На планете существуют святые уголки, и для украинцев таким местом является Донбасс, как отметил священнослужитель УГКЦ из Краматорска Василий Иванюк.

Коли 58-річного Василя Іванюка, який родом із Львівщини, запитують про його перебування на Донеччині, він вказує на Святе Письмо та згадує лозунг, що з'явився серед донецьких ультрас у 2014 році: "Сонце України встає на Донбасі".

"Я кожного ранку включаю то сонце, - каже він. - Піднімаюсь дробинкою по небосхилу, підтягую сонце, протираю диск і пускаю його світло на решту України".

Василь Іванюк - греко-католицький священник із Краматорська, який "запалює сонце" вже 33 роки. Він переїхав на схід країни на початку 90-х. Будував там церкви у бойківському стилі, фінансував історичні видання про Донеччину й "Словник говірок центральної Бойківщини". Від початку російської окупації в 2014 році пішов служити капеланом у 81-у бригаду, став волонтером, очолив регіональне відділення "Caritas", яке допомагає місцевим.

Отець Василь поділився спогадами про свою першу зустріч із "рускім міром" майже десять років тому в одному з інтерв'ю. Він розповів, як одного разу заїхав до сільського магазину поблизу Краматорська, щоб купити воду. Коли місцеві жителі помітили його Chery Tiggo з львівськими номерами, один із них запитав: "Що робить тут машина бандерівців?".

"Даремно я сказав: "Роззуй очі - вона китайська! Бандерівці поки що машини не випускають, - згадував священник з властивим йому почуттям гумору. - За кілька хвилин мене підрізали на дорозі. Витягли. Троє "ополченців" кричали щось про Правий сектор. Я остудив їхній запал: "Заспокойтеся! Живу тут понад 20 років. Збудував сім храмів, два будинки, виховую чотирьох дітей. Якщо хтось із вас більше зробив для Донбасу, я готовий отримати кулю".

У бесіді з "Українською правдою" Василь Іванюк поділився своїми враженнями про життя у Краматорську, що розташований поблизу фронту, а також висловив своє бачення важливості Донеччини та Луганщини для України. Він також розповів, як цей регіон став для нього близьким і рідним.

Моє перше знайомство з Донбасом відбулося завдяки спогадам матері, котра наприкінці 50-х років була залучена до праці на шахтах.

На Турківщину, де я народився, приїжджали агітатори, які умовляли молодих хлопців та дівчат їхати на Донбас, де не вистачало людей. Мама - одна з десяти дітей у сім'ї - поїхала. Деякий час працювала в Макіївці.

Вона ділилася зі мною історіями про великі доходи та важкі умови праці. Розповідала про бандитизм і насильство. У ті часи до шахт з'їжджалися кримінальні елементи з усіх куточків СРСР, і всі ті конфлікти, все, що відбувалося у виправних закладах, перенеслося у звичайне життя.

Моя наступна "зустріч" із Донбасом відбулася в радянській армії в 80-х роках, коли я служив у ракетній дивізії стратегічного призначення. У нашій частині був хлопець із Горлівки, який постійно щось діставав – таблетки, щось для нюху. Він часто бігав без одягу, а наслідком цього були регулярні "полювання" на нього (сміється).

Одного разу мені надали відпустку, і я вирушив додому. Рано-вранці, коли сонце лише почало підніматися, наш поїзд зупинився в Костянтинівці. Пасажири вийшли на платформу, щоб покурити. Я зазирнув на жовте небо, відчув запах сірки і подумав: "Чи правда, що тут живуть люди?!". У той момент мої "найгірші підозри" щодо Донбасу почали справджуватись (усміхається).

На початку дев’яностих років отець Мирон, священик греко-католицької церкви, запросив мене приєднатися до служби в Донеччині. Я прибув сюди 15 березня 1992 року. Спочатку моя діяльність була зосереджена в Артемівському районі, який нині відомий як Бахмутський. У 1995 році мене перевели на північний захід Донецької області, де я став самостійним місіонером.

Коли наша команда священників покидала Духовний інститут (Івано-Франківський - УП), ми отримали особливу буллу від Папи Римського Іоанна Павла II.

У ній містилося таке послання: "Ви вирушите у широкий світ, де будете зустрічатися з православними та іншими людьми. Прошу вас, завжди говоріть про те, що вас об'єднує. Уникайте обговорення тем, які можуть вас розділяти".

Сьогодні я зосереджуюсь на тому, що нас об'єднує — як в релігійних переконаннях, так і в історії, а також у повсякденному житті. Мої розмови ніколи не містять політичних закликів. Так, у мене є власна думка, і я завжди беру участь у виборах, голосуючи згідно зі своїми переконаннями. Проте це моє особисте право, і я не намагаюсь впливати на інших чи нав'язувати їм свої погляди. Я залишаюсь католиком у найкращому сенсі цього слова (сміється). Моя тема — лише Бог.

