Бабуся стала опікункою шести онуків, чий батько пропав безвісти на війні. "Вони ж моя рідня, мої маленькі скарби," - розповідає жінка. | Експрес онлайн
Контакт з Олександром припинився два роки тому в цей же день.
67-річна Валентина Олеш, мешканка села Нові Підцаревичі у Волинській області, навіть на мить не сумнівалася у своєму рішенні — залишити дітей поряд або віддати їх до інтернату. Вона стверджує: "Онуки — це моє найвище щастя і джерело радості".
"У своєму житті я мала різний досвід: працювала на автозаводі в Луцьку, була секретарем у сільській раді, а також виконувала обов'язки в лікарняній їдальні. Після декретної відпустки мені довелося займатися фермерством. У шлюбі з чоловіком панувала гармонія, любов і взаємна повага. Але в 49 років я стала вдовою, -- ділиться спогадами Валентина Олеш. -- На жаль, моя донька обрала невірний шлях у житті. Та зять Олександр завжди дбав про дітей. Він був мені, як син: допомагав по господарству, завжди мав добрі слова для мене і фінансово підтримував дітей. Після початку повномасштабної війни він вирішив стати добровольцем. Тоді йому було 48 років. Він був справжнім патріотом і не міг вчинити інакше. У територіальному центрі комплектування зять не розповів, що виховує дев'ятьох дітей, з яких шестеро ще неповнолітні."
Олександр був стрільцем-зенітником у ракетному взводі 115-ї окремої механізованої бригади. З 28 грудня 2023 року зв’язок із ним перервався... "У нашій останній розмові, – розповідає його дружина, – він поцікавився, як почуваються діти, заспокоїв мене й сказав, що вирушає на завдання. Він зник безвісти в районі Синьківки, що в Харківській області. Незабаром після цього я отримала інформацію від соціальних служб, що мою доньку, яка мала проблеми зі спиртним, можуть позбавити батьківських прав. Її дітей планували перевести в інтернат. Я не могла цього допустити. Тож я звернулася до суду і офіційно стала опікункою своїх шести онуків. У мене навіть не виникало жодних сумнівів, чи робити це, адже вони — моя кров, мої найдорожчі".
З бабусею нині проживають 16-річна Юлія, 15-річна Анна, 13-річний Роман, 12-річний Артем і 8-річна Олена. З рідною матір'ю вони не спілкуються. "Ще одній внучці Вікторії уже 18 років, то вона ось із Чехії повернулась, була там на роботі, -- каже бабуся. -- 24-річний Сергій мешкає на Тернопільщині, одружився, донечку має. Дуже пощастило йому з дружиною, гарно живуть. 23-річна Марія оселилася у Дніпропетровській області, її чоловік нині боронить Україну. Інні 20 років, вона живе на Рівненщині, вийшла заміж нещодавно. Старші онуки увесь час приїжджали в гості на свята й завжди збиралися у вересні на день народження свого батька Олександра".
На думку співрозмовниці, діти глибоко сумують за своїм батьком. "Одразу після того, як зв'язок з зятем обірвався, старший син зміг зв'язатися з його товаришем по службі. Той повідомив, що, ймовірно, Олександр загинув. Бойовий побратим додав, що сам отримав поранення, але, як тільки з'явиться можливість, надасть командуванню координати для пошуку тіла зятя. Проте більше новин з фронту не надходило. Онук намагався знову зв'язатися з цим бійцем, але ніхто вже не відповідав, -- розповідає пані Валентина. -- Внучка Марія неодноразово зверталася за допомогою у соцмережах. Кілька разів їй писали російською, стверджуючи, що Олександр у полоні. Спочатку казали, що він нібито в Свердловській області, поранений у ліве плече. Потім повідомили, що він у Кіровській області і його планують судити... Моя невістка бачила сни про Олександра, в яких він живий. Моє серце підказує, що це правда. Молюсь, щоб Господь оберіг його. Не минуло й дня, коли б діти не питали про тата. Особливо найменша Оленка сумує. Як тільки йдеться про батька, одразу виступають сльози".
Запитую у співрозмовниці, звідки вона черпає енергію, аби виховувати таку кількість дітей і водночас піклуватися про домашні справи.
Валентина Олеш ні на мить не сумнівалася — чи залишити дітей біля себе, чи відправити їх до інтернату.
"Знаєте, мої онуки просто неперевершені! Вони не тільки дрова приносять, а й сіно складають, Роман із дівчатками навчилися доїти корову. Я виховувала старшого Сергійка з п’яти років, він тут у школу ходив. Тепер часто говорить мені: «Добре, бабусю, що ви підтримували мене та давали мудрі поради», -- ділиться пані Валентина. -- Менші також завжди готові допомогти. У мене є корова, раніше тримала свиней, але зарізала їх, а влітку вирощувала курей, тому з м’ясом проблем немає. Діти у мене ніколи не голодують, адже я не шкодую грошей на їжу."
Наймолодша онука Оленка, третьокласниця, на думку бабусі, дуже активна. "Читання їй не до вподоби, завжди просить мене допомогти. Потім розповідає все слово в слово. Якщо у школі проводять змагання, онуки завжди беруть участь. Вони активно грають у футбол і тягнуть канат. Маємо грамоти за їхні спортивні досягнення. В навчанні успіхи середні, але вони обожнюють малювати та співати, -- говорить пані Валентина. -- Коли вмикають TikTok, то так танцюють, що я не можу стримати посмішку. Нещодавно соціальна служба надала допомогу на дітей до свята Миколая. І всі дівчатка захотіли мобільні телефони, а Оленка обрала крутящийся стіл і крісло, а Артем -- велосипед. Онуки -- це моя радість і підтримка. Мені з ними легко. Завдяки Божій допомозі я подолаю всі труднощі. Господь ніколи не залишає мене в біді. Люди з-за кордону телефонують, пропонують допомогу, і це дуже зворушливо. Найбільша мрія моїх онуків і моя власна -- щоб Сашко повернувся додому живим і здоровим! Сподіваюсь, що так і буде".
