Деколонізація Шевченка: тривала подорож до відновлення власної ідентичності.
Від часу Революції Гідності українська нація переживає період трансформації самоусвідомлення - пришвидшеної і тим більш болісної, що відбувається на тлі війни. Переосмислюються і переглядаються класичні культурні канони, які десятиліттями нав'язувалися українцям з боку російської метрополії. Тепер, з великою кров'ю розриваючи ці штучні зв'язки - ми перечитуємо класиків, щоб глибше зрозуміти: хто ми? Які ми насправді?
Період стабільності суттєво відрізняється від періоду змін через рівень закріпленості сприйняття світу. Для тих, хто виріс у зросійщеному оточенні, де "родная рєчь" переважала над уроками української, шлях до власної ідентичності нагадує вихід з печери. Ця печера сповнена звичок, нав'язаних цінностей, знайомих мелодій та цитат. У світі, де дитячі пісні та кіноцитати звучать гучніше за голос рідної культури, пробудження вимагає значних зусиль розуму.
У регіонах із перерваною історичною спадщиною зустріч із власною культурою може настати вже у дорослому віці. Для когось відкриттям стають "Маланка", "Дідух" чи "Коляда" - слова, які раніше здавалися фольклорними декораціями, а виявилися знаками приналежності. Вихід із печери - не романтична мандрівка, а болісний процес: особистість змінює систему координат, а звичне світло раптом засліплює.
На даному етапі виникає невідворотний сумнів — ключовий інструмент картезіанського мислення. Як колись Рене Декарт, який ставив під сумнів усе, щоб відшукати непорушну істину, так і сьогодні українське суспільство вимушене перевіряти свою культурну пам'ять на предмет істинності. У цьому контексті вислів "Cogito ergo sum" — "мислю, отже, існую" — перетворюється на метафору виходу з колоніальної темряви: лише той, хто здатен до роздумів, може існувати поза нав'язаними міфами.
Все підлягає сумніву – від назв міст і пам'ятників до класичних літературних творів. Український інститут національної пам'яті лише окреслює межі цього процесу, але демонтаж імперських символів виявляється значно глибшим, ніж просте перейменування вулиць. Це стосується очищення свідомості, навіть від тих образів, які здаються "рідними". Постаті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки потребують не лише визнання, а й нового осмислення.
150-річчя Лесі Українки, яке відзначали в умовах карантину у 2021 році, продемонструвало, що театр перебуває в стані невизначеності між традиційними формами та радикальними інноваціями. У той же час постать Тараса Шевченка залишається полем для глибоких суперечностей: його образ протягом десятиліть зводили до безпечного фольклорного символу. У шкільній програмі він виступає як "народний співець" без політичного контексту - з "Садком вишневим", але без "Кавказу" та "Гадомаків". Саме такий деполітизований варіант Шевченка був вигідний імперії: він був присутній всюди, але ніколи не проявляв активності.
У процесі Майдану цей образ зазнав значних змін. На фоні революційної атмосфери рядки Шевченка знову набули свого первісного значення, сповнившись енергією гніву та прагнення до свободи. Проте охопити всю Україну одразу не вдалося — залишалися чимало тих, хто продовжував сприймати імперські наративи, згадуючи, що Шевченко творив російською мовою. Навіть сьогодні в суспільній свідомості існують два Тараси — бронзовий і живий. У цьому контексті театр знову стає простором для методичних сумнівів, місцем, де перевіряють автентичність символів.
Львівський академічний театр ляльок досліджує постать Шевченка через призму дитячого сприйняття. У виставі "Тарас", постановник Сергій Брижань і художник Михайло Ніколаєв зміщують акцент з дорослого поета на його дитинство. Для семирічного глядача Шевченко постає не як статуя на постаменті, а як ровесник, який відчуває радість, втрати і перші пориви до справедливості. За допомогою лялькової поетики митці створюють світ, де молодий Тарас лише починає відкривати своє "я", ще не усвідомлюючи, що в майбутньому його ім'я стане символом для цілого народу. Це перший, дитячий крок назовні з темряви - знайомство з живою особистістю, а не з бронзовою іконою.
Інший полюс - вистава "Шевченко 2.0" Харківського академічного театру імені Тараса Шевченка. Її творці застосовують до національного міфу картезіанський метод сумніву - не руйнуючи, а випробовуючи на істинність. Від задуму академіка Бориса Гриньова до постановки режисера Олександра Ковшуна (за п'єсою Дмитра Тернового) вистава пройшла всі випробовування широкомасштабним вторгненням разом із Харковом і стала своєрідним дослідом над образом пророка. На сцені - "сни на дві дії", фантасмагорія, де Поет (Валерій Брильов) зустрічає власний Міф (Олексій Грідасов) і сперечається з ним. Шевченко втомлюється від бронзи, зізнається в роздвоєності, сумнівається - і саме так повертає собі життя.
Репетиції проходили у Харкові, але прем'єра, з огляду на безпекову ситуацію, відбулася в Києві в листопаді 2024 року. Простір вистави побудований як арена сумнівів: кожна сцена стає викликом усталеним міфам. Творча команда поступово розкриває традиційні уявлення: іронізує над образами "діда в кожусі", веде дискусії з "пам'ятником", що викликає суперечності, переосмислює мовну гібридність та травму імперського середовища, в якому формувався Шевченко. Тут поет визнає свою роздвоєність, зізнається у втомі, робить помилки, відчуває ревнощі, сумнівається, і саме це робить його ближчим, ніж будь-який бронзовий образ. Вистава "Шевченко 2.0" є спробою чесного діалогу - з самим собою, з історією та з тією культурною матрицею, в рамках якої навіть пророк може перетворитися на декоративну ікону. У жовтні 2025 року виставу вдалося показати і в Харкові.
"Шевченко 2.0" виступає як експериментальна платформа для дослідження сенсів: що залишиться від пророка, якщо прибрати елемент пафосу? Коли слово перестає бути закликом, воно знову перетворюється на роздуми. І саме ці роздуми є основною ознакою буття. У фіналі вистави глядач не просто виходить з театру, а покидає печеру - вже не до світла ілюзій, а до світла усвідомлення.
Процес культурного переосмислення триває. У рамках Другого трансформаційного фестивалю "Скрудж Фест", який відбудеться в грудні 2025 року, Рівненський драмтеатр аналізуватиме класичні твори як інтелектуальну лабораторію. Сцена з імператрицею в "Ночі перед Різдвом" Миколи Гоголя перетвориться не на етнографічну атракцію, а на можливість дослідити колоніальні аспекти, що закладені у самій структурі сценічної інтерпретації.
Так театр виконує ту ж функцію, що й метод Декарта: він змушує сумніватися, щоб вивести з тіні. Культура мислить - отже, існує. І шлях із печери триває.
