Десятиліття конфлікту, підготовка новобранців та легенди про військову службу. Сторінки життя головного сержанта "Хартії" Волиняки.

Журналіст і солдат бригади "Хартія"

Цієї весни, в рамках реформування Сил оборони в нову корпусну структуру, 13-та бригада "Хартія" була розширена до другого корпусу Національної гвардії України. Водночас, її головний сержант Дмитро Грицюк (позивний "Волиняка") отримав посаду головного сержанта корпусу.

Псевдо Волиняка отримав Дмитро від Олександра "Капи" Ющенка, колишнього головного сержанта бригади та земляка. Саме він заклав основи "Хартії", створивши її "сержантський фундамент". На жаль, у квітні 2024 року Капа загинув трагічно під час виконання бойового завдання. Грицюк став його наступником, продовжуючи розпочату справу.

Останнє десятиліття життя Волиняки тісно переплітається з війною та військовою службою, до якої він приєднався на добровільних засадах. У цей час він також активно займався навчанням та підвищенням кваліфікації — як власної, так і свого підрозділу. Нещодавно Грицюк став одним із символів кампанії "Зростай у "Хартії", надихаючи своїм прикладом тих, хто ще сумнівається у вступі до лав корпусу.

Комунікаційник "Хартії" Дмитро Кузубов на прохання LIGA.net розпитав Волиняку про його бойовий шлях, про те, як цивільні стають військовими, яку роль у сучасному війську відіграє сержант і чим хартійський курс адаптації відрізняється від базової загальновійськової підготовки (БЗВП). А також, чи правда, що всі новобранці після навчання одразу відправляються штурмувати посадки.

Російські правоохоронці та польські ластівки.

Майбутній головний сержант "Хартії" з'явився на світ у місті Ківерці, що на Волині. Після закінчення школи у 2003 році він вступив до професійного училища в Луцьку, де здобував спеціальність будівельника. Продовжив навчання в технікумі, але не зміг його завершити через фінансові труднощі. У підсумку, Дмитро знайшов роботу за отриманою спеціальністю на луцькому ремонтному заводі "Мотор".

Після року роботи на заводі я вирішив піти на строкову службу. Хоча мав можливість відстрочки, оскільки допомагав матері в вихованні молодших сестри та брата, я вважав, що це нормально — віддати частину свого життя на служіння країні.

Прослужив рік, демобілізувався у званні молодшого сержанта. І повернувся до цивільного життя: займався будівництвом, розвозив ліки по аптеках на рідній Волині, також їздив працювати за кордон - до Польщі й "навіть "за порєбрік", подивився на треш, що там відбувається". Військовий згадує показовий випадок, що стався з ним у РФ у 2010-му, коли він повертався додому:

Я сидів на вокзалі, нікого не чіпав, чекав свій потяг. Залишалося 15 хвилин - підходить їхній "мєнт": "Пройдите с нами, надо быть понятым". Тільки-но я зайшов у кабінет, і той, до кого я йшов "понятым", відразу вийшов. Почалися питання: "А хто ти, що везеш, а скільки бабок? Діставай гаманець". У мене було декілька тисяч рублів, я поклав гаманець на стіл. Вони забрали практично всі гроші, лишили тільки на проїзд: "Мы же тоже люди".

В Польщі з Дмитром трапилася цікава історія, але зовсім іншого характеру. Разом із колегами він займався будівельними роботами, коли їхня діяльність несподівано стала на заваді місцевим птахам.

"Ми утеплювали фасад і зашили сіткою отвори вентиляції на даху - а там жили ластівочки, - розповідає він. - Місцеві зателефонували в поліцію, приїхали поліціянти, кажуть: "Ми до вас претензій не маємо, але, будь ласка, виріжте місця, де мають прилітати ластівочки, щоб вони залетіли додому". От такі контрасти".

Після роботи за кордоном Дмитро повернувся додому, займався будівництвом і працював сам на себе. Але невдовзі спокійне життя закінчилося: почалася Революція гідності.

"Навіть якщо не зможу досягнути успіху, я все ж таки зроблю спробу."

У ніч з 29 на 30 листопада працівники "Беркуту" жорстоко розправилися зі студентами на Майдані. Дізнавшись про ці події, Дмитро вирішив поїхати до Києва і 1 грудня приєднався до протестувальників. Він проводив багато часу на Майдані, активно залучаючись до різних акцій. Але раптом його підкосила хвороба - на вулиці вже панували люті морози - і друзі вирішили відправити його додому.

