"Я повідомляю рідним, що нас обстрілюють і вбивають. А вони відповідають: 'Ви самі в цьому винні!' Життя на прикордонні в Сумській області у репортажі УП."

Той, хто пережив власну війну, може стверджувати, що вона в усіх випадках має схожі риси.

Іноді так може здатися і нам, українським журналістам, які цю війну висвітлюють.

Фронт невпинно просувається до кожного населеного пункту, і цей процес має свої характерні ознаки. Спочатку починає погіршуватись якість мобільного зв'язку, потім один із російських обстрілів відключає електрику. Після цього світло намагаються відновити кілька разів, поки ще залишаються активними комунальні служби. Згодом закриваються кіоски з хот-догами, останній відділ "Нової пошти" зупиняє роботу, а пластикові вікна, обмотані скотчем, розсипаються на уламки, а цегляні споруди перетворюються на пісок.

Але насправді в кожне місто війна приходить по-різному. Частково через те, що війна постійно змінюється, але більшою мірою - бо кожна громада, та й кожна людина має з нею свою історію.

У період з кінця лютого до початку березня 2025 року бойові дії вдруге охопили Сумщину в умовах великої війни. У травні та на початку червня стало відомо, що Україна втратила контроль над 200 квадратними кілометрами території на північ від Сум.

1 липня, після того як "Українська правда" звернула увагу на цю ситуацію, Генеральний штаб нарешті визнав цей факт і почав відображати просування російських військ на Сумщині на своїх картах.

Два тижні назад, після розмов з військовими різних звань, ми пояснювали, чому Курський напрямок несподівано перетворився на Сумський (хоча для військових це не стало несподіванкою).

Наш свіжий репортаж з Сумщини розкриває емоції, думки та настрої місцевих жителів, які захищають свій край і живуть на прикордонних територіях. Ми провели тут два тижні, спостерігаючи за тим, як звичні домівки перетворюються на цілі для ворожих дронів і вражені "Шахедами", проте, попри всі труднощі, залишаються під контролем України та її збройних сил.

- Тихо! Будь ласка, тихо, - дає нам знак замовчати командир Хотіньського добровольчого формування територіальної громади Дмитро Сусловець.

Ми щойно вийшли з його машини в центрі Хотіні - селища за п'ять кілометрів від фронту, до якого прагнуть дотягнутися росіяни. Надворі - жодної людини. Більшість жителів, що зовсім не характерно для прифронтових населених пунктів, евакуювалися.

Дмитро уважно прислухається до неба, ловить звук "пташки" і віддає наказ наблизитися до паркану. Дощ, на який ми покладали надії, не став нашим захистом. Ми швидко перетинаємо дорогу, притискаючись до старих дерев'яних штахет, і ховаємося в зелені, що розкинулася позаду них.

Дмитро зупинився на узбіччі, піднявши рушницю вгору. Він жестами вказує на автомобіль своїх товаришів, що мчить прямо до дрону, закликаючи його змінити напрямок.

Дрон продовжує дзижчати, ніби спостерігає за кожним нашим рухом, з чого ми робимо висновок, що він точно не "наш".

- Чайка, Чайка, я Байрактар, акустично FPV у напрямку озера, - передає Дмитро по рації.

Невдовзі після його виступу роздається гучний вибух, що лунає неподалік. Бах! Тим не менш, дрон продовжує гуркотіти, тому ми вважаємо, що це не FPV, а розвідувальний апарат. Перша думка, яка спадає на думку – потрібно встигнути виїхати до того, як він приведе за собою FPV.

Одна з характерних рис російсько-українського конфлікту 2024-2025 років полягає в тому, що дрони стають першими, хто проникає до сіл і міст. Вигнавши більшість мирних жителів, вони заповнюють вулиці та переслідують будь-який транспорт, що намагається рухатися.

Проте Дмитро і його товариші точно не належать до тих, хто здатен з цим змиритися. Їхня сфера - це бажання.

На вулиці Центральній, якою ми біжимо від дрона, стоїть їхнє відділення "Нової пошти" номер 1, їхня, уже розбита, бібліотека. На перпендикулярній до Центральної вулиці Соборній - їхня, з дірками від уламків, Свято-Успенська церква та їхня зруйнована лікарня. В цей медзаклад ще три місяці тому Дмитро ходив лікувати зуби.

