Як уникнути долі Української Народної Республіки та загибелі полковника Болбочана: інтерв'ю з історикинею Мариною Мірзаєвою.

Про полковника армії УНР Петра Болбочана його товариші-запорожці згадували за кордоном як про енергійного та відважного джентльмена, професійного військового та справжнього, свідомого патріота.

Мілітарист, контрреволюціонер, особа, що прагнула захопити владу. Прихильник Денікіна, а також "недостатньо відданий Керенському", котрий "зрадив Лівобережжя". З такими звинуваченнями особисті вороги Болбочана довели його до розстрілу 28 червня 1919 року на станції поблизу села Балин у Хмельниччині.

Сучасники Болбочана, які спілкувалися з ним перед його стратою, згадували, що, усвідомлюючи за ґратами, що його мучителями стануть співвітчизники, а не більшовики, один з засновників нової української армії впав у стан, що нагадував божевілля.

За чотири місяці до розстрілу Болбочан, очікуючи в Станиславові (нині Івано-Франківськ) рішення щодо його долі, у відкритому листі писав: "Я сподівався, що находжусь в правовій державі. Але ще багато прийдеться Україні пережити, щоб вийти на правовий шлях".

"Коли настане зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон", - додав він у тому ж листі, звертаючись до Головного отамана Симона Петлюри та до уряду, які вже рухались у цьому напрямку.

За словами Григорія Макаренка, рідного брата члена Директорії Андрія Макаренка, Болбочан жартував: "Ми так довоювалися, що маємо української землі тільки під вагонами уряду". В той час віп-потяг чимдалі прямував в еміграцію.

"Усі ми повинні працювати над встановленням довіри, - зазначає Марина Мірзаєва, історикиня та військовослужбовиця з Третьої штурмової, підсумовуючи уроки цієї трагедії. - Довіра повинна існувати між солдатами і їхніми командирами, між лідерами та політичними діячами, а також між армією і суспільством. Відсутність довіри призведе до хаосу та анархії, і ми не зможемо підтримувати регулярні збройні сили. Без довіри ми ризикуємо втратити все."

У бесіді з УП Марина Мірзаєва, нащадок учасників Визвольних змагань, ділиться своїми думками щодо успіхів Болбочана, помилок Петлюри, найефективніших підрозділів УНР та важливості професійної армії для створення української державності.

Марино, ви - праправнучка Пимона Парубченка, який був соратником Петлюри. У тривалій суперечці, що точилася в еміграції між "болбочановцями" та "петлюрівцями" після Визвольних змагань, на чий бік ви б стали?

(Сміється). Перед тим, як стати частиною армії, я, як історикиня та громадська активістка, зосереджувалася на формуванні державницького бачення, прагнучи розібратися в причинах подій. Я намагалася глибше усвідомити постать Петлюри, враховуючи як його позитивні, так і негативні аспекти.

Розстріл Болбочана без сумніву є одним із найбільш суттєвих недоліків діяльності Петлюри. Будь-яка розмова на цю тему майже завжди завершується згадкою про цей його вчинок.

Під час служби в армії я почала розуміти історію значно глибше, ніж лише через призму політичних подій. Коли стикаєшся з реальністю на передовій, у містах, які знаходяться поряд з фронтом, усвідомлюєш, що здобуття держави – це не лише декларації, розпорядження чи папірці. Це, перш за все, зусилля військових, які, ризикуючи своїм життям, захищають Україну.

Останні роки внаслідок цього переусвідомлення в моїх власних очах Петлюра дискредитувався. Але цей конфлікт, який ми намагались красиво промовчувати, навпаки треба озвучувати в популяризаторській площині. Інакше є ризик знов опинитися у світоглядній прірві між військом та цивільним або політичним світом. Ми не маємо допустити, щоб ця історія повторювалась.

Чому важливо обговорювати постать Болбочана? Які ключові успіхи він здобув?

- Він завжди був для мене героєм, визволителем Криму, геніальним полководцем. Зараз я все більше усвідомлюю, що Болбочан недооцінений, недорозкритий.

Перш за все, подібно до Євгена Коновальця, з моментом початку Української революції 1917 року він рішуче підтримував ідею створення регулярних збройних сил. Йдеться не про народну армію чи поліцію, а саме про армію з чіткою структурою, штатним розкладом та організацією мобілізації. Він вбачав у війську основну гарантію існування держави.

По-друге, Болбочан відігравав важливу роль у створенні одного з найбільш ефективних та дисциплінованих підрозділів армії УНР - Запорізької групи, яка згодом перетворилася на дивізію, потім корпус, а знову на дивізію.

