"Ми прибули безпосередньо з фронту": У Івано-Франківську відбувся "Турнір незламності".
У баскетбольному турнірі змагалися вісім команд, до складу яких увійшли військовослужбовці та ветерани бойових дій.
На турнірі "Воїни спорту. Турнір незламності" виступили команди з Одеси, Києва, Фастова, Дніпра, Вінниці, Житомира, Львова та Івано-Франківська. У кожній - від трьох до п'яти учасників, багато хто приїхав із родинами. А поки команди реєструвались та починали розминку в Франківському фаховому коледжі фізичного виховання, кореспондентка Укрінформу знайомилась із "воїнами спорту" й тими, хто за них уболіває.
"У МОЇЙ ВІКОВІЙ ГРУПІ ПОВІСТКИ ЩЕ НЕ ВИДАЮТЬ"
- Ми виконуємо обов'язки на Херсонському фронті в 39-й бригаді берегової оборони. На турнір приїхали безпосередньо з позицій, - ділиться військовий Олександр Волков, який представляє команду з Одеси на цих змаганнях.
Олександр, який розпочав свою баскетбольну кар'єру ще в дитинстві, зіштовхнувся з травмою під час професійних змагань. Лише оговтавшись від неї, йому довелося взяти участь у війні. Сьогодні, у свої 27 років, він виконує обов'язки оператора безпілотного літального апарата.
На основі нашої команди в Одесі була організована баскетбольна команда, яка зараз змагається у міському чемпіонаті. Спорт допомагає нам залишатися у хорошій фізичній формі та є відмінним способом провести час після роботи на позиціях. Навіть під час відпустки ми не пропускаємо можливості пограти у баскетбол, - ділиться Олександр.
Наймолодшим членом цієї команди є 19-річний Денис, який носить позивний "Грінго". Незважаючи на свій юний вік та активну спортивну кар'єру, він вже близько двох років виконує обов'язки на фронті у складі 30-го корпусу морської піхоти.
- У моєму віці ще не надсилають повістки. Я вирішив стати добровольцем, коли жодних контрактів ще не існувало. Ще до досягнення 18 років я визначився з майбутнім: домовився про проходження базового курсу, а згодом приєднався до свого підрозділу, - ділиться своїм досвідом Денис.
Розповідає, що до початку війни вів яскраве та безтурботне життя, активно займаючись баскетболом і боксом. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, навіть не замислювався про виїзд за межі країни чи про втечу від призову.
Це моя батьківщина, моя рідна земля. Коли ворог намагається увірватися у твій дім, чи справді потрібно втікати? Ні, потрібно стати на захист, інакше бути не може. Україна — це наш дім, хоч і величезний. Служба в армії дала мені більше дисципліни та глибшого розуміння світу, - говорить "Грінго".
Він зазначає, що швидко освоїв спеціальність оператора та навідника артилерії, і тепер не може уявити своє існування без військової служби.
- Ця професія потребує розуміння, логіки, уваги. Робота не найпростіша. Так, були контузії після ворожих КАБів, "Градів" і дронів, але це додає досвіду. Коли ти ходиш на межі зі смертю, усе змінюється: звички, традиції. Як батьки поставились до мого вибору? А які батьки добре до цього поставляться? На першому місці в мене - захист країни. Я розумів, що в мене буде військова освіта і військове життя. Нині з'явилось більше впевненості в собі. Тому моє майбутнє - точно військове, - наголошує Денис і повертається до розминки.
"Якщо чоловік потрапить у азарт, він не зможе зупинитися."
Сьогодні я відчуваю велике занепокоєння щодо своїх колін, адже після бойової травми мені довелося пройти через чотири операції. Сумніваюся, що зможу грати на максимум, як раніше, - ділиться своїми переживаннями старший лейтенант, ветеран ЗСУ Олексій.
На "Турнір незламності" він приїхав із дружиною Юлією та донькою Олександрою. Гратиме в команді Дніпра разом із бійцями Третьої штурмової, з якими пройшов свій бойовий шлях.
