Катерина Даценко: Пам'ять є нашим шляхом до ствердження прав на власний інтелектуальний простір.

Зображення: з Instagram Катерини Даценко. Катерина Даценко: "Коли оголосили хвилину мовчання – все місто затамувало подих."

Як ти вперше зацікавилася темою пам'яті і як згодом це втілилося в громадську організацію "Вшануй", що фокусується на практиках культури пам'яті?

Професійний інтерес до теми пам'яті виник у мене під час роботи в журналістиці. Редактори завжди підкреслювали, що я маю талант до створення пояснювальних історичних текстів, які ми готували до ювілейних дат, важливих для нашої країни. Оскільки я виросла в маленькому містечку Лубни на Полтавщині, мені не вдалося стати свідком подій Революції гідності в Києві, адже в той час я ще навчалася в школі. Однак, коли я почала писати матеріали про ключові моменти Революції гідності та перші роки російсько-української війни, я глибоко занурилася в їхню історію. Після роботи я поверталася додому і ночами читала хроніки "Української правди", присвячені всім дням Майдану 2013-2014 років. Таким чином, для мене поступово відкрилася нова сторінка нашої сучасної історії.

У вересні 2021 року розпочалася нова хвиля конфлікту на сході України. Тоді я вирішила: "Я не можу пропустити важливі події, як це сталося у 2014 році". Моя професійна діяльність завжди була пов’язана з інформацією, тому в листопаді 2021 року я вирішила приєднатися до "Армія FM". Для мене було важливо внести свій внесок у підтримку військових, навіть у такий спосіб.

Я розпочала досліджувати тему пам'яті в 2023 році. Одного разу в Острозі я стала свідком хвилини мовчання, що справило на мене глибоке враження. Це був неймовірний момент — вперше в житті я спостерігала, як усе місто зупинилося в тиші.

На початку 2024 року я познайомилася з медійницею та військовослужбовицею Іриною Цибух, що вже займалася темою пам'яті. Я розповіла Ірі про своє бачення розвитку культури пам'яті в Україні. Іра сказала, що це дуже класні думки, і показала мені, що за хвилиною мовчання як практикою пам'яті ще величезна площина тем, з якою можна і треба працювати.

Як ти знаходила своє призначення у сфері пам'яті?

Я розпочала активне дослідження теми пам'яті. Зокрема, я детально вивчала практику хвилини мовчання та міжнародний досвід її впровадження. Потім я почала активно контактувати з різними організаціями — спілкувалася як з ветеранами, так і з представниками Міністерства оборони та іншими державними структурами. Моя концепція передбачала кілька елементів: інформаційну кампанію, технічні аспекти та залучення громади. Всі, з ким я спілкувалася, зазвичай говорили: "Катю, те, що ти плануєш, настільки масштабне, що це навряд чи вдасться реалізувати".

Як з'явилася ГО "Вшануй", як ви почали організовувати хвилину мовчання щоранку о 9:00 спершу в Києві, а потім і в інших українських містах?

Ми почали з невеликої команди: крім нас з Ірою, було ще двоє людей.

Спершу просто проводили розмови й публічні виступи. Іра дала кілька інтерв'ю, в яких виклала наше бачення важливості хвилини мовчання й теми пам'яті загалом, прочитала лекцію у Veteran Hub. Потім вона поїхала на ротацію, після якої планувала повернутися до цивільного життя і повноцінно зануритися в роботу з темою пам'яті. На жаль, ця ротація стала для неї останньою -- Іра загинула.

Спочатку ми відчували певну розгубленість, але швидко зібралися та продовжили рухатися вперед. Одним із перших важливих кроків стала подача петиції до КМДА, в якій ми висловили своє бачення організації хвилини мовчання як акту пам'яті. 1 жовтня 2024 року ми реалізували першу акцію "Стою за", в якій прагнули залучити якомога більше людей до співпраці. Захід відбувся одночасно офлайн на майдані Незалежності та онлайн. 6 грудня ми повторили цю ініціативу, до нас приєдналися представники кількох інших міст. З кінця грудня 2024 року ми почали проводити акції щотижня.

Фото: Зоряна Стельмах

Ці початкові досвіди відкрили нам можливість залучати до нашої діяльності людей з інших міст, тому ми свідомо зосередилися на розвитку нашого ком'юніті. Сьогодні в нашій спільноті представники найрізноманітніших верств населення — від родичів загиблих героїв до звичайних громадян, які усвідомлюють значення пам’яті та бажають зробити свій внесок.

