Четверо військових з Полтавщини повернулися з російського полону.

Ольга Пушкар працювала на нічній зміні, коли її Viber сповістив про вхідний дзвінок. Механічно натиснувши кнопку, вона почула голос чоловіка, якого не впізнала. "Ольга Вікторівна, у нас важлива новина — ваш чоловік потрапив у полон," — з поважним тоном промовив незнайомець російською. — "Найгірше, що могло статися, вже сталося, але з ним все гаразд".

- Звідки телефонували, мені не сказали й поговорити з чоловіком не дали. Це було 16 березня 2023 року. З того дня почалась моя боротьба за визволення Олексія, - говорить жінка.

43-річний Олексій Пушкар з села Шепелівка Кременчуцького району Полтавської області - один зі 157-ми полонених, які були повернуті з російської неволі 5 лютого.

Перед початком великої війни чоловік займався сезонними роботами за межами країни. Вже в перші дні повномасштабного вторгнення він повернувся додому і приєднався до черги добровольців у військкомат. Проте його відправили назад, оскільки не мав досвіду проходження строкової служби. Йому порадили чекати на повістку.

Очікування на Олексія Пушкаря тривало півроку.

У своїй молодості чоловік мріяв про службу у війську, але у спокійний час ця його амбіція не здійснилася, - ділиться Ольга. - Тому він, як тільки випала нагода, прагнув до дій, щоб втілити свої мрії в життя. Відразу після мобілізації Олексія відправили на навчання до Естонії, після чого він отримав посаду навідника у 25-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Його підрозділ виконував бойові завдання на одному з найскладніших напрямків – Луганщині, зокрема в районі села Червонопопівка.

Вперше рядовий Олексій Пушкар відправився на позиції в листопаді. А вже за місяць отримав тяжкі поранення - його група потрапила під ворожий обстріл. На щастя, бойовим медикам удалося вчасно вивезти потерпілих із небезпечної зони. В Олексія виявили кульове поранення легень, переломи ребер і лопатки, важку контузію. Два місяці реабілітації після операції - й знову на фронт.

14 лютого, у День закоханих, Ольга з Олексієм офіційно оформили свої стосунки. А через місяць він потрапив у полон.

- Чоловік, який зателефонував мені, залишив своє ім'я невідомим, але пообіцяв зв'язатися наступного дня о десятій ранку. Він запевнив, що дозволить мені поговорити з чоловіком, - розповідає Ольга. - До моменту, коли він мав зателефонувати, я вже була в районному відділку поліції, де правоохоронці зафіксували нашу з Олексієм розмову через відеозв'язок.

Я помітила, що тіло чоловіка стало синюватим від численних крововиливів. На його переніссі був приклеєний пластир, а під очима – темні кола. По його манері поводитися стало зрозуміло, що він не може поділитися всіма подробицями, а я не можу його про все запитати. Відчувалося, що він не сам у цьому приміщенні. Але усвідомлення того, що моя кохана людина жива, вже приносило радість.

Настали довгі, тяжкі дні нової реальності.

- Я одразу ж почала активно шукати способи звільнення свого чоловіка з полону. Найбільше мене турбувало, щоб він, не дай Боже, не подумав, що я нічого не роблю для його порятунку, - ділиться Ольга Пушкар. - Хоча я прекрасно розуміла, що він навряд чи запитував би мене про це. Справжня боротьба за його визволення, мабуть, була більше необхідна мені для внутрішнього спокою. Я брала участь в акціях підтримки "Не мовчи. Полон вбиває", які організовують рідні українських військовополонених. Причому я їздила не лише в Глобине чи Кременчук, а й до Києва та Швейцарії, де розташована штаб-квартира Міжнародного Комітету Червоного Хреста, виступала на мітингах. Вважала, що це буде найбільш ефективно, адже світ має бачити нашу боротьбу за звільнення захисників. Я підписувала колективні звернення кардиналам, Папі Римському і навіть тодішньому президенту США Джо Байдену. Робила все, що могла, і навіть більше. Це приносило мені полегшення. Врешті-решт, думаю, що все це мало свій вплив.

Де могли утримувати Олексія?

- Останні десять чи одинадцять місяців у колонії під Омськом, а до того - в Луганську.

Як відзначають, неприємності завжди приходять в компанії. Лише через кілька тижнів після того, як Олексій опинився в полоні, у 11-річної Діани, доньки Ольги від її попереднього шлюбу, виявили пухлину в стовбурі мозку, яка не підлягала оперативному лікуванню.

Ольга згадує, як Діана одного разу поскаржилася на проблеми із зором. "Я негайно відвела її до офтальмолога", - розповідає вона. Лікарка одразу ж запідозрила щось серйозне і порадила звернутися до невропатолога. Після огляду спеціаліст рекомендувала терміново провести МРТ головного мозку. Результати дослідження вразили: у дитини виявили пухлину, що досягла розміру курячого яйця, яка тиснула на зоровий нерв. Ольга була шокована, адже донька ще зовсім недавно була активною та життєрадісною. Вже наступного дня після обстеження вони опинилися в Києві, в лікарні "Охматдит". Хірурги змогли видалити частину пухлини, до якої змогли дістатися. Лікарі сподівалися знищити залишки освіти за допомогою хіміотерапії, призначивши дитині 47 сеансів. Проте Діана витримала лише 43, оскільки у неї виникла алергічна реакція. Вже майже рік медики просто спостерігають за її станом, проводячи МРТ кожні три місяці. На жаль, злоякісна пухлина продовжує зростати. Онкологи вважають, що променева терапія може бути варіантом, але потрібно почекати, поки дитина підросте, адже наразі існує високий ризик завдати шкоди мозку.