- Якщо чоловік увійде в азарт, то не зможе зупинитись. То я прошу його сьогодні без азарту. Якщо треба, на заміну йому вийде наша донька, вона теж займається баскетболом у Дніпрі, - підхоплює Юля.
Розказує, що у 2022 році Олексій почав службу в 98 батальйоні Тероборони.
У перший день повномасштабної війни вони об'єдналися з фанатами з Дніпра і вирушили в дорогу. Повідомили, що йдуть служити в Територіальну оборону, а згодом я дізналася через Instagram, що вони вже на Запорізькому фронті... Я відвідувала їх у Харкові, Дружківці та на Рівненщині. Разом із дівчатами ми приносили їм смаколики. Не могла навіть уявити, що з моїм чоловіком може трапитися щось погане, - ділиться дружина ветерана.
Розповідає, що їхній родині вже 17 років, і вони завше підтримують одне одного. Зауважує, що після всього пережитого чоловік не такий спокійний і з ним трішки важче. Але в родині розуміють - дається взнаки війна. За плечима Олексія - бої на Запорізькому, Донецькому та Харківському напрямках. Бойову травму отримав біля Гуляйполя, але згадувати про це не любить.
- Юля була в Україні, постійно на зв'язку, допомагала. Це важливо. Що б я порадив нашим ветеранам? У жодному разі не опускати руки і йти до своєї мети, - говорить Олексій.
Він продовжує службу у військовій сфері. Зізнається, що радий брати участь у "Турнірі незламності" разом із бійцями Третьої штурмової бригади. Їхні дружини та діти також прибули, щоб підтримати своїх чоловіків, і готові до спортивних естафет і змагань, які організатори підготували для них.
"У ЦІЙ БОРОТЬБІ МИ ВЖЕ ТРИУМФУЄМО"
Кожен з нас відчував горе втрати рідних та побратимів... Війна залишає свої сліди, які не зникають безслідно. Саме тому спортивні події мають велике значення, особливо в перші пів року після повернення з фронту, - говорить Олександр Слободян.
Його шлях на війні стартував у 2022 році в Кремінній і тривав більше двох років у складі 27-го Мукачівського загону, названого на честь героїв Карпатської Січі. Раніше Олександр трудився в Польщі, але вирішив піти на фронт як доброволець. Він повернувся додому минулого року після того, як його брат Андрій загинув у Торецьку.
- Офіційно він пропав безвісти за особливих обставин. Але службове розслідування та спілкування з побратимами підтверджують інше... Попри це, ще є надія, - зізнається Олександр.
Він розповідає, що до початку війни займався баскетболом на професійному рівні та здобув освіту в галузі фізичного виховання. Зараз прагне зберегти активний спосіб життя та підтримувати інших у їхніх спортивних зусиллях.
У цій війні ми вже вважаємо себе переможцями, адже змогли вижити. Тепер підтримуємо наших хлопців. Подібні зустрічі приносять багато позитивних емоцій, - зазначає.
У "Турнірі незламності" він грає за команду Івано-Франківська, а вболіває за нього син Сашко.
У НАШІЙ КОМАНДІ - ЛИШЕ ВІЙСЬКОВІ!
- Думаю, після Івано-Франківська до цього руху доєднається решта адміністрацій, буде задіяний не лише баскетбол, але й інші види спорту, - міркує полковник ЗСУ Олексій Біланов.
Він бере участь у бойових діях з 2014 року. Служив у складі 1-ї окремої танкової бригади, де брав участь у боях за Волноваху, Вугледар та Спірне. Зараз працює в органах військового управління в Житомирі, яке представляє на баскетбольних змаганнях.
- Баскетбол для мене - усе моє життя. Тепер син грає у першій лізі. Тут я бачу хлопців, з якими грав ще задовго до війни. У нашій команді всі військові, служать у десантно-штурмових військах, - зауважує полковник.
Вони зізнаються, що для підготовки до цього турніру в БК "Житомир" було організовано всього два тренувальних заняття.