Тож за розгоном Майдану силовиками Грицюк дивився з екрана телевізора. Проте їздив у Луцьк на акції протесту проти свавілля влади.

У березні 2014-го Росія анексувала Крим і почала війну на Сході України. Ці події остаточно переконали Дмитра: він не може лишатися осторонь. Тож рушив до військкомату.

Я усвідомлював, що в будь-якому випадку мушу піти служити, оскільки війна вже розпочалася – хоч тоді її називали АТО – і вона явно не була тимчасовою, - ділиться він спогадами. - У військкоматі ознайомилися з моїм військовим квитком, а я мав спеціальність – зв'язківець. Мені відповіли: "Такі спеціальності нам наразі не потрібні, поверніться додому, ми з вами зв'яжемося". Я ж відповів: "Готовий навчитися на стрільця, гранатометника..." Я точно двічі відвідував військкомат, намагався їх переконати. Але мені лише сказали: "До побачення, ми вам зателефонуємо".

Дмитро мав зв'язки з двома друзями, які брали участь у подіях на Майдані. Один із них, Михайло Гайдамака, на той час служив у батальйоні, названому на честь генерала Кульчицького, що складався з добровольців. Грицюк зателефонував Михайлу, поцікавившись, чи є шанс приєднатися до них.

"Він каже: "Приїжджай", - згадує військовий слова побратима, який чотири роки потому загине на війні. - Декілька разів їздив з Волині до Києва, й мені говорили: "Почекай, приїдь пізніше". Коротше, мурижили мене".

У лютому 2015 року Дмитра офіційно зарахували до складу батальйону, де він проходив службу протягом майже року. Проте незабаром він дізнався про формування бригади швидкого реагування, яка відповідала стандартам НАТО (тепер це бригада "Рубіж" в складі корпусу НГУ "Хартія"). Це спонукало його прийняти рішення приєднатися до нової структури.

"Декілька моїх побратимів з батальйону Кульчицького проходили там відбір і говорили, що це круто, - пояснює військовий. - Там на тебе дивляться з усіх боків - якщо проходиш, тебе долучають до цієї бригади, а якщо ні - йди далі служи, де служиш. Я вирішив для себе - якщо навіть не пройду, принаймні спробую".

Вибір тривав чотири доби, під час яких рекрутів піддавали різноманітним фізичним та моральним випробуванням. У будь-який момент учасники могли вийти з "змагання": для цього необхідно було зняти манішку і дати сигнал, що вони капітулюють.

"Нас постійно змушували бігати з колодою, виконувати присідання та навіть кататися. Ця колода завжди була на наших ліжках, і лише уявіть, якщо хтось намагався покласти її під ноги – миттєво отримував наказ: 30 секунд, і вже стоїш у строю з колодою над головою, готовий до вивчення історії, - згадує Грицюк. - Потім інструктор запитує: "У якому році сталася конкретна подія?" Якщо не можеш відповісти – знову присідання з колодою. Це змушувало нас значно швидше запам'ятовувати дати."

У цьому місці Грицюк вперше зустрів Капу, який у майбутньому стане головним сержантом "Хартії". Олександр, будучи інструктором, намагався вивести Дмитра з рівноваги.

Він не дуже високий, але дуже енергійний і має серйозний вигляд. Всі ми вважали, що він, щонайменше, підполковник. А потім виявилось, що він – старший сержант, - сміється Волиняка. Найбільше дивувало, а можливо, навіть надихало, коли після важкої фізичної вправи, стоячи в упорі лежачи, ти вже відчуваєш судоми, руки і ноги тремтять, а Капа, спостерігаючи за мною, говорить: "Друже, зніми манишку, вдома чекає дружина, тепла ванна, чашка кави чи чаю, навіщо тобі це?" Я мовчки продовжував, страждаючи від поту, але вистояв і не піддався на його спроби відволікти.

Військовослужбовець згадує, що не всі учасники цього "марафону" демонстрували відмінну фізичну підготовленість; деякі з них "повільно рухалися ззаду, але все ж таки довели справу до кінця". Проте, в результаті відбору, до наступного етапу пройшло далеко не кожен: з групи, що налічувала близько 70 осіб, лише трохи більше 20 змогли продовжити. Після цього почалося формування бригади, основу якої складали вже досвідчені офіцери та сержанти. Грицюка спершу призначили на посаду регулювальника, згодом він став командиром відділення, а з часом - головним сержантом взводу.

