У даний час у селі важко зустріти чоловіків призовного віку, - зазначив автор YouTube-проекту "Хащі" Кохан.

Володимир Кохан є одним із засновників YouTube-проекту "Хащі", що знайомить глядачів з невідомими аспектами України.

У компанії своєї команди він подорожує українськими селами, відображаючи їхню красу через вивчення природи й архітектурних пам’яток, а також завдяки спілкуванню з жителями цих місцин.

"Найбільшим скарбом України є українці: з їхньою простотою, з їхньою щирістю, з їхньою наївністю, з їхньою інфантильністю, але при цьому з їхньою геніальністю і вмінням адаптуватися під будь-які умови та об'єднуватися. Саме через це сьогодні існує наша українська держава", - каже Володимир Кохан.

У період повномасштабного конфлікту команда "Хащі" документує реалії міст, які стали ареною бойових дій або знаходяться поблизу фронту, а також активно проводить експедиції в тилових районах.

"Багато людей навіть не усвідомлюють, що у їхньому селі можуть бути залишки давніх укріплень, старовинні кладовища або захоплюючі історії. Володимир Кохан зазначає, що люди часто не виявляють інтересу до свого оточення та до того, що знаходиться поряд."

Якою постає Україна без декоративних елементів і прикрас? Які ключові особливості та виклики існують у українському селі? Як це - провести дитинство в сільській місцевості, і чи є сенс відчувати сором за таке походження?

"Українська правда" провела бесіду з Володимиром Коханом, обговоривши важливі питання. Основні моменти нашої розмови представлені нижче. Для повної версії інтерв'ю завітайте на YouTube канал УП.

Село залишило в моєму житті чимало травм, але водночас подарувало й багато позитивних моментів. Я відчуваю, що моя інфантильна суперромантика та творча натура нерозривно пов'язані саме з цими мальовничими місцями.

Не можу точно уявити, як би склалися мої обставини, якби моє дитинство проходило у великому місті - в самому серці Одеси чи Києва. Можливо, я б розвинув інші здібності та отримав би різні шанси.

В загальному, мої спогади про дитинство в селі залишаються приємними, незважаючи на всі труднощі, жахливу бідність 90-х, обмеження та численні заборони, які існували тоді.

Звісно, я відчував певний сором через своє сільське походження. Це почуття, мабуть, вперше з’явилося в період 10-12 років — час пубертату, коли починаєш усвідомлювати себе, і дівчата стають об'єктом уваги. В подальшому, у віці 16-20 років, це відчуття лише посилилося, коли я потрапляв у різноманітні формальні та неформальні компанії, де вживання української мови сприймалося як щось дивне, а моє сільське походження ставало предметом насмішок.

Це було неймовірно важко. Я відчував великий сором. Тому, коли в ті часи мене питали про моє походження, я завжди казав, що я з Одеси.

Коли я знайомився з дівчатами і спілкувався українською, а ще й зізнавався, що я родом з села на Хмельниччині, це для них ставало справжнім сигналом тривоги. Відразу після цього їхнє зацікавлення мною зникало. Це тривало до 2022 року.

Зараз все змінилося. Нині вже всім байдуже, звідки ти, бо насамперед тебе сприймають як особистість. Хоча, можливо, у моєму випадку відіграє роль моя медійність, мій соціальний статус.

Я виріс у селі Карижин на Хмельниччині. Це таке архаїчне, прадавнє, праісторичне Поділля, найсправжніші хащі. Це такий гібрид лісу, Карпат, степу.

Загалом Поділля перенасичене історією та міфами. Воно, наче комп'ютерна гра: спускаєшся, а тут - старовинний млин XVIII століття; зайшов за куток, а там - фортеця; дивишся далі - костел або старовинний козацький цвинтар. Одне село - глиняні будинки, інше - повністю кам'яне. За це я обожнюю Поділля! Тобто кожних 5-10 кілометрів там все настільки змінюється, що ти такий: "Вау, як це можливо!?".

Там практично немає залізниць і великих автошляхів. Це певною мірою складнодоступна місцевість. І через це вона зараз відчуває частковий занепад.

Свого часу великий вплив на розвиток Поділля, його культуру, архітектуру мали євреї, тому значне зменшення єврейської спільноти на Поділлі є великою втратою для цього регіону.

