Бандерівцю — куля, а його суддям — 200 тисяч. Історія останнього бійця УПА, якого розстріляли.

Іноді тіні з минулого крадуться навшпиньках, тихо і непомітно, мовчки, ніби їх зовсім не існує. Але варто їм потрапити під світло, як вони не просто з’являються, а стають настільки реальними, що можуть вибити з колії.

1989 рік став знаковим моментом для СРСР, коли країна почала виводити свої війська з Афганістану та організовувала перші демократичні вибори народних депутатів. Національно-демократичні сили України отримують новий імпульс, збираючи на мітингах десятки тисяч людей. Вони засновують Народний Рух України, а Верховна Рада ухвалює закон, який проголошує українську мовою державного статусу в УРСР. Водночас, сотні тисяч вірян виходять на вулиці з вимогою легалізувати Українську греко-католицьку церкву.

У темних куточках київського КДБ виконують смертний вирок. Колишнього повстанця Івана Гончарука розстрілюють за те, що більше чотирьох десятиліть тому він боровся за свободу свого народу в рядах УПА.

У квітні 2021 року Національна комісія з реабілітації посмертно виправдовує Гончарука. А за тиждень стає відомо: суддя, який підписав його смертний вирок, нещодавно добився виплати собі захмарної пенсії.

Історія Гончарука одного разу потрапила на очі кандидатці історичних наук, представниці Українського інституту національної пам'яті Лесі Бондарук. Вона шокувала її двічі: коли науковиця дізналася про розстріл повстанця в 1989 році і коли вона дісталася архівів СБУ та з головою занурилася в його справу.

Відкриття виявилося настільки вражаючим, що врешті-решт Бондарук вирішила написати книгу про життя Гончарука, яка побачить світ вже в листопаді цього року.

Чому радянська влада неодноразово переслідувала Гончарука за одне й те саме звинувачення? Чи дійсно справа, яка призвела до винесення смертного вироку, була повністю сфальсифікована? Які причини перетворили судовий процес над повстанцем на пропагандистське шоу, і чому не було помітної боротьби за його звільнення? Про це розповіла Леся Бондарук в інтерв'ю для "Української правди".

Що стало причиною вашого зацікавлення в дослідженні життя Івана Гончарука?

По-перше, я займаюся вивченням теми ОУН та УПА в якості історика. По-друге, я є заступником голови Волинської регіональної комісії з реабілітації. Донька Івана Гончарука надіслала звернення до цієї комісії, в якому вона просила розпочати передслідство, відновити справедливість та вказати місце поховання її батька.

Ваш перший історичний документ про Гончарука був опублікований у 2019 році. Саме в цьому році ви отримали її лист?

- Так. І для мене він був відкриттям, тому що я про відкриті суди над українськими націоналістами не знала.

Я звернула увагу на дату виконання страти, що сталася в 1989 році, і на мить зупинилася. Відклала лист убік, гадала, що, можливо, це просто помилка. Проте, коли переглянула документацію, яку вона надіслала, зрозуміла, що це дійсно правда.

Тоді я знову зателефонувала їй. Як члени комісії, ми не маємо можливості брати участь у попередньому розслідуванні чи знати, де могло бути поховане тіло. Але ми готові підтримати пошуки справи її батька.

Де зазвичай відбувалася поховання тих, кого засудили до страти?

- Першим засудженим радянською владою до смертної кари через розстріл був Олексій Щастний, адмірал - досить забута, але цікава постать. І, починаючи з нього, вони ховали тіла на спецоб'єктах.

Більшовики не задовольнялися лише розстрілами; вони навмисно приховували місця поховань, перетворюючи це на додаткову форму покарання для родичів жертв.

Єдине, що мені вдалося з'ясувати, це те, що Гончарука вбили в слідчому ізоляторі КДБ, розташованому поблизу станції метро Арсенальна в Києві.

Я відправилась в архів СБУ - я там часто працюю з вивченням справ повстанців, і попросила мені винести справу Гончарука. Я очікувала том, ну два, ну три. А мені виносять сім томів. І перший том написаний від руки - це том 1945-46 років (тоді Гончарука вперше судили та відправили у табори - УП). А решта шість томів - це вже провадження 1986-89 років. Вони всі об'єднані в одну справу.

Я переписала всі матеріали до сторінки. Пізніше я знайшла ще декілька справ про повстанців, яких засудили до страти на відкритих судових засіданнях, і вже мала з чим зіставити.

Який висновок можна зробити з того, що суди над повстанцями проходили у відкритому режимі?