Третій аспект - військові досягнення Болбочана. Наприклад, його блискавичний рейд на Крим є яскравим прикладом того, що сьогодні відомо всім. Проте під час Першої світової війни це було новаторським: спочатку в повітря піднімалася техніка, а за нею слідувала піхота. Саме так Болбочан увійшов до Криму через Чонгар, використовуючи дамбу Сіваш. Випередивши німецькі війська, які направлялися на Перекоп, Болбочан зміг дуже швидко звільнити майже весь півострів.

Ще я б відмітила перебування підрозділу Болбочана на Донбасі, де вишколені, дисципліновані, мотивовані запорожці підіймали український дух регіону.

Петро Дяченко розповідає про те, як вони організовували виховну діяльність у Луганській області. Під час одного з парадів, коли виконували гімн, повз проходив місцевий житель, не зупиняючись. Хлопці звернулися до нього: "Зніми капелюха, зупинись і віддай честь!".

У свідченнях сучасників Болбочана, зокрема Сергія Шемета, згадується, що уряд Грушевського видав секретну директиву надіслати війська в Крим. Це рішення, як вважають, було спрямоване на те, щоб сподіватися на загибель Болбочана або суттєве ослаблення його сил від рук більшовиків чи німців. Чому ж Центральна Рада відчувала страх перед Болбочаном?

Якщо розглядати ситуацію в цілому, можна помітити ідеологічний конфлікт стосовно бачення Української Держави. Протягом першого року революції Центральна Рада виявилася, вибачте за відвертість, досить бездіяльною. Уряд не мав наміру створювати регулярну армію, і в цьому питанні варто окремо зупинитися на конкретних особах.

У той час існували дві основні протилежні сили. Одна група вважала, що конфлікт із Росією є лише тимчасовим явищем, і з більшовиками слід знайти спільну мову. Інша ж сторона, яка переважно складалася з військових, розуміла, що для успішних переговорів необхідно мати відповідний військовий потенціал. Вони були переконані, що якщо вести діалог, то лише з позиції сили, з новими умовами.

До самого кінця уряд Центральної Ради вірив, що можливо знайти спільну мову з росіянами.

- І не очікував такої спритності від Болбочана, який ледь не дійшов до Севастополя?

У Києві сталося чимало несподіванок. У березні 1918 року, коли розпочався спільний контрнаступ з німецькими військами, наші сили просунулися до Бєлгорода. З столиці УНР почали надходити запитання: "Де ж наші кордони?". Політики безпорадно знизували плечима: "Ідіть туди, де звучить українська мова".

Усередині країни панував безлад. Ми не могли визначити для себе ключові питання: які в нас є сфери впливу, що допустимо, а чого слід уникати. Цю тему, до речі, українцям знову довелося осмислювати після 1991 року, зокрема з 2014 року.

Є думка, що Болбочан відзначається як талановитий військовий організатор, проте не є видатним стратегієм. Як ви можете пояснити той факт, що йому не вдалося утримати Харків, Полтаву та, за непрямими звинуваченнями Директорії, увесь Лівобережний регіон?

Я навіть можу назвати особу, яка висловлює цю думку (посміхається). Проте ця думка виглядає досить дивно. Коли 21 грудня 1918 року розпочався наступ більшовиків, Болбочан, перебуваючи на прикордонні, надсилав сигнали до Києва, попереджаючи про те, що ворог наступає з усіх напрямків. З півночі підходили більшовики, а з боку Маріуполя наступали білогвардійці. Болбочан просив про підсилення. І що ж зробила Директорія? Вона оголосила війну лише 16 січня 1919 року, коли Харків вже був захоплений, а бої точилися під Полтавою.

А що відбувалося раніше, під час так званого перемир’я? Болбочан звертався до Петлюри з такими словами: "Ви надсилаєте своїх представників у повіти, але ваші люди зовсім не здатні на ефективну пропаганду". А хто ж має цим опікуватися? Може, це справа армії?

Політикани закривали очі на те, що люди не хотіли мобілізовуватися до війська. Вони програли інформаційно, більшовицька пропаганда процвітала. В Полтаві почалось ухилянство. Люди піднімали повстання проти мобілізації Болбочана: "Ми не створені для війни!" (посміхається).

На мою думку, Болбочан ухвалив правильне стратегічне рішення – відступити, щоб зберегти особовий склад і мати можливість реорганізуватися для подальшої боротьби. Аналогічний крок, до речі, зробить і Коновалець, коли восени 1919 року його спитають: "Ну що, готуємось до Першого зимового походу?".

Коновалець, що все літо боровся з січовиками та був виснажений тифом, промовить: "Мінус". Це дасть можливість зберегти особовий склад для майбутніх битв.