Село завжди переживає найважчі часи. Сьогодні, на мою думку, українське село стикається з найбільшою кризою, яка перевершує навіть Голодомор і попередні конфлікти: воно просто втрачає своє населення і стає пусткою.

Сьогодні в українських селах важко зустріти чоловіків призовного віку: значна частина з них загинула, а інші вирішили виїхати за межі країни.

Наприклад, у моєму селі до початку війни проживало близько 20-30 молодих сімей, але зараз майже половина з них виїхала з різних причин. Це Хмельниччина, де відстань до фронту складає приблизно 600-800 кілометрів. Тому тепер моє село більше нагадує будинок для літніх людей.

Наші експедиції ми проводимо з кінця 2000-х років. У мене вони завжди викликали не так сум, як меланхолійну ностальгію, приємний смуток, оскільки я творча особистість, романтик. Тож після таких подорожей мені добре писалися вірші, усілякі тексти.

Іноді, коли ми натрапляли на покинуті сільські хати, у мене це викликало настільки сильні емоції, що я навіть не міг стримати сліз - всередині мене відчувалося щось подібне до музики, що лунала, як струни гітари.

Однак потім трапилася жахлива подія: я усвідомив, що заходжу до цих осель, а в середині мене не відчувається жодного відгуку.

Наприклад, нещодавно ми були на Житомирщині. Зайшли в хату, там - ікони, фотографії, а я собі такий: "Ну, добре, окей, це прикольно, але, може, тут є щось вражаюче?". А потім такий: "Чоловіче, стоп! Вражаюче - це людські життя, життя людей, яких ти бачиш на цих фото, чиї рушники ти бачиш на цих стінах". І в мені знову щось бринить усередині, хоча все одно не так, як раніше...

У наших експедиціях ми можемо попросити людей заспівати щось автентичне для їхньої громади. Але багато з них починають співати якесь "Зеленеє жито" чи "Червону руту", бо, ймовірно, хочуть виглядати модерними. Ще можуть заспівати щось із Раїси Кириченко, бо чули її часто по радіо і гадають, що саме це і є народна творчість.

Проте в ході нашої розмови з’ясувалося, що існують пісні, які виконуються лише в їхньому селі, а в інших місцях їх уже не почуєш. І це вже зовсім інша оповідь. Таке мистецтво не може бути створене за наказом чи відповідно до планів Міністерства культури. На жаль, воно поступово зникає разом з тими, хто його зберігав.

На даний момент їх майже не залишилося, а незабаром вони зовсім зникнуть.

Найбільшим відкриттям під час наших експедицій особисто для мене стало те, що Донеччина, Слобожанщина - україномовні. Якщо не знати, що перебуваєш у Бахмуті, в районі Краматорська чи Покровська, то, спілкуючись з людьми, ти ніколи не зрозумієш, що це - схід України. Подумаєш, що це якась Вінниччина, Черкащина, Хмельниччина, Житомирщина...

Отже, там дійсно присутні українські села. Це усвідомлення кардинально змінило моє сприйняття. Адже раніше, на свій великий сором, я мав зовсім інші уявлення.

Що стосується мови, я вважаю, що це надзвичайно важливий інструмент комунікації. Проте для багатьох українців у Харкові, Одесі та Дніпрі це питання залишається незрозумілим. Вони можуть знайти безліч виправдань і причин, щоб продовжувати спілкуватись російською.

Наведу аналогію. Люди зазвичай бачать лише те, як куля влучає у скло і розбиває його. Вони звинувачують кулю, але при цьому не бачать траєкторію її польоту чи руху пальця, який натис на курок. Чи того, хто зарядив пістолет. Чи заводу, який зробив його і цю кулю. Так от мова якраз і є заводом, який запускає весь подальший процес. Якби він не був російським, то ці кулі потім не летіли б у наше скло.

Я переконаний на 100%, що зараз всі серйозні державні справи досі вирішуються російською мовою. І це прикро.

На початку 2022-го українці дуже хвацько почали, бо об'єднались. Але що ми зараз спостерігаємо? Українець українцю - вовк. Усі готові одне одного з'їсти. Інколи мені здається, що між прихильниками Порошенка і Зеленського більше ненависті, ніж до Путіна.

