Їхні імена залишаться в історії журналістики назавжди.

Про життя 4 з 104 журналістів, які втратили життя в цій жахливій війні.

Коли тридцять один рік тому в Україні був офіційно заснований День журналіста, навряд чи хтось міг уявити, що нашу країну знову спіткає жорстокий, підступний ворог. Українські журналісти не лише інформуватимуть світ про цю безпричинну війну, але й стануть на захист Батьківщини, віддаючи за неї своє життя. На жаль, сто чотири журналісти, серед яких сім іноземних колег, більше не повернуться до своїх редакцій. Вони виконали свій професійний, патріотичний і людський обов'язок, залишивши по собі слід у новітній історії української та світової журналістики. Давайте згадаємо про чотирьох із них, чиї життєві шляхи обірвала ця жахлива війна.

"ЯКЩО НЕ Я, ТО ХТО?"

Олег Задоянчук приєднався до нашого агентства, маючи значний досвід у журналістиці. Раніше він навчався у військовому училищі, але зрештою вирішив залишити його, усвідомивши, що це не його справжнє покликання. Обравши шлях журналіста, у 1995 році він отримав диплом в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Дебютував у пресі з репортажів із зони бойових дій у Придністров'ї. Чотири роки працював політичним редактором інформаційного агентства УНІАН. Потім його захопила телевізійна журналістика: у наступні роки він - редактор програми "Післямова" на "1+1", головний редактор телекомпанії "Нова мова", редактор проєкту "Обличч світу", випусковий редактор новин Нового каналу, 5 каналу, ТСН, "Сіті", шеф-редактор Медіацентру "Кандидат".

Він залишав по собі позитивні враження скрізь - і в ролі професіонала, і як особистість. Ось що, наприклад, говорить про Задоянчука його колега з "Кандидату", Олександр Піддубний: "Я працював там ведучим і журналістом, а Олег був керівником проєкту й шеф-редактором. Тепер, з певним запізненням, я усвідомлюю, що Олег був справжнім редактором. Він вміло керував командою та творчим процесом так, що робота проходила легко і невимушено. Згадуючи свій попередній досвід у журналістиці, можу з упевненістю сказати, що лише у двох місцях колектив відчувався як одна велика родина, і одне з них - Медіацентр "Кандидат".

Втрата Олега стала величезним ударом для української журналістики, адже він був справжнім майстром своєї справи. Олег вмів уважно слухати, мислив системно і завжди глибоко аналізував ситуацію. Його прагнення дійти до істини вражало, а терпіння до колег було безмежним. Він ніколи не намагався підкреслити свою перевагу над менш досвідченими чи молодшими журналістами, хоча його знання і досвід викликали заздрість багатьох відомих професіоналів у галузі. Його скромність була вражаючою: з боку ніхто б не здогадався, що саме він є шеф-редактором. Невисокий, у окулярах, він виглядав як типовий "ботан" (не моя термінологія), але виявився сильнішим духом, ніж будь-хто, кого я знав. Олег не залишався байдужим до долі України — саме тому він вирішив стати на захист Батьківщини. Я колись писав про Євромайдан, що кожен, хто прийшов туди, вже є героєм, адже подолав свій страх. А ті, хто пішов на війну — це справжні Безсмертні. Пам'ятаймо про Олега.

Олег Задоянчук загинув під час тієї "неповномасштабної" війни. Він вирішив стати добровольцем в АТО, хоча не підпадав під мобілізацію через поганий зір. В Укрінформі його просили відкласти свій виїзд на фронт, оскільки агентство потребувало досвідчених журналістів, які спеціалізуються на військовій тематиці. Проте Олег наполіг: "Ні, це моя доля". Під час розмови з військовим комісаром він промовив: "Якщо не я, то хто?". Його мобілізували 29 серпня, а рідні дізналися про його рішення лише у потязі, що віз його на Схід, до Луганської області.

Навіть у свої останні дні, коли адаптувався до військових обов'язків, він не залишав поза увагою журналістику. Іван Лелюх, який служив разом з Олегом у 12-му батальйоні територіальної оборони Києва, згодом розповідав, що вони обидва активно займалися інформаційною діяльністю: "Я виїжджав на фронт, знімав на свою камеру життя батальйону. Олег вдень писав журналістські матеріали, один з яких навіть вдалося опублікувати, а вночі виїжджав разом із групою спецпризначення, щоб здобути навички бойової підготовки та стрільби. Він фіксував військові жартівливі історії. З перших днів було помітно, яким він був патріотом. Останню ніч під час артобстрілу ми провели у клубі, де вдень відпочивали бійці з передової. Увечері перед обстрілом він запропонував перейти на "ти". Коли почалися обстріли, ми лягли на підлогу, не знаючи, куди бігти, адже самі були "тилом", а стріли лунали з боку Росії. Після першого вибуху я закричав: "Олег, ти живий?!". Він відповів: "Живий". Та на мій другий крик вже не було відповіді...".