Яке значення мав Коновалець у житті Болбочана? Яким чином можна описати стосунки між запорожцями та січовиками?

На мою думку, Коновалець поєднував у собі як військові, так і політичні якості, що стане очевидним у його подальшій історії. Він часто перебував у Києві, де мав значно більше контактів і можливостей для маневру. Болбочан же, у свою чергу, відрізнявся тим, що завжди залишався зі своїм підрозділом.

Січовики представляють собою галицьку інтелігенцію, тоді як запорожці вважаються хуліганами і "головорізами". Проте, як перші, так і другі мали свою унікальну етику та естетику, що відрізняла їх від усієї армії УНР. Вони мали іншу мотивацію, систему дисципліни, кадрові підходи, а також особливий стиль зовнішності і манери поведінки.

Сьогодні у Третій штурмовій я регулярно згадую про ці два підрозділи. Вони виявилися надзвичайно ефективними та боєздатними, залишивши свій слід в історії України. Як у одному, так і в іншому випадку їх об'єднувала ідейність і свідомість, що приносила вагомі результати.

Особовий склад віддано підтримував своїх командирів, сміливо беручи участь у найризикованіших операціях. Якщо не вистачало боєприпасів чи продуктів харчування, то вирушали за ними до більшовиків! Один з найвідоміших моментів — бій під Вознесенськом, що отримав прізвисько "бій під аплодисменти", коли запорожці вдалися до хитрощів для досягнення перемоги.

Коли є справжня мотивація, професійні військові здатні виконувати накази навіть в умовах нестачі ресурсів. Наприклад, протягом пів року Першого зимового походу вони йшли з відвагою, обираючи маневри через окуповані регіони.

Обов'язково варто ознайомитися зі спогадами тих, хто брав участь у подіях. Їхні сентиментальні переживання, коли вони вперше ступали на берег Дніпра і могли знову побачити рідне Лівобережжя, вражають. Кожен клаптик української землі мав для них величезне значення. Це стало своєрідною відповіддю на ті прояви отаманщини та повстанських загонів, які відмовлялися виходити за межі своїх районів. Вони не хотіли приєднуватися до регулярного війська, що у свою чергу ускладнило формування єдиної ударної сили на фронті і зрештою призвело до поразки.

Особистий ад'ютант Симона Петлюри, Федір Крушинський, охарактеризував Болбочана як "перше спокутування за провини та слабкість нової української влади – Директорії УНР, яка будь-якою ціною прагнула знайти винного за свої промахи". Чому ж Директорія, яка не отримала б влади без Болбочана, так швидко вирішила з ним розлучитися?

Це джерело мого глибокого болю. Варто згадати Винниченка, першого Голови Директорії УНР, на честь якого були названі вулиці та університет у Кропивницькому. Такі постаті, як Винниченко чи Омелян Волох, що заарештував Болбочана, виступали проти українських інтересів. Вони нашептували Петлюрі про патріотів: "Це зрадники, які не бажають підкорятися і слухати тебе".

Якщо висловлюватись відверто і у загальному, можна сказати, що Петлюра представляв ліві погляди, тоді як Болбочан був прибічником правих (посміхається). Петлюра виступав за формування добровольчої армії, а Болбочан - за організацію регулярних військових сил.

Потім, після арешту, Болбочан буде писати Петлюрі: "Я думав, ти зробив висновки, змінився. Але ви всі прагнете лише влади, боїтеся, що хтось з військових командирів може зайняти ваше місце".

Вважаю, що Петлюра дійсно відчував страх перед Болбочаном, оскільки історія Української революції сповнена переворотів. Саме це лякало Скоропадського, і не без підстав це викликало занепокоєння у Петлюри. Після розстрілу Болбочана він не став на бік Коновальця, оскільки остерігався навіть Петрушевича, президента ЗУНР.

Петлюра оточив себе комфортними, на перший погляд, людьми, які потім його ж і зрадили. Винниченко зрадив. Волох викрав скарбницю і також зрадив.

Ознайомтеся також: Не всім вдасться залишити Україну — історик Ігор Гирич розповідає про уроки революції 1917-1921 років, роль олігархів та зміни Скоропадського.

На початку 1918 року, коли уряд залишав Київ, Болбочан висловився проти призначення Петлюри на посаду керівника об'єднаного Запорозького загону. Після цього невдалого етапу у кар'єрі Петлюри, очевидно, виникла певна образа. Чи можна вважати це переломним моментом?

