місяці. В результаті, ми орендували трикімнатну квартиру. Тут дуже затишно, мені все до вподоби, але я постійно мрію про те, як повертаюся додому. Я з нетерпінням чекаю на перемогу, щоб знову відвідати рідний Нікополь. Сьогодні вранці наш будинок ще стоїть, - говорить Валентина Іванівна, поспішуючи увімкнути музику. Вона вважає, що це допомагає їй розслабитися та відпочити.
"А ХТО ТУДИ ПОЇДЕ, ЯКЩО ТАМ НЕМАЄ УКРАЇНИ?"
- Ми вирушили з Сіверськодонецька в березні 2022 року. Довгий час провели в підвалах. Обстріли були інтенсивними. Коли ми тільки почали збирати речі в автомобіль, знову почалися атаки. Нам було страшно, але врешті-решт ми змогли виїхати, - згадує Марія Миколаївна.
Їй виповнилося 85 років. Практично все своє життя вона присвятила професії кухаря. Вона покинула Луганщину разом зі своєю молодшою сестрою та її сім'єю.
— Клаво, сідай сюди, я залишила для тебе місце. Це моя сестра, — представляє нас Марія Миколаївна.
Жінка каже, що її квартира у Сіверськодонецьку згоріла вщент.
- Мені фотографію вислали. У нашому домі вигоріли два під'їзди. Усе там чорне, все розвалили. В тому числі й мою квартиру. Росіяни кажуть, що відбудують дім, але їм не вірять, - говорить Марія Миколаївна.
Він зазначає, що росіяни викликають більше страху, ніж забезпечують порядок.
- Тут не можна нічого обговорювати. Ось моя знайома поїхала до доньки в Швейцарію. Ми розмовляємо з нею по телефону, а вона постійно лихословить на Путіна... Повернувшись додому, вона на телефоні лише повторює: "Маша, у нас усе добре", - усміхається Марія Миколаївна.
- Люди там відчувають страх, - продовжує Клавдія Миколаївна.
Вона зі сльозами пригадує, як окупанти обстрілювали її рідне місто. Каже, що важко було наважитися виїхати в такому віці. Але довелося залишити все, аби врятувати своє життя і рідних. У Франківську вони місяць проживали у родичів, потім зняли житло.
Ось я знайшла собі невеличку кімнату для оренди. Навіть опалення немає, а про меблі і ремонт і говорити не варто, але мені цього вистачає. Допомагає мені онука. Проте вчора власниця повідомила, що планує підвищити орендну плату. Моя пенсія складає всього чотири тисячі гривень, а за кімнату потрібно платити шість тисяч. А тепер хочуть підняти вартість до восьми тисяч. Якщо це станеться, доведеться шукати інше житло, - ділиться своїми думками Марія Миколаївна.
Вона зізнається, що внаслідок війни втратила 10 кілограмів ваги.
Як же харчуватися в умовах постійних стресів? Проте я з задоволенням відвідую ринок у Франківську. Кажу продавцям: "Хочемо огірці", а вони відповідають: "У нас немає огурців, лише огірки". І навіть лук у них відсутній, лише цибуля (сміється, - авт.) Але ми не ображаємося на це. Ми звикли спілкуватися суржиком, адже поряд з нами була Росія. У нас - суржик, а тут у людей теж є діалекти, які не завжди літературні, проте ми всі чудово розуміємо одне одного, - запевняє пані.
Каже, їхні знайомі, які залишились у Сіверськодонецьку, питають, коли сестри повернуться додому. То відповідь на це у них одна : "А хто туди поїде, якщо там немає України?"
"Ми віддаємо перевагу життю в Україні."
- Людей там не так багато. Залишилися лише ті, хто не зміг виїхати. Лікарів немає, зв'язок у місті відсутній. Вони щось малюють і ремонтують для показу, але у людей немає від того жодного задоволення. Буряти всюди ходять з автоматами, часто в нетверезому стані, - ділиться Василь Васильович.
Чоловік теж із Сіверськодонецька. Жартує, що йому "всього 82". Майже усе життя керував на будівництві. Останні 17 років - на ТЕС. У Франківську Василь Васильович мешкає майже три роки. Виїжджав із дружиною та донькою, син із онуком теж залишили рідне місто. Каже, не чекав від росіян ні війни, ні такої жорстокості.
- Обстріли тривали майже без перерви, завдаючи шкоди будівлям і всьому, що було навколо. Залишатися заради власного житла і речей стало небезпечним, адже можна було втратити життя. Після розмови з родиною ми ухвалили рішення залишити все позаду. Вся наша сім’я підтримала цю ідею, щоб не підкорятися окупантам і не приймати їхні паспорти. Ми вважаємо, що краще жити в Україні, - говорить пан Василь.
Він з родиною орендує дві кімнатки біля Франківська, повертатись поки теж не планують.
"Я з нетерпінням чекаю, коли зателефонує син."
- Я не прагнув покидати рідний дім. Незважаючи на все, там залишалося моє справжнє місце. Але, якщо б я вирішив залишитися, мене вже не було б серед живих. Тут же мені навіть відновили зір, медицина просто вражає, - розповідає Анатолій Андрійович.
Він залишив Краматорськ в перший рік масштабної війни. Йому в цьому допомогли волонтери.
- Ми постійно рухалися через лісові масиви. Дорога була настільки складною, що в одному з місць ми змушені були вийти з автобуса, оскільки боялися, що він може перевернутися. Ці маршрути обирали, щоб уникнути ворожих обстрілів. З Львова мене вже зустріла невістка, - згадує чоловік.
Анатолій Андрійович планує святкувати свої 83 роки у жовтні.
У мене є двоє синів: один поруч, а інший служить у територіальній обороні. Я найбільше переживаю за другого - постійно чекаю його дзвінка, - відкриває свої почуття.
Перед початком війни чоловік тривалий час був зайнятий на заводі з виробництва машин, адже з юності мав пристрасть до роботи з металевими матеріалами.
- Тепер мій завод обстрілюють. Але до цього часу з підприємства мені присилають на картку 200 гривень. Це - дрібниця, але дуже приємно, що пам'ятають... Розумієте, ми ж працювали не для партії, а щоб краще було всім жити. І тепер би жили добре в Україні, якби не наші неадекватні сусіди. Ті росіяни усе перевернули з ніг на голову, - додає співрозмовник.
Франківськ йому дуже подобається. Люди, каже, тут неймовірні, але на цьому світі його тримає лише одна думка - дожити до перемоги і повернутися додому.
У той час, коли на концерті звучать оплески, у Спільноті Святого "Егідія", яка влаштувала цей захід, оголошують про невеличкі подарунки для своїх підопічних. Вони сподіваються, що це принесе їм хоч трохи позитиву та наповнить їхнє життя моментами радості, коли тривога відступає, а віра відновлюється.