Це вже стала характерною рисою Сумщини: кожен житель готовий захищати свій дім, особливо якщо він знаходиться в Хотіні – зразковій заможній громаді, де клумби акуратно висаджені, а після вибухів вікна не закривають листами ДСП, а просто замінюють на нові. Адже все повинно виглядати красиво.

Познайомившись із Хотіньським добровольчим формуванням територіальної громади, ми були щиро здивовані, що ДФТГ як явище в Україні в принципі досі існує. На Сумщині до них ставляться з особливим трепетом. Адже за відсутності регулярних військ в області в лютому 2022-го, бійці добровольчих формувань були серед тих, хто першими йшли в бій.

Сьогодні ДФТГ підпорядковуються місцевій бригаді ТРО - 117-й. Вони займаються знищенням "Шахедів", укріпленням оборонних позицій та охороною майна в зоні конфлікту. Хоча офіційно їх не вважають військовослужбовцями і вони не отримують зарплату, місцева адміністрація надає їм матеріальну допомогу в розмірі 6-8 тисяч гривень щомісяця. Багато з них мають також цивільні професії.

Троє бійців Дмитра з часом мобілізувалися в Сили оборони, двоє з них загинули.

Один із них зателефонував мені вранці, його стан був критичним через серйозне поранення. Він пояснив, які дії потрібно вжити, з ким потрібно попрощатися, і скинув свої координати. Я сів за кермо і вирушив до його родини. Коли я вже під'їжджав до будинку, покликав його брата, але в цей момент зв'язок раптом перервався, - ділиться спогадами Дмитро, мандруючи з Хотіні до Сум.

Російський розвідувальний дрон, який стежив за нами, на щастя, не встигає привести за собою FPV. Ми спокійно виїжджаємо з селища.

На запитання про те, чому російські війська змогли просунутися вглиб області, Дмитро, відчуваючи певну невпевненість, відповідає:

- Мабуть, наші Збройні сили були мало готові до такого розвитку подій.

- Яка, на вашу думку, нині є основна потреба росіян? - запитуємо його.

- Оволодіти висотами за і перед Хотінню. Якщо це їм вдасться, наслідки будуть критичними для Сум, - зазначає командир ДФТГ.

Серед найнеординарніших явищ, які зустрічаються на шляху до прифронтової Хотіні, є тиша та ранкові міжнародні новини, що лунають з радіоприймача. Якщо перша з них викликає страх, адже ніхто не знає, що може настати далі, то друга іноді викликає неможливий сміх.

Обрання Трампа президентом у цьому році змусило Європу усвідомити необхідність термінових дій.

"Росія об'єдналася з Іраном".

Одна з найоригінальніших ідей - організувати дронову стіну вздовж східного кордону Європи.

Поки світ лише розмірковує над "терміновістю своїх кроків", ми разом з евакуаційною командою Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ) поспішаємо до села, яке щодня піддається атакам російських авіабомб вагою кілька сотень кілограмів. Наприклад, одна бомба КАБ-500 важить стільки ж, скільки й третина легкового автомобіля.

Завдяки специфіці рельєфу, звуки практично кожної авіабомби досягають навіть міста Суми.

Кожен звук війни на Сумщині - бомба, ракета, нічна стрільба по "Шахедах", наднизький проліт українського винищувача - ніби увімкнений на максимум.

Замість "дронових бар'єрів", які розглядає Європа, над нашими головами простягається новий коридор, створений із сіток для дронів. Вбиті в землю дерев'яні стовпи виростають вздовж дороги, підтримуючи кілометри прозорих риболовних сіток, що перешкоджають атакам російських FPV. Особливо актуальними є нині ті, що оснащені оптоволоконними технологіями.

- Чи не запізно тут почали встановлювати ці сітки? - запитаємо через кілька днів у Володимира Бабича, заступника голови Сумської ОВА, з яким випадково зустрінемося в одній машині по дорозі до Хотіні.