Щиро зізнаюся, за 33 роки життя в Донеччині я не зустрічався з жодними людськими чи ідеологічними проблемами. Я не сприймаю особисто все те, що говорять про мене інші. Наприклад, один священник Московського патріархату щоразу на службі згадував моє ім'я та критикував греко-католиків, розповідаючи, які ми нібито погані і звідки у нас «роги».

І що з цього? Люди приходили на ці "роги", щоб їх оглянути. Вони спілкувалися і ставали моїми прихожанами (сміється). Підкреслю, що згодом цей священник почав служити в греко-католицькій церкві.

Ознайомтеся також: Історик Леонід Марущак висловлює думку про те, що ми занадто зосередилися на геополітичних питаннях - роздуми про Донбас та його безцінні ресурси, які ми можемо втратити.

Віддати Донбас ворогу? Особисто я не бачив жодної людини, яка б з ентузіазмом підтримувала цю думку. Краматорськ разом з навколишніми містами є оплотом не лише Донеччини, а й усієї України. Це накладає певну відповідальність на всіх, хто залишається тут. Кожен з нас працює на зміцнення оборони.

Я не хочу віддавати свою оселю, майно чи церкву, які здобув у Краматорську. Але є ще важливіші питання: ця земля не може бути передана, адже вона просякнута кров'ю. На планеті існують святі землі, і для нас, українців, Донбас є однією з них, бо тут віддано життя наших людей. Ми навіть не маємо права ходити по цій землі у взутті - потрібно знімати взуття.

Донбас є священним куточком для України. Це наша земля. Якби росіяни пройшли своїм тріумфальним маршем через всю Донеччину в 2014-2015 роках без усіх тих втрат, можливо, можна було б змиритися з тим, що це всього лише частина території. Але тут загинули багато моїх товаришів, навіть родичів, і я не можу собі або іншим дозволити, щоб Донеччина просто так відійшла. Це неможливо. Ми повинні боротися за неї.

Якщо ми маємо трошки розуму, то треба розуміти: здача Донбасу - пряма дорога ворога на Харків, Дніпро, на Київ і далі. Ключі від України знаходяться у нас - саме в Краматорську.

Я виріс на заході України, але вважаю, що Краматорськ - це справжня перлина. Незважаючи на війну та обстріли, місто залишається чистим і наповненим життям.

Коли у 2014 році місто залишив Гіркін, всього через два тижні не залишилося жодних ознак бойових дій. Російські війська та сепаратисти залишили територію в хаосі. Вулиці були переповнені сміттям, повалені стовпи заважали пересуванню, а тролейбуси зникли. Весь район виглядав зруйнованим і знищеним. Але згодом настала тиша, і місто знову стало красивим, як ніколи.

Краматорськ має надзвичайно цікаву історію. Тут переплелися радянські впливи з тим, що існувало раніше. Я маю тісні зв’язки з місцевим клубом "Краєзнавець" та Володимиром Федоровичем Коцаренком. Він знаходить унікальні архівні матеріали, які відкривають нам дивовижні сторінки минулого — документи та свідчення про те, як бельгійці, німці та поляки сприяли розвитку промисловості, будуючи фабрики та заводи у цьому регіоні.

Краматорськ, як населений пункт, був заснований європейцями. Поява промисловості та цивілізації сприяла об'єднанню навколишніх сіл і хуторів. Навіть після Другої світової війни, центральна частина міста була зведена за проектом з паралельними і перпендикулярними вулицями, виконаним полоненими німецькими солдатами.

Історично так склалося, що Краматорськ будували іноземці. І деякі заводи донедавна мали технології ще з тих часів (сміється).

Ознайомтеся також: Прірва між захопленими регіонами та іншими частинами країни продовжує збільшуватися - Марина Воротинцева.

Коли я прибув на Донеччину на початку 90-х, місцеві чиновники не мали ясного уявлення про нашу діяльність. Тоді їхні зв'язки з московським патріархатом були досить обмеженими. Це були переважно представники старої комуністичної еліти, голови колгоспів та інші. Вони намагалися не втручатися у церковні справи.

Ми могли звернутися до колгоспу з проханням про допомогу з цеглою чи деревиною, і вони завжди були готові прийти на виручку. У відповідь нічого не вимагали. Переважно саме завдяки їхнім бригадам ми зводили храми.

Потім колгоспи поміняли вивіски, форму власності. Кожний з тих нових власників для повноти своєї влади хотів мати підконтрольну йому церкву. Але тут зі мною не домовитись - я ніколи не буду співати комусь дифірамби, окрім Бога.

Після цього розпочалась криміналізація влади, і виникли олігархи. Хоча я перебував в опозиції з їхньої перспективи, мене не чіпали і не переслідували. Я навіть відчував певну довіру з боку партій, які тоді контролювали регіон. Усі усвідомлювали, що я залишаюсь вірним собі, і що мирне співіснування завжди є кращим за конфлікти.

Одного разу я відчував себе в цьому світі. Але це приносило мені страждання. Україні належало стати самостійною та сильною державою. Натомість її розподілили, як майно, що дісталося від попередніх поколінь. У той час мені не давала спокою думка: де ж наша держава? Чому вона не оберігає те, що їй належить? Здавалося, ми всі пливемо за течією, спостерігаючи, до чого це призведе.