"Пам'ять про військових не може існувати поза участю цієї спільноти"

Якими були твої перші враження про середовище пам'яті, до якого ти потрапила, коли почала працювати з цією темою? І що ти думаєш про взаємини між його ключовими суб'єктами, а також основні виклики та проблематики в спільноті пам'яті?

Моє занурення в професійну спільноту відбувалося поступово, у міру дослідження теми хвилини мовчання. До прикладу, вивчаючи кейс того, як цю практику впроваджено у Вінниці, я замислилася, а хто це взагалі робить? Так поступово зрозуміла, за що в цьому середовищі відповідають органи місцевої влади, за що державні інституції, як-от Український інститут національної пам'яті чи Міністерство громад та територій, а що роблять експертне поле й незалежні організації. Ми почали вибудовувати інституційні зв'язки -- до прикладу, з Міністерством громад та територій розробили дорожню карту для хвилини мовчання, яку розіслали по різних містах і громадах.

Зображення: i-vin.info Мить мовчання у Вінниці на Площі Перемоги, 1 вересня 2023 року.

Я також швидко усвідомила, що, окрім державних структур, в цій сфері існує безліч потужних громадських організацій, які займаються вирішенням багатьох завдань, з якими держава не змогла б впоратися самостійно. Серед таких організацій я б особливо відзначила платформу пам'яті "Меморіал" та інституцію "Минуле / Майбутнє / Мистецтво".

Ще одним ключовим стейкхолдером у сфері пам'яті є родини загиблих. Вони мають сильне бажання зберігати пам'ять про своїх рідних, але іноді стикаються з браком інформації щодо цього питання. Тому роль фахівців у цій галузі є надзвичайно важливою для підтримки та ефективної комунікації.

В останні роки сфера, що займається пам'яттю, зазнає активного розвитку. Проте мені не вистачає єдності в нашій спільноті. Було б чудово, якби ми змогли зібратися на умовну дискусію, визначити основні завдання та обговорити способи підтримки один одного для досягнення спільної мети. Розумію, що це може звучати як ідеал, але така ініціатива могла б принести значну користь нашій країні.

Суть питання полягає не в утопічності такого сценарію, а в умовах, за яких він міг би реалізуватися. Очевидно, що для цього необхідно, щоб всі учасники процесу мали бажання та готовність до співпраці. Наприклад, важливо, щоб державний орган, як-от УІНП, визнавав важливість внеску громадських організацій, які займаються питаннями пам'яті, замість того, щоб лише контролювати цей процес.

Ти абсолютно права, для досягнення цього дійсно потрібен цілий ряд умов: від політичної волі з боку влади до готовності до діалогу та співпраці. На разі, не виглядає, що ми вже досягли цього етапу. Наприклад, від держави не спостерігається значного інтересу до проведення такої дискусії з відповідними середовищами. Як з цим впоратися? Спільнота пам'яті, що складається з громадських організацій, окремих фахівців та всіх, хто зацікавлений у розвитку теми пам'яті, може ініціювати цю розмову, принаймні на локальному рівні – у тих громадах, з якими ми співпрацюємо.

Изображение: facebook/Катерина Даценко Катерина Даценко

Важливим аспектом цього процесу є залучення військової спільноти. Адже пам'ять про військовослужбовців та ветеранів не може бути сформована без їхньої участі. Це питання не є ізольованим — воно охоплює все суспільство. Необхідно взаємодіяти з ними: пояснювати, слухати та враховувати їхні погляди. Багато хто з них, можливо, навіть не задумується про те, як повинна виглядати пам'ять про цю війну. Тому важливо про це говорити. Крім того, це може стати суттєвою мотивацією в їхній військовій діяльності. Якось Масі Найєм поділився зі мною: "Коли я знаю, що, йдучи в бій, про мене пам'ятатимуть у разі моєї загибелі, мені значно легше".

Говорити з військовими слід не в формі уроку, а в атмосфері відкритості та інклюзії, де вони можуть вільно висловлювати свої думки та ділитися переживаннями.

ГО "Вшануй" здебільшого відома завдяки хвилині мовчання о 9:00. Які інші ініціативи ви впроваджуєте, і як ти оцінюєш сучасні виклики в сфері пам'яті?

Ми займаємося різноманітними методами пам'яті, зокрема, акцентуючи увагу на регіонах. Під час організації хвилин мовчання на місцях, я відчуваю сильний інтерес як з боку наших координаторів, так і з боку публіки. Це, безумовно, стимулює нашу команду постійно шукати нові можливості для корисної діяльності.