Все, що стосується безпеки, вживається лише тоді, коли виникає загроза. Проте, якби ці заходи були реалізовані ще у 2014 році, ситуація могла б бути значно кращою. Можливо, спочатку над ними сміялися б, а згодом висловлювали б вдячність. Але їх запровадили лише у 2025 році, - зауважить Бабич, ніби вказуючи на те, що рішення прийнято запізно.

Заради справедливості варто згадати, що ОВА опікується фортифікаціями та сітками здебільшого як виконавець. Усі задачі їй "нарізають" військові. На Сумщині це оперативно-тактичне угруповання "Сіверськ" та угруповання військ "Курськ".

Машина Товариства Червоного Хреста України доїжджає до Хотіні ще до п'ятої години, щоб прошмигнути до ранкової "порції" російських КАБів.

Ігор Шаповал, якого тут кличуть "начальником", тобто головою обласної організації ТЧХУ, кілька секунд барабанить у паркан з профнастилу, припускаючи, що людина, яку ми маємо евакуювати, ще спить. Потім перелазить через огорожу в двір і так само колотить у двері.

Перед ранковою "партією" КАБів не вдається уникнути неприємностей — дві авіабомби падають неподалік селища. Гучні вибухи лунають: бааах, бааах.

Незабаром із сусіднього помешкання з'являється стрункий чоловік у кепці, який вимовляє кодове слово "Світлана". Це ім'я його доньки, котра попросила про евакуацію. Таким чином, ми приїхали саме за ним, але помилилися з адресою.

Чоловіка звуть Іван Миколайович, йому 77 років. Він переїхав до Хотіні 30 років тому з Казахстану, де колись служив його батько-військовий.

- Російська пропаганда стверджує, що тут не дозволяють спілкуватися російською мовою, але коли я прибув, то виявив, що всі навколо розмовляють саме нею! Усі заводи були російськими і залишаються такими, їх ніхто не забере. Я ж виступаю за їх націоналізацію! - ділиться своїми політичними переконаннями чоловік.

У Івана Миколайовича не так вже й багато речей — всього 28 мішків. До цього додається плазмовий телевізор, який подарували діти, що вже покинули Хотіні, декілька стільців та мухобійка. За котом і шоломом для зварювання він планує заїхати наступного разу.

- Наступного разу? Відчайдух! - оцінює його рішення один із волонтерів ТЧХУ, який у цей момент вантажить мішки в бронежилеті та касці.

Протягом поїздки до Сум, до доньки Світлани, Іван Миколайович ділиться з нами історією про те, як російська пропаганда негативно вплинула на його зв'язки з родиною.

Вони телефонують мені, ми сперечаємося, і вони запитують: "Як справи?". Я відповідаю: "Ведуть вогонь, вбивають людей". А вони продовжують: "Це ваша вина, це винні американці!". Але насправді винна Росія. Як можна повернути їм здатність до критичного мислення?

Росія активно погрожує багатьом країнам, включаючи Казахстан, але, напевно, існують сили, які стримують її агресію. Це не стільки всередині Казахстану, скільки ззовні – ті, кому важливий цей регіон. Щодо України, то її напад на неї сприймається як вторгнення у власну територію, - міркує чоловік.

- А я, якщо зможу, то ще піду воювати. Родичі мені кажуть: "І що, ти будеш стріляти?". Кажу: "Буду!". Ну вони ж прийшли сюди, щоб у мене стріляти, - додає Іван Миколайович.

Прибувши до нового житла чоловіка — сірого багатоповерхового будинку в самому центрі міста, один із співробітників Товариства Червоного Хреста України підносить УП шматок прозорого дроту, що нагадує риболовну волосінь.

- Ось, тримайте на згадку оптоволокно з Хотіні, - говорить чоловік. - У нас вже є цього вдосталь.

Наприкінці розмови ми запитуємо Івана Миколайовича, чи буде йому не вистачати Хотінь, що стала для нього рідним українським куточком. Він відповідає:

Навіщо засмучуватися? Я регулярно їздитиму туди. У мене там виростає картопля, кукурудза та цибуля. Маршрутка курсує тричі на день: вранці, в обід та ввечері. А якщо раптом не буде маршруту, я завжди можу сісти на велосипед!