Вийшло те, що одні шалено збагатіли, інші шалено зубожіли. І я бачив ось цю трагедію: фабрики, заводи були в руках окремих людей, а у тому, що вони не платили зарплатню, винна все одно була Україна.

Я питав: "Чому ви везете у Київ шахтарів стукати касками (йдеться про протести в 90-х - УП) з тих шахт, які належать конкретним людям, а не державі?". Людей на Донбасі постійно накручували, що у всьому винуваті Україна, Київ. Через них погано й живемо. Можливо, вже тоді була підготовка до всього, що тепер відбувається. Я знав, що це колись виллється у певне неподобство. Хоча не думав, що дійде до війни.

Ознайомтесь також: Вугледар у різні часи. Невідома історія населеного пункту, який став відомим Україні та світу завдяки війні.

Все, що було до 2022 року, то було так давно. Відверто кажучи, для мене пройшла ціла вічність за ці три з половиною роки. Так сильно мінялись обставини.

На початку відбулася велика евакуація, яка, в цілому, була непогано спланована, зокрема з боку державних структур. Люди вирушали на захід, північ та південь країни, а також за її межі.

В різних куточках країни функціонували хаби. Біженці відчували певну надію на те, що в новому місці зможуть розраховувати на підтримку з боку держави та волонтерів. Але тепер настав час для нових евакуацій, і я помічаю, що люди вже не готові їхати далеко, оскільки допомога значно зменшилася.

Наразі основну роль відіграють лише фонди. Процес евакуації ускладнився, тому люди все частіше покладаються на допомогу знайомих, друзів та рідних.

Ми у Краматорську сильно мілітаризувались за останні роки. Багато військових навколо, різних рухів. Але, з іншого боку, близькість фронту дає певні преференції. Можна сказати, що торгівля як така стала більш розвинена. Магазини, ринки працюють. Тих кафе є на кожному кроці.

Великі підприємства релокували разом із працівниками та їхніми сім'ями. Але до Краматорська підтягнулися переселенці з Бахмута, з Луганщини. Знайти зараз вільну квартиру або будинок доволі важко.

Незважаючи на постійні обстріли, люди все ще тримаються за свої домівки. Вони мешкають у підвалах та шукають притулок у відносно безпечних місцях. Поки що немає систематичного знищення житла з боку ворога, вони сподіваються, що незабаром усе закінчиться і лихо їх омине.

Я вважаю, що ми вже перемогли у цій війні - тоді, коли пережили той термін, який нам надали і вороги, і так звані наші союзники. Три дні, тиждень часу - ми їх розтягнули на три з половиною роки і продовжуємо бится із дійсно величезною потугою.

Це вже мало стати тривожним знаком для Росії та всіх інших – час залишити цей застарілий підхід. Він не приведе нікого до позитивних результатів, особливо російську окупаційну армію. Цей сором настільки великий, що залишиться в історії їхньої нації. Це стане ганьбою для всіх наступних поколінь цього народу.

Їм слід поступово відступати, повільно відійти звідси. Інакше ситуація тільки загострюватиметься, і ніхто не отримає від цього користі. Обидві сторони зазнають втрат. Ми можемо втратити багато людей і ресурсів, але врешті-решт це нас не зламне. У будь-якому випадку.

Як людина, мені надзвичайно складно давати поради тим, хто відчуває втому. Відверто кажучи, я сам втомився від цієї війни. Але це не означає, що я не вірю в краще. Ні, я справді бачу перспективу в нашій спільноті. Просто постійні напади, звуки "шахедів" і безсоння роблять життя в таких умовах справді важким.

Так чи інакше, у кожного з нас є свій досвід психічних труднощів. Війна залишила слід у всіх нас. Однак важливо докласти зусиль для відновлення наших зв'язків. Нам потрібно припинити конфлікти між собою, перестати з'ясовувати стосунки через дрібниці у соціальних мережах і навчитися вести діалог без агресії.

Не варто боятися. Не бійтеся покладатися на Бога. Жоден іноземний лідер не вирішить наші проблеми, адже вони завжди діють в інтересах своїх країн. Прекрасно сплановані ініціативи – будь то мирні, трохи мирні чи багаторівневі – не принесуть нам справжньої допомоги. Лише в Бозі ми зможемо знайти підтримку. Усі ми повинні повернутися до Бога, адже це принесе нам те заспокоєння, якого ми так потребуємо.

Світ - це стан внутрішнього спокою. Це коли ти можеш без остраху зустрічати погляди інших. Якщо в душі немає миру, то й зовні його не знайдеш. Ми завжди будемо шукати причини для конфлікту з іншими. Давайте наповнимо своє серце миром, і тоді Бог знайде правильний шлях для нас.

Я - заспокоєний, це однозначно. Я находжусь на Донеччині майже весь час, але це не дає мені права бути агресивним, висловлюватися прокльонами навіть до ворогів. Ні, я ворогів не толерую, одразу скажу. Просто я ставлюсь до них як до людей, які не розуміють, що роблять.