Мені дуже цікаво, коли у коментарях наш проєкт починають називати "порохоботами" або "зелеботами". Але ті, хто уважно стежить за нашими випусками, розуміють, що ми висвітлюємо різні думки та точки зору, а не обмежуємося лише однією позицією.

Мене завжди вабило вивчення різноманітних аспектів суспільства, тому я не проти вирушити в село та поділитися чаркою з місцевими чоловіками — іноді ми це фіксуємо на відео. Таким чином, я наближаюся до них, і вони починають мене розуміти, охоче відкривають свої думки та переживання.

У ході експедицій я уникаю літературної мови, оскільки це може налякати місцевих жителів. Коли перебуваю на Житомирщині, намагаюся говорити на діалекті цього краю. Якщо мій співрозмовник вживає суржик, я можу також адаптуватися до його стилю. Коли людина вживає ненормативну лексику, я розумію, що для того, щоб стати їй близьким, варто іноді підключати такі ж вирази. Лише в такому випадку нас можуть сприйняти як "своїх".

Люди і їхня чесність — це найбільша цінність під час подорожей. Якщо на шляху ти не натрапляєш на захоплюючих особистостей, твоя експедиція втрачає сенс.

Такою експедицією стала наша нещодавня поїздка на Полтавщину. Чому так? Збіглося багато факторів.

По-перше, під час підготовки до поїздки я отримав травму коліна, що ускладнювало мої рухи. Це, в свою чергу, негативно позначалося на моєму емоційному стані.

По-друге, на наших плечах лежала важка відповідальність, оскільки в цю подорож ми запросили наших глядачів, які зробили найбільші внески під час нещодавнього збору. Тобто, ми прагнули презентувати щось вражаюче для цих людей.

По-третє, була шалена спека. По-четверте, ми потрапили в села, які виявились не селами, а дачними кооперативами і, відповідно, там не було нічого цікавого.

Після цієї експедиції в мені залишився певний дискомфорт – відчуття, що не все склалося так, як хотілося, і що були певні невдачі, які досі мене турбують. Загалом, я вважаю, що ця експедиція стала найскладнішою за весь час наших подорожей.

Під час наших зйомок після 2022 року сталося чимало різного. У перший рік повномасштабного вторгнення ми стикалися з викликами від поліції, нас затримувала СБУ, а також за нами приїжджали представники ТЦК. Люди ставилися до нас з великою обережністю, особливо в прифронтових зонах, зокрема на півдні: нас часто закидали у підвали або ж укладали обличчям до підлоги.

А от коли ми на Донбас приїжджали, то навпаки: ми ходили в Бахмуті за кілька сотень метрів від російських позицій, біля нас відбувалися стрілецькі бої. Але єдине, що ми чули від військових: берегти себе і не стояти під обстрілами.

На даний момент ми прагнемо узгоджувати всі наші зйомки з військовими адміністраціями. Ми усвідомлюємо, в який складний період живемо: одні місця можуть бути військовими навчальними базами, інші — об'єктами протиповітряної оборони. Іноді можна просто не знати про це і випадково наблизитися до таких зон, ще й з камерою в руках.

Ми генеруємо контент, що активно сприяє формуванню української ідентичності. Постійно отримуємо вдячність від глядачів, які переживають катарсис під час перегляду наших відео, що пробуджує у них любов до України. Це надихає їх самостійно вирушати в подорожі до цих сіл.

Окрім того, наші відео приносять фінансову користь для військових. Є ціла низка підрозділів, яким ми постійно допомагаємо.

З іншого боку, військові активно підтримують наш проєкт. Велику частину нашого фінансового резерву сформували саме вони. Уявіть собі: це люди з лінії фронту, які слідкують за нами і роблять внески. Для нас це є найвищою нагородою та безцінним подарунком.

А їхні шеврони - це взагалі! Коли ти на лінії бойового зіткнення, а вони їх знімають з рукавів і кажуть: "Хлопці, дякуємо вам за те, що ви робите!" - це для мене найцінніше.

Цивільні до нас теж завжди підходять на вулицях, дякують. І саме в цей момент я ловлю себе на думці: "Вау, мабуть, ми дійсно щось робимо важливе в цьому житті".