- А що Петлюра хотів? Він - журналіст. Болбочан закінчив Чугуївське піхотне училище, дуже славне і знамените. Мої побратими, яким я лекції читаю, проїжджаючи Чугуїв, завжди кажуть: "О, тут Болбочан навчався!" (усміхається).

Болбочан - стратег і тактик. Був у піхоті, ба більше - у розвідці. А Петлюра не мав базової військової освіти, не міг розуміти всі механізми та логіку війська.

Петлюра вскочив у революцію, дістався високих чинів, не маючи бойового досвіду, не нюхавши пороху. Він формувався у процесі і, вочевидь, намагався самоствердитися. Але йому заважали в цьому бойові командири, такі як Болбочан. Вони могли дуже швидко пояснити, в чому він не правий.

Очевидно, що всі ці події справляли значний вплив на Петлюру – це властиво будь-якій амбітній особистості.

Якщо розглядати деталі, то ключовим вигодонабувачем від смерті Болбочана виявився отаман Волох, який зайняв його місце у військових силах на Лівобережжі. Згодом він перейшов на бік червоних, які розстріляли його в 1930-х роках. А серед політичних діячів УНР, окрім Винниченка, хто ще несе значну відповідальність за вбивство полковника?

- Людей такого статусу, як Болбочан, розстрілювали, м'яко кажучи, не кожного дня. Можна казати, що Винниченко підбурював на це Петлюру, але це не знімає відповідальності з останнього. Хоч він однозначно вагався.

Сучасним виразом можна описати, що Петлюра "уникнув" прийняття відповідальності.

Отже, розслідування затягнулося, і Петлюра навіть задумав відправити Болбочана до Італії, щоб створити підрозділ з українських військовополонених. Вірогідно, були спроби досягти певних компромісів, але в підсумку вони не виправдали себе.

Пізніше, коли тягнулося розслідування, коли була пропозиція Петлюри з Італією, вирішальним став момент з генеральним інспектором Миколою Гавришком. Він запропонував поновити Болбочана на посаді очільника Запорізької дивізії. Аргументував це тим, що армії потрібні фахівці, а старшини дивізії бачать на посаді Болбочана.

Для цього треба було відсторонити тогочасного очільника дивізії Володимира Сальського. І Петлюра наказав заарештувати Гавришка і Болбочана за самовільне взяття на себе управління, влади.

Гавришко утікає, тоді як Болбочан залишається на місці. Він наполегливо стверджує, що нічого не вчинив і не брав на себе відповідальності. За його словами, він лише отримав усне запрошення.

Згідно зі словами Григорія, рідного брата Андрія Макаренка, який був членом Директорії, Болбочан заявив, що розпочне свою діяльність лише після отримання письмового підтвердження від Петлюри.

Однак Петлюра сприйняв цю ситуацію як загрозу стабільності в країні та військових структурах.

Перед стратою Болбочана бійці розстрільної групи не могли виконати наказ, бо полковник був легендою за життя. Очільнику цієї групи власноруч довелось розстріляти Болбочана.

Запорожці майже планували повстання з метою звільнення, проте Болбочан завадив цим намірам. Це демонструє його прихильність до законності та дотримання ієрархії. Він справді був людиною держави.

Незважаючи на розстріл Болбочана та значну критику на адресу Петлюри, запорожці не зупинялися у своїй боротьбі та виконували накази. Михайло Омелянович-Павленко, ще один з наших видатних полководців, став організатором Першого зимового походу.

Бійці не склали зброю попри політичні інтриги, не зрадили присязі Україні. Сьогодні, коли я знаходжусь у війську, розумію, наскільки непросто їм було. Тому що бачу, наскільки важко сьогодні хлопцям та дівчатам битися, попри всі деструктивні в емоційному плані внутрішні або геополітичні новини.

Сьогодні в інформаційному середовищі важливо підкреслювати, що військова особа існує в системі цінностей, де пріоритетом є захист держави. Не слід боятися військових; навпаки, до них варто прислухатися.

Усім необхідно зосередитися на зміцненні українських збройних сил. Лише вони здатні забезпечити безпеку та стабільність держави. Історія підтверджує, що ті, хто виступав проти мобілізації Болбочана, згодом зазнали трагічної долі під час Голодоморів.

Читайте також: Якщо рішення приймають за нас, ми повертаємося туди, де були до 1991 року - Сергій Плохій

Чи можна вважати Болбочана контроверсійною особистістю?

Болбочана? Ні, я вважаю, що сьогодні варто по-іншому підходити до акцентів у нашій героїчній історії. З шкільних часів у мене залишилися враження, що Українська революція асоціюється з такими постатями, як Грушевський, Винниченко та Петлюра. І це все.