Ця трагічна подія сталася в ніч на четверте вересня. В селі Дмитрівка, що в Новоайдарському районі, російська артилерійська система "Смерч" підступно атакувала наш військовий підрозділ. Олега Задоянчука провели в останню путь 8 вересня 2014 року. На прощанні, яке відбулося разом із його близькими, були присутні бойові побратими, журналісти з Укрінформу, а також колеги, з якими він працював до переходу в наше агентство. Олег знайшов вічний спочинок у Києві, на Алеї героїв Лук'янівського кладовища.

"Я ТАМ, ДЕ ПОВИНЕН БУТИ ЗАХИСНИК: НА ЛІНІЇ ФРОНТУ"

Олександр Махов з'явився на світ у Луганську, де й минули його дитячі та юнацькі роки. Він здобув журналістську освіту в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля. Перше знайомство з професією журналіста відбулося на місцевому телебаченні в Луганську. Проте, з початком окупації його рідного міста "русскім міром", Олександр став вимушеним переселенцем. Незважаючи на складнощі, він не залишився осторонь. У 2015 році добровільно вступив до лав Збройних сил України, служив зенітником і кулеметником у 57-й окремій мотопіхотній бригаді, активно беручи участь у бойових діях поблизу Горлівки, Зайцевого та Майорська. Після повернення з армії Олександр знову зайнявся телебаченням, працюючи в Києві на каналах "Україна", "Україна24" та "Дім", де вів рубрику "Військкор".

Саме тоді ми й познайомилися. Київська організація Національної спілки журналістів України готувала книгу "Журналісти на війні", і, формуючи склад можливих авторів цього збірника (він вмістив матеріали про журналістику часів до повномасштабної війни), ми не могли не запросити до співпраці таку колоритну й помітну постать журналіста-військовика, як Олександр Махов. Він згодився поділитися своїми спогадами. Ми часто з ним спілкувалися, розуміли, як непросто йому через численні відрядження в зону бойових дій викроїти час для написання таких спогадів. Нашу співпрацю перервала нова війна, і Олександр став не тільки журналістом, а й бійцем-добровольцем, захисником України. "Буду битися!" - заявив він у редакції і пішов на фронт.

Вся лінія фронту, що простягалася на сотні кілометрів, нагадувала пекло. Проте серед найгарячіших точок у перші тижні війни стали бої на Сіверському Дінці та в прилеглих районах Донецької і Харківської областей. Ці сутички мали не лише тактичне, а й значне стратегічне значення. Олександр брав участь у бойових діях як частина 95-ї окремої десантно-штурмової бригади — легендарного підрозділу з героїчною історією та продовженням бойового шляху.

Олександр Махов був її бійцем, але водночас залишався журналістом. І про це переконливо свідчать поширені у фейсбуці його замітки, написані між боями. Перший пост із фронту він опублікував у фейсбуці 5 березня: "Я на Донбасі. Я там, де має бути захисник. На передовій. Разом зі мною - найкращі люди цієї держави. Пишаюся бути поруч з ними в одному окопі. У першу ніч - прийняв перший бій. Руки не забули. Ми готові битися і відвойовувати кожен метр української землі. Це наша країна!".

Ось пост від 11 березня 2022 року: "Ти ще більше притискаєшся до землі, намагаючись пробити промерзлий грунт ногами, щоб створити хоч яке-небудь укриття. Жити хочеться так сильно. Кожен маленький горбик виглядає, як надійний захист. Я тепер добре знаю цей нестерпний звук, коли літак наближається для атаки. Смерть – підла істота. Втрата побратимів, з якими ділив один сухпай, - це важкий удар. Герої гинуть. Ми обов’язково помстимося, браття!"

У своєму останньому пості він закликав кожного пишатися нашою, українською, армією та палко вірити в ЗСУ: "Під Ізюмом мій впертий підрозділ ЗСУ відбив штурм російської армії. Росіяни штурмували після тривалої артпідготовки - танками у кількості як мінімум 10 штук. Бехами з піхотою. Вертольотами. Селяни, виконроби, кухарі гасять "другу армію світу". Я хочу, щоб ви пишалися нашою армією. Ми б'ємось за нашу країну. За наш дім. Вірте в ЗСУ".