- Знайти вільний час виявляється нелегким завданням, навіть якщо команди ветеранів не є численними, - зазначає Олексій.
Він зазначає, що зустрічатися разом – це справжня радість, адже військовий спорт дозволяє відволіктися від напружених обставин і стресу. Хоча його дружина та син не змогли приїхати на змагання, товариші з Житомира активно підтримують команду.
З ними ми познайомимося на трибунах для фанатів.
"Я маю намір підкорити Говерлу, використовуючи протези."
Богдан Томин родом із Ворохти. Розповідає, що проходив навчання біля Житомира, а служив у 46 окремій аеромобільній бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ. Його позивний - "Тихий". Жартує, що був найтихішим серед побратимів. Під час другого поранення у Донецькій області Богдан втратив обидві ноги.
- Я покидав свою позицію, коли в нашу машину влучив FPV-дрон. На жаль, водій загинув, а я отримав поранення в ноги. Протезування проходило у Вінниці, і тепер моя реабілітація триває вже майже рік, - розповідає Богдан.
Він тільки-но розпочав своє життя на протезах. Каже, що як тільки став на них, одразу ж пошкодив зв’язки на ногах. Проте для його амбіцій "Тихого" це не є суттєвою перешкодою.
- Я маю намір піднятись на Говерлу, навіть на протезах. Я обов'язково досягну вершини! Зараз займаюсь відновленням і рухаюсь тільки вперед, - каже він з усмішкою.
"ДУМАЮ ШВИДКО СТАТИ НА ПРОТЕЗ І СТВОРИТИ ВЛАСНИЙ БІЗНЕС"
"Візьми мене з собою на Говерлу!" - звертається до Богдана його товариш, який захоплено підтримує його змагання.
Це Андрій з Вінниці, який зараз чекає на протезування ноги. Він брав участь у бойових діях у Харківській області, служачи в 82-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Під час виконання завдання в Вовчанську, де група з шести українських військових увійшла, на жаль, лише двоє змогли повернутися. Четверо героїв, на жаль, загинули.
- Мене не могли евакуювати 10 днів. Ногу втратив через обмороження. У листопаді вдарили перші морози, а ми переходили через річку. Обсохнути було ніде, - пригадує Андрій.
Він стверджує, що не міг підвестися на ноги, намагався повзти на руках, але всі спроби виявилися безрезультатними. Протягом перших шести днів він разом із товаришами чекав на евакуацію, а в останні два дні залишався в укритті один. У той момент Андрій перебував у лежачому положенні, не маючи при собі зброї.
Хлопці також отримали поранення й не змогли вивести мене з підвалу. Мені довелося залишитися там на деякий час. У мене не було ні їжі, ні води, і найбільше я відчував спрагу. Навіть якби мені вдалося вибратися, я не зміг би самостійно переплисти річку — напевно, загинув би. Я чекав до останнього моменту. Що мене тоді надихало? Тільки думки про сім'ю. Моя дружина і двоє дітей чекали на мене. Це давало мені сили, я вірив, що мене врятують. Я вірив і терпляче чекав. Пам'ятаю, яке чудове було перше горнятко чаю після евакуації — це було щось неймовірне, - усміхається він.
Андрія евакуювали 28 листопада, а його товариша, який прихопив ще зі собою російського полоненого, 3 грудня.
- Тепер думаю швидко стати на протез, відновитись і створити власний бізнес. Треба і хлопцям допомагати, і собі, - додає.
В той же час на баскетбольному полі відбувається святкове відкриття баскетбольного чемпіонату. "Сьогодні ви всі - переможці!" - такими словами вітають учасників та фанатів "Турніру незламності".
Захід вдалося провести за підтримки Українського ветеранського фонду. Організатори - ГО "Дружина Воїна" та БК "Говерла". Тут запевняють, що ці ігри для військових та ветеранів є спортивною реабілітацію, яка додасть їм наснаги, допоможе відчути підтримку та нові сенси. Після гри на учасників чекали ретрити та відпочинок у Карпатах.