Політична історія, безумовно, має велике значення, але якщо ми прагнемо виховати свідоме суспільство, яке цінує військові професії в умовах затяжної війни, нам слід активно популяризувати постаті видатних полководців і командирів. Серед них можна згадати таких, як Болбочан, Коновалець, Омелянович-Павленко та Дяченко.

Обговорення щодо того, чи є Петлюра суперечливою особистістю, зустрічається в моєму житті значно частіше, ніж розмови про Болбочана або Коновальця. Хоча ми прагнемо досліджувати складні фігури та акцентувати на них увагу, часто забуваємо про тих, хто дійсно пожертвував усім заради України.

Мене вражає, як на початку січня 1919 року, коли почалися звинувачення на адресу Болбочана, він звернувся до Петлюри зі словами: "Ми щиро виконали свій обов'язок перед Батьківщиною. Якщо ж хтось бажає нас скомпрометувати, нехай це роблять ті, хто зробив більше, ніж ми".

Нехай ті, хто критикує Болбочана і вважає його суперечливою особистістю, усвідомлять, що означає бути частиною війська, що таке широкий фронт, коли ворог атакує з усіх сторін. Нехай зрозуміють, що битви йдуть не лише за маленькі селища, а й за стратегічно важливі міста, як-от Харків і Полтава, які вимагають складних рішень. Нехай усвідомлять, що означає підтримувати боєздатність підрозділів, поповнювати їх після втрат і знову продовжувати боротьбу.

На даний момент, у 2024 році, ми вже маємо певне уявлення про це.

Чому я підняв питання суперечливості: Болбочан займався створенням нової армії УНР, орієнтуючись на західноєвропейські моделі, але, незважаючи на прогресивний підхід, він, здається, також дотримувався принципів ранньомодерної Козацької Держави 17-18 століть. Він спирався на традиції Січі, інтерпретуючи накази політичного центру досить вільно.

Козацтво - це особлива тема, що заслуговує на увагу. Воно слугувало джерелом натхнення для командирів століття назад і залишається таким і для нас сьогодні. Козацька держава - це епоха, коли лицарство формувало окремий стан. У той час армія виконувала не лише військові функції, але й займалася самозабезпеченням та вирішенням цивільних проблем.

В епоху військової культури панувала етика сильного та відповідального воїна. Тоді командири, наділені великою силою духу, вели своїх підлеглих за собою, надихаючи їх власним прикладом.

У часи, коли відстань між військовими та цивільними не була такою великою, як сьогодні, існувала станова система, де козаки користувалися певними привілеями та отримували повагу за те, що захищали державу власною кров'ю.

Обговорюючи козакування в період 1917-1921 років, варто підкреслити, що основною проблемою стала відсутність ідеологічної єдності між армією та урядом. У поляків, фінів та росіян-більшовиків така єдність мала місце. Яким чином ми можемо у сучасних умовах вирішити питання створення єдиного авторитетного центру?

На мою думку, сьогодні нашій країні вкрай необхідні лідери в різних галузях, які змогли б вести суспільство за собою. Вони повинні стати представниками української ідеї та надихати людей.

На відміну від 2022 року, коли словосполучення "перемога" стало основою суспільного дискурсу, сьогодні цього терміна недостатньо. Все частіше виникають запитання про те, що насправді означає перемога і якою вона повинна бути. Військові командири та авторитети думки повинні представити бачення майбутнього для України. Вони зобов'язані говорити про мобілізацію і необхідні реформи в армії.

Людям не слід мати страх перед армією. Водночас, сама армія повинна проходити еволюцію. Наприклад, необхідно забезпечити можливість для досвідчених піхотинців підніматися по кар'єрних сходах у внутрішній структурі.

Ключовим є надання можливості дивізіям та корпусам вести бойові дії. Важливо, щоб командири на місцях могли брати на себе відповідальність, вдосконалювати свої підрозділи та організовувати професійну підготовку для нових бійців.

Ми маємо популяризувати мілітарну культуру. Треба готувати українців змалечку бути сильнішими. Між рядків це можна зчитувати і у Болбочана, і у Коновальця: чим ми сильніші, чим більше нас бояться, тим ми ефективніші, бо на сильних не нападають.

Я часто ділюся своїми думками з побратимами: світ нагадує величезну вулицю, де завжди знайдеться хтось, хто спробує вас принизити. Але якщо ви володієте силою - як фізичною, так і моральною - у вас є набагато більше можливостей дати відсіч, навіть без застосування насильства.

Держава сьогодні особливо потребує мужніх особистостей. І такі люди існують. Головне, як продемонстрували події Української революції, не упустити їх. Слід надати цим особам можливості та ресурси для втілення їхніх задумів.