У той час, коли в українській армії ще не було чіткого уявлення про роль головного сержанта, ми вже активно впроваджували такі позиції. І рівень головного сержанта в нашій структурі перевищував звичайного сержанта Збройних сил, - зазначає Дмитро. - Ти не лише виконував обов'язки, а й мав певні права: сержант отримував можливість ухвалювати рішення. Він ставав лідером, вів за собою, навчав особовий склад, контролював дотримання дисципліни, порядків та підготовленості своїх підрозділів.

"Розумів, що АТО переросте в набагато більшу війну"

Після завершення навчання Волиняка разом із товаришами вирушив на бойове завдання до Станиці Луганської, де вже посідав посаду головного сержанта роти. Спільно з командиром роти, а також з командиром батальйону Корнетом і Капою розпочав формування третьої роти та вирушив із нею на Світлодарську дугу.

На той момент Національна гвардія була відведена з передової та розташовувалася на другій і третій лініях, - розповідає Волиняка. - Проте наш підрозділ, тодішня бригада швидкого реагування, завдяки рішучості командира, змогла зайняти позиції на фронті, оскільки всі бійці були сповнені мотивації. Коли нам повідомили, що нас можуть перевести на другу чи третю лінію, ми не могли стримати емоцій: "Ми пройшли тренування, прагнемо захищати нашу країну". Наш підрозділ відповідав за певну ділянку оборони. Це, здається, трапилося в 2016 або 2017 році. Тоді лінія зіткнення вже стабілізувалася, маневри майже не відбувалися, і ми вели в основному окопні бої, захищаючи країну з наших укриттів.

Дмитро продовжив свою військову діяльність у розвідвзводі, зайнявши позицію інструктора-розвідника. Військовослужбовці перебували в селі Піонерське, розташованому неподалік Маріуполя, виконуючи бойове чергування на лінії фронту, де суша зливалася з морською гладдю, і фактично виконували функції морської піхоти.

У січні 2019 року, після завершення ротації, Грицюк вирішив не продовжувати контракт і піти з військової служби. На той час більшість керівників підрозділу вже змінилися, і він відчував, що з деякими колегами у нього виникли розбіжності. Проте, він не планував ставити крапку у своїй військовій кар'єрі.

"Я розумів, що 100% повернуся в армію, бо АТО/ООС переросте в набагато більшу війну, - пояснює Дмитро. - Тому за час служби офіційно придбав собі карабін АКМ і пістолет "Форт" - щоправда, на гумових кулях. Тобто в мене була зброя, каска, броня і наплічник, що стояв у кутку, практично зібраний - у разі чого я вже був готовий рухатися до війська".

Після закінчення контракту Грицюк знову пішов на вільні хліби. Працевлаштувався на завод "Нашої ряби" у Каневі. Потім поїхав на заробітки у Литву, також на завод. Пропрацював там пів року й осів удома, знову зайнявся будівництвом. Одружився, невдовзі у пари народився син.

"Проти нас були бійці з ПВК 'Вагнер', які рухалися, немов зомбі."

24 лютого 2022 року Дмитро відвідував свою матір. Його сім'я залишалася вдома, в містечку неподалік кордону з Білоруссю. Вранці почалися обстріли аеродрому поблизу, коли російські війська насипали ракети.

"Я усвідомив, що розпочалося повномасштабне вторгнення, - згадує Грицюк. - Негайно зателефонував дружині, повідомив, що вирушаю до них, і попросив зібрати речі. По радіо тоді повідомляли, що вороги заходять з Білорусі, і я не був певен, чи вони рухатимуться в напрямку Волинської області. Я направлявся до білоруського кордону, переживаючи, чи встигну доїхати до родини, чи не зустріну на своєму шляху танк. Коли прибув, забрав їх і відвіз у відносно безпечне місце. Потім взяв наплічник, бронежилет, каску, зброю і вирушив до військкомату."

Однак в військкоматі вже зібралися черги, тому для Дмитра знову не виявилося вільних місць. Тоді один з побратимів запропонував йому приєднатися до територіальної оборони, де ще залишалися вакансії.