Публічність повинна була слугувати засобом для залякування громадськості. Сьогодні ти можеш бути свідком подій, а вже завтра опинитися під обвинуваченням. І ми завжди знайдемо причину, щоб покарати тебе.

Розглянемо справу повстанця Ніла Якубчука та трьох його товаришів у 1984 році. Це були люди похилого віку, яких звинуватили у всіх гріхах. Якубчук виконував обов'язки кулеметника під час боїв з нацистами поблизу села Новий Загорів на Волині. Після тих подій він не входив до складу УПА, але продовжував займатися підпільною діяльністю. Радянська влада засудила його, і він зазнав ув'язнення.

У 1980-х роках його запросили на Волинь у якості свідка проти трьох повстанців, яких зібрали на відкритий суд у рідному селі — всі вони були з Довгів Горохівського району (Волинь - УП). Якубчук відмовився давати свідчення, і в результаті його перевели в статус підозрюваного.

Протягом двох тижнів у селі Мар'янівка відбувався суд над чотирма повстанцями. В результаті їх усіх було засуджено до страти.

У справі Гончарука я виявила найбільш слабкий сценарій. Обвинувачі діяли за звичним шаблоном, не приділяючи особливої уваги збору доказів, перевірці свідчень чи пошуку додаткових свідків. Вони були впевнені, що цю справу ніхто не проаналізує, не порівняє свідчення і не виявить, що вона має серйозні недоліки. Проте, насправді, це видно дуже явно.

Вони поспішали, адже ситуація в Україні була критичною.

Яка ж була суть її кризи? Наприкінці 80-х років відбулися знакові події: Чорнобильська катастрофа, старт перетворень у суспільстві, а також активізація дисидентського руху, що набирає все більшої популярності...

Наприклад, у Луцьку на Замковій площі зібралися люди, щоб вшанувати пам'ять жертв розстрілів НКВС у місцевій тюрмі в червні 1941 року. Таким чином, розпочинається процес відкриття правди про злочини, скоєні НКВС та КДБ. Активно працює Гельсінська група.

Цей суд став символом опору всім національно-демократичним змінам у суспільстві. Проте подібні судові процеси проводилися регулярно, приблизно кожні 2-3 роки, починаючи з 1961 року і аж до 1987 року.

Коли готували справу проти Гончарука, почали тягати повстанців із тих країв, звідки він був родом. І йому в Харків прийшла анонімка: "Наших знову тягають за минуле, питали за тебе". Але він не думав, що так далеко зайде.

Один із бунтівників з села Грудки ухилився від свідчень проти Гончарука і вчинив самогубство. З Сибіру повернулися колишній повстанець, який відбував покарання. Іншого місцевого жителя, що дав свідчення проти Гончарука, залякали.

І третім був Іван Кошель із Дніпропетровської області, який був в УПА недовго, навіть не в одному загоні з Гончаруком. І він ходив і показував: отут ми вбили подружжя, отут ми спалили школу... Тобто він розказує, як вбивав, і йде як свідок, а Гончарук, який каже, що цього не робив, йде як обвинувачений.

- Чому б тоді КДБ не зробити обвинуваченим самого Кошеля замість Гончарука?

- Може, там недостатньо було якихось інших аргументів. А можливо, Гончарук як жертва здавався їм найбільш доступним. Він був дуже миролюбної вдачі, неконфліктний абсолютно.

За ті півтора року, що він був в УПА, він брав участь у боях із НКВСівцями. Повстанці справді знищували агентів радянської влади, через яких вивозили мирне населення на Сибір. Але це боротьба з ворогами, а не участь у вбивствах мирного населення.

І, звичайно, те, що Гончарук проживав у Харкові, зробило цю справу відомою на всю країну. Як зазначала донька Івана Гончарука, в Харківській області раптово почали проявляти інтерес до судового процесу над її батьком. Пропагандистські акції розгорнулися з великою силою.

Висвітлювати ці суди залучали телебачення, радіо, газети. Вони навіть підшивали у справу газетні публікації на цю тему. Писали журналісти, які спеціалізувалися на таких судах.

Цікаво відзначити, що газети "Радянський Харків" та "Радянська Волинь" опублікували ідентичні, великі статті з жорсткою критикою Івана Гончарука стосовно судового процесу. Ці матеріали були підписані автором Володимиром Лисом.

Оце так сюрприз!

На справді, Лис створив стислий звіт про даний судовий процес. Це було його обов'язком, адже він отримав редакційне завдання. Згодом цю статтю переробив Полікарп Шафета, який є головним редактором "Радянської Волині".