У одному з запеклих боїв у селі Довгенькому на Харківщині, на сімдесятий день війни, загинув Олександр Махов. У той же день Президент України Володимир Зеленський звернувся до народу через телебачення, розповідаючи про Олександра: "Сьогодні на Харківщині, в боях під Ізюмом, загинув Олександр Махов - журналіст, який особливо глибоко розумів сенс цієї війни. Він ніколи не шукав слави, завжди був серед найсміливіших, на передовій. Працював у найгарячіших точках, прагнучи донести до людей правду через свої репортажі. У 2017 році він став першим українським журналістом, який відвідав нашу станцію в Антарктиді. Коли розпочалася пандемія COVID-19, він не злякався: два тижні провів у Санжарах, куди привезли українців з Китаю. З самого початку повномасштабної війни він був на фронті. Ми обов'язково здобудемо перемогу для України, і я впевнений, це була мрія Олександра. Ми її здійснимо. Вічна пам'ять йому та всім нашим героям, які віддали свої життя заради України!" - зазначив глава держави.

У тому бою під Ізюмом, коли в село увірвалася колона російської бронетехніки, сержант Олександр Махов виявив особистий героїзм: знищив ворожу БМП разом з п'ятьма загарбниками. Ворожа атака була зупинена, але під час відходу рашисти відкрили вогонь з артилерії. Олександр отримав осколкове поранення, яке стало смертельним. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету України та вірність військовій присязі Олександру Махову Указом Президента було присвоєно орден "За мужність" III ступеня (посмертно). На честь Олександра Махова названі вулиці в Києві та Ізюмі.

Ще одна історія, що стосується Олександра Махова, заслуговує на увагу. За місяць до своєї загибелі він залишив відеозвернення з фронту для своєї коханої, журналістки Анастасії Блищик. У ньому він запропонував їй руку і серце, а також оригінальне "обручальне" кільце – гранату. Після втрати Олександра Анастасія вирішила вступити до лав української армії.

"ЗАВЖДИ ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДИНОЮ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ОБСТАВИН"

Його ім'я широко відоме не тільки в українській, а й у світовій фотожурналістиці. Адже він знімав для таких популярних засобів масової інформації, як "Радіо Свобода", Reuters, BBC, Associated Press та інших. За його словами, фотографом він мріяв стати з 15-ти років. А почалося все з того, що в однокласника батько був фоторепортером, та ще й спортивним. Їздив на олімпіади, чемпіонати світу, на лігу чемпіонів, дітей на стадіон брав. Про таку професію можна було тільки мріяти. "У мене ж був дзеркальний "Київ-19", я відвідував фотогурток в "домє пєанєров". Після закінчення школи в голову запало - "хочу бути фотографом". Тоді ще вочевидь не заради миру у цілому світі, а радше з марнославства", - щиро зізнавався Максим Левін.

На прохання батька він завершив навчання в КПІ, отримавши диплом спеціаліста в галузі "інженерія комп'ютерних систем". Після цього з ентузіазмом розпочав кар'єру фотожурналіста. Його першим кроком став напівмаргінальний журнал "Пенсія", за яким послідували "Киевские Ведомости", фотоагенство "Фотолента" та УНІАН. У 2007-2008 роках він набув цінного досвіду в "Газеті 24". Після цього перейшов на фриланс, співпрацюючи з такими виданнями, як "Фокус", "Профіль", "Український Тиждень" та агентством Associated Press.

Максим якось зауважив, що кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну. Безсумнівно, сам він теж прагнув до цього. Особливо тоді, коли був окупований рашистами Крим і почалася кривава і руйнівна війна на Донбасі. Тому й опинився в епіцентрі цієї війни, в Іловайському котлі. Найбільш тривожною була ніч перед виходом з нього. Ось як описав її Максим Левін: "Ночували в школі у Многопіллі. З речей тільки техніка. Рюкзаки в машині, під боком лише камера: щоб не втрачати секунди на збори в разі чого. Бійці тут і там в коридорах, просто на бетонній підлозі. Підвалу немає. "Буде вихід. Під ранок". Коридорами ходять чутки про перемовини з росіянами. Обмін на полонених росіян. Торги. Розуміння невідворотності настання ранку трусить тіло. Контролювати неможливо. Страшно. Ще й холод собачий під ранок. Працюють "Гради". Я знайшов місце на підлозі під стінкою. Колотить. Підходить хтось із командирів і накриває мене своїм кітелем. Турботливо, як батько. Залишатися людиною в будь-якій ситуації... Згадую щороку. Дякую тобі, війно, що познайомила зі стількома надзвичайними людьми. Пам'ятаю тих, хто не повернувся. Кожного. Якась маленька деталь, спогад - і вже очі на мокрому місці".