Востаннє ми чули схожу відповідь від жителів Красногорівки на Донеччині у квітні 2024-го. Приємна різниця в тому, що на відміну від жителів Красногорівки, яка вже понад рік перебуває в російській окупації, Іван Миколайович таки зможе поїхати до себе додому. Принаймні поки що.

"На півночі не спостерігається втрати земель."

"На півночі продовжуються бої за населені райони, що раніше знаходилися в сірій зоні."

"Росіяни окупували шість селищ".

"Де розташовані укріплення?"

Це фрагменти заголовків з минулого року, які висвітлювали новий наступ Росії на Харківську область, що межує з Сумською.

Наступ російських військ цього разу відрізнявся від попередніх - він був, у певному сенсі, несподіваним, зосередженим на двох чітких напрямках і супроводжувався потужною артилерійською підготовкою та атакою піхоти. Проте питання, які виникли в суспільстві рік тому і мали стати уроком для військового та цивільного керівництва, залишаються актуальними і в контексті теперішньої ситуації на Сумщині. Одне з найважливіших: "А де ж наші фортифікації?"

Ще однією спільною рисою цих історій є відступ підрозділів Сил оборони від державного кордону. Згідно з інформацією УП, на Північно-слобожанському (Сумському) напрямку деякі підрозділи територіальної оборони, прикордонники та новостворені бригади залишали свої позиції в селах, які нині контролюються росіянами. Зараз їхню територію важкими зусиллями відстоює, зокрема, 95-та бригада ДШВ, 225-й штурмовий батальйон, а також підрозділи ГУР.

Пропонуємо вашій увазі коментар стосовно ситуації одного з військових Сил оборони, який виконує свої обов'язки на території Курщини - Сумщини з початку 2025 року. За його побажанням, ми не будемо вказувати ні його імені, ні назви підрозділу:

"Десь у кінці зими - на початку весни фронт перемістився з Курщини на Сумщину. До цього росіяни раптово пішли в наступ на своїй території й звузили наші позиції до КПВВ, за Суджу. Це 3-4 дні, доволі швидко. Потім довгий час йшли бої на КПВВ й нижче - в районі Гуєва (10 кілометрів південніше від Суджі - УП).

Потім вони почали проникати в прикордонні села, такі як Новеньке, Журавка та Басівка. Спочатку їхні дії здійснювалися через диверсійно-розвідувальні групи, про що нам повідомляли як місцеві жителі, так і представники територіальної оборони та прикордонники. Вони застерігали: не наближайтеся до кордону, адже це може бути небезпечно.

В даний час численні села опинилися під контролем супротивника. Ймовірно, вони просуваються в напрямку Хотіна, адже це їхня ключова ціль, оскільки захоплення цього району перерве всю логістичну мережу.

Ми поступаємо російським військам за чисельністю особового складу. Якщо на твоїй позиції знаходиться 5 бійців, а противник атакує з 20, то довго тримати оборону буде складно. До того ж, наші прикордонні укріплення не були достатньо підготовлені: не було належних фортифікацій, окопів чи бліндажів. Справжньої лінії оборони не існувало. Чи можна було підготувати її під час Курської операції? Безсумнівно, так.

Коли ми заїжджали на Курськ, то всі ці захоплені села були безпечними - ми там без РЕБів їздили. Влучання FPV було рідкістю. Уся увага була на Курщині: що ми її контролювали, що вони.

Тобто все можна було зробити, якби ми почали (зводити фортифікації - УП) хоча б з того моменту, коли почався провал Курської операції. Якби люди, які за це (підготовку Сумщини до оборони - УП) відповідають, реагували швидше, ми, думаю, втратили б меншу частину Сумської області, ніж зараз.

Чи можуть вони зараз досягти Хотіні та Писарівки? Відчувається, що їхній великомасштабний наступ втрачає силу. До того ж, до нас приєдналося багато підрозділів. Ми вже маємо певні успіхи: вдалося повернути два населених пункти - не буду їх називати. Ініціатива поки що залишається у наших руках.