Ця особа має величезне значення: Шафета випустив не одну книжку, присвячену судовим процесам проти бандерівців. Його публіцистика друкувалася в значних тиражах, досягаючи 30-40 тисяч примірників. Він також доповнив статтю своїми фрагментами, образами та словниковим запасом, але залишили прізвище Лиса.

Необхідно звернути увагу: сучасна Спілка журналістів Волині присуджує премію імені Полікарпа Шафети за видатні досягнення в публіцистиці! Це також створює можливість обговорити питання моралі.

І цікава особливість - висвітлювати подібні суди відправляли і тих журналістів, які походили з родин УПА або з родин депортованих. А в Лиса брати були в УПА, і Лис в дитинстві був депортований.

Чому обрано саме їх?

- Щоб налаштувати проти журналіста тих, хто був обізнаний про його корені. Це стає початком внутрішніх суперечностей як у родині, так і в суспільстві.

Іван Гончарук вже відбув покарання в кінці 1940-х років за свою участь в УПА та бойових діях проти НКВС – це стає очевидним, коли знайомишся з його життєписом. Він провів час у в'язниці на Колимі. Яка ще провина могла б бути йому пред'явлена в 1980-х, якщо він вже поніс покарання за свої дії?

- По-перше, вони скасували вирок, за яким його засудили в 1946-му році.

Отже, анулювання вироку означало, що ти можеш знову отримати покарання за той самий злочин?

Звичайно! Ось унікальний варіант вашого тексту: "Чудова книга під назвою "Повторники" авторства доктора історичних наук Тамари Вронської. У ній йдеться про те, як повторно знаходили людей, які вже були звільнені з таборів, і знову відправляли їх назад."

Вони скасовували вирок, ще раз переглядали справу, додавали нові звинувачення, нові факти, і виходив красивий пиріжок.

Які звинувачення висували Гончаруку в 1986 році?

У діяльності Української Повстанської Армії (УПА) група Фадея "Збруча" з Бродів, до складу якої входив Гончарук, здійснила більше 40 вбивств представників радянської партійної еліти та мирних громадян. З повстанця перетворилися на карателя та співучасника нацистських злочинів.

Проте Гончарук підкреслював, що на його совісті немає вбивств мирних громадян. Знищення чекістів і їхніх агентів він пояснював діями вояків УПА, оскільки вірив, що ті завдають шкоди народу.

Обвинувачі відновили розгляд справи "на підставі нових обставин". Цими новими даними стали дві заяви. Перша належить мешканцеві села Грудки (рідне село Гончарука - УП) Миколі Найдичу, який, як стверджується, упізнав його.

Хоча Гончарук часто їздив у Грудки (його бачили і в церкві, і на вулиці), йому ніколи ніхто нічим не дорікнув. І тут Найдич пише заяву, що Гончарук колись у 1944-му побив його матір, яка після того дуже хворіла і померла.

У матеріалах справи зазначено, що у жінки було онкологічне захворювання, і її смерть не була наслідком удару, завданого якимось повстанцем, а стала результатом тривалої боротьби з хворобою. Конфлікт із повстанцями виник через те, що вона передавала інформацію про них. Хоча її не вбили, оскільки у неї було багато дітей, її все ж побили. Вони змушені були вжити якісь заходи.

Я нагадаю, що Гончарук був засуджений, проти нього відкрили справу за статтями, як проти нацистського пособника. Але Гончарук в УПА вступив у липні 1944 року.

- А нацистів на той час на Волині вже не було?

У лютому 1944 року радянські війська звільнили Луцьк від нацистських загарбників. 7 травня того ж року відправився перший ешелон з депортованими членами родин ОУН та УПА з Волинської та Рівненської областей. Це свідчить про те, що він не міг бути спільником нацистів, оскільки приєднався до УПА в той час, коли німецькі війська вже покинули Волинь.

Друга звинувачувачка, головна по справі, це Анна Шептур (донька ліквідованого повстанцями жителя села Грудки Антона Шептура - УП), якій на час вбивства її батька було 12 років.

Вона нібито виявила Гончарука в церкві, і, за словами її матері, саме він забрав життя її батька. Оскільки мати вже померла, перевірити цю інформацію не вдається. Коли її запитали, звідки матір могла дізнатися про це, вона відповіла, що чула таку інформацію у селі.

Ось перелік усіх джерел.

Антона Шептура призвали до Червоної армії навесні 1944 року, і його основним завданням стало виявлення бандерівців. Спочатку він повідомив про п'ятьох молодих людей з рідного села, які раніше належали до УПА, але згодом вирішили приєднатися до Червоної армії.