"Я вскочив в останній вагон, бо добровольців було дуже багато, - розповідає Дмитро. - Вийшов хтось з офіцерів, крикнув: "Хто має посвідчення учасників бойових дій - підняти руки!" Ми підняли, й нашу групу забрали на територію військової частини".

Таким чином, Грицюк розпочав свою військову службу в другій роті 53-го батальйону 100-ї бригади територіальної оборони на Волині. Спочатку він обіймав посаду командира відділення, а згодом став головним сержантом взводу. Оборонці виконували завдання на блокпостах, займалися патрулюванням, а також займалися облаштуванням сховищ і мінуванням прикордонних територій на межі з Білоруссю. Крім того, Дмитро навчав особовий склад, передаючи свої знання та досвід.

"Близько 85-90% учасників були цивільними, деякі з них вперше стикалися зі зброєю. Ми постійно проходили тренування, відпрацьовували стрільби, тактику, тактичну медицину та різні сценарії, - ділиться він. - Виконували повне бойове чергування, і, на щастя, жоден з нас не потрапив у бійку."

У лютому 2023-го батальйон перекинули на Бахмутський напрямок. Військові зайняли позиції на лівій "клешні", якою ворог хотів обхопити Бахмут і перерізати логістичні маршрути.

"На нашій стороні протистояли бійці з "Вагнера", які наступали, наче зомбі. Ми змогли стримати їхній наступ у цьому напрямку, - ділиться Волиняка. - Жодної позиції батальйону ми не втратили, навпаки, наші хлопці надихнули деякі підрозділи ЗСУ йти вперед, не відступаючи, адже велися запеклі бої за дорогу Часів Яр - Хромове - Бахмут, яку "Вагнер" намагався перерізати. На жаль, ми понесли втрати, багато наших солдатів були поранені, і, на жаль, загинули."

Попри втрати, тоді батальйону Волиняки вдалося втримали цю ділянку. А потім його побратими навіть пішли у контрнаступ і відвоювали частину території на тій самій клішні.

"Хартія", новий підрозділ та роль старшого сержанта

У травні 2023 року Грицюк здійснив перехід з 100-ї бригади Територіальної оборони до бригади "Хартія". Основною причиною цього рішення стало те, що він уже був знайомий з колективом під керівництвом командира бригади Корнета та головного сержанта Капи, з якими раніше співпрацював у бригаді швидкого реагування.

"Цього мені було достатньо, щоб усвідомити, що хочу стати частиною цієї команди і разом з цими людьми формувати нову армію", - розповідає Волиняка. Коли його запитують, що саме він має на увазі під цим висловом, він пояснює:

Головним у цій ситуації є ставлення до особового складу. Я не стверджую, що потрібно постійно стежити за ними або піклуватися про дрібниці. Справжнє ставлення проявляється через якісну підготовку та навчання. Коли ти направляєш військових на виконання бойового завдання, важливо надати їм усі необхідні знання та ресурси, щоб забезпечити їх безпеку і успішне виконання місії. Саме такий підхід домінує в нашій бригаді.

На той момент "Хартія" була лише на початковому етапі свого розвитку: її чисельність, можливо, дорівнювала розміру батальйону або навіть була меншою. Тому командування вирішило провести доукомплектування, формування та навчання підрозділів, а також забезпечити їх необхідним обладнанням.

У листопаді 2023-го "Хартія" вже як 13-та бригада НГУ поїхала виконувати перші бойові завдання на Лиманський напрямок, у Серебрянський ліс. Натомість Волиняка займався підготовкою особового складу в тилу.

У травні 2024 року російські війська розпочали новий наступ на Харківщині, і "Хартію" протягом доби переправили до Харківського регіону. Туди ж вирушив і Грицюк.

Місяцем раніше сталася трагедія, що відчутно вдарила по бригаді: на Дніпропетровщині загинув Капа.

Він висловлювався так: "Не соромся бути незручним, жорстким, вимогливим. Саме зараз ти формуєш у солдатів ті знання і вміння, які можуть врятувати їхнє життя", - згадує Волиняк слова свого товариша, які нині викарбувані на банері в одному з навчальних центрів бригади на його честь.