Окрім того, працюємо над документом-опорою для загальноосвітніх шкіл, що міг би стати підказкою, як розмовляти з дітьми й родинами з дітьми на тему пам'яті, особистої втрати і досвідів війни. Як спілкуватися, як долати складні моменти, як соціалізувати дитину після втрати тощо. Ми вже опитали дітей різного віку. Один з головних інсайтів з відповідей: діти не сприймають офіційних заходів пам'яті з пафосними промовами. Натомість у них дуже потужний запит на чесність і відкритість.

У нас також реалізується ініціатива під назвою "Поміж нас", що проходить у Києві, Харкові, Миколаєві, Полтаві та кількох інших містах. Це пам'ятні дошки, встановлені на спинках лавок, з написом: "Тут міг/могла сидіти той/та, хто віддав/ла своє життя за незалежність". Це своєрідна інтимна практика пам'яті, що функціонує у публічному просторі міста.

Зображення: В'ячеслав Твердохліб. В рамках всеукраїнського проекту "Поміж нас" 26 березня 2026 року в центрі Запоріжжя, біля Алеї пам'яті, були встановлені пам'ятні таблички на лавках в честь загиблих військових.

Ще одна тема, яка зараз займає мої думки, - це ритуал прощання з прапором. Зокрема, я маю на увазі прапори, що лежать на могилах військових, які віддали своє життя і тепер потребують заміни через зношення. Дехто обирає копати їх біля могил, інші забирають на пам'ять. Проте я, на жаль, на власні очі бачила чимало прапорів, які опинилися просто біля дороги чи на сміттєзвалищі - і це точно не той спосіб, як має бути. Мені б хотілося, щоб практика прощання з прапором стала більш усвідомленою та наповненою сенсом.

"Пам'ять ніколи не існує у вакуумі -- це завжди про людей, які щось роблять"

Якщо вже заговорили про важливість ритуалу: ти часто кажеш, що ритуал пам'яті має бути дією. Що ти вкладаєш у це поняття і чому дієвість є визначальною ознакою практик пам'яті?

Пам'ять — це насправді активний процес. Коли ти перестаєш займатися розвитком пам'яті, ти втрачаєш зв'язок з цим контекстом. Пам'ять завжди пов'язана з людьми, які роблять щось, діють та зберігають спогади про тих, хто пішов. Ось чому так важливо діяти, спілкуватися, обмінюватися думками та підтримувати цю практику.

Під час хвилини мовчання ми також завжди наголошуємо на тому, що тут немає якоїсь єдино правильної дії. Доки триває ця хвилина, ви можете робити будь-що: стояти, сидіти, згадувати когось. Навіть якщо ви просто зупинитеся на цю хвилину і подумаєте про щось важливе для вас, це вже буде цінною дією. І навіть ця маленька практика вже є дуже діяльним способом вшанування.

Для українців щоденна хвилина мовчання стала загальноприйнятим способом вшанування пам'яті загиблих. У цей момент ми маємо можливість згадати знайомих чи близьких, які вже не з нами, вимовляючи їхні імена в думках. Також можна зосередитися на живих, хто нам дорогий, міркуючи про те, куди можна спрямувати допомогу, кого підтримати, і які цінні вчинки кожен з нас може здійснити для своєї країни. Це може бути хвилина шани, хвилина гідності, хвилина пам'яті — кожен вкладає в цю практику свої унікальні значення, що робить її більш значущою та усвідомленою.

Фото: Район.Острог Хвилина мовчання в Острозі,листопад 2025 року

Проте нічого з цього не відбудеться без першого кроку — зупинки під час хвилини мовчання, щоб задуматися про справді важливі речі. Тому пам'ять завжди є активним процесом, а наші щоденні старання підтримують і укріплюють її.

Протягом років масштабного конфлікту виникає безліч нових підходів до збереження пам'яті. Які ж саме особливості їхнього розвитку спостерігаються у період активних бойових дій? Міжнародна практика, наприклад, у післявоєнний час після Другої світової війни демонструє інші тенденції.

На жаль, радянська реальність лишила величезний відбиток на наших поведінкових патернах. І, звісно, той факт, що досвіди Другої світової довгий час системно замовчували, має свої наслідки. І навіть після того День перемоги відзначали так, як це артикулювала держава -- з усім цим "побєдобєсієм" і т.д. І саме тому наші сучасні практики пам'яті -- це своєрідний спосіб суспільства сигналізувати ворогу, що це наші досвіди і ви їх у нас не відберете. Ми будемо про них пам'ятати. Це наш спосіб заявити свої права на власний ментальний простір, власну історію і власний шлях. Це про усвідомлення цінності власного вибору.