Максим тоді вибрався з того проклятого котла. Побачене й пережите в Іловайську спонукало його до створення в 2014 році разом з колегою Маркіяном Лисейком проєкту AFTER ILOVAISK для збереження пам'яті та переосмислення значення подій серпня 2014 року військовими, їхніми родичами та українським суспільством загалом. Фотодокументування Максимом Левіним цих та інших подій лягло в основу багатьох відео- і фотопроєктів для таких організацій, як ВООЗ, UN, UNICEF, OSCE, UN Woman.

Йому вдалося вижити в Іловайську і розповісти світові про його трагедію, але нова війна, що почалась у лютому 2022 року, обірвала Максимове життя. Разом із ним загинув під Києвом його товариш, військовослужбовець Олексій Чернишов, з яким він працював упродовж багатьох років. Їх обох свого часу поранили під час Революції Гідності. Однак зйомка, на яку вони вирушили 13 березня 2022 року, виявилася для них останньою.

Того дня вони вирушили в села Гута-Межигірська та Мощин Вишгородського району, щоб задокументувати злочини російських агресорів. Свою машину залишили в лісі, на деякій відстані від населених пунктів. Далі прямували пішки, не знаючи, що в тій місцевості ще залишилися окупанти і тривають бойові дії. Відтоді зв'язок з ними зник. Тільки 1 квітня після тривалих пошуків були знайдені тіла Максима Левіна і Олексія Чернишова. У звіті розслідувачів із групи "Репортери без кордонів" ((RSF) були зафіксовані обставини цієї трагедії. На місці події RSF знайшли кілька куль, а також документи, що посвідчують особу Чернишова, відшукали кілька предметів, які свідчать про присутність російських солдатів на місці вбивства. Поблизу місця, де знайшли обпалене тіло Чернишова, група розслідувачів виявила каністру з бензином. Також відшукали кулю в ґрунті на місці, де знайшли тіло Левіна. Це свідчить про те, що, ймовірно, він був убитий однією, можливо, двома кулями, випущеними з близької відстані, "коли уже був на землі", вважають правозахисники.

"Дослідження зображень з місця інциденту та вилучених доказів чітко свідчать про ймовірну страту, якій могло передувати допит або навіть тортури. У світлі війни, що глибоко охоплена пропагандою та цензурою з боку Кремля, Макс Левін і його товариш віддали свої життя за правду. Ми маємо боротися за їх пам'ять. І ми будемо наполегливо працювати над тим, щоб виявити та притягнути до відповідальності тих, хто винен у їхній загибелі", - підкреслив генеральний секретар RSF Крістоф Делуар після завершення розслідування.

Максим Левін удостоєний ордена За заслуги" III ступеня (2015 р.), ордена "За мужність" III ступеня (посмертно). Він лауреат премії імені Георгія Гонгадзе (2022 р.) та інших премій і відзнак. Рішенням Боярської міської ради від 30 червня 2022 року вулиця Заводська міста Боярки перейменована на вулицю Макса Левіна.

Він володів здібностями журналіста, митця та викладача.

Цей день став для нас важким і сумним. Два тижні тому ми відвідали село Рудницьке, де знаходимося на могилі нашого друга та колеги Володимира Герасименка, з яким разом працювали багато років у редакції газети "Урядовий кур'єр". Володимир з’явився на світ у Рудницькому, який належав колись до Баришівського, а тепер до Броварського району, у 1948 році, а 3 березня 2022 року трагічно загинув у рідному селі. Його понівечене тіло знайшли лише через 25 днів, після чого його поховали на місцевому цвинтарі.

Його життєвий та журналістський шлях був нам добре знайомий. Наприклад, я пам'ятаю його ще з сімдесятих, коли Володимир Олексійович працював у відділі ілюстрацій республіканської газети "Правда України", а я в той час перебував у відділі промисловості "Радянської України". Наші редакції займали сусідні поверхи, тому ми мали змогу бути в курсі справ одне одного. Справді, було б перебільшенням сказати, що між нашими редакційними колективами панувала дружба, адже ми певною мірою конкурували. Проте більшість журналістів підтримували товариські стосунки, особливо ілюстратори, які часто виручали один одного, ділячись оперативними подієвими знімками.