Виходить гірко і смішно. Тому що з одного села Грудки в 1944 році більше сотні пішло в УПА і близько десятка пішло в Червону армію. І з того десятка п'ятірку викликали за доносом Шептура, дали їм строк і відправили в ГУЛАГ.

І було очевидно, що в селі з нетерпінням очікували на Шептуру - за тих червоноармійців. Адже їхні родини були депортовані, а майно відібрано, і люди прагнули розібратися з ним за це. З протоколів допитів його дітей відомо, що дружина попереджала Шептуру: краще не повертатися - тут на тебе чекають.

Він заявив: "Я повернусь лише для того, щоб побачити дітей". А коли прийшов час повертатися, спочатку завітав до сестри та взяв із собою свого 12-річного племінника — йому була потрібна дитина як гарантія безпеки на шляху.

Коли він прийшов додому, почали сходитися сусіди, вітати його з демобілізацією. Послали за донькою Анною. Поки вона прийшла, в хаті вже було море людей, десь до 15 чоловік.

У цей момент з’являються чотири повстанці. Ситуація нагадує сцену з фільму: четверо проти п’ятнадцяти. Але інші просто спокійно проходять повз. Вони усвідомлюють, що Шептура ось-ось загине. І ніхто не промовляє ані слова. Двоє повстанців залишались на чатах, а решта вбили його і зникли з поля зору.

Неясно, чи перебував Гончарук у тому місці, чи ні. У справі щодо вбивства Шептура його прізвище не фігурує.

Шептур сказала, що впізнала: той, хто стріляв в її батька, був Іван Гончарук. Але Гончаруку на той час було 19 років, а побачила вона його в церкві, коли йому було 62. Адвокат активно доводив, що вона не могла запам'ятати і порівняти риси людини в 19 років і в 62.

- Зачекайте, ви ж казали, що Шептур посилалася на слова матері про вбивцю свого батька.

Так, абсолютно вірно. З одного боку, це підтверджує, що вона має спогади та усвідомлення подій, а з іншого боку, у свідченнях, зафіксованих у протоколах, вона згадує про слова своєї покійної матері, яка отримала цю інформацію від когось у селі, що Гончарук вчинив злочин. Ця інформація задокументована.

Слід зазначити, що роль адвоката Івана Британчука, ветерана війни, який боровся проти нацистів, є надзвичайно вражаючою. Він невтомно захищав Івана Гончарука під час судового процесу і продовжував підтримувати його навіть після завершення слухання справи.

Під час допиту дочки та сина їм поставили питання: "Ваша мама десь повідомляла про вбивство батька?" Вони відповіли: "Ні, не повідомляла". Просто, як звичайного пса, його тихо поховали.

До речі, на початковому етапі розслідування їм не вдалося виявити жодних слідів, пов'язаних із Гончаруком. Тому слідчі звернули увагу на справи, що стосуються періоду його діяльності в регіонах, де функціонувала його повстанська група, і склали оглядові нотатки по кожній з цих справ.

Отже, я починаю розслідування справи щодо вбивства сімейства Решетовських, які стали жертвами через їхню діяльність у якості доносників. У матеріалах справи вказано, що вбивство скоїв Григорій Леонець, при цьому зазначається, що "слідів діяльності Гончарука не виявлено". Проте в обвинувальному висновку ситуація виглядає зовсім інакше: стверджується, що Гончарук був присутній на місці злочину і брав участь у вбивстві, виконуючи роль охоронця. Кожен епізод злочину був детально класифікований.

Цікаво, що Гончарука розглядали як обвинуваченого, який нібито був присутній у всіх злочинах лише в чатах, виступаючи в ролі спостерігача. Проте, участь у вбивстві так і не вдалося підтвердити.

Або справа про істребків - "истребительные батальоны", які ходили по хатах, шукали бандерівців. І от одну таку групу вбили, і це теж приписувалося Гончаруку. Хоча в той період, коли оцей епізод відбувався, Гончарук не був в УПА, тому що він лікував тиф. Тобто йому приписували все, що можна було.

А скільки всього вбивств йому приписують?

У цьому випадку йдеться про 40 епізодів обвинувачень на адресу служби безпеки "Збруча", до складу якої входив Іван Гончарук. В результаті йому особисто зарахували кілька десятків таких епізодів.

Коли ви розглядали матеріали, чи знайшли хоч би один доказ, що підтверджує участь Гончарука в цих подіях?