Ти знаєш, я думаю, що це направду історія про значно довший таймлайн, ніж радянський період. Це про довгу історію підрізання українського коріння, позбавлення мови, культури, історії. Про перервану родинну історію та суспільну пам'ять як спосіб упокорення. Нинішня ж війна створила потужний запит на ці речі як спосіб підсилитися через самоусвідомлення.

Я з цим згодна, це справді так.

Изображение: facebook/Катерина Даценко Катерина Даценко "Індивідуальний вимір пам'яті -- це те, як кожен може бути для інших і прикладом пам'ятання, і підтримкою на цьому шляху"

Як змінюється культура пам'яті в Україні після 2022 року, і яке значення мають інституції, що займаються цим питанням, а також роль суспільства й держави? Чи стаємо ми на шляху до суспільства, де пам'ять займає важливе місце у повсякденному житті?

Я тут говорила б трохи ширше, ніж про час після 2022 року. Адже тоді, на мою думку, вже було трохи запізно починати працювати із суспільною культурою пам'яті, навіть у контексті російсько-української війни, що на той момент тривала вже вісім років. Проте відчуття, що щось відбувається запізно, часом акумулює бажання прискоритись і зробити те, що варто було зробити раніше. Так, ми, можливо, пропустили перші роки поховань військових, перші практики вшанування тощо, проте саме це є однією з причин, чому зараз ми рухаємося так швидко.

З іншого боку, іноді все ще виникає відчуття, що ми рухаємося по знайомій дорозі. Однак, з поступом вперед перед нами відкривається новий горизонт. Те, як нас навчали пам'ятати в минулому, вже не контролює наші думки, і ми починаємо створювати нові способи зберігати в пам'яті важливі для нас моменти та переживання. Зокрема, ми повільно опановуємо новий погляд на смерть: тепер вона сприймається не лише як незворотна втрата та причина для смутку, а й як можливість через пам'ять про людину продовжувати її справи, мрії та цінності.

І саме тому я хотіла б поговорити з тобою про те, що я називаю індивідуальним виміром пам'яті. Про тих, хто на персональному рівні докладається до розвитку середовища пам'яті: через особисту втрату, через власну професійну практику тощо. Тобто про людей, що є прикладами того, чому практикувати пам'ять важливо. Що ти думаєш про важливість персонального виміру пам'яті для розвитку культури пам'яті?

Я думаю, що цей індивідуальний вимір пам'яті, цей персональний складник -- саме те, що може показати і суспільству, і державі, якою може бути наша суспільна пам'ять, як ми можемо її проживати кожного дня на особистому рівні. Як ми можемо взаємодіяти з нею так, аби вона відчувалася справді живою та такою, що відгукується до кожного.

View this post on Instagram

A publication by Алекс Голуб * Video Production | Producer | Cinematographer (@aleks_golub)

Згадую, як після проведення ЧекаFest, який ми влаштували на честь Іри Цибух, до її матері, пані Оксани, підійшла знайома, яка втратила сина ще у 2015 році. Вона висловила, що це була надзвичайна подія, і її родина також бажає організувати фестиваль на пам'ять про свого сина. Це яскравий і водночас простий приклад того, як індивідуальна пам'ять може діяти, демонструючи, як кожен з нас може бути прикладом для інших у вшануванні пам'яті близьких і підтримувати один одного на цьому шляху.

Як ти сприймаєш пам'ять сьогодні? Якою, на твою думку, повинна бути культура пам'яті в Україні?

Для мене культура пам'яті — це втілення вишиванки і моменти, коли ми її одягаємо. Це пов'язано з різдвяним вертепом і традиційними колядками. Це українська кухня та старовинні рецепти борщу, передані з покоління в покоління. Це про наші вітання і прощання, про спосіб, яким ми існуємо і взаємодіємо з оточуючими.

Зараз ми часто думаємо про культуру пам'яті у вимірі війни, у вимірі сьогодення. Але для мене це і про минуле, і зокрема про те, як ми пам'ятаємо про тих, хто загинув, захищаючи Україну, але водночас і про майбутнє. Про те, як ми будемо жити після завершення війни. Про те, як запам'ятаємо досвід ветеранів цієї війни та її свідків. Про те, з чим ми вийдемо з цієї війни: чи будемо згадувати її як жах, що врешті позаду, чи житимемо в очікуванні нової її фази, з військовими підприємствами та розумінням, що живемо в міжвоєнний період -- між війною і війною.

Я часто розмірковую над тим, яким буде наше майбутнє і як ми продовжимо формувати своє життя. Чи зможемо уникнути повторення старих помилок? Для мене культура пам'яті має особливе значення — вона демонструє, як минулий і теперішній досвід може слугувати основою для створення більш світлого майбутнього.