Російські політики стверджують, що мають намір утворити буферну зону, і для цього їм необхідно відсунути нас від кордону. Суми знаходяться надто близько — всього 30-40 кілометрів від межі. Отже, їм потрібно відвести наші війська на більшу відстань.

Суми, безумовно, є непростою метою для захоплення. Місто вигідно розташоване для оборонних дій: тут протікає річка, багато мостів, численні спальні райони та багатоповерхові будинки. Водночас, його позиція ускладнює проведення штурмових операцій. Це буде справжнє випробування, навіть важче, ніж у Бахмуті. Штурмувати це місто буде значно складніше.

Якщо згадати, як все починалося з вторгнення, то варто зазначити, що російські війська не увійшли до Сум, а просто обійшли це місто, рухаючись в напрямку Києва вздовж річок. Для них Суми важливі, адже це частина пропагандистського наративу – "ми захопили велике місто!", але насправді, я сумніваюся, що це так просто.

У ніч із 23 на 24 червня в невеличкому селі Великий Бобрик, де налічується приблизно двадцять вулиць, стало на одну вулицю менше. Це село знаходиться всього в 10 кілометрах від Сум.

Вісьмома дронами росіяни під фундамент зруйнували тут 7 будинків і пошкодили зо 20. Від масованого удару зайнялася сильна пожежа. Троє людей з різних родин, серед яких 5-річний хлопчик, загинули.

На наступний день у Великому Бобрику панувала така глибока тиша, що село, здавалося, було охоплене невимовним горем. Без жодного обміну словами, під монотонний звук тракторів та генераторів, мешканці села разом з рятувальниками прибирали завали та ремонтували дахи на тих будинках, що вціліли.

З дерев, на яких заплуталося будівельне сміття, позлітали недостиглі вишні. Чиясь пір'яна подушка застрягла на електричному стовпі. На траві де-не-де ще лежали шматки скривавленого бинту, яким цієї ночі комусь намагалися затампонувати рану.

Один з дахів на початку вулиці ремонтували рятувальники для родини Віктора — молодого чоловіка у віці близько 25-27 років, який став чи не єдиним, хто погодився поспілкуватися з нами. Віктор жив у Великому Бобрику 21 рік, з них 5 років провів на цій самій вулиці.

Приблизно о 12-й ночі в небо злетіли "Шахеди" — їх було близько дев'яти чи десяти, згадує Віктор. — Ми з дружиною практично всю ніч провели в домі, я накрив дітей своїм тілом. Коли між запусками "Шахедів" було близько 30 секунд, ми вибігли на вулицю, взяли дітей на руки і побігли в кінець села. Наш будинок почав тріскатися... руйнуватися, дах почав обвалюватися. Нам терміново потрібно було втекти.

- Цей хлопець, який загинув, був зовсім малим, - говорить чоловік, вказуючи рукою вглиб вулиці. - Він мешкав всього за чотири будинки звідси. Його мати забрали до лікарні, а бабусю намагалися знайти – не знаю, чи вдалося. А батько у нього військовий і зараз вважається зниклим безвісти.

Маленького хлопчика на ім'я Дмитро Безверхий поховали в Великому Бобрику останнім із усіх жертв тієї трагічної ночі.

Чи достатньо Європі усвідомлення, що "діяти треба негайно"? Чи входить Сумщина в поняття "східного кордону" Європи? Чи буде тут стіна з дронів?

Чи буде тут хоч якась перегородка?

Ці думки невідступно крутяться в голові, коли спостерігаєш, як жителі Великого Бобрика займаються розчищенням залишків своєї вулиці.

***

В кінці червня, через чотири місяці після початку російської агресії на Сумщині та втрати 200 квадратних кілометрів землі, Сили оборони змогли зупинити наступ ворога і відновити стабільність у регіоні.

Фронт, принаймні наразі, зупинився за 20 кілометрів від Сум.

Російські війська не змогли досягти Хотіні та Писарівки, проте, згідно з інформацією від УП, контролюють більшу частину Юнаківки. Українські сили змогли повернути під свій контроль Андріївку та просунутися в напрямку Олексіївки та Кіндратівки. Ситуація на Садках залишається критичною.

Штурми росіян, особливо на напрямку Юнаківки, тривають.

Російська армія не зупиняється.