Зовсім ні. Він не має до цього ніякого відношення. Те, в чому він справді був активним як солдат УПА, це його участь в рядах цієї організації, де він брав участь у зіткненнях з чекістами. Його перша битва відбулася в серпні 1944 року.

Воєнний стан у Західній Україні було скасовано 4 липня 1946 року, після завершення Другої світової війни. Незважаючи на закінчення війни, продовження військового стану дозволяло владі придушувати національно-визвольний рух. У січні 1944 року розпочалась операція "Блокада", в рамках якої були залучені внутрішні війська Червоної Армії та НКВС для боротьби проти ОУН і УПА.

Гончарук зазначав, що ми прагнули уникати відкритих сутичок, адже сили були надто нерівними. Проте, якщо траплялося зіштовхнутися і доводилося вступати в бій, ми боролися, намагаючись завдати якомога більше шкоди і швидко відступити.

Він був частиною групи "Збруча", що займалася виявленням і ліквідацією агентів. Однак неясно, чи брав Гончарук безпосередню участь у цих діях, чи, можливо, виконував роль охоронця, керуючи бойовими операціями "Збруча".

- Суд над Гончаруком був публічним, потім він два роки перебував у тюрмі до страти. А дисиденти якось боролися за перегляд справи або помилування? Бо складається враження, що його ніхто не помічав.

Дисиденти утримувалися від участі. Вони усвідомлювали, що їм не під силу втручатися в це, і що їхня черга може настати наступною.

Хоча в 1987-му В'ячеслав Чорновіл опублікував відкритий лист до Горбачова проти русифікації України. Зокрема, там йшлося, що слід покінчити з фальсифікацією партизанської та підпільної боротьби в Західній Україні. Бо це улюблена тема радянської пропаганди, що десятиліттями спеціалізувалась на викритті "українського буржуазного націоналізму".

Бачте, я не хочу їх звинувачувати. Дисиденти не наважувалися на захист, можливо й тому, що машина пропаганди проти обвинувачених була така сильна, що вони самі не були впевнені, чи справді той повстанець не винен. А може, він справді був поліцаєм і вбивав людей?

Справді, процеси в судах проходили з великою увагою до деталей. Наприклад, на одну лаву підсудних могли потрапити троє повстанців та один справжній злочинець. Проте всіх їх представляли як членів одного загону бандерівців, перетворюючи це на театралізоване дійство, в результаті якого виносили вироки.

У 2021 році світ побачив сенсаційну новину: колишній суддя Борис Плахтій отримав підвищення пенсії до 200 тисяч гривень. Особливий інтерес викликала інформація, що саме він був суддею у справі Івана Гончарука. Розглянемо, яку роль відігравав суддя в цьому процесі.

- А колишній суддя Сергій Кіпень отримав державну нагороду, яка теж йому дає непогані виплати. В справі Гончарука головував Плахтій, але доводив справу до розстрілу Кіпень. Тому треба в парі їх брати: Кіпеня і Плахтія.

Коли я читала протокол, я дивувалася: а що робив суддя? На суді люди казали: "я не пам'ятаю", "мені сказав той, хто вже давно помер", "я чув на вулиці", "я особисто не знав". Це не був суд. Суддя тут мав би просто звільнити Гончарука - бо що тут судити?

Але для Кіпеня і Плахтія Гончарук був не першою, а останньою жертвою. Вони проводили процес проти того ж самого Ніла Якубчука та інших повстанців.

Була ініціатива від народного депутата Ігоря Гузя позбавити Плахтія і Кіпеня високих пенсій. Він зробив запит на Вищу раду правосуддя і отримав відповідь, що якщо вони вже звільнені, то нічого не можна зробити.

- Як ви собі пояснюєте, чому весь цей час ці люди залишалися поважними членами суспільства і не зазнали не тільки кримінального покарання, а хоча б суспільного осуду?

- Наше суспільство не звикло оцінювати радянський період як окупаційний період з усіма наслідками. "Якщо людина суддею виконувала все, що казало КДБ - це така робота, такі тоді були закони..." Ні, дорогенькі, біле є біле, чорне є чорне, і купа відтінків сірого.

Існують люди, які змушені працювати лише для того, щоб вижити. На відміну від них, Плахтій свідомо підтримував корумповану систему радянського правосуддя, отримуючи за це різноманітні привілеї, включаючи відпочинок і знижки. Тим часом Гончарук провів два роки в слідчому ізоляторі, пишучи листи родичам, а його діти та онуки страждали від горя. У той же час Плахтій і Кіпень могли безтурботно возити своїх дітей на курорти.