Дмитро згадує, що Сашко, як особистість, був добрим, хоча багато його підлеглих могли б з цим не погодитися, адже не раз відчували на собі його «доброту». На службі він виявляв суворість, але завжди дотримувався справедливості. Не любив повторюватися: якщо давав команду, а вона залишалася невиконаною, то весь колектив страждав від недбалості або безвідповідальності. Проте, після таких ситуацій усі зазвичай швидко переходили до справи. Пригадую, як у навчальному центрі Капа наказав своїм підлеглим вийти в формі з довгими рукавами. Оскільки на вулиці було спекотно, деякі з них вирішили одягти футболки, сподіваючись, що це буде зручніше. Коли ж вони досягли ділянки з щебенем, Капа дав команду прийняти упор лежачи і переповзти цю зону. Ті, хто був у футболках, зразу зрозуміли, чому важливо носити довгі рукави.

Після втрати Капи командир ухвалив рішення призначити Волиняку на посаду старшого сержанта бригади. Таким чином, він отримав відповідальність за організацію та контроль, зокрема в сфері навчання та підготовки особового складу, а також за покращення цього процесу.

"Чим ретельніше особа готується, тим вищі ймовірності її виживання."

У "Хартії" сержанти займають важливе місце в навчальному процесі військовослужбовців. Іноді може скластися враження, що їхні повноваження перевищують повноваження офіцерів. Однак Волиняка заперечує цю думку та зазначає, що питання про те, хто є лідером — сержант чи офіцер — у корпусі навіть не піднімається: кожен виконує свої функції.

Сержанти виконують роль містка між рядовими солдатами та офіцерами, зазначає Дмитро. Вони повинні бути не суперниками для офіцерів, а їхніми надійними помічниками. Офіцери мають багато обов'язків, пов'язаних з плануванням і веденням документації, тоді як сержант – це той, хто виходить із рядів солдатів. Він розуміє, що потрібно солдатам, на чому слід акцентувати увагу - у підготовці, ідеології та морально-психологічному стані. Сержанти мають бути обізнаними про атмосферу в колективі та знати, що відбувається в житті кожного бійця. Адже проблеми в сім'ї можуть негативно вплинути на виконання бойових завдань. Тому завдання сержанта полягає в тому, щоб виявити та вирішити ці труднощі, бути наставником для особового складу, відчувати їх потреби, навчати, бути підтримкою, немов батько чи мати.

Після проходження двомісячної базової загальної підготовки в одному з центрів Нацгвардії рекрути "Хартії" продовжують навчання на двотижневому курсі адаптації вже саме від корпусу. Під час цього курсу їхніми наставниками стають дрілл-сержанти, які виконують саме ті функції, про які вище розповідав Грицюк.

Дрілл-сержант - посада, запозичена з армій країн НАТО, але адаптована під українські реалії. Насамперед - у контексті воєнного стану, меншого фінансування та стислих термінів, в які потрібно підготувати новобранців.

Інструктори, які ведуть навчання з різних дисциплін, зазвичай є сержантами. Проте за побутом особового складу та дисципліною відповідає дрілл-сержант, - зазначає Волиняка. - Він контролює всі аспекти, включаючи дотримання графіку, щоб військовослужбовці не запізнювалися, мали можливість вчасно прийняти душ і поїсти. Також він стежить за тим, щоб вони приходили на заняття та покидали їх у встановлений час. Це той важливий елемент, який підтримує особовий склад у належному стані і допомагає цивільним зрозуміти, що вони вже стали частиною армії.

Всі сержанти та інструктори хартійської служби мають досвід участі у бойових операціях і регулярно залучаються до виконання завдань на фронті. Це допомагає їм краще усвідомлювати ситуацію на лінії зіткнення та відстежувати зміни в ході війни. Здобутий досвід вони повертають назад, щоб вдосконалити навички рекрутів.

"Війна, безумовно, є динамічним процесом, - зазначає Волиняка. - Ми не можемо зосереджуватися лише на одному з етапів конфлікту та постійно адаптувати нашу підготовку відповідно до нього. Важливо йти в ногу з її розвитком, постійно еволюціонувати, вдосконалюватися, а за можливості навіть випереджати події."

У процесі управління та підготовки сержантського складу "Хартія" активно взаємодіє і обмінюється досвідом з "Третьою штурмовою".