Навіть складно уявити, які випробування вам довелося пережити...

Якщо б ви знали, скільки разів я відчувала, що більше не витримаю, що доходжу до межі своїх сил. Були моменти паніки, істерики та сліз. Було надзвичайно важко впоратися з тим, що принесло мені життя. Але, слава Богу, мене оточували батьки, друзі, знайомі та навіть незнайомці, які підтримували в ці нелегкі часи. В якийсь момент я усвідомила, що повинна пройти через всі ці випробування. Мені потрібно сприйняти все це, витримати та не здаватися. Так написано в моїй долі...

На щастя, Діана знаходиться під наглядом найкращих спеціалістів, вона приймає хороші ліки, ходить у школу. Тепер повернулась моя опора, мій чоловік, і ми разом продовжимо боротьбу з хворобою доньки.

- Олексій знає про діагноз Діани?

- Так. Я набралася мужності й сказала йому. Нам пару разів під час його перебування в полоні у Луганську вдалось поговорити. Чоловік телефонував серед ночі - видно, хтось із наглядачів давав йому телефон. В основному він ставив запитання. Питав, як діти, як батьки, як здоров'я, як моя робота... Від цих дзвінків мені ставало легше.

У серпні 2024 року з незнайомого акаунта надійшло відео, в якому Олексій звертався до своєї родини, висловлюючи свою любов та сподівання на швидку зустріч. У повідомленні від незнайомця йшлося про можливість записати своє власне відеозвернення, яке потім покажуть Олексію. Я не була певна, чи варто згадувати про Діану, але врешті-решт вирішила це зробити, підкресливши, що ситуація під контролем.

Після обміну його першим запитанням було: "Як Діана?".

Чи інформували ви відповідні органи про ваше спілкування з чоловіком, який перебуває в полоні?

- Звісно. Повідомляла поліцію, СБУ, Національне інформаційне бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Олексія, думаю, контролювало ФСБ.

На момент проведення інтерв'ю, подружжя ще не зустрічалося, тому жінка не могла дати відповіді на всі запитання. Вона готувалася вирушити до медичного закладу, де її чоловік проходитиме курс реабілітації. У її голосі звучала нотка ейфорії.

- Я майже три роки чекала на свого коханого, без упину борючись за його звільнення, - розповідає вона. - І коли вчора почали надходити повідомлення від СБУ та організацій, які займалися обміном, що Олексія нарешті звільнено, я залишилася в повному шоці. Це стало для мене абсолютною несподіванкою. Я просто не знала, як реагувати, що думати і з чого почати.

Перед кожним попереднім обміном я відчувала, ніби от-от зустріну чоловіка. Я була сповнена оптимізму і надії. Але коли ці сподівання не справджувалися, це завдавало мені неймовірного болю... Ви навіть не уявляєте, як мені було важко. Кожна кісточка в пальцях ніби зводилася судомами, і я не могла стримати нервів.

А цього разу я просто чекала. Ні на що не сподіваючись. Просто чекала...

Коли Олексій повернувся, він не зміг зв’язатися з дружиною. Як виявилося згодом, він помилково набрав неправильні цифри в номері. Лише вночі волонтери знайшли Ольгу й передали їй його телефонний номер. Весь цей час вона не могла заснути – її переповнювали емоції. І вже на світанку вона вирішила зателефонувати.

- Привіт, кохана! Я нарешті вдома, - почула рідний голос.

- Ми зустрічались через відеозв'язок, - ділиться Ольга. - Я ледве впізнала свого чоловіка. Раніше, зростаючи до двох метрів, він важив 125 кілограмів. Тепер його вага знизилась до 80. Залишилися лише шкіра та кістки. Але його очі! Які ж вони! І, незважаючи на все, ми все ще дуже щасливі!

У рамках недавнього обміну, окрім Олексія Пушкаря, додому повернулися ще троє військових з Полтавської області:

- 28-річний Володимир Костерін з села Куйбишеве колишнього Шишацького району, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти, яка боронила Маріуполь. Потрапив у полон 12 квітня 2022 року при спробі прориву з оточення разом з усією бригадою;

26-річний Ярослав Михайлов, який походить з Кременчука, служить у 36-й бригаді морської піхоти. Він був захоплений у полон 17 березня 2022 року, отримавши поранення під час боїв за Маріуполь.

Олексій Костенко, 31-річний військовослужбовець Національної гвардії України, походить із села Очеретувате, що належить до Семенівської громади Кременчуцького району. Він був захоплений у полон під час бойових дій на Харківщині, в районі села Липці, 8 червня 2024 року.