Володимир Герасименко незабаром, якщо не помиляюся, під час редакторства Андрія Зоненка, отримав підвищення до посади керівника відділу. Як згадав у нашій бесіді фотокореспондент "Правди України" тих часів Петро Приходько, Герасименко користувався великим авторитетом серед своїх підлеглих і був сприйнятий в редакції як "людина на своєму місці". "Під його керівництвом працювати було легко, - зазначив Петро Олексійович. - Не пригадую жодного випадку, коли він підвищував голос на когось із нас. Завжди залишався спокійним, врівноваженим і неконфліктним, а також мав глибокі знання у сфері фотографії та художнього оформлення газетних матеріалів".

Знаючи Володимира Олексійовича як порядну, надійну особистість і висококласного фахівця, ми вирішили запросити його в редакцію газети "Урядовий кур'єр" на посаду редактора ілюстраційного відділу. І наш вибір виправдався, адже він повністю впорався з цим динамічним напрямком редакційної діяльності. Крім того, він швидко і ефективно опанував комп'ютерні навички, що було особливо важливим з огляду на впровадження електронних технологій та сучасних редакційно-видавничих систем у нашій роботі.

Ми виявили ще одну сторону таланту Володимира Олексійовича. Як з'ясувалося, він володіє неабияким даром художника та віртуозного ілюстратора, який вміло створює не лише малюнки для газет, а й оформляє книги, розробляє графічні ескізи та живописні полотна. Багато з нас отримали від нього мистецькі подарунки, які досі прикрашають наші домівки.

Під час згаданого на початку нашого перебування в Рудницькому нам розповіли, як Володимир Герасименко, уже перейшовши на пенсію, вирішив вести на громадських засадах уроки малювання у позакласний час для дітей його рідного села. Крім таланту художника, мав Володимир Олексійович здібності педагога, і це в розмові з нами теж відзначили вчителі місцевої школи, додавши, що він просто любив дітей, працювати з ними.

Перед початком повномасштабної війни Герасименко переважно мешкав у Києві, проте регулярно відвідував своє рідне село, яке знаходиться в семи десятках кілометрів від столиці. У нього там була власна оселя та город. Як зазначає Ірина Борзак, староста села, Герасименко завжди дбайливо піклувався про свою землю. На початку війни він разом із родиною вирушив у Рудницьке, вважаючи, що тут буде безпечніше, як і багато інших мешканців його села. Однак ситуація виявилася зовсім протилежною. 2 березня в село вдерлася велика колона ворожих танків і бронетранспортерів, а також десятки російських солдатів. Атака на Київ не вдалася, і загарбники зупинили свій наступ саме в таких населених пунктах, як Рудницьке. Зупинившись, вони почали встановлювати жорстокий режим на захоплених територіях, знищувати будівлі та вбивати тих, хто чинив спротив. У Рудницькому вони почали з того, що розстріляли меморіальну дошку на стіні школи, встановлену на честь випускника Віктора Бондара, який загинув у 2014 році під час бойових дій на Донбасі.

3 березня та в наступні дні в селі почала ширитися тривожна чутка про зникнення журналіста Володимира Герасименка. Як згадала його дружина Лідія, того дня він швидко перекусив на кухні, похвалив її яблучні млинці і вийшов на вулицю. Відтоді вона більше його не бачила. Його телефонні дзвінки залишалися без відповіді, а можливостей для пошуку не було. Рідні Володимира сподівалися, що його утримують окупанти в якомусь підвалі. Проте жорстока правда з'ясувалася пізніше: він був катований і вбитий ще 3 березня, а його тіло виявили неподалік від дому лише 28 березня 2022 року, коли Рудницьке було звільнене від російських військ. Ніхто не знає, що змусило агресорів так жорстоко розправитися з ним. Проте односельці пам’ятають, що Володимир завжди висловлював свою думку, не боявся бути почутим як журналіст. Його характер був врівноваженим і спокійним, але водночас він був твердим і непохитним у своїх переконаннях, рішеннях і вчинках.

...Ми схилили голови в скорботі над його могилою, яка знаходиться поруч з похованнями його батька і матері. Неподалік розташовані свіжі могили земляків Герасименка: Максима Капиці та Віктора Коваленка, над якими майорить державний прапор України. Ці чоловіки віддали свої життя на передовій, захищаючи священні кордони нашої країни, далеко від рідних місць. Але, як виявилось, їхнє мале рідне село стало такою ж передовою. Журналіст Володимир Герасименко також є частиною цієї героїчної спільноти, він – захисник нашої Батьківщини, представник нації, яку багато хто намагався підкорити в різні часи. Тоді це не вдалося, і сьогодні не вдасться.