"Я вважаю, що конкуренція має бути здоровою, а здорова конкуренція - це в будь-якому разі обмін досвідом, - каже Волиняка. - Ми ж не самі на цій війні. Справа-зліва від нас також є побратими з інших підрозділів. Ми не візьмемо умовну ділянку фронту й не скажемо, що ми там такі круті, а ви справа-зліва робіть, що хочете, - нас тоді обійдуть, і ми опинимося в оточенні. Так що ми тільки за те, щоб військо розвивалося у всіх підрозділах".

Один з важливих складників хартійського курсу адаптації - ідеологічна підготовка, якою завідують "не просто кимось призначені фахівці, а фанатики історії та ідей державності", які діляться знаннями й розповідають про підґрунтя й перебіг одвічної війни Росії проти України.

"З будь-якого цивільного можна зробити Рембо, Термінатора, але поки в нього не буде розуміння ось тут і ось тут, - Волиняка показує на голову і серце й продовжує, - розуміння, заради чого він це робить, - рано чи пізно він зламається. А сильна духом, вмотивована людина може фізично бути не такою витривалою, але не зламається.

Це уявлення про те, що мобілізовані не можуть ефективно воювати, є великим міфом. Існує певний відсоток військовослужбовців, які стикаються з труднощами — це стосується не лише мобілізованих, а й добровольців. Проте важливо зазначити, що кожен боєць, який приєднується до наших рядів, отримує однакові знання та навички, а також чітке усвідомлення своєї місії. Завдяки цьому вони здатні набагато краще справлятися зі своїми завданнями. Мобілізовані проходять курс підготовки і, повертаючись до своїх підрозділів, стають зовсім іншими бійцями.

Курс адаптації завершується забігом за шевроном "Хартії", який неможливо придбати в магазині — його треба здобути власними зусиллями та самовдосконаленням. Як зазначає Волиняк, отримання цього шеврона дає новобранцям відчуття приналежності до "сім'ї", відчуття участі у перемозі, адже саме цей елемент є важливим для загальної картини, без якого країна не зможе вистояти. Це також формує у них глибше розуміння та мотивацію. Після завершення курсу адаптації хартійці роз'їжджаються до своїх підрозділів, де продовжують навчання вже в своїх секторах.

"Я ніколи не забороняю вже в підрозділах на місцях вдосконалювати навички, брати щось нове, застосовувати його на навчаннях і, можливо, навіть на практиці, - каже Волиняка. - Але спробувати щось нове бійці можуть лише після того, коли загальну базу знатимуть на 100%, коли ці знання відскакуватимуть у них від зубів. Бо якщо вони не знають бази, й ми накидаємо їм зверху, збоку - у голові просто каша й нерозуміння, що відбувається".

З впровадженням корпусної системи відбуваються зміни і в навчальному процесі. Наразі до "Хартії" приєдналися інші підрозділи, і в корпусі ставлять за мету стандартизувати методи та підходи в навчанні особового складу, як рядових солдатів, так і сержантів. Вже в найближчий час рекрути проходитимуть на базах "Хартії" не лише курс адаптації, а й базовий загальний військовий підготовки (БЗВП).

"Наш навчальний процес тепер триватиме не два тижні, а цілих два з половиною місяці, на яких працюватимуть наші інструктори та команда навчального підрозділу, керуючись нашою ідеологією та підходом, - зазначає Грицюк. - Більш того, ми прагнемо, щоб після завершення нашого курсу молодшого бойового підготовки (КМБ) та базового загального вишколу (БЗВП) нові військовослужбовці не відразу потрапляли в бій, а проходили ще два тижні адаптації. Отже, загалом мова йде про три місяці навчання."

В корпусі вже розробили нову стратегію підготовки рекрутів. Однак, поки що не визначено точні дати, коли навчальний процес за цією схемою стартує. Волиняка впевнений, що це відбудеться в найближчому майбутньому.

"Ніхто не може запевнити у 100% безпеці під час війни, навіть якщо ти добре підготовлений, - зазначає він. - Війна є війною, проте варто пам'ятати, що чим вища підготовка людини, тим більша ймовірність знищити супротивника і вижити."

"Нехай діти парламентарів беруть участь у війні" - це російські пропагандистські меседжі.

Багато людей вважають, що після проходження медичних процедур у ТЦК всіх призовників одразу відправляють на передову, і кожен з них стає штурмовиком. Однак представник Волині вважає цю думку безпідставною.

Після зустрічі з представником ТЦК, ця особа не опиниться завтра в окопах з лопатою, намагаючись штурмувати позиції ворога. Кожен військовий пройде підготовку, яка може тривати до трьох місяців перед виконанням бойових завдань, - підкреслює він. - Для забезпечення одного піхотинця або штурмовика нам потрібна велика кількість людей: щоб у нього була зброя, екіпірування, якісна аптечка, надійні турнікети, їжа, вода, місце для відпочинку після виконання завдань, а також можливість помитися і поголитися. Без належної підтримки, логістики і забезпечення ці бійці не матимуть шансів. Тому наша мета - налагодити тилову підтримку.

Практично всі напрямки, що є у війську, зараз потребують поповнення, каже Волиняка. І в тилу нестача кадрів також відчувається.

"Люди стираються, втомлюються, - пояснює Грицюк. - Умовно той боєць, який прийшов у 2022-му, а, можливо, ще у 2014-му, рано чи пізно виходить зі строю, йому потрібен відпочинок. Хтось після поранення списується, хтось - за сімейними обставинами, хтось просто ламається. Їм постійно потрібна заміна".

Звичка скидувати відповідальність на інших, разом із російськими інформаційно-психологічними операціями, на думку головного сержанта "Хартії", лише сприяє загостренню проблеми нестачі кадрів.

"Кожен хоче когось звинуватити, послати, а сам не долучатися, - пояснює він. - Є люди, які спостерігають за війною з екранів телевізора. Або взагалі стараються абстрагуватися й удавати, що їх це не стосується. Або "хай ідуть воювати діти депутатів, прокурорів, поліціянтів". Це все російські наративи. Не дай Боже, ворог прийде на територію України повністю. У першу чергу він нищитиме найактивніших. А далі обов'язково візьметься за тих, хто думав, що війна їх не торкнеться і вони "не рождены для войны". Він одягне їх у свою смердючу російську форму й відправить воювати з умовним Казахстаном, Польщею, країнами Балтії тощо".

Етапи розвитку конфлікту та Волинські події

Протягом десятиліть служби у війську Волиняк зазначає, що війна зазнала суттєвих змін: вона відрізняється не лише від АТО, але й від початку широкомасштабного вторгнення. І цей процес трансформації триває безперервно.

"Сьогодні ми спостерігаємо за війною технологій, дронів – це справжній "Термінатор", і, звичайно, не можу не згадати про Сару Коннор, - усміхається Дмитро. - Коли я виконував завдання в Бахмутському напрямку, міг навіть заїхати на пікапі в окоп, щоб забрати бійців або доставити їм провізію та будівельні матеріали. Але тепер підійти до ЛБЗ ближче ніж на 20 кілометрів неможливо – вже працюють fpv дрони та оптоволоконні технології. Роботизація охоплює всі сфери: від озброєння до розвідки та логістики. Якщо Україна та Росія не змінять свій підхід, цей конфлікт залишиться в підвішеному стані. Той, хто першим зможе розвинути ці технології, матиме перевагу у війні."

Оцінювати свої особисті зміни за ці десять років Волиняка не береться. Каже, що краще їх можуть помітити люди, які його оточують. Але каже, що став більш свідомий:

Коли я брав участь в АТО, в мене в телефоні у плейлисті був російськомовний контент - українського виробництва, але російськомовний. Я впевнений, що навіть такого контенту не має бути у нас у країні: будь-яких наративів цього сусіда, його культури - вірніше, безкультур'я.

Дмитро вважає, що ідея віддати території заради примарного миру є помилковою. Він наводить приклад з недавньої історії:

Ми вже чули різні міфи під час АТО: "Чому нам потрібна війна? Давайте віддамо Крим і Донбас, і все владнається!" Але чи дійсно все заспокоїлося? Сумніваюся. Це абсолютно інша культура, інші люди, які прагнуть знищити Україну: її мову, церкву, культуру та народ. Це, перш за все, боротьба за цінності. Ті, хто не хоче знати свою історію або не здатні її зрозуміти, рано чи пізно стануть жертвами своєї неосвіченості. Якщо ти продовжуєш наступати на граблі, вони завжди вдарять тебе по голові, а якщо ти забуваєш про це, знову повторюєш ту саму помилку — рано чи пізно це призведе до серйозних наслідків. Ситуація тут подібна: знання історії є необхідним для виживання. І потрібно дотримуватися цих цінностей